Образи богів в давньогрецьких епічних поемах Гомера

Размещено на http://www.allbest.ru/

Образи богів в давньогрецьких епічних поемах Гомера

ЗМІСТ

ВСТУП

1.1 Специфіка гомерівського епічного стилю як художнє втілення уявлень доби розкладу общинно-родового та зародження рабовласницького устрою

1.2 «Божественне втручання» як художній спосіб втілення уявлень давньої людини про життя

РОЗДІЛ 2. Особливості змалювання в гомерівському епосі образів богів та співвідношення їх волі з волею героїв

2.1 Типологія співвідношення волі богів та людей у поемах Гомера

2.2 Особливості змалювання образів богів в «Іліаді» та «Одіссеї»

ВИСНОВКИ

РОЗДІЛ 1. Прийом двоплановості як специфічний прийом художнього стилю поем Гомера

1.1 Специфіка гомерівського епічного стилю як художнє втілення уявлень доби розкладу первісно-общинного та зародження рабовласницького устрою

Героїчний епос є у кожного народу. Характерна особливість розвиненого героїчного епосу - його співвіднесеність з якоюсь важливою історичною подією далекого минулого, з якою асоціюються соціальні стосунки того часу, коли епічна поема оформлюється як художнє ціле.

Для гомерівських поем такою історичною основою стає Троянська війна, і спогади про мікенську добу знаходять відбиток у численних деталях військового та мирного побуту. До них, зокрема слід віднести, наприклад, «опис бронзової зброї героїв, художньої меблі, посуду, кінської збруї, як і саме використання бойових колісниць» [21, с.317].

У поемах Гомера поєднуються уявлення, що йдуть від різних періодів общинно-родового устрою. Найбільш яскраво тут вирізняються риси, що характеризують його розклад та зародження нового, рабовласницького суспільства (особливо багатий матеріал для характеристики рабовласницького суспільства містить поема «Одіссея»). Адже у гомерівському епосі вже мають прояв усі ознаки вельми розвиненої приватної власності, приватної ініціативи у межах родових організацій та рабства. Водночас слід зазначити, що в «Іліаді» рабство має більш патріархальний характер, ніж в «Одіссеї», де ступінь експлуатації рабів значно зростає.

Створені на межі двох формацій, поеми Гомера ідеалізують давно минулі часи, осяяні незгасимою славою подвиги предків, та створюють картини ідеального епічного світу. Адже, як зазначає радянський дослідник К. Полонська, в народній уяві значно трансформовані народні перекази про історичні події та міфологічні сюжети, які дивовижно поєднані із казкою та фантастичною вигадкою, починають згодом «сприйматися як історична дійсність та стають об'єктом глибоких та щирих вірувань» [10, с.7]. Отже поеми Гомера, які створюються на межі двох формацій, беруть початок від епічних пісень, що складалися упродовж століть в умовах родового устрою та спиралися на народні міфологічні уявлення.

Усе вище зазначене і пояснює той факт, що гомерівські поеми написані не просто епічним стилем, який відбиває суспільно-родову формацію, але й його пізнім різновидом, - вільним або змішаним епічним стилем. На відміну від більш раннього, строгого епічного стилю, вільний стиль відбиває період зародження приватної власності, виходу на сцену окремої особистості, хоча ще не зовсім відірваної від родинної общини, але такою, що вже усвідомлює себе самостійним героєм.

Отже, світ, що змальовує Гомер, - це суспільство періоду розкладу первісної родової організації та становлення рабовласницького ладу. Справа не тільки в тому, що маємо безліч сцен, які є свідченням залишків первіснодемократичних порядків (наприклад, царівна Навсікая пере білизну разом з рабинями). Світогляд героїв, їхні вчинки, навіть сварки Ахілла та Агамемнона не можна збагнути поза добою.

Ще важливіше, що до цього ж часу відноситься основна маса відомостей соціально-економічного характеру, що міститься в поемах, в першу чергу становище родової знаті та виокремлення аристократичної верхівки. Дійсно, вождям належать найкращі та найбільш значні земельні ділянки, численні стада та відбірні пасовиська; при розподілі здобутої здобичі вони одержують більшу та найкращу частину.

