«Ничего полохого, кроме хорошего, не случится», - якось написав Михайло Зощенко. Аледоля вирішилапосперечатися з письменником і довести, щовіннеправий. З Михайлом Михайловичем сталосястількибід і нещасть, щожиттявідповілойомутільки з іронією.

В 1913 році Зощенко вступив до юридичного факультетуСанк-Петербурзького університету. Він старанно навчався рік, але через несплату його було виключено.Якби не хотів юний Михайло навчатися, удосконалювати всій письменницький талант, матеріальне становище не давало йому можливості.

З початком Першої Світової Війни М. Зощенко пішов на фронт. Він став прапорщиком. Як потім писав Зошенко: «На первоймировой прапорщики жили двенадцатьдней».[8, 274]. Але Зощенко не тільки вижив, він став штаб-капітаном. В книзі Валентина Катаєва «Алмазныймойвенец» відомим позивним Зощенка був «штаб-капітан». В результаті Михайло повернувся з війни з п'ятьма орденами за віддану службу на війні.

Але не лише ордени залишилися письменнику в пам'ять про ті страшні роки. На війні, не знаючи ще про новий вид зброї супротивника, М. Зощенко отруївся газом, що вплинуло на все його подальше життя. Науковці стверджують, що ця зброя знищувала нервову систему людини, призупиняла її емоційні реакції.

Після війни як описує сам М. Зощенко: «За три года я переменилдвенадцатьгородов и десять профессий... Я уехал в Архангельск. Потом на Ледовитый океан -- в Мезень. Потом вернулся в Петроград. Уехал в Новгород, во Псков. Затем в Смоленскуюгубернию, в город Красный. Сновавернулся в Петроград... Я былмилиционером, счетоводом, сапожником, инструктором по птицеводству, телефонистомпограничнойохраны, агентом уголовногорозыска, секретарёмсуда, делопроизводителем. Этобыло не твёрдоешествие по жизни, этобыло -- замешательство.»[7, c. 300-301]

В післявоєнні роки в М. Зощенка з великим напруженням відбувається осмислення глибинних, екзистенціальних питань, про що свідчать його листи до сестри й матері, ранні, «донадруковані» твори. На перший план висувається проблема розуміння й пошуку себе у “страшному світі”. Період становлення особистості письменника пов'язаний із болісним самовизначенням: боротьбою між розумом і душею. «Путь мозга - путь жалких пяти чувств, которые обнимают жизнь в её глупой и грустной будничности. Путь души - путь через пропасти с мучительным предчувствием иной жизни. Путь мозга - путь математики, логики и естественных наук; душа - праздничный день - она не знает интегралов ни во времени, ни в пространстве»,- писав М. Зощенко у 1919 році. [7, c. 56]

Деякі дослідники наголошують, що саме роки війниМихайла Зощенка- це період інтенсивного духовного росту майбутнього письменника, становлення його літературно-естетичних переконань.

В особистому житті письменника все було непросто. У грудні 1918 року Михайло Зощенко познайомився з Вірою Кербіц-Кербіцкою. Вони одружилися влітку трагічного для письменника 1920-го: в січні у Зощенкопомерла мама. Єдиний син Михайла Зощенка - Валерій - народився навесні 1922 року в Ленінграді.

РОЗДІЛ 3. ПОЧАТОК АКТИВНОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ М. ЗОЩЕНКА

У 1919 році Михайло Зощенко відвідуєлітературнустудію, засновану при видавництві «Всесвітнялітература» і керовануКорніємЧуковським. КорнійІванович, якийознайомивсяз гумористичнимитворамиМ. Зощенка, високооцінив талант літератора, але здивувався, щогумористомвиявилася «такасумналюдина». Згодом він допоміг видати перший твір автора.

Перші публікації М. Зощенка побачили світ у 1922 році.Перша ж книга «Рассказы Назара Ильича господина Синебрюхова»[4] (Петроград, 1922) означила письменницьку манеру М. Зощенка, головнийзасібякої - мова як спосібзображеннялюдинипереломноїепохи, без звернень до прямихавторськихоцінокчиописовості; об'єктхудожньогоопрацювання - мислення героя, крізьпризму якогопроступаєсправжняреальність [4].

Головний герой книги Назар Ілліч, побувавши на війні та революції, повністю розкривається через усунення літературних норм та звернення до простої мови. Саме ця риса розповідей М. Зощенка вразить його читачів вже з перших кроків його літературної творчості.

