Міф є певним засобом концептуалізації світу. Він торкається не стільки нагальної проблеми сьогодення, скільки глобальних, корінних питань світобудови. Міф претендує на абсолютне значення, коли в центрі уваги є не зв'язок з історією, а зв'язок людини зі світом в цілому.

За допомогою міфу людина пізнає світ не стільки науково, скільки інтуїтивно, чуттєво. Міфологічне мислення за своєю суттю парадигматичне: орієнтоване на образи. Тому сюжет міфу - постійне повторення сакральних подій, що сталися на "початку" часу.

Міф намагається вирішити деякі проблеми, які практично знаходяться поза наукою. Міф пояснює світ так, щоб гармонія цього світу не похитнулась. Міф не обмежується персональною психологією. Його модель світу охоплює всі необхідні елементи природи та культури. Міф цікавиться місцем людини в природі та культурі, її соціальною роллю.

Проблемі міфотворчості та існуванню міфу, як в культурі, так і в літературі, присвячено багато праць. Філософсько-романтичне осмислення міфології було досліджено у працях братів А. і Ф. Шлегелів, Ф.В. Шеллінга, Ф. Крейцера і зазнав подальшого розвитку в концепціях Ф. Ніцше та Вагнера.

Протягом ХХ ст. був накопичений величезний фактичний матеріал, пов'язаний з проблемою вивчення міфів, зроблені спроби систематизувати міфологічні тексти, досліджувалися архаїчні пласти людської свідомості (Дж. Фрезер, К.Г. Юнг, М. Еліаде, К. Леві-Стросс, Л. Леві-Брюль, Дж. Кемпбелл, К. Хюбнер, Р. Барт та ін.)

Поняттю "міф", його смисловим та структурним закономірностям, теорії міфу присвячені роботи українських, російських та радянських теоретиків різних поколінь: С. Франка, О. Потебні, С. Булгакова, П. Флоренського, М. Лосського, Г. Флоровського та ін.

Явище міфологізму є характерним для літературного процесу ХХ століття, але малодослідженим є аспект міфологічного мислення письменника цього періоду. Цим і зумовлена актуалість теми дослідження.

Мета дослідження - з'ясувати особливості міфологічного мислення письменника-митця у літературному процесі ХХ ст.

1.1 Теорія міфу. Трактування поняття "міф"

Осмислення трактування поняття "міф" розпочалося ще у ХІХ столітті, у цей період міф стає об'єктом досліджень багатьох вчених як певний естетичний феномен в культурі та художній творчості.

Міфологія (грец. мхиплпгйб, від мхипт - переказ і льгпт - вчення, слово) - 1) Наука про міфи і міфологічну свідомість різних народів. 2) Сукупність міфів, нагромаджена тим чи тим етносом, тією чи тією архаїчною своїм походженням культурною традицією. В давніх суспільствах та їх нечисленних сучасних реліктових залишках міфологія має характер обов'язкового для всіх людей світоглядного нормативу, становить головий чинник їхньої соціальної поведінки. [38, 382]

Міф (грец. мхипт - переказ) - 1) Оповідання про богів, духів, надприродні сили, про першопредків, героїв, які брали участь у створенні самого світу, його елементів як природних, так і культурних. 2) Витвір наївної віри, духовне похідне первісного колективу людей у намаганні пояснити світ, явища і процеси, що в ньому відбуваються, принципи світобудови, людського і природного буття; осмислення узагальнень, які, на відміну від наук. абстракцій, мають конкретний, чуттєвий, антропоморфний характер і вигляд. [39, 382] міф письменник оповідання

У всі часи міф викликав живий інтерес етнологів, філософів, культурологів, літературознавців. В античні часи Платон запропонував філософсько-символічну інтерпретацію міфу. Арістотель в "Поетиці" розглядав міф як фабулу. Найґрунтовніше для свого часу філософію міфу створив Дж. Віко, який схилявся до розуміння історичного розвитку як діалектичного процесу. На його думку, історія людства підпадає під закономірність змінності циклів людського життя: божественна, героїчна й людська епоха відповідають дитячій, юнацькій та зрілій стадії розвитку суспільства. Перші люди створювали поетичні характери на основі чуттєвої і фантастичної метафізики. Героїчна поезія гомерівського зразка виникає із "божественної". Дж. Віко вважає, що кожна метафора або метонімія є "маленьким міфом" [2].