Навіть «становище Агамемнона, що очолює об'єднане військо грецьких вождів, нагадує, - як зазначає радянський дослідник В. Ярхо, - мікенську добу з її відносно централізованою владою» [21, с.317]. І хоча Гомер називає Агамемнона царем, він у Троянському поході змальовується лише як військовий вождь, що ще змушений підкорятися народним зборам, але вже намагається довести свою ієрархію і приборкати невдоволених. Тобто, як зазначає водночас В. Ярхо, привертає особливу вагу «певна незалежність гомерівських вождів, що не знаходять собі відповідність у соціальних стосунках мікенської доби» [21, с.320].

Провідна роль племінних вождів пояснюється в цих умовах тим, що у них родова община бачить своїх захисників, що вирізняються силою та хоробрістю серед інших одноплемінників і тому здатні відстоювати інтереси усього племені. Зазначимо, що й самі гомерівські вожді розцінюють ту повагу, яку до них виявляють, як обов'язок бути в перших лавах воїнів та приймати на себе основний удар суперника. Серед найважливіших ідеальних якостей, якими наділяються герої епічних творів Гомера, слід назвати не тільки відвагу, силу, але й загострене відчуття власної гідності та героїчної честі, що поширювалося на усе плем'я в цілому (цим, зокрема, й пояснюється, як зазначає В. Ярхо, гнів та подальша поведінка Ахілла, в якого Агамемнон відбирає та ще й публічно його військову здобич: вилучення військової здобичі, тобто символу визнання його військових заслуг, є утиском його особистої честі, що неможливо залишити поза увагою [21, с.321]).

Отже гомерівський епос - це суворий епос общинно-родової доби, в якому боги та демони, як найбільш загальне в житті та в усьому світі, цілковито визначають собою усе індивідуально людське. Водночас цей строгий епос має тенденцію до вільного епосу, в силу чого окрема людина також починає багато чого значити, а зовсім не просто лежить долілиць перед богами

Боги, як зазначає О. Лосєв, «вклали в людину почуття любові; і вчинок, що відповідає цьому почуттю, виявився найінтимнішою потребою самої ж людини. Доля примушує людину не тільки на механічне виконання її незрозумілої волі. Це не є античне розуміння долі. В античності доля може визначати людині також свободу волевиявлення …» [5, с.151]. Тобто навіть, коли все у долі людини визначено наперед богами, то вона визначається в гомерівських творах таким чином, що люди надто вільно і у повній відповідності зі своїм внутрішнім «я» приймають ті чи інші свої рішення і виконують ті чи інші наміри.

Саме це і становить незвичайну особливість художнього стилю, в якій строгий епічний стиль і вільний епічний стиль поєдналися в єдине неподільне ціле, поділяти яке на будь-які непоєднувані частини значило б просто не розібратися в тому глибокому явищі історії літератури, яке і називається художнім стилем Гомера.

У зв'язку з цим замість строгого антипсихологізму у Гомера подекуди вже починаютьз'являтисяпаростки психології. Ця психологія існує тут, не дивлячись на постійнуприсутність богів або демонів, що вкладають у людину всі її переживання. Звичайно, в межах епосу психологія ніколи не може розвиватися в якості цілком вільної та самостійної області. Тим не менш психологія у Гомера вже зустрічаєтьсятадосягає немалихрезультатів.