На тлі новелістики тих років різко виділилася постать героя-оповідача Назара Ілліча Синебрюхова, що розважає комічністю своєї неосвіченості. М. Зощенко шукає і знаходить своєрідну інтонацію, в якій сплавилися воєдино лірико-іронічне начало і інтимно-довірча нотка, що усуває будь-яку перешкоду між оповідачем і слухачем.

Вже з перших оповідань читачів захопила велика культура комічної розповіді, якої досяг письменник вже на ранній стадії своєї творчості: «Был у менязадушевный приятель. Ужаснообразованныйчеловек, прямо скажу - одаренныйкачествами. Ездил он по разныминостранным державам в чине камендинера, понимал он даже, может, по-французскому и виски иностранные пил, а былтакой же, как и не я, все равно - рядовойгвардеецпехотного полка».

Часом розповідь досить майстерно будується на кшталт відомої нісенітниці, що починається зі слів «шел высокий человек низенького роста». Такого роду нескладіци створюють певний комічний ефект. Правда, поки він не має тієї виразною сатиричної спрямованості, яку придбає пізніше. В «Оповіданнях Синебрюхова» виникають такі надовго залишалися в пам'яті читача специфічнозощенковские обертів комічної мови, як «будто вдруг атмосферой на меня пахнуло», «оберут как липку и бросят за свои любезные, даром что свои родные родственники», «подпоручик ничего себе, но сволочь», «нарушает беспорядки»і т.п. Згодом подібного типу стилістична гра, але вже з незрівнянно більш гострим соціальним змістом, проявиться в промовах інших героїв - Семена Семеновича Курочкіна і Гаврілича

Твори, створеніписьменником у 20-ті роки, булизасновані на конкретних і дужезлободенних фактах, позичених або з безпосередніхспостережень, або з численнихчитацькихлистів. Тематика їхстроката і різноманітна: заворушенняв транспортічи в гуртожитках, гримасиНЕПу і побуту, цвільміщанства і обивательщини, пихате помпадурство і лицемірне лакейство, і багато, багатоіншого. Часто розповідьбудується у форміневимушеноїбесіди з читачем, а часом, коли недолікинабували особливо кричущий характер, в голосі автора звучали відвертопубліцистичніноти.

У студії Корнія Чуковського письменник познайомився з Веніаміном Каверін, Всеволодом Івановим та іншими колегами, з якими на початку 1920-х об'єднався влітературну групу, названу «Серапіонові брати». «Серапіон», як називали літераторів в пресі, ратували за звільнення творчості від політики.

Друг письменника В. Шкловський , який входив з ним до групи «Серапіонові брати», у свої спогадах дав йому такий портрет: «Зощенко--человек небольшого роста. У него матовое, сейчас желтоватое лицо. Украинские глаза. И осторожная поступь. У него очень тихий голос. Манера человека, который хочет очень вежливо кончить большой скандал. Дышет Зощенко осторожно. На германской войне его отравили газами. Успех у читателя еще не дал Зощенко возможности поехать лечить сердце. Набраться крови. Таков Зощенко в общем плане. Это не мягкий и не ласковый человек. Осторожно он передвигает жизнь»[10, c. 16].Як бачимо, роки Першої Світової Війни неабияк вплинули на самого письменника.

В середині 1920-х Михайло Зощенко виявився в зенітіслави. Розповіді «Баня», «Аристократка», «Історіяхвороби», «Біда» сповненісамобутньогогумору, читаютьсна одному диханні і улюбленівсімаверствамисуспільства. Літераторапросятьїхпочитати на зустрічах в переповненихшанувальникамиаудиторіях. Творчістьгумористависокооцінив Максим Горький. вінбувзахоплений «співвідношеннямгумору і ліризму» в оповіданнях Зощенко.

Після війни мало хто бачив М, Зощенко усміхненого, навіть коли він розповідав на публіці свої оповідання всі сміялися, і тільки він один з сумними очима продовжував читати, багато хто з дослідників життя письменника головною причиною вбачає газову зброю, що вплинула на емоційний стан М. Зощенка.

