Творчість С. Караванського в національно-культурному контексті українського художнього перекладу

Мета дослідження - проаналізувати становлення ідеологічного вектору творчості перекладача С. Караванського в національно-культурному контексті українського художнього перекладу. Об'єктом такого аналізу обрано творчу діяльність С. Караванського. Предметом нашого дослідження є національно-культурний контекст українського художнього перекладу другої половини ХХ століття, який позначено політикою лінгвоциду, русифікації в умовах колоніального панування тоталітарного режиму СССР. Яскравим спалахом духовного відродження української нації постала духовна революція шістдесятників, які вели свою боротьбу в тому числі й за відродження чистоти рідної мови. На фоні їх антирежимної діяльності окремою главою можна вважати перекладацьку і мовознавчу активність С. Караванського.

Викладення основного матеріалу

Наразі в Україні всіма верствами населення обговорюється питання приєднання до Європейського Союзу. Успішне просування до широкого культурного простору вже колись відбувалося в історії нашої держави, задовго до двадцять першого сторіччя, що переживає наслідки інформаційного буму.

988 року н.е. Київська Русь - перша суверенна держава на українських землях - прийняла Хрещення, а разом з тим відчула потребу в численних перекладах релігійної літератури. В умовах, коли читали церковнослов'янською, а розмовляли староукраїнською, творці слов'янської писемності і вони ж - перекладачі Нового завіту, Псалтиря і молитовника Кирило та Мефодій змушені були вдатися до ма- кіавеллістських тонкощів дипломатії, аби запобігти втручанню Візантії в питання, якою мовою читати простому люду Слово Боже: не лише грецькою, а й у перекладі старослов'янською.

Свєтла Матхаузерова, досліджуючи давньоруські теорії слова, зазначає, що перекладацька діяльність у давньоруський період характеризується використанням дослівного методу: саме так до нашої літературної полісистеми увійшли переклади Біблії та церковної літератури. Застосовано на той час і вільний переклад, зокрема, для відтворення світської літератури [12; с. 27].

Історія просувалася, добігаючи у своєму спіралеподібному розгортанні середини ХХ сторіччя. Офіційно в тодішньому СССР панував клімат найбільшого сприяння братній взаємодії мов і культур народів радянських республік. На практиці ж в УРСР широко пропагувалася і повсюди насаджувалася ідея так званої «української радянської культури» поряд з вузькою сферою функціонування української мови - лише для «домашнього ужитку» [19, с. 14].

В умовах «бездержавного, століттями розколотого на частини українського «культурного простору», як зазначає М. Н. Москаленко [23, с. 36], перекладу в Україні випало серед 58 функцій, які докладно проаналізовано В. Д. Радчуком [17; с.123-130], виконувати головні - культурно-просвітницьку і націєтворчу. На духовно-політичне значення перекладної літератури в становленні самосвідомості української нації вказує Л. В. Коломієць, а В. Р. Савчин недвозначно підкреслює роль перекладної літератури, що заповнювала прогалини літературної полісистеми нашого народу [ 5, с. 54; 19, с. 12].

Шістдесяті - сімдесяті роки вважають «золотою добою» українського художнього перекладу. Саме тоді явлено геніїв нашого красного письменства, Г П. Кочура та М. Лукаша. Саме тоді для українського читача відкрився «світ широкий» в перекладах, які виходили друком всупереч підозрілості та відсіву усього «ненадійного». Сміх крізь сльози - так можна назвати «козацькі» хитрощі, до яких вдавалися редактори, пояснюючи «благонадійність» того и іншого класика світової літератури. Головний редактор популярного часопису «Всесвіт» Віталій Коротич розповідав 2009 року на сторінках Тиждень. ua, як «проштовхнули» «По кому подзвін» Гемінгвея: «Ми дали примітку про те, що син генерального секретаря компартії Іспанії Долорес Ібаррурі Рубен загинув смертю хоробрих під Сталінградом, і роман побачив світ» [24].