1.2 «Божественне втручання» як художній спосіб втілення уявлень давньої людини про життя

У гомерівському епосі тісно переплітаються міф та історична дійсність, правда та казкова вигадка. Особливо слід зазначити, що на відміну від фольклорної героїчної пісні, де зазвичай діє невелика кількість персонажів, що характеризується надзвичайно поверхово, в епічних поемах Гомера діє вражаюча кількість дійових осіб, які поділяються на дві категорії - боги та герої. Як зазначає Н. Чистякова, відрізняються вони насамперед тим, що «Герои живут на земле, плавают по морям, к ним с вершины Олимпа спускаются боги. Последние уже полностью очеловечены и наделены человеческими добродетелями и пороками, но в иных, сверхчеловеческих масштабах» [16, с.44].Іхоча, як зауважує Н. Чистякова, «существует предположение, что в образах богов, в описании их жилищ и нравов отразились воспоминания о древних микенских правителях»[16, с.44], треба пам'ятати, що на відміну від людей боги є безсмертними та надмогутніми.

Безперечно, що і «Іліада» і «Одіссея», засновані на давньогрецьких міфах, густо наповнені олімпійськими богами. У поемах Гомера в міфологічному вигляді світ постає як єдина родова община на чолі із Зевсом. До того ж Олімп та земля живуть в тісній єдності. Радянський літературознавець К. Полонська поясняє причину активної ролі богів у поемах Гомера насамперед «неумением людей на ранней ступени развития проникнуть в истинныйсмысл явлений, понять их; онаорганическисвязана с определеннымобщественным укладом и мировоззрениемгомеровскогообщества» [10, с.32]. За переконанням же І. Тронського, саме «мифологический момент создает то единство в картине мира, которое эпос не в состоянии охватить рационально» [15, с.57]. Наче на підтвердження та синтез двох попередніх спостережень знавець давньогрецької літератури С. Радциг відзначить, що гомерівський «героїчний епос надмірно користується міфічним елементом, який є не стільки предметом віри, скільки результатом поетичної традиції, що має суто умовне значення. Це виражається і в тому, що дія представляється такою, що відбувається у двох планах - людському і божественному. Таким чином, події відбуваються неначе за волею і навіть безпосередньо за участю богів» [12, с.75].

Саме тим, що епос завжди має справу з надзвичайно значущими для долі цілих народів подіями, і зумовлюється потреба співців-аедів пояснювати більшість поворотів сюжету обов'язковим втручанням богів. Давні греки вірили, що безсмертні жителі Олімпу, сповнені усіма відтінками людських почуттів, втручаються в життя героїв, визначають долі тих, хто живе на землі. Цією вірою і зумовлене те «божественне втручання», яке, як зауважує І. Тронський, відіграє значну роль «у зображенні загального ходу дії, у зчепленні епізодів та окремих сцен» гомерівських поем [15, с.57]. Отже сюжетний рух визначається, як стверджують дослідники, необхідністю, що лежить поза характером зображуваних героїв, тобто «долею» або волею богів: «Власть судьбы обычно параллельна власти богов или же совпадает с нею, однако бывают случаи, когда боги бессильны перед судьбой» [16, с.44].

Дійсно боги, намагаючись вплинути на людину, провіщають їй свою волю в снах, польотах птахів, у знаменнях під час жертвоприношення тощо. Проте, хоча в проемії до «Іліади» і зазначається, що всі події відбуваються за волею Зевса, в розповіді про жереби, які зважує Зевс, або в історії загибелі сина Зевса Сарпедона, що відбувається всупереч волі засмученого володаря Олімпа, відтворено уявлення давніх про невідворотню владу долі.

Епічний співак, як і його слухачі, вірить у те, що боги активно втручаються в життя людей, пробуджують їх волю, надають їм силу та провіщають успіх або нещастя. У зображенні «божественного втручання» відбивається уявлення тих часів про життя, тому усі втручання богів у людське життя відбуваються у межах припустимого для людей. Так, наприклад, при усій ненависті боги не спопеляють небесним вогнем Трою і не повертають до життя мертвих.

Водночас події відверто космічного характеру, що слугували причиною Троянської війни, у розумінні давніх людей могли бути спричинені виключно волею та діями богів. Адже згідно із давнім міфом, Земля, обтяжена величезною кількістю населення, була змушена звернутися до Зевса із проханням скоротити людське населення. Саме тому Зевс і розв'яже війну між греками та троянцями. А приводом до війни стане викрадення дружини спартанського царя Менелая Єлени троянським царевичем Парисом. Розгніваний Менелай разом із своїм братом Агамемноном збирає грецьке військо і відпливає на кораблях до Іліону.