Рідко коли можна було побачити усмішку Михайла Михайловича. У спогадах про письменника видавець А. Амстердам, який згодився редагувати його збірку для першого випуску «Библиотекиначенающегочитателя», пригадує одну єдину зустріч з ним: «И вот наступил тот момент, которого с нетерпением ждут и авторы, и редакторы: на стол ложится «сигнальный экземпляр»-- аккуратно сброшюрованная, одетая в обложку, только что поступившая из типографии, «горяченькая» книга. Пришел Зощенко. Присев поближе, взял ее со стола. В его смуглых руках тонкий сборничек рассказов показался мне еще более тонким и скромным, чем был на самом деле. Нахмурившись, Михаил Михайлович потрогал мягкую серую обложку сборника, на которой у ее верхнего края четко стояло: «Библиотека начинающего читателя», скользнул взглядом по портрету (рисунку в профиль известного ленинградского художника Н. Радлова) и заглянул в «Содержание», как бы проверяя, все ли шестнадцать включенных в сборник рассказов на месте. После этого он принялся внимательно читать небольшое предисловие, но вдруг оторвался от чтения и каким-то странным невидящим взглядом посмотрел на меня. Лицо его меня поразило: «хмурый» Зощенко улыбался. -- Кто сочинил это предисловие? Вопрос бросил меня в жар... Я сказал, что вступительная заметка написана по инициативе издательства, считающего, что она поможет неопытному читателю разобраться в нелегком для понимания творчестве автора. «Неужели Зощенко недоволен предисловием?»-- мелькнула тревожная мысль. -- Михаил Михайлович, вы чем-то недовольны? -- Нет, что вы! Совсем наоборот. Вы хорошо написали, правильно написали. «Помочь неопытному читателю...» Он по-настоящему был взволнован. С лица его не сходила улыбка. -- Говорят, что я мрачен, не вижу вокруг ничего светлого, положительного. Чушь это! А вы правильно заметили... Я не сразу сообразил, что конкретно, какие слова в предисловии имел он в виду, и сидел молча, смущенный...» [6 ,335-336]

У життікласикаспостерігається багатозахоплень і романів, але один з них, найтриваліший, трапився з Лідією Чалов, яку називають музою письменника. З молодшої на 20 роківжінкою Михайло Зощенко познайомився в 1929 році. Чаловапрацювала у відділігонорарів «Червоноїгазети». Зощенко, щоперебував на пікупопулярності, неабиякздивувався, коли дівчина запитала йогопрізвище.

Зближеннявідбулося, коли у Лідизагинувчоловік. Письменникпідтримавмолодужінку. Незабаром дружба перетворилася в любов. Як потім у спогадах писала Лідія: «Михаил Михайлович болельщиком не был. Он вообще не был азартным человеком. Хотя ходил не только на футбол, но и на бега. И в карты играл. Вот что он действительно любил, так это карты -- любил раскладывать пасьянсы, гадать. Мне казалось, что он всерьез верит в гадание на картах. Он как-то рассказывал, что когда в 1917 году оказался в Архангельске (а там в это время высадился английский экспедиционный корпус), один англичанин, раскинув карты, угадал его будущее. Нет, этот англичанин не сказал, что Михаил Михайлович станет писателем, но что он будет знаменитым -- сказал. И не только у себя на родине, но и за границей. И вот это гадание Михаил Михайлович запомнил» [6, c. 315].

У 1946-му роман припинився з ініціативи Чалової, але зберегласялистування говорить про щирулюбов Зощенко, щозбереглася до Лідіїпіслярозставання.

РОЗДІЛ 4. ЛІТЕРАТУРНА КРИЗА ПИСЬМЕННИКА

Не все, щовиходить з-під пера літераторачитачіприймаютьіззахопленням. Гумористичні оповідання та повістіМихайлаЗощенка полюбили, але відписьменникачекалипродовження в тому ж дусі. А він в 1929 роцівипустив книгу «Листи до письменника». Цетакесобісоціологічнедослідження, щоскладається з десятківлистівлітераторувідчитачів. Книга викликалаподив і обуренняшанувальників таланту Зощенка, негативнуреакціювлади.