ХІХ - ХХ століття стали визначними у формуванні уявлення про міф. Дослідженням міфу та його природи займалися провідні філософи та філологи: Р. Барт, К.-Г. Юнг, Н. Фрай, З. Фрейд, Е. Кассірер, К. Леві-Стросс, Е. Мелетинський, Я. Поліщук, О. Потебня та ін., досліджуючи поняття міфу в психологічному, мовознавчому, літературознавчому та інших аспектах.

У праці "Тотем і табу" (1913) З. Фройд осмислює зародження релігії, моралі та мистецтва в контексті психоаналізу й доходить висновку, що джерелом їхнього виникнення є едипів комплекс: моральні норми виникають із забороною інцесту та батьковбивства, на усвідомленні провини перед батьком базується релігія, витіснення сексуальних бажань, їх сублімація є необхідною складовою розвитку мистецтва. Так, міф стає ілюстрацією психологічного комплексу, покладеного в основу розуміння психології людини. На думку Фройда, подібні комплекси є джерелами сюжетів усіх міфів. [9, 53]

Дослідник уважав міфи вираженням підсвідомих бажань та сексуальних потягів індивідів.

К.-Г. Юнг намагався пояснити міфологію за допомогою психоаналітичних методів дослідження колективного несвідомого. Концептуальним поняттям юнгіанського осмислення міфу є архетип - "символічна формула, котра починає функціонувати там, де або ще не існує свідомих понять, або ж вони взагалі неможливі" [46, 459]. За Юнгом, міфологія бере початки в колективному несвідомому як джерелі виникнення людського космосу.

К.-Г. Юнг під міфом розумів певний елемент загальної пам'яті народу, засіб передачі колективного досвіду. [45-46] Термін "міфологема" походить з психоаналізу К.-Г. Юнга і пояснюється як певний міфологічний матеріал, основа для його творення. Продовжив цю думку у своїх роботах Н. Фрай, який розглядав міф у системі художньої творчості. На його думку, в основі літературного тексту лежить розчленований на складові частини міф. [40]

Н. Фрай осмислює концепцію міфу в контексті літератури. Він стверджує єдність міфу й ритуалу, а також міфу й архетипу. Міф, на його думку, є центральною формуючою силою, що надає ритуалам архетипного значення. Ці ритуали виникають як спроби синхронізації людського організму з природними ритмами. [8, 56]

Дж. Кемпбелл у праці "Герой з тисячею облич", спираючись на теорію юнгівського психолоалізу, намагається реконстроювати "мономіф - універсалізовану історію культурного героя: від його чудесного народження, набуття надможливостей, подолання перешкод, одруження з урятованою жінкою до мудрого правління й загадкової загибелі." [8, 56]

Міфологія - це "психологія, котру помилково прочитують як біографію, історію й космологію" [18, 153]. Біологізаторський підхід Кемпбелла до міфології ще більше помітний у праці "Маски бога" (1959-1968) [17], де автор указує на те, що міфи є прямою функцією людської нервової системи.

Німецькі вчені І.-Г. Гендер, Ф. Шеллінг та Г. Гегель підходили до вивчення міфу як складової національної свідомості. І.-Г. Гендер вбачав у міфах джерело поетичних багатств, якими просякнуті романтичні твори. Ф. Шеллінг трактував міф як естетичний феномен, що є носієм символічних значень. За Шеллінгом, кожен поет мав створити власну міфологічну систему. Як приклади він називав твори Данте, Шекспіра та Гете.

Г. Гегель продовжив вчення Шеллінга, він вважав міфологію "ідеологічною і культурною формою, зорієнтованою на тотальний символізм" [3, 220]. Письменник, на думку Г. Гегеля, не повинен прагнути до створення нових сюжетів, а запозичувати сюжети "із вже існуючого - з історії, легенди, міфу та хронік, художньо опрацьованих раніше матеріалів" [3, 220].

Вагомий внесок у розвиток теорії міфу зробили представники французької соціологічної школи. Вчення Е. Дюркгейма стали основою для подальших досліджень Леві-Брюля та Леві-Строса. Леві-Брюль відкрив закон партиципації виникнення містичної співпричетності між тотемною групою та сферою її буття: країною, вітрами, міфологічними тваринами. Найбільш цінним є містичне ядро міфу [20].