Тому і в подіях поем «Іліада» та «Одіссея» боги такожприймають безпосередню участь, як і в усьому троянському циклі. Мотивація усіх особистих поступків героїв, цілком природно як для автора поеми, так і для його слухачів, йде зовні. Що, наприклад, послугувало причиною гніву Ахілла на ватажка грецького війська Агамемнона, гніву, що приніс ахейцям безліч страждань і смертей?

Приводом до сварки двох героїв послугувала бранка, дочка жерця Хриса, яку Агамемнон змушений був згодом повернути через жахливе покарання, яке на прохання ображеного його грубою відмовою батька Хрисеїди бог Аполлон насилає на ахейське військо - безжальна пошесть забирає життя ахейців. Через власну образу на Ахілла, який на військовій нараді привселюдно звинуватив його у впертості та зарозумілості і поясняв необхідність повернення Хрисеїди батькові, жерцеві самого Аполлона, Агамемнон забирає собі без усяких на то підстав улюблену Ахіллову бранку, частку його військової здобичі, - Брисеїду. Таким чином саме, начебто, втручання бога Аполлона у земні справи і призведе до сварки Агамемнона та Ахілла, через яку й спалахне той нищівний гнів Ахілла, що призведе до значних втрат в ахейському війську.

Адже саме втручанням богів, мотивуються і інші вчинки героїв та життєві ситуації. Так, наприклад, під час двобою Менелая та Париса у вирішальну мить, коли Менелай тягне Париса за шолом до табору ахейців, в нього обірветься цей ремінь. Парис урятований, уникає нищівної поразки, проте ремінь, що міг порватися і сам по собі, як зазначає аед, розірвався виключно через втручання прихильної до юного красеня-царевича богині Афродіти [1, ІІІ].

Проте, як зазначає Н. Чистякова, слід особливо наголосити на певній відмінності у змалюванні «божественного втручання» у творах давнього аеда та епічного поета: «Для древнего аэда все происходящее на земле является следствием божественного вмешательства, однако у эпического поэта появляется тенденция понять события «под человеческим углом зрения» и найти для них иное объяснение» [16, с.44].

Отже, у поемах Гомера змальовується не просто механічне втручання богів у життя людей, а спрямування ними думок та вчинків людей у потрібне їм русло. Так, зокрема, у момент, коли Менелай здобуває переконливу перемогу над Парисом, Афіна, що особисто співчуває ахейцям, підбурює, за наказом богів, одного із союзників троянців Пандара пустити стрілу в Менелая. Троянець Пріам з'являється у ворожому таборі в наметі Ахілла з проханням дозволити йому викупити для поховання тіло свого сина Гектора тільки тому, що йому запропоновано супровід та захист під час цього небезпечного візиту самим Гермесом. Тобто усі вчинки Пандара, Пріама і навіть великодушність Ахілла пояснюються впливом на них божественної волі.

Водночас давній поет вже вміє бути вірним історичній правді описуваних подій, й тому, як зазначають дослідники творчості Гомера, «сохраняя представление об обязательном божественном вмешательстве, вносит в описание элементы, в которых раскрывается единство его замысла, его творческое отношение к древнему преданию. В преступлении Париса было заложено объяснение и оправдание войны для всего троянского цикла мифов; выстрел же Пандара был объяснением и оправданием войны, начавшейся в «Илиаде», предрешившим ее исход для Трои, т. е. служил обоснованием «Илиады» как отдельного и законченного произведения» [16, с.45].