Він пише непогані драматургічні твори, але вважаються найбільш слабкою, нецікавою частиною творчості письменника. Його комедії практично не мають сценічної історії (за винятком п'єс одноактних, написаних, до слова сказати, скоріше для естради, ніж для власне драматичного театру), вони мало відомі не тільки масовому глядачеві, а й режисерам, театрознавцям, театральним критикам.На думку ж більшості літературознавців, які все-таки звертаються - надзвичайно рідко і неохоче - до драматургії Зощенко, вона вторинна по відношенню до його прози, а значить - не додає нічого суттєвого до художнього вигляду найбільшого радянського сатирика.[11]https://md-eksperiment.org/post/20161129-dramaturgiya-m-zoshenko-40-h-godov-osobennosti-konflikta

Зощенко написав свою першу комедію ( «Шановний товариш») в самому кінці 20-х років, будучи вже дуже відомим письменником, і, залишившись вкрай незадоволеним постановкою її в Ленінградському театрі Сатири і розчарованим неможливістю постановки в Театрі Мейєрхольда, опублікував п'єсу «як літературний твір , а не як роботу для театру» Пояснюючи першу невдачу «недостатнім знанням сцени», він не тільки не залишає драматургії, але продовжує пошуки якраз в плані освоєння «залізних законів» театру, як особливого виду мистецтва. Його подальші, тепер вже одноактні, п'єси свідчать про пильну увагу до подієвого ряду, розвиває дію, до точності характеристики кожної дійової особи - навіть самого другорядного, - до додання всім персонажам індивідуально-своєрідних рис, причому в сфері не тільки внутрішньої, але і зовнішньої виразності. Це свідчить про наполегливість та сумлінну працю над собою автора [3, c. 144].

Через радянську цензурурежисера Всеволода Мейєрхольдазмусилизняти з репертуару п'єсу «Шановнийтовариш». З дитинствасприйнятливий Михайло Зощенко занурюється в депресію.

У період 1930 -1950-х ррв системі великих жанрових форм прози Зощенко

(«Повернута молодість», «Блакитна книга», «Перед сходом сонця») - відбувається витіснення, «вилучення» зі світу долі як реально діючої сили. Відповідно до психоаналітичним ідейним планом цих гібридних за жанровим будовою повістей з науково-документальної основою доля формується в підсвідомості: «У цьому світі, тобто запорогом свідомості, створюються, повторюю, не тільки багато хвороб і нездужання, але створюються і основні схильності, звички, характер і навіть часом вся доля »[3, с. 147]

Прозаїк, стиснутий цензурою, зосередивсили на написанніоповідань для дітей. Вони публікуються в журналах «Чиж» і «Їжак». Пізнішерозповідіувійшли до збірки «Леля і Мінька». Через п'ятьроківсвітпобачивдругийзбірникоповідань для дітей, названий «Найголовніше».

В кінці 1930-х Михайло Зощенко почавпрацювати над книгою, яку вважавголовнимтворомсвогожиття - «Перед сходом сонця». Роботу над нею він не переривав і в роки Другоїсвітовоївійни. На фронті 47-річний письменник не був, хоча з перших же дніввійни подав заяву до військкомату, зголосившись добровольцем. Але медкомісіюписьменник не пройшов - йоговизналинепридатним до військовоїслужби. Зощенко вступив в групупротипожежної оборони і разом з синомчергував на дахахленінградськихбудинків, оберігаючиїхвідзапальнихснарядів.

1941 року письменника примусово евакуювали в Алма-Ату, дозволивши взяти з собою багаж не важче 12 кілограмів. Зощенко взяв зошити і рукописи - заготовки майбутньої «головної книги», якій придумав робоча назва - «Ключі щастя» (пізніше змінив на «Перед сходом сонця»). Вага рукописів - 8 кілограмів. Решта чотири - особисті речі та одяг.

У листі до коханої Ліди Чалової письменник писав: «...Вот 1/2 года, как я в Алма-Ате. Работаю на кинофабрике. Скучаю по своей основной работе. Но заняться моим делом пока затруднительно. Условия жизни средние, но, в общем, прожить можно. Здоровье тоже среднее, немного сложно для моего сердца (здесь высота 1000 метров). Так что были так называемые «высотные» болезни -- слабость и утомление чрезвычайные. Сейчас освоился -- лучше...» [8, c. 316]

В евакуації літератор працював на студії «Мосфільм», де написав сценарії до двох фільмів: «Солдатське щастя» і «Опале листя». Весною 1943-го письменник приїхав в Москву, де влаштувався в редколегію гумористичного журналу «Крокодил». Написана в евакуації комедійна п'єса «Парусиновий портфель» успішно йде (200 вистав за рік) в Ленінградському драмтеатрі.У 1943 році перші глави науково-художнього дослідження «Перед сходом сонця»[2] публікуються в журналі «Звезда». Михайло Зощенко писав, що до цієї праці йшов все життя, покладаючи великі надії на розуміння і схвалення книги читачами і літературними критиками.[8, c. 340]

Повість Зощенко - це сповідь. У ній Михайло Михайлович, грунтуючись на працях фізіолога Івана Павлова і Зигмунда Фрейда , спробував науково обгрунтувати перемогу над депресією. В автобіографії письменник розповідає про свої дитячі переживання і травми, пояснюючи меланхолію в зрілі роки тим, що випробував в дитинстві. Ця книга - навчальний посібник для тих, хто, як і Михайло Зощенко, намагався позбутися гнітючих душевних мук.