Чередниченко О. І. зазначає, що художній переклад в Україні залишався однією з рідкісних сфер уживання української мови за часів радянського режиму [25, с. 143]. Після смерті «вождя» Йосипа Сталіна творча еліта, зокрема майстри красного письменства, з надією дивилися в майбутнє. Ось кілька цифр лише щодо України: за період з 1958 по 1965 роки видано 75-мільйонним тиражем 1864 книги в перекладах з 33 мов братніх народів Радянського Союзу. В перекладах з 36 мов народів п'яти континентів до українського читача прийшло понад 600 книг кращих зарубіжних письменників, що розійшлися 24-мільйонним тиражем [14, с. 46].

В тодішніх часописах відображено високу оцінку літературної дружби народів: небувалий розквіт мистецтва художнього перекладу в Радянському Союзі згадує у своїй статті «Перекладознавство як окрема галузь філології» професор В. В. Коптілов, очільник українського крила радянської школи перекладу [ 6, с. 50]. На сторінках знаменитої «Літературної України» Віктор Коптілов 1970 року писав, що «Великі досягнення художнього перекладу на Україні протягом останніх п'ятнадцяти років загальновідомі» [7, с. 2].

В часи хрущовської відлиги всупереч жорстким утискам і пильному нагляду радянської (читай «імперської») влади виник рух національного опору, учасників якого пізніше назвали «шістдесятниками».

Серед зачинателів руху тодішніх «євроінтеграторів», як влучно назвав шістдесятників Л. С. Танюк [22; с. 67], були поети Л. Костенко і В. Симоненко. Вони виступили проти фальшу, єлейності в зображенні дійсності, відстоювали національно- культурне відродження України. Значний інтерес читачів викликали збірки поезій Л. Костенко «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця» (1961). У 1962 році побачила світ перша збірка В. Симоненка «Тиша і грім», що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою.

Твори Б. Олійника, В. Коротича, І. Калинця, В. Стуса, Г Тютюнника, В. Шевчука, Є. Гуцала, Р. Іваничука, В. Чорновола, цих поетів, прозаїків, публіцистів та літературних критиків 60-х, нерідко з труднощами пробивали собі шлях на сторінки журналів, проте користувалися популярністю серед молоді, поширюючись у численних рукописах, так званому «самвидаві». Їхні автори прагнули зламати літературні шаблони, знайти нові зображувальні форми, переступити через одномірне, одноколірне, догматичне сприйняття світу. Діяльність шістдесятників не виходила за межі радянського законодавства, та все ж становила суттєву загрозу режиму.

В опозиції, явній чи прихованій, пробуджуючи національну самосвідомість українців, діяла й ціла плеяда перекладачів. Виборюючи рівноправ'я нашої нації в світовій сім'ї народів, наполегливо працювали такі корифеї художнього перекладу, як Євген Попович, Дмитро Паламарчук, Ростислав Доценко, Ольга Сенюк, Євгенія Горева, Анатоль Перепадя, Володимир Митрофанов, Олександр Терех, Віль Гримич тощо. Їх духовним наставником, пише у своїй розвідці Ольга Крупко, був Г Кочур, а визнаним лідером - геній-поліглот Микола Лукаш [10, с. 174]. Григорій Порфирович Кочур пишався, що український переклад на той час «поставлено на загальноєвропейський рівень» [8, с. 92]. Перекладачі-шістдесятники підтвердили силу українського слова, бо як справедливо зауважує М. О. Новикова «неможливо було заборонити Міцкевича» [13, с.20].

А далі за цими великими майстрами перекладацького мистецтва - поодинока постать опірника режимові Святослава Караванського, мовознавця, укладача словників, поета, публіциста. Його переклади менш відомі, але від того не менш значущі в становленні української літературної полісистеми: поетичні шедеври В. Шекспіра, П. Б. Шеллі, Р. Бернза, Р. Кіплінга, Дж. Г. Байрона, Ч. Маккея, Т. Мура, В. Брюсова зазвучали співочою українською мовою і знайшли свого читача в короткий період свободи між десятиріччями ув'язнення, коли Святослав Йосипович прагнув встигнути так багато, серед іншого, планував передати до друку на сторінках часопису «Дніпро» переклад роману Шарлоти Бронте «Джен Ейр». На жаль, Караванського повернено за грати за антирадянську агітацію: мовознавець відкрито виступив проти русифікації національної культури України.