Французький структураліст К. Леві-Строс вважав, що всяка культура може розглядатися як ансамбль символічних систем, і в своїх етнологічних працях показав спільність логічних структур у міфах різних народів [23].

За Леві-Стросом, головною умовою вивчення міфів є беззаперечна віра в них. Використання міфологічного мислення можливе тільки тоді, коли його структура залишається прихованою [22, 20]. Ідея міфу може реалізуватися лише в слухачеві, котрий сприймає його як істину. Категорія ж автора в контексті міфу взагалі не актуалізується: як тільки оповідь сприйняли як міф, вона починає функціонувати втіленою в традицію незалежно від походження.

Символічну теорію міфу розробим німецький філософ Е. Кассірер. Міфологія - спосіб моделювання дійсності, в якій конкретно-чуттєве стає символом, знаком. Кассірер визначив фундаментальні структури міфічної свідомості, високо оцінюючи емоційне начало в міфі. Вчений стверджує, що аналіз міфу можливий лише у разі знаходження особливого, "адекватного" підходу, що поєднує історичний та дискретно-структурний аналіз. Основним завданням є пошук у міфі "вираження духу", іманентних духовних вражень, тому концепція Кассірера принципово відрізняється від популярних у гуманітаристиці ритуальних та психоаналітичних інтерпретацій. За Е. Кассірером, міф - це вираження емоцій: "Міф не можна описати як голі емоції, бо це вираження емоцій. Адже вираження почуття це не є саме почуття - це емоція, перетворена на образ" [Cassirer Ernst. The Myth of the State / Ernst Cassirer. - New Haven : Yale University Press ; London : Geoffrey cumberlege. Oxford University Press, 1946. с. 43].

Аналізуючи природу міфу, Е. Кассірер не погоджується з тим, що доба міфологічного мислення минула. Натомість він говорить про новий тип міфу - політичний, раціоналізований, котрий створюється політиками відповідно до плану. Так створюється "техніка міфологічного мислення, що не має аналогів в історії" [17, 158].

Представник структурологічного напряму дослідження міфу Р. Барт виводить свою теорію з визнання міфом будь-якого висловлювання, комунікативної системи та визначає три типи рецепції, зумовлені дією символічного, критичного та репрезентативного чинників. Оскільки міф - це слово, то, за умови оформлення дискурсом, стати міфом може будь-що. Барт говорить, що бувають предмети, котрі лише на час стають міфами, згодом зникаючи та звільняючи місця іншим, проте вічних міфів не існує, бо тільки людська історія керує мовою: лише вона обирає слова, які стануть міфами.

Філософ визначає міф як своєрідну сукупність конотацій, що утворюють прихований ідеологічний рівень дискурсу. Отже, міф виявляється двоякою структурою: з одного боку, він спрямований на зміну реальності, має на меті створити такий реальний образ, який би співпадав із ціннісними очікуваннями носіїв міфологічної свідомості; з іншого боку, міф намагається приховати свою ідеологічність, тобто його мають сприймати як реальність, що не викликає сумнівів [8, 59].

Р. Барт підкреслює, що в сучасній культурі міф - це не залишок архаїчного мислення, а величезна частина сучасної культури, що реалізується в рекламі, кіно тощо.

М. Еліаде визначає міф як сакральну історію, що репрезентує реальну подію. Важливим є саме це поєднання: одночасна сакралізація та зв'язок із реальністю.

М. Еліаде визначає декілька тез, що виражають основні концептуальні положення для розуміння поняття міфу: по-перше, це наратив про подвиги надістот; по-друге, ця оповідь сприймається як абсолютно правдива та сакральна; по-третє, будь-який міф завжди має відношення до космогонії: він розповідає історію створення певного предмета, починаючи від створення світу; форми поведінки та реакції експлікуються поведінкою першопочаткових сил, які створили світ тощо; по-четверте, пізнаючи міф, людина пізнає походження речей, що дає їй змогу володіти та маніпулювати ними; мова йде не про зовнішнє пізнання, а про те, яке "переживається" сакрально під час ритуального відтворення міфу чи проведення певного обряду; по-п'яте, будь-який міф, особливо космогонічний, передбачає його внутрішнє проживання аудиторією, яка екстазована сакральністю зображених у наративі подій[8, 61].