Саме інтерес, викликаний психоаналізом і тлумаченням сновидінь, послужив першими сходинками до написання його знаменитої «психотерапевтичної» книги. У ній Зощенко розкриває настільки потаємні куточки своєї душі, що це віддає ексгібіціонізмом. Він намагається розібратися в своїй меланхолії і неврастенії, досліджуючи випадки зі свого життя, які, на його думку, послужили причиною душевного розладу. Почавши рукопис в Ленінграді, страждаючи тяжкою формою неврастенії, він закінчив її в евакуації в Середній Азії, перебуваючи в непохитному - як йому тоді здавалося, назавжди! - душевному здоров'ї [9]

Але книга автора піддалася нищівній критиці,вона викликала такий скандал, що вже в листопаді друкування було перервано. Зощенко звернувся з листом до Сталіна, просячи його ознайомитися з книгою «або дати розпорядження перевірити її більш докладно, ніж це зроблено критиками». Відповіддю став черговий потік лайки в журналі «Більшовик», де повість була названа «нісенітницею, потрібною лише ворогам нашої батьківщини».

У серпні 1946 року було запроваджено Постанова Оргбюро ЦК ВКП (б) про журнали «Звезда» і «Ленінград», що видавали повість М. Зощенка, в якому піддалися жорстокій критиці редакції обох журналів «за надання літературної трибуни письменнику Зощенко, твори якого чужі радянській літературі». Журналу «Зірка» заборонялося надалі друкувати твори письменника, а журнал «Ленінград» був взагалі закритий. Жданов про повість «Перед сходом сонця» в своїй доповіді сказав так: «У цій повісті Зощенко вивертає навиворіт свою підлу і низьку душонку, роблячи це з насолодою, з смакуванням». Ця доповідь послужив сигналом до виключення Зощенко зі Спілки письменників СРСР [8, c. 346]

РОЗДІЛ 5. МИХАЙЛО ЗОШЕНКО В ОЧАХ ЙОГО СУЧАСНИКІВ

Дві війни та революція, нищівність радянської влади та цензури зробили з видатного гумориста психічно втомленого, сумного чоловіка, що єдиними ліками вбачав письменництво. Тетяна Хмельницька розповідає про зустріч з Михайлом Михайловичем 1944 року: «Меня сразу поразил облик Зощенко, до странности непохожий на героев его рассказов. Он был красив, обаятелен, на редкость мягок и грустен. Темно-карие глаза, задумчивые, ласковые, вопросительно вглядывающиеся в лица окружающих его людей, сдержанная деликатная улыбка, какая-то органическая соразмерность движений, манер, тихого, доброго голоса -- внешность, казалось, присущая автору лирических новелл, а не создателю проницательно подслушанного характерного красочного языка полуграмотных людей, недавно коснувшихся культуры, не переваривших ее, употребляющих «интеллигентные» слова, не понимая их подлинного значения, некстати вставляющих их в искаженные, косноязычные и в то же время цветисто-высокопарные фразы с неподражаемым комическим эффектом» [6, c. 360]

Михайло Михайлович словом заспокоював свою душу, можна з впевненістю сказати, що він жив і рятувався своєю творчістю, про що він розповідає Тетяні Хмельницькій:

«Я думаю о вас уже восемь лет и никак не могу разгадать. Я не раз видел вас еще до войны в Доме писателя, такую молодую, оживленную, улыбающуюся, и не мог понять, почему женщина в расцвете лет, явно благополучная и счастливая, пишет? Я знал, что вы пишете и много печатаетесь, и это казалось мне несовместимым с вашей, видимо, радостной и легкой жизнью... Сужу по себе: даже в молодости я был бесконечно и необъяснимо несчастен. Я участвовал в двух войнах, потом перепробовал множество профессий. Внешне жизнь моя как будто не была обездоленной, а я не находил себе места. Отчаянная тоска и непонятные страхи угнетали меня. Я не мог ни есть, ни пить, ни спать. Я боялся выходить на улицу и задыхался в комнате с закрытыми дверьми. Мне тягостно было встречаться с людьми. Я непрерывно недомогал, хотя никакой определенной болезни у меня не было, и попытки лечения не 361 помогали. Мне не хотелось жить. И тогда неожиданно для себя я стал писать. И это был единственный выход из состояния, казалось бы, безнадежного. Я не сразу избавился от тоски, но уже через некоторое время, когда литература стала основным делом моей жизни, это мучительное состояние прошло[6, c. 361].

Видатного автора 20-го століття шанували і захоплювалися ним. Для когось він був взірцем стилю, стриманості та оригінальності. Його унікальний талант - незважаючи на життєві негаразди зображувати все через призму цікавого, захопливого і просторічного гумору, зробив його індивідуальним автором для кожного слухача.

«Все в немвызывало во мне чувствоуважения и восхищения.

Он былвсегдахорошоодет. В его одежде не быловызывающегощегольства, ничего не выглядело с иголочки, даже галстук, но все былооченьхорошосшито и прекрасно смотрелось»- писала Н. Носкович-Лекаренко.[6, c. 302]

У одній із автобіографій він писав: «Я родился в интеллигентнойсемье. Я не был, в сущности, новымчеловеком и новымписателем. И некоторая моя новизна в литературебылацеликоммоимизобретением». Кожна розповідь, кожна книга М. Зощенка була замислена «як постановка тієї чи іншої життєвої важливої проблеми» [8, c. 12-15].

Михайло Михайлович все життя страждав, але хотів писати. В нього було хворе серце, яке під кінець остаточно підводило поета: «Какая же это была мука -- видеть, что у него начинается приступ, и быть бессильной помочь! Сколько же это раз было: идем по улице, вдруг он становится бледным, в глазах испуг, и говорит еле слышно: «Мне надо постоять. Повернись, как будто ты шла мне навстречу, и вот мы с тобой встретились, разговариваем...» Он не хотел, чтобы люди увидели его в этом состоянии. В центре города всегда топталась масса знакомых, и он стеснялся предстать перед ними больным и слабым» - писала Лідія Чалова. [6, c. 319-320].

РОЗДІЛ 6. ОСТІННІ РОКИ М. ЗОЩЕНКА

Після смерті Сталіна письменника відновлюють в Союз письменників. У травні 1954 року Зощенка і Ахматову запрошують до Будинку письменника, де проходила зустріч з групою студентів з Англії. Англійські студенти наполягали на тому, щоб їм показали могили Зощенко і Ахматової, на що їм відповіли, що обох письменників їм пред'являть живцем.

На зустрічі один зі студентів запитав: як Зощенко і Ахматова відносяться до згубному для них постановою 1946 року. Сенс відповіді Зощенко зводився до того, що з образами на свою адресу він не може погодитися, він російський офіцер, який має бойові нагороди, в літературі працював з чистою совістю, його розповіді вважати наклепом не можна, сатира була спрямована проти дореволюційного міщанства, а не проти радянського народу. Англійці йому аплодували. Ахматова на питання відповіла холодно: «З постановою партії я згодна» [8, c. 356]

Після цієї зустрічі в газетах з'являються розгромні статті, на Зощенко валяться докори: замість того щоб змінитися, що і наказувала йому партія, він все ще не згоден. Виступ Зощенко критикують на письменницьких зборах, починається новий виток цькування.

На зборах, куди спеціально прибуло московське літературне начальство, через місяць після зустрічі з англійцями, Зощенко звинуватили в тому, що він наважився публічно заявляти про незгоду з постановою ЦК. Симонов і Кочетов намагалися умовити Зощенко «покаятися». Причини його твердості не розуміли. У цьому вся випливало впертість і зарозумілість.

Стенограма мови Зощенко на цих зборах:«Я могу сказать -- моя литературная жизнь и судьба при такой ситуации закончены. У меня нет выхода. Сатирик должен быть морально чистым человеком, а я унижен, как последний сукин сын… У меня нет ничего в дальнейшем. Ничего. Я не собираюсь ничего просить. Не надо мне вашего снисхождения -- ни вашего Друзина, ни вашей брани и криков. Я больше чем устал. Я приму любую иную судьбу, чем ту, которую имею»[3, c. 458]

Останні роки життяписьменникпровів на дачі в Сестрорецьку .