Виборювач правди для нашого народу, С. Й. Караванський наводив скрупульозні докази русифікації України та повної невідповідності русифікаторської політики партійним програмним документам і радянським законам. Ряд статей за цією тематикою змусили режим діяти, і 1965 року дисидента Караванського заарештовано, засуджено всупереч законодавству та повернено до мордовських таборів досиджувати двадцятип'ятирічний термін. А «Дніпро» опублікував згаданий популярний роман Ш. Бронте у перекладі П. Соколовського.

Караванський-перекладач дебютував перед широким літературним загалом в липні 1961 року. Саме тоді на сторінках «Всесвіту» з'являються переклади вірша Чарльза Маккея «Ти жив, не мавши ворогів?» та «Коли...» Редіарда Кіплінга [1, с.26 - 27]. Вибір творів для перекладу звучить як громадянське кредо Караванського: «Бо той, хто честю дорожив, не міг не знати ворожнечі». З огляду на їхнє ідеологічне значення, та приймаючи до уваги політичний характер ув'язнення, яке Святослав Йосипович відбув з 1945 по 1960 роки, не дивно, що навіть ліберальний «Всесвіт» друкує такі рядки на другому місці - після перекладів шекспірових сонетів Дмитра Паламарчука.

Взагалі творчі шляхи двох перекладачів тісно й доволі містично переплетені. Це видно і з вибору об'єктів перекладацької праці - обидва перекладали сонетарій Шекспіра, одні й ті самі вірші Байрона і Шеллі, і з того, що їх друкували поряд, зокрема, у «Всесвіті». Книжечка перекладів шекспірових сонетів у виконанні Паламарчука фігурувала серед речей, відібраних при обшуку у вірної подруги «вічного в'язня» Ніни Строкатої. Мимоволі вишукуються паралелі.

При становленні індивідуального стилю перекладача Караванського невід'ємні одна від одної дві ідеологічні установки: українська нація повинна здобути рівноправ'я у світовій сім'ї народів; свобода кожного окремого українця починається з права вільно говорити неспотвореною українською мовою.

Витоки чистого, незамуленого джерела мови Тараса шукає Караванський десятиріччями. Пробує себе не тільки як перекладач поетичних творів, а й автор власних віршів. Перебуваючи за колючим дротом, 1954 року починає кропіткий труд збирача рим української мови, якому у вигляді словника судилося побачити світ п'ятдесят років потому.

Взагалі то праця словникаря і перекладача тісно переплетена в діяльності Святослава Йосиповича. Це пояснюється насамперед бажанням творити «в лябораторії слова» [3, с. 113], відроджуючи красу рідної мови, нещадно загнаної в прокрустове ложе радянських стандартів. Караванський з гіркотою констатує, що переклади в словниках, створених з часів виникнення УРСР, рясніють карикатурними кальками, і нещадно бореться проти таких псевдоукраїнських новотворів.

Перекладач-словникар - явище не дивне на Україні колоніальних часів. Відомо, що Микола Лукаш усе життя «полював за словами» [19, с.29], визбирував перлини до фразеологічного, синонімічного словників, мріяв про створення словника українських прізвищ та словника евфемізмів. Караванському, на відміну від Лукаша, пощастило видати друком усі свої лексикографічні праці: як в діаспорі, так і в незалежній Україні радо вітали появу «Російсько-українського словника складної лексики» [18], де вміщено 35 000 перекладів російських слів, граматичних форм та ідіом, «Практичного словника синонімів української мови», який «доручає інтелектуальну зброю тим, хто її потребує» [15, с. 3], «Словника рим української мови», в якому вміщено 60 000 римованих пар, складених самим автором [21].

Своє прагнення творити відродженою українською мовою С. Караванський втілював у перекладах. На фоні двох основних течій в історії українського художнього перекладу - онтологічної (фольклорної, барокової) та класичної (неокласичної), про які пишуть В. Р. Савчин та О. І. Чередниченко, С. Й. Караванський за вибором форми - а серед перекладених ним переважає сонет - тяжіє до другої, причому його перекладацькі доробки слід розглядати крізь призму основної ідеї пуризму - відродження національної мови в її чистому вигляді [28, с. 526 - 529].