Важливо звернути увагу на такі визначені М. Еліаде характеристики міфу, як його первинність та вторинність. Первинним є той міф, який несе в собі релігійний, сакральний зміст, на відміну від десакралізованого вторинного міфу, що вже не стосується поняття релігійного, однак ще впливає на функцію онтологічної самоідентифікації [8, 62].

Міф, ця єдина форма світосприйняття у давнину, Дж. Фрезером розглядається як примітивна наука, форма буття, що містить в собі цілісну практичну реальність, визначає основи людських спільнот через систематичний зв'язок правил поведінки й стилю життя взагалі [41, 158]. Етнограф Б. Малиновський вважає, що міф обґрунтовує устрій суспільства, його закони, моральні цінності, виражає й кодує вірування, зберігає традиції й безперервність уявлень про соціальний порядок, керує практичною діяльністю й через обряд навчає правил поведінки [26].

Вихідним положенням філософії Я. Голосовкера стало протиставлення двох типів мислення: розуму як традиційно логічної категорії та уяви, котру наділяють антинауковими властивостями та зараховують до сфери дитячої чи художньої творчості. Дослідник заперечує пріоритет розуму в пізнанні та визнає уяву рівноправною творчою й пізнавальною діяльністю. Докази такого судження автор шукає в античній міфології. Він стверджує, що міфологія - це "примітивна гносеологія" [7, 72], котра служила людині первинною теорією пізнання, а міф є продуктом діалектичної логіки уяви. Результатом пізнання через категорію уяви стає імагінативний світ, тобто світ міфу. Імагінативний світ міфу має власне буття: це так зване "нібибуття" [7, 19], котре володіє специфічною логікою, не притаманною звичайному буттю, "логікою алогізму", яка виявляється в переосмисленні традиційних категорій та утвердженні неприродного порядку речей. Причиною такого "алогізму" є те, що в основі логіки чудесного (уявного) лежить так звана error fundamentalis - "основоположна помилка", яка є її унікальною істиною.

Отже, за Я. Голосовкером, міф є специфічним продуктом людського пізнання, базованого на алогічній уяві.

М.Ю. Савельєва вбачає розходження між науковим і міфологічним поясненням дійсності в тому, що наукове знання є результатом непрямого досвіду пізнання, шляхом вибудовування навколо речового простору, у той час як міфічне знання - результат (і процес) прямого досвіду залучення людини у вільний простір і час сьогодення. Людині не потрібно нічого добудовувати, бо все вже є в міфі, їй досить опинитися в середині цих ситуацій, щоб усе стало доведеним [37, 203].

1.2 Міф і література. Поняття "міфологізму"

На сьогодні немає єдиного усталеного визначення міфу у літературознавстві. Трактування міфу - тема дискусій багатьох літературознавців.

У літературознавстві вивченням міфу та міфотворчості займалися В. Богораз, А. Золотарьов, С. Токарєв, Ю. Францев, Б. Шаревська, М. Штанхович, Л. Штернберг тощо. Головним об'єктом дослідження в їхніх роботах являється співвідношення міфології та релігії, релігії та філософії. Вагоме місце займають роботи Є. Мелетинського.

Є. Мелетинський зауважує, що "сучасна культура включає в себе різні парадигми тлумачення міфу: 1) компаративну: в розумінні порівняльного аналізу різних етноміфологій (Ж.Ф. Лафіто), у значенні типологічного порівняння міфу з іншими формами культури і свідомості: з дитячою свідомістю (Дж. Віко), з поетичною творчістю (І.Г. Гердер), із казкою як інобуттям міфу, яке втратило зв'язок з ритуалом (брати Грімм); 2) лінгвістичну (А. Кун, В. Манхорд, М. Мюллер, В. Шварц); 3) апологетичну (Ф. Ніцше); 4) антропологічну (Е. Ленг, Г. Спенсер, Е. Тейлор); 5) ритуальну (Дж. Фрейзер); 6) функціональну (Б. Малиновський); 7) афективно-асоціативну (М. Еліаде, К. Юнг); 8) соціологічну (Е. Дюркгейм, Л. Леві-Брюль); 9) символічну (Е. Кассірер, С. Лангер); 10) структуралістичну (Р. Барт, К. Леві-Стросс); 11) герменевтичну (Г. Гадамер)" [27, 160].