Водночасслід зауважити, що О. Лосєв наголошував на неможливість розуміти сюжет Гомера буквально, бо таким чином можна дійти висновку, що «людина в Гомера, безперечно, принижена, що її перетворено на бездушне знаряддя богів і що героями епосу можна вважати тільки богів. Проте навряд чи розумів Гомер міфологію буквально. Насправді гомерівські боги - це тільки узагальнення людських почуттів і настроїв, людських вчинків та волі і узагальнення всього соціально-історичного життя людини. Якщо божество «вклало» в людину якийсь вчинок, то фактично це означає, що це вчинила людина за своїм власним внутрішнім переконанням, настільки глибоким, що навіть сама людина переживає його як дане їй зовні» [6, с.50]. Адже, як наполягає К. П. Полонська, «хотя за людьми и стоят боги, они не сковывают человека, не мешают ему проявлять себя в активном действии[10, с.32].

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ЗМАЛЮВАННЯ ОБАЗІВ БОГІВ ТА СПІВВІДНОШЕННЯ ЇХ ВОЛІ З ВОЛЕЮ ГЕРОЇВ У ГОМЕРІВСЬКОМУ ЕПОСІ

2.1 Типологія співвідношення волі богів та людей у поемах Гомера

Проблема поєднання божественної волі та волі людини в поемах Гомера є надто складною. Проте саме її розгляд дозволяє наблизитися до розгадки особливостей зображення богів та героїв у гомерівському епосі. Спроби класифікувати типи співвідношення божественного та людського дозволяють охопити увесь хаотичний та неосяжний матеріал гомерівського епосу в більш простих формах.

Перший тип співвідношення взаємин богів та людей, як зазначають науковці, зводиться до того, що поет, вказуючи на божественну волю, нічого не говорить про волю людини. Так, наприклад, розв'язання Троянської війни, безумовно, змальовується як війна, розпочата за волею богів: цар Пріам у розмові з Єленою однозначно звинувачує у бідах троянців не красуню, а саме богів [1, ІІІ, р.161-165], Єлена також вважає, що її зрада зумовлена виключно втручанням спокусниці Афродіти [2, IV, р.260-265] та богів взагалі [1, VІ, р.345-358].

Агамемнон звинувачує богів за ненависть до Атридів, за загибель грецьких героїв під Троєю, за злочин Клітемнестри [2, ХI, р.436-440]. В усіх цих фрагментах, як зазначає О. Лосєв, нічого не говориться про людську волю, проте Єлена втекла із Парисом через власні почуття до нього, а Клітемнестра вбила Агамемнона через давнішню ненависть до нього та через помсту за загибель дочки Іфігенії[5, с.153].

В «Іліаді» Зевса звинувачують як Агамемнон [1, ІІ, р.375-380], так і Ахілл, у розв'язанні сварки між ними. Ахілл, наприклад, зазначить, що таке могло статися лише тому, що Зевс викрав розум в Агамемнона [1, ІХ, р.373-388] та засліпив його власний розум [1, ХІХ, р.270-275]. Крім цього Агамемнон ще й висловить в «Іліаді» узагальнююче спостереженняз приводу того, що божество завжди переслідує виключно власні цілі [1, ХІХ, р.85-95]: ним обвинувачується Зевс, який, буцімто, налаштував його на вимагання бранки в Ахілла. Серед тих, хто засліплює розум як богів, так і людей, герої Гомера називають і Еринію, і Атутощо [1,ХІX,р.125-144)].

Таким чином, епос переконує, що начебто сварка вождів є справою самих богів. Проте обидва вождя палають такою глибокою ненавистю один до одного, що сповнюються гнівом навіть лише при згадці імені свого кривдника. Отже, у чому б герої Гомера не звинувачували богів, будь-кому зрозуміло, що сварка двох вождів спалахує через пристрасний темперамент обох. Навіть Посейдон звинуватить як у сварці, так і в наступних подіях саме Агамемнона [1,ХІІІ,р.107-115].

В «Одіссеї», коли Афіна Паллада вкладає в Пенелопу думку про змагання в стрільбі з луку [2,XXI, p.1-4], то хіба не про знищення женихів пристрасно мріяла сама Пенелопа, знесилена їхньою нахабною поведінкою. Тобто до зазначеного типу співвідношення божественної та людської волі відносяться також і допомога богів людині у відповідностіз її власними інтересами та вчинками, але сама людина цього не усвідомлює (наприклад, постійна допомога Афіни ПалладиОдіссеєві).