Пуризм, що існував на Україні в 20-х роках минулого століття, був представлений двома тенденціями. «Гіперпуристами» були Є. Тимченко, О. Курило, С. Смеречинський. Вони ратовали за відновлення української мови на її чистій, фольклорній основі, шукаючи прикладів такого звучання у творах Котляревського та Квітки-Основ'яненка. Інші мовознавці, як от О. Синявський і М. Сулима, були більш прогресивними у своїх поглядах. На початку 30-х років «вагу цих мовознавців оцінив і совєтський режим: усі ці мовознавці, що були в сфері засягу режиму, були знищені, докладено всіх зусиль, щоб знищити їхні твори, замовчати відкрите ними» [27, с. 5]. Мовна ситуація склалася так, що український пуризм штучно замінено російським.

Подальша доля української мови свідчить, як її «роблено підрядною», «бездарним варіянтом общесоюзної мови», пише Караванський [2, с. 44]. І констатує з гіркотою: «Нормальний розвиток української мови остаточно спинено в 30-х роках» [2, с. 45]. Зацитуємо на підтвердження уривок з історичного документу, «Постанови народного комісара освіти УСРР» від 5-го вересня 1933 року: ««Український правопис», затверджений М. Скрипником 6-го вересня 1928 року, був скерований на штучний відрив української мови від тої мови, що нею говорять багатомільйонні маси українських робітників і селян, на штучний відрив української мови від мови російської» [20, с. 252]. Лише в сорокові чутно поодинокі голоси перекладачів, серед них Л. Первомайського, О. Кундзіча і М. Рильського, які прагнули відродити чистоту української мови. У повоєнні п'ятдесяті, «солов'їною» звучали хіба що поетичні перекладацькі доробки, а всю прозу перекладали з російської.

Але сьогодні, на думку С. Караванського, українська мова, позбавившись імперського гніту, має змогу «очиститись від спадщини колоніялізму» [2, с. 42]. Дослухайтесь до Тараса Шевченка, його твори - це найкращий зразок для сучасників, дороговказ у війні проти «штучного язичія», виробленого радянським режимом на Україні, вважає учений.

Отож український пуризм як феномен сьогодення, мусить бути дієвим та здоровим, стоячи на позиціях О. Синявського та С. Караванського. «Через зв'язок з традицією, яка веде до традиції 19-го сторіччя, до традиції Шевченка, Лесі Українки, Коцюбинського - можна знайти ліки для цієї хвороби, на яку покищо страждає український пуризм. Це - рахіт. Від рахітичного, безсилого пуризму - користи мало», підкреслює Ю. Шевельов [26].

Чистоту рідної мови в умовах тоталітаризму в міру сил й таланту плекали усі знані українські перекладачі. Наприклад, Микола Лукаш - через широке використання фольклорного, розмовного пласту української мови, коли, як пише В. Д. Радчук, «Лукаш активізував призабуту лексику», а також «удавався до надперекладу - українізації, тлумачив не лише мову мовою, а й літературу літературою» [16, с. 57]. Лексика, синтаксис і фоніка фольклора завжди залишалися напохваті й у Григорія Порфировича Кочура. Інколи перекладачі, які за свою любов до рідної культури, свого народу в очах режиму були «ненадійними», вимушено робили «реверанси» в бік соцреалізму, як от Борис Тен, продовжувач традицій М. Зерова, Ю. Клена та М. Рильського, українських неокласиків, який для створення художнього ефекту переклав славнозвісні трагедії Шіллера «Розбійники» та «Вільгельм Телль», вживаючи загальнозрозумілі (курсив наш - І. К.) архаїзми, на що вказує у статті «Німецькі классики українською мовою» Г Кочур [9].