І. Франк-Каменецький, О. Фрейденберг досліджували міф у контексті з проблемами поетики. Я. Головоскер зосереджується на поетичній, естетичній логіці міфу. М. Ліфшиц розглядав давні міфи як повстання поезії проти прози. В кінці XX століття було проведено багато різноманітних досліджень з метою вивчення міфологізму сучасної літератури такими вченими, як Ю. Лотман, А. Панченко, І. Смирнов, В. Топоров, Б. Успенський [19, 99].

О. Потебня актуалізував значення міфу в теорії пізнання, доводив раціональну суть міфу: "Міф споріднений з науковим мисленням у тому, що він є акт свідомої думки, акт пізнання, пояснення Х через сукупність раніше даних ознак, об'єднаних і доведених до свідомості словом або образом А" [35, 184]. О. Веселовський досліджував міф, зважаючи на з його етнологію та сюжет, на зовнішні жанрові форми [10, 303].

О. Лосєв не вважав міф ані ідеальним поняттям, ані різновидом поетичної творчості, ані "грою уяви". Міф, згідно О. Лосєва, - це саме життя, оформлене у життя історія. Міф "не вигадка, проте найбільш яскрава та найбільш справжня дійсність… містить у собі строгу та визначену структуру і є логічно необхідна категорія свідомості та буття взагалі." [25, 96]

Суттєво вплинула на розвиток проблематики "міф - література" ритуально-міфологічна школа в літературознавстві. Характерний прояв "етнологізації" літературознавства - праці таких авторів, як М. Бодкін, Р. Керпентьер, Г. Меррей, Н. Фрай, Р. Чейз.

Я. Поліщук, пояснюючи феномен міфу, наголошує на тому, що "сьогодні… нам аж ніяк не випадає повертатися до класичного поняття міфу як пракультурної… оповіді про богів та героїв… Міф… універсальний культурний феномен, значення якого виходить поза конкретні часові виміри як первісний код символів, смислів, світоглядних уявлень чи, за узвичаєним у науці терміном, архетипів" [33, 5-6], тим самим розширюючи класичне поняття міфу.

Питання міфотворчості досліджував Д. Наливайко, на його думку, міфотворчість - "це інструмент художньої організації матеріалу та засіб виразу певних "вічних" вихідних, стійких національно-культурних моделей буття" [30, 167].

В. Герасимчук стверджує, що "активне засвоєння міфів художнім мисленням здійснювалося в період їх структурно-сюжетної руйнації" [4, 37]. Зі зміною людського соціуму та еволюцією людської свідомості змінювалися світоглядні орієнтири людей, міфічні оповіді деструктурувалися, розпалися на окремі частини та сюжетні уривки і вкраплювалися у структуру художнього тексту.

Залучення міфу у літературний текст Я. Поліщук пояснює поняттями - міфологізація, реміфологізація, деміфологізація [34, 38-43]. Під час міфологізації в літературному творі наявна міфологічна оповідь в її традиційному сенсі, актуалізована автором для сучасного контексту. У таких творах міф супроводжує весь текст.

"Навмисне дистанціювання від оповіді через її творче переосмислення та зміщення провідних акцентів міфу" - ознаки реміфологізації твору[8,124]. Автор знищує фабульну структуру класичного міфу, знаходить в ньому новий "тіньовий" чинник [8,124], який після переосмислення стає основним у міфі.

У разі деміфологізації письменник повністю руйнує міфологічний стереотип, для чого "вдається до іронії чи сарказму" [8, 124] або "творить шаржовану подобизну міфу, шаржі міфологічних героїв" [34, 43].

Поняття міфологізації, реміфологізації і деміфологізації можна розглядати як "а) співвідношення авторського варіанта міфу, тобто як результат художньої творчості; б) процеси видозміни класичного міфу (його елементів) у ході авторського опрацювання міфоматеріалу" [8, 125].