До другого типу співвідношення волі богів та людини у поемах Гомера слід віднести ті випадки, коли в тексті формується воля людини сама по собі, а про божу волю нічого взагалі не говориться, але саме нею визначаються усі подальші події. Такий тип поєднання божественної та людської волі є абсолютно протилежним першому типу.

Особливо показовими прикладами такого співвідношення волі богів та людей слід вважати ті ситуації, в яких якесь божество з'являється перед героєм у людській подобі та змушує його суто природним чином в процесі спілкування начебто людини з людиною діяти певним образом. Так, наприклад, Посейдон в «Іліаді» агітує греків у вигляді Калхаса[1, XII, р.45], а Афіна Паллада наставляє Телемаха в образі Ментора [2, ІІ, р.270-295]. С. Маркіш зауважує, що в таких ситуаціях «подобные человеку во всем, боги Гомера и тут выступают в чисто человеческих ролях: они подают советы так же, как мудрый старец Нестор…» [7, с.13].

Третій тип стосунків між богами та людьми є, за переконанням дослідників, «найбільшясним та менш за все потребує коментаря» [5,с.156]. Одночасне зазначення і божественної і людської волі вказує однозначно на їхню тотожність. Так, наприклад, Патрокл в «Іліаді» мав можливість не загинути, коли б прислухався до поради Ахілла, проте він вирішує, що треба діяти самостійно, що цілком сталося у відповідності із волею Зевса [1, XVI, р.684-691]. В «Одіссеї» богиня Афіна Паллада звішує зі стелі егіду (атрибут Зевса, Афіни, Аполлона, що наводить жах) внаслідок чого женихи розбігаються [2, ХХІІ, р.297-299]. В останньому прикладі виявлення волі людей та богів представлено нерівномірно: людська воля зображується пасивною.

Проте є численні приклади і того, де спілкування людини та божества приводить до утворення співпадіння волі божества та людини. Наприклад, коли Афіна Паллада зупиняє Ахілла і той на військовій раді не піднімає зброю на Агамемнона начебто за порадою богині [1, І, р.194-218].

Проте, як зауважує В. Ярхо, таке змалювання співвідношення волі людини та богів пояснюється, насамперед, тим, що епічному співакові ще недоступне зображення такого складного психічного акту, як боротьба між розумом та почуттям, що охоплюють людину в стані афекту: «в эпосе нет еще даже понятия обозначающего совокупность психических свойств и проявлений индивида («души») как единое целое.Больше того, психические свойства нередко трактуются как нечто отдельное от человека, существующее в нем самостоятельно и потому открытое для воздействия внешних сил, в частности богов, которые могут «вложить» в «дух» человека отвагу, мужество, желание, а могут «погубить», «повредить», «изъять» у него разум.Воздействие богов на человека есть, таким образом, не что иное, как передача через внешнее внутреннего состояния героя: Гомер не изображает аффект как психический акт, он стремится объяснить его внешним, чаще всего божественным вмешательством» [21, с.322-323].

Ось чому особливий інтерес представляють ті фрагменти гомерівських поем, де божественна воля співпадає з проявами справжнього афекту в психічному стані героя: наприклад, Аякс говорить про надмірний гнів Ахілла через позбавлення його Брисеїди та водночас зазначає, що його дух зробився таким непримиренним через свавілля Агамемнона саме через втручання богів [1, ІХ, р. 628-638]. А Діомед, припускаючи можливість повернення Ахілла до бою, зазначає, що це може бути можливим лише у випадку, коли тому накаже його власне серце та боги [1, ІХ, р.702-704]. А коли у серце Діомеда Афіна Паллада вкладе справжню лють проти Афродіти, то богиня краси та кохання одержить поранення від удару зброєю рукою людини [1, V, р.131-136; р.331-339]. І навіть той факт, коли Пенелопа після тривалого плачу засинає (і це є надзвичайно природним після проливання сліз), в «Одіссеї» повідомляється, що приспала її Афіна Паллада[2, ХІХ, р.604].