У своїй «Екскурсії до лябораторії слова» Караванський вказує на дві риси, притаманні українській мові, які кожен перекладач, що плекає любов до рідної землі, до свого коріння, не може не приймати до уваги. Це образність та містськість української мови. Караванський пише, зокрема, про таке: «Щоб слово було зрозумілим, воно має викликати в нашій уяві образ» [3, с. 113]. «Замість «золота» в нашій мові переважає образність: слова несуть у собі образ реальної дійсности», продовжує Караванський [24, с. 37]. Здерта з російської мови калька, пояснює Святослав Йосипович, прив'язує нашу свідомість не до образу, а до російського слова, узалежнює нашу мову від іншої мови. Калькування вірно стоїть на сторожі неоковирного суржику, на який обернено мову цілого народу. Звідси - застосування живомовної лексики в кожному перекладі з-під пера Караванського, без золота й каменю, без «хитрої мови» чеканність кожної фрази, наслідування заповіту Шевченка-мовознавця. «Продовж довгих десятиліть цей заповіт було зневажено», зазначає Караванський [2, с. 42].

Цим заповітом Кобзаря і керується у своїх перекладацьких пошуках Караванський. Політичний вектор його перекладацької праці скеровано багаторічною відірванністю від рідної землі та прагненням «стати квіткою-ломикаменем», яка б розвалила радянську імперію. Свідомим кроком на протидію «червоним комісарам» можна вважати вибір перекладених Караванським творів.

Святослав Йосипович обирає поезію, щоб цією особливою (за Ю. Лотманом) мовою [11, с. 242] говорити з тюремниками, пристосовує її до передачі свого протесту супротив уніфікації, прищеплення бутафорності українській мові. І це був свідомий вибір мовознавця та перекладача з його місіонерською боротьбою з лінгвоцидом, адже «поетична мова уявляється максимально широким охопленням національної мови (включаючи її історичні та діалектні форми)», як пише у своїй розвідці Л. В. Коломієць [4; с. 8-9]. І саме поетичному перекладу як носію національної мови в перекладах Караванського випадає сприяти органічному відродженню занедбаних родовищ нашої мови і культури, що понівечено кальками, інтернаціоналізмами та гіперпуризмом.

караванський національний культурний переклад

Результати і перспективи дослідження

Національно-культурний контекст українського художнього перекладу другої половини ХХ століття позначено політикою лінгвоциду та етноциду в умовах колоніального панування тоталітарного режиму СССР. На фоні загального пригнічення духовного розвитку української нації у повоєнні роки спостерігається зародження руху національного опору, шістдесятництва, естетична платформа яких позначена ідеями гуманізму та відродження національної самосвідомості. Окремою сторінкою прочитується перекладацька діяльність С. Караванського, який відкрито позиціонував себе як дисидента. Ідеологічний вектор був визначальним в спрямуванні перекладознавчої праці С. Караванського. Він черпав наснагу в настановах Т. Шевченка щодо використання, захисту і розвитку мовних ресурсів української мови, причому його погляди позначені впливом ідей українського пуризму. Вагомим проявом ідеологічного характеру перекладознавчої діяльності С. Караванського можна вважати вибір творів для перекладу, в яких консолідується громадянське кредо майстра красного письменства, як в аспекті жанрової домінанти, так і щодо змістовної наповненості тексту оригіналу, що може слугувати підгрунтям подальшого дослідження новаторства індивідуального стилю С. Караванського.

Список використаних джерел

1. Всесвіт. - 1961. - № 7 (37). - С. 26 - 27.

2. Караванський С. Секрети української мови / С. Караванський. - Львів: БаК, 2012. - 536 с.

3. Караванський С. Ярина з городу Хоми Черешні / С. Караванський. - Торонто; Онтаріо; Канада: Гомін України, 1981. - 187 с.

4. Коломієць Л. В. Перекладознавчі семінари: актуальні теоретичні концепції та моделі аналізу поетичного перекладу: навчальний посібник / Л. В. Коломієць. - К.: Київський університет, 2011. - 527 с.

5. Коломієць Л. В. Український художній переклад: від давнини до сучасності / Л. В. Коломієць // Всесвітня література в середніх навчальних закладах. - 1999. - № 2. - С. 50 - 54.

6. Коптілов В. В. Перекладознавство як окрема галузь філології / В. В. Коптілов // Мовознавство. - 1971. - № 2. - С. 50 - 57.