Міфологічні структури з більшою чи меншою інтенсивністю впліталися авторами в текст художнього твору й мистецьки інтерпретувалися ще з античності. У часи Відродження, за М. Моклицею, в європейській свідомості "відбулося розмежування двох глобальних міфологій - античної і християнської - як… каталізаторів культурного розвитку" [29, 60], після чого міфи все активніше інтегрувалися в мистецтво.

Особливо сильний інтерес до міфу виявили доба Відродження, романтизм першої половини ХІХ століття та модернізм.

"Тотальне" посилення iнтересу до міфу в літературі ХІХ ст. пояснюється початком нової мистецької течії в культурі та літературі - це початок модернізму, художнє мислення якого виявляє схильність до міфологізації. Людина в цей час звертається до міфології "через тугу за відчуттям єдності з природою, одухотвореності світу; естетика залізного Пегаса" більше не приваблює особистість, яка прагне спілкування з живим, пристрасним, вічним" [8, 122]. Так розпочинається європейський "міфологічний ренесанс" (В. Петрушенко) ХХ ст., де міфологізм виступає як художній принцип, в основі якого лежить особливе світовідчування митця, що він у такий спосіб долає будь-які хронологічні просторові рамки.

А. Карась актуалізує увагу на тому, що "повернення до міфотворчості спонукається відчуттям втрати життєвої правди, появою дефіциту смислу у повсякденному мовленні й розчаруванням у раціонально сконструйованих істинах…" [14, 147].

Міфологізм літератури є явищем досить складним, адже письменник може виступати і як реципієнт міфу (в цьому випадку його міфологізм становить складову частину фольклоризму), і як його активний розповсюджувач.

Вивчення питання міфологізму ускладняється за рахунок появи терміна неоміфологізм. Генетично цей термін пов'язаний із модними в середині ХХ ст. в Америці течіями "міфотерапії" та "міфопластики", у радянській філології він випливав спорадично, інколи навіть означаючи літературу взагалі в опозиції міф/література.

Нещодавно львівський дослідник Р. Марків запропонував іншу термінологічну новацію, термін фольклористичний міфологізм. Це феномен функціонування у структурі текстів письменників "міфологем, фольклорно-міфологічних образів, художньо реконструйованих на основі національної фольклорної спадщини".

1.3 Шляхи реалізації міфу у літературі

Н. Фрай, осмислюючи міф як складову літературного тексту, зауважував, що міф завжди є інтегральним елементом літератури - автор, працюючи з міфологічним матеріалом, пробуджує в літературі генетично закладені в ній потенції - вирaжати oсoбливий мiфологічний змiст, пов'язувати об'єктивно історичний лінійний час із сакральним, циклічним міфологічним часом, - виходити на універсальний рівень осмислення буття. Безпосереднє звернення письменника до фабульної схеми або постатей героїв певного міфу (міфології) найчастіше викликане бажанням здійснення нової інтерпретації міфологічної оповіді, утвердження міфу у сучасному світі, вписування сучасних реалій у міфологічний контекст та їх універсалізації. Змістова наповненість міфу може передаватися автором по-різному, що також залежить від творчих надзавдань інтерпретанта.

Окрім того, Н. Фрай запропонував класифікацію, згідно з якою існує три способи організації міфів та архетипних символів у літературі:

1. "невітеснений міф, який, звичайно, займається богами або демонами і має форму двох контрастних світів, повних метафоричних ідентифікацій, одна з яких є бажаною, а інша- небажаною;

2. "романтична" тенденція, "яка підказує не висловлений прямо міфичний зразок у світі і яку близько пов'язуємо з людським досвідом";

3. "тенденція до "реалізму" … щоб зосередити всю увагу на змісті та способі представлення, а не на формі фабули". [40, 149-150]

Досліджуючи закономірності функціонування міфу у художньому тексті, вчені виділяють три основні форми його використання:

1. Залучення традиційних міфологічних сюжетів і образів, що може відбуватися шляхом їх інтерпретації або трасформації.

2. Створення авторського міфу: письменник конструює власний оригінальний мотив варіант, побутування первісної оповіді.

3. Міфологічна стилізація, за якої митець лише формально імітує стиль міфу, використовуючи його як декоративний елемент: "Стилізуючи оповідь під міф, автор не об'єктивує метафори, порівняння, що мають корені в міфі, але активно користується ними… вони стають компонентами тексту" [6, 46].