Тобто слід зазначити, що, навіть коли божество у Гомера і вкладає в людину ті чи інші думки, почуття або вчинки, то і в цих випадках неможливо сказати, що вона залишається якоюсь маріонеткою, позбавленої власного волевиявлення. Людина, як зауважує О. Лосєв, в гомерівському епосі досить активна та діє так, як особисто вважає потрібним: «Свобода людської волі не страждає в Гомера від божественного втручання. Проте людина діє у Гомера і всупереч божественній волі; вона їй чинить опір, з нею бореться, тобто свою волю ставить вище божественної волі» [5, с.154].

Наступні два типи співвідношення божественної волі та волі людини залежать від того, чи божество діє всупереч людині, протиставляючи її волі та бажанням власні, чи воля людини суперечить божественній.

Четвертий тип співвідношення божественної волі з волею людини характеризується тим, що божественна воля діє всупереч волі людини та пригнічує її. Обмежимося зокрема розглядом таких універсальнихприкладів, як постійна допомога Зевса троянцям проти ахейців в «Іліаді», або обдурювання Ахілла Аполлоном, вбивство Ахіллом Гектора, переслідування Одіссея Посейдоном за засліплення Поліфема, сина останнього. Адже згідно розповіді Одіссея саме бог розсіяв ахейців та приніс їм різні нещастя [2,XIV, р.240-248]. А задовго до повернення Одіссея додому женихиПенелописвавільничають у його палаці, не підозрюючи, що поруч із ними стоїть чорна Кера та смерть [2, ІІ, р.281-285].

Проте найцікавішим є п'ятий тип співвідношення волі богів та героїв, тип, в якому воля людини, зокрема воля героя, протиставляється волі богів, призводить до боротьби людини з богом, причому подекуди завершуючись поразкою небожителів, тобто перемогою волі людини.Яскравими прикладами такого типу співвідношення волі богів та людей є вступ Діомеда у двобій із Афродитою та Аресом: «охоплений бойовою люттю Діомед зустрічає на ратному полі Афродиту, яка рятує свого сина Енея, він не вагаючись починає її переслідувати і потім ранить їй руку» [8, с.55]. З рани від спису ллється кров [1, V, р.335-339], богиня,що страждає від болю, скаржиться на Олімпі матері Дідоні, а та, втішаючи та лікуючи дочку, розповідає їй про інші випадки поранення богів людьми.

Такий типспіввідношенняволі богів та людей ставить самостійну діяльність людини досить високо у порівнянні з божественною волею. Одним з цікавих прикладів такого співвідношення волі богів та людей О. Лосєв вважає рекомендацію Одіссея Ахіллові нагодуватисвоїх вояків перед битвою, тому що на порожній шлунок однієї божественної допомоги для веденнябою буде мало [1, ХІХ, р.154-159].

Проте О. Лосєв водночас вважає за потрібне зазначити також, що Гомер, хоча і змушений був у відповідності із суворим епічним стилем постійно визнавати, що усі думки та почуття людини начебто викликані в неї богами, на цій суворій епічній основі, відтворюючи усі періоди общинно-родового розвитку, створює безліч різноманітних типів співвідношення волі богів та людини. Серед них науковець вирізняють: 1) найбільш давній, грубий типпригнічення волі людини волею божественною [2,ХХІІІ, р.11-13]; 2) більш пізній, класичний, коли між волею людини та богів начебто встановлюється певна гармонія у тій чи іншій формі [2,ХІХ, р.592]; 3)більш пізній період, коли людина сама влаштовує свою долю всупереч долі та богам [2, І, р.32-34].

Найбільший інтерес представляє висновок О. Лосєва відносно того, що наукове вирішення проблемиспіввідношення божественної та людської волі в гомерівському епосі може мати виключно історичний характер, що неможливо знайти однозначну відповідь на це питання (а такий підхід ще до сьогодні домінує в гомерознавстві). Тому вирішень цієї проблеми безліч і вони є суперечливими.