7. Коптілов В. В. Стиль першотвору і мова перекладу. / В. В. Коптілов // Літературна Україна. - 1970. - № 47. - 16 червня. - С. 2.

8. Кочур Г П. Здобутки і перспективи / Г П. Кочур // Всесвіт. -- 1968. - № 1 (115). - С. 92 - 97.

9. Кочур Г П. Німецькі класики українською мовою / Г П. Кочур // Всесвіт. - 1970. - № 6 (144). - С. 105 - 108.

10. Крупко О. З когорти перекладачів-шістдесятників / О. Крупко // Всесвіт. - 2009. - № 5 - 6. - С. 174 - 177.

11. Лотман Ю. М. Лекции по структуральной поэтике / Ю. М. Лотман и Тартуско-московская семиотическая школа: [сборник]. - М.: Гнозис, 1994. - 560 с.

12. Матхаузерова С. Древнерусские теории искусства слова / С. Матхаузерова. - Прага: Univerzita Karlova, 1976. - 145 c.

13. Мирошниченко В. В. Авторська концепція художнього твору: онтогенез і експансія (на матеріалі англомовної та французької україніки) / В. В. Мирошниченко. - Запоріжжя: ЗДУ, 2003. - 283 с.

14. Назаревський М. Деякі цифри і факти про переклади на Україні. // Мовознавство. - 1969. - № 5. - С. 46 - 47.

15. Практичний словник синонімів української мови / [авт.-уклад. Караванський С.]. - Львів: БаК, 2012. - 536 с.

16. Радчук В. Д. Перекладацький метод Миколи Лукаша / В. Д. Радчук // Мовні і концептуальні картини світу. - Вип. 30. - К.: Київський університет, 2010. - С. 53 - 60.

17. Радчук В. Д. Функції перекладу / В. Д. Радчук // Григорій Кочур у контексті української культури другої половини ХХ віку: матеріали Всеукр. наук. конференції: (Львів, 2005 р.).: - Видавництво Львівського університету, 2007. - С. 123 - 137.

18. Російсько-український словник складної лексики / [авт.-уклад. Караванський С.]. - М.: Академия, 1998. - 709 с.

19. Савчин В. Новаторство Миколи Лукаша в історії українського художнього перекладу: дис.... канд. філол. наук: 10. 02. 16 / Савчин Валентина Романівна. - Львів, 2006. - 234 с.

20. Синявський О. Норми української літературної мови / О. Синявський. - Львів: Українське Видавництво, 1941. - 253 с.

21. Словник рим української мови / [авт.-уклад. Караванський С.]. - Львів: БаК, 2004. - 1047 с.

22. Танюк Л. С. Уроки Григорія Порфировича // Григорій Кочур і український переклад: матеріали Міжнар. наук.-практ. Конференції (Київ - Ірпінь, 27 - 29 жовт. 2003 р.). - К.: Перун, 2004. - С. 65 - 70.

23. Тисячоліття: Переклад у державі слова. - К.: Дніпро, 1995. - 693 с.

24. Чекан О. Місія: переклад [Електронний ресурс] / О. Чекан. - Режим доступу до ресурсу: http://tyzhden.ua/Publication/3298

25. Чередниченко О. І. Про мову і переклад. - К.: Либідь, 2007. - 248 с.

26. Шевельов Ю. Пуризм в українській мові [Електронний ресурс]. / Ю. Шевельов. - Режим доступу до ресурсу: http://movahistory.org.ua/wiki/Шевельов_Ю._ Пуризм_в_українській_мові

27. Шерех Ю. Всеволод Ганцов. Олена Курило. / Юрій Шерех // Українська Вільна Академія Наук. Серія: Українські вчені / Л. Білецький (відпов. ред.). - Вінніпег, Мен: Тридент Прес Лтд, 1954. - Ч. 5. - 78 с.

28. Яковець Р. П. Український мовний пуризм на європейському тлі / Руслана Яковець // Вісник Львівського університету. - Серія Філологічна. -Львів: ЛНУ, 2004. - Вип. 34. - Ч. 2. - С. 526 - 531.

Размещено на Allbest.ru