Більш вдалою, на нашу думку, є пропозиція А. Гурдуза [8, 126], який називає такі варіанти вираження міфу у тексті, як:

1. Фрагментарне - твір насичений несюжетотвірними міфологічними елементами чи паралелями до них, що не мають впорядкованого подієвого стрижня, ядра чи ряду таких стрижнів, ядер.

2. Лінійне - міфологічний аспект має наскрізний у тексті чи його фрагменті мотив чи сюжет, виконує структуротвірну функцію.

А. Нямцу вводить поняття "авторський міф" - це "…ситуації, образи і мотиви літературних творів, які в силу первісної потужності структурно-змістової домінанти, що міститься в них, стали активно використовуватися іншими авторами та в процесі функціонування зазнали своєрідної культорологічної міфологізації" [32, 37].

Міфологічна свідомість оперує специфічною формою часу - міфічним часом (відмінним від емпіричного, "профанного"). Його відправною точкою був час першодій, першотворення світу, магічних духовних сил і архетипів (Великий час), що знайшло відбиття у космогонічних, антропологічних і етіологічних міфах. Це була епоха упорядкування хаосу силами космосу. Пояснюючи сутність міфу, М. Еліаде пише: "Міф викладає сакральну історію, оповідає про події, що відбулися у достопам'ятні часи "начала усіх начал". Міф розповідає, яким чином реальність, завдяки подвигам надприродних істот, досягла свого втілення і здійснення, будь то всеохоплююча реальність, космос або тільки її фрагмент" [12, 15-16].

Міфологічна свідомість формує також іманентну просторову модель світу. Наприклад, у давніх слов'ян світ описувався у межах системи координат: за вертикальним напрямком - у вигляді світового дерева (потрійна вертикальна структура світу: небо, земля і пекло), а у горизонтальному - за допомогою четверичної структури (південь-північ, схід-захід).

Міфологізм є характерним явищем у літературі ХХ століття, він яскраво проявився в усіх родах літератури як художній прийом та як світосприйняття. Повною мірою, на відміну від ХІХ століття, в цей період міфологізувався роман.

У романі XX ст. існує безліч варіантів міфологізації - наприклад, апологетичний підхід до дохрістиянскої міфології у Д.Г. Лоренса ("Пернатий змій"), опис здичавіння людини у У. Голдінга ("Володар мух"), синтез позицій Т. Манна і Дж Джойса у Г. Броха ("Сновиди", "Смерть Вергілія", "Невинна"), експлуатація грецької міфології на манер Джойса у Дж Апдайка ("Кентавр") і т. д.

Окремо варто сказати про латиноамериканську літературу (Астуріас, Карпентьер, X М. Аргедас, Г.Г. Маркес) і також африканську (наприклад, Катеб Ясон). У цих країнах модерністський міфологізм схрещується з реальними фольклорно-міфологічними традиціями. Наприклад, "Сто років самотності" Маркеса, де можна знайти міфологічні моделі світової історії, латиноамериканської історії та історії Колумбії, де зустрічаємо культурного героя, інцест предків, міфологізацію приватного життя, життя / смерті, пам'яті / забуття.

Орієнтація значної частини літератури ХХ ст. на первісний міф чи міфологічні структури мислення, поява численних творів, в яких з'являються авторські тенденції до міфотворення - усе це спонукало багатьох критиків до висновку, що в літературі настала нова, міфологічна ера. Якщо в літературі ХIХ століття виразно усвідомлювалася дистанція між міфом архаїчним і його сучасною інтерпретацією, то міфи ХХ століття формується на основі сучасної історії, сучасного буття і побуту, за загальними схемами міфологічного мислення.

У літературі ХХ століття відбулося усвідомлення міфу як альтернативної реальності. Розпочали цей процес романтики, які віднаходили містичне зерно в античних та середньовічних міфах. Гете у драмі "Фауст" демонструє "процес універсалізації, або ж філософізації міфу" [29, 63 ]. Він вносить деякі корективи у міф про суперечку Бога і Демона, тим самим створюючи новий варіант міфу, в якому демон не постає абсолютним злом й починає символізувати щось не так виразно марковане в морально-етичному плані. Також, як приклад, можна згадати поему "Демон" М. Лермонтова. Отже, романтики розуміли, що міфологічну пару можна змінювати, "вивертати навиворіт", надаючи їй нового сенсу.