2.2 Особливості змалювання образів богів в «Іліаді» та «Одіссеї»

Ставлення Гомера до богів, як зазначають усі дослідники епосу поета, досить суперечливе й своєрідне. Він їх визнає, сповнює поеми епізодами, в яких герої благають богів у молитвах, приносять їм жертви, влаштовують на їх честь вшанування, вірять у віщування оракулів. Проте, як зауважують науковці, «сам автор часто не поділяє думок і почуттів своїх персонажів, у його ремарках помітне скептично-іронічне ставлення до богів і оракулів» [8, с.70]. Наприклад, він уїдливо зауважує, що хоч троянець Енном і був птаховіщуном, але «від загибелі чорної не врятували його птахи», так само як тлумач снів Еврідамант не розгадав віщих снів своїх синів - і вони обоє загинули.

Для гомерівської трактовки богів характерно, як зазначає І. Тронський, дві обставини: 1) «боги Гомера надзвичайно більш олюднені, ніж це мало місце в дійсній грецькій релігії, де ще зберігався культ фетишів, вшанування тварин тощо; їм повністю приписаний не тільки людський вигляд, але й людські пристрасті, і епос індивідуалізує божественні характери настільки ж яскраво, як і людські»; 2) «боги наділені - особливо в «Іліаді» - численними негативними рисами…» [15, с.57].

Дійсно, гомерові боги мають ті ж почуття і бажання, що й люди.На думку вітчизняної дослідниці Г. Підлісної, боги Гомера зображуються наскрізь земними: «бог-коваль Гефест обливається потом за роботою, а Гера, готуючись до побачення, змиває з тіла бруд і маститься олією. З одного боку, боги є втіленням уявлення про ідеальну людину: вони сильніші за людину, більші на зріст, могутні і прекрасні. З другого боку, гомерові боги мають людські вади. Вони брешуть, підлещуються. Гомер вміє іронічно подивиться на своїх олімпійців» [9, с.38].

Безсумнівно, змальовуючи зовнішність богів, Гомер обов'язково наголошує, що вони вирізняються від людей і зростом, і красою. Адже дослідниця І. Шталь також зауважує, що «боги гомерівських поем … завжди високі на зріст, набагато вищі за людей і вічно чарівні» [19, с.28]. В якості прикладу нею наводяться цитати з «Одіссеї», де Афіна уподібнюється статурою з прекрасною, високою на зріст жінкою [2, ХІІІ, 288-289].І. Тречені-Вальдапфель вважає, що красива зовнішність високих та статних богів Гомера, «більш сильних, ніж люди його століття, …завдяки своїй досконалості» представляли собою моральний ідеал родової аристократії [14, с.40]. Останнє твердження можна розуміти таким чином, що родова аристократія дозволяла собі абсолютно неприпустиме: адже усі дослідники поем Гомера в один голос зазначають, що його боги сповнені маси недоліків (а це і є, начебто, за І. Тречені-Вальдапфелєм, моральний ідеал родової аристократії).

Водночас слід зауважити, що відірваність Зевса, Гери, Аполлона та інших олімпійціввід землі (хоча у Гомера надзвичайно багато прикладів давнього хтонізма) призводить до їхнього повного спустошення. Боги, що є вищими, красивішими за людей,виявляються набагато нижчими за них через свої особистісні якості. Їх прекрасна зовнішність, велика сила, безмежні можливості нічого не варті через їхню нікчемність. Арес, наприклад, обзиває Афіну «нахабною мухою», за що богиня кидає в нього великий камінь і валить його ним на землю. Гера, що зневажливо називає Афродіту «безсоромницею», звертається до неї по допомогу, коли хоче звабити Зевса.

Усе це дозволяє стверджувати, що якщо поет оспівує своїх земних героїв, намагається показати їх з кращого боку, наділяє різними чеснотами, то боги у цьому відношенні їм значно програють. Вони показані автором жорстокими, дріб'