Навесні 1958 року Зощенкаотримавотруєннянікотином, щоспричинило за собою короткочасний спазм судинмозку; змогламова, він перестав впізнаватиоточуючих; 22 липня 1958 року в 0:45 Михайло Зощенко помер відгостроїсерцевоїнедостатності.Востанні роки життяписьменникапоручбула дружина Віра. Вона похованапорядізчоловіком..

«В июле 1958 года, уезжая в Сестрорецк, Михаил

Михайлович позвонил и сказал, чтотолькочтовышла

уже не переводная, а его собственнаябольшая книга,

и он мне ееподарит, кактольковернется.

Но он уже не вернулся…» -Лідія Чалова

ВИСНОВКИ

Сьогодні утвердилася думка про те, що творчість письменника поділяється на два зовсім не схожих один на інший етапи: 1920-і роки, позначені особливою формою оповіді (рос. “сказ”) і 1930-1940-і роки - час створення науково-художніх творів (Ц. Вольпе, Б. Бегак, А. Гулига, М. Чудакова та ін.). «Новий Зощенко» в оцінці літературознавців найчастіше характеризується феноменом раптового його перетворення із загальновизнаного сатирика на нікому не відомого письменника-дослідника.В аналізі літературно-побутового дискурсу письменника спостерігається парадоксальність понять життя письменника і творчість письменника.

Сучасні читачі оцінюють ключову повість «Перед заходом сонця» Зощенка прямо протилежним чином щодо суджень радянської влади, що свідчить про їх хибність. Досліджуючи в ній власну сферу несвідомого, Зощенко передбачив ряд наукових досліджень в цій області. В даний час набув поширення психотерапевтичний метод «терапії творчим самовираженням», запропонований вітчизняним психіатром Марком Бурхливо. Він застосовується для лікування людей з тяжким переживанням своєї неповноцінності, з тривожними і депресивними розладами.

Автор численних гумористичних розповідей, драматургічних п'єс, а також «психотерапевтичної» книги Михайло Михайлович Зощенко у пошуку душевного зцілення створив абсолютно унікальну літературу гумористичну і терапію творчим вираженням.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Балашова Ю. Б. Тема судьбы и случая в творческойэволюции М. Зощенко / Ю. Б. Балашова // ИзвестияУральского федерального университета. Сер. 2, Гуманитарные науки. -- 2014. -- № 1 (124). -- С. 226-232.

2. Зощенко М. М. Перед сходом сонця / Упоряд. і приміт. І. Н. Сухих. Собр. соч. - М .: Час, 2008. - С. 67.

3. Іван Іванов «... Письменник з переляканою душею - це вже втрата кваліфікації». М. М. Зощенко: листи, виступ, документи 1943-1958 років // Дружба народів. - 1988. - № 3.

4. Зощенко М. М. Рассказы Назара ИльичагосподинаСинебрюхова // М.: Полигран; 1992 г:; 96 ст.

5. Попов. В. Михаил Зощенко. Беспризорныйгений [Текст] / Валерий Попов. - Москва : АСТ : ОГИЗ, 2017. - 461, [1] с. - (Тайны и загадки смерти великих людей). - Библиогр.: с. 457-460.

6. Томашевсий Ю. В. Воспоминания о Михаиле Зощенко / Сост. и предисл. Ю. В. Томашевского. -- СПб.: Художественнаялитература, 1995.

7. Томашевский Ю. В. ВспоминаяМихаила Зощенко / Сост. и предисл. Ю. В. Томашевского. -- Л.: Художественнаялитература, 1990.

8. Томашевський Ю. В. Хроніка життя і творчості М. Зощенко / Обличчя і маска Михайла Зощенка. Упоряд. Ю. В. Томашевський. - М .: Олімп-ППП, 1994, C. 368.

ЕЛЕКТРОННІ ДЖЕРЕЛА:

9. https://www.psyh.ru/pered-voshodom-solntsa-i-posle/

10. https://imwerden.de/pdf/zoshhenko_stati_i_materialy_academia_1928_text.pdf

11. https://md-eksperiment.org/post/20161129-dramaturgiya-m-zoshenko-40-h-godov-osobennosti-konflikta

Размещено на Allbest.ru