Осмислення й переосмислення античних та середньовічних міфів активно розпочалося на межі ХІХ - ХХ ст. Міфи почали сприйматися як універсальні моделі, які можна проектувати на будь-який етап у житті суспільства. У таких творах, як "Пігмаліон" Б. Шоу, "Кассандра" Лесі Українки, "Мухи" Ж.-П. Сартра та інших, відбувається переорієнтація міфу на сучасну реальність.

Інший вигляд має міф у таких творах, як "Синій птах" М. Метерлінка, "Пер Гюнт" Г. Ібсена, "Затоплений дзвін" Г. Гауптмана, "Лісова пісня" Лесі Українки, "Тіні забутих предків" М. Коцюбинського та інших. У цих творах вибудовується новий авторський міф, де з казкових елементів складається нова модель світоустрою, яка, попри яскраву індивідуалізацію, містить абсолютний універсалізм. Відбувається поділ світу на високе і низьке, яке дістає новітній підтекст духовного і матеріального. Лісові мешканці в "Лісовій пісні", полонина в "Тінях забутих предків" - це світ почасти містичний, ірраціональний, первісний і піднесений до поетичного, високодуховного, такого, що відходить у минуле. Світ людей уособлює протилежний світ, оскільки він орієнтується виключно на матеріальні цінності. Такі герої, як Мавка та Марічка, перебувають поміж двох світів, вони покликані піднести нижчий світ до вищого, одухотворити його. Вони є носіями первісного світовідчуття, а отже - істинного.

Використання національного фольклору для створення власного міфу стає прикметою всієї літератури ХХ століття. Це творчість В. Свідзинського, Б.-І. Антонича, В. Шевчука, В. Каменського, В. Хлєбникова, Ч. Айтматова, В. Фолкнера, Ф. Гарсія Лорки, Ю. Тувіма, Ю. Словацького, Ж. Амаду і багатьох інших.

Найскладніший варіант використання міфів маємо саме в тих творах, які здаються цілком вірогідними, навіть реалістичними: "Старий і мор" Е. Хемінгуея, "Чарівна гора" Т. Манна, "Жінка в пісках" Кобо Абе, "Женя Люверс" Б. Пастернака, "Інші береги" В. Набокова, "На другому березі" Б.-І. Антонича, "Жовтий князь" В. Барки тощо [29, 65].

Міфологізація дійсності особливо властива для мистецтва часів тоталітарних режимів, де міф потрібно не тільки створювати, а й знаходити йому численні підтвердження.

Всі тоталітарні режими ХХ століття використовували класицизм для ствердження своїх імперських ідей. Бо саме в класиці можна було повною мірою відобразити суспільну ієрархію, ідеї влади і представництва. Класика викликала асоціації з могутністю і добробутом. Тому її використовували для створення соціальних міфів як у фашистських Італії та Німеччині, так і в СРСР. Величезні простори і об'єми, циклопічний масштаб, що пригнічує - ось головні семантичні засоби цих формацій. Вони впроваджували в життя міф про всесильного монстра, державу і людину, що могла бути лише коліщатком або гвинтиком у цьому механізмові.

В радянському мистецтві 30-х ХХст. запроваджувався міф героїзованої людини. В радянській літературі, як і в кінофільмах тих років, втілювався міф про небачені досягнення, багатство, ситість радянського народу, а отже, правильність обраного шляху.

Сучасна літературна міфотворчість виявляється не лише у використанні міфологічних сюжетів та образів як системи "археології знання" (М.Фуко), але й у формуванні художніх аспектів творів на основі міфологічних моделей, схем та структур.

М. Савельєва переконливо доводить, що постмодернізм є міфом у будь-якому сенсі цього терміна. З позиції раціональності, суб'єктності він міф у якості "розповіді", "переказу", оскільки до кінця не виконує вимоги заперечення історизму, змінюючи одну перетворену форму історії - історії світу - іншою перетвореною формою - історією індивідуального свідомого досвіду. З формальної, безсуб'єктної точки зору він є "відтвореним міфом або міфом, що повертається", тому що протягом всієї своєї історії продовжував перебувати у структурі стосунків Я і світу" [37, 327].

1.4 Особливості міфологічного мислення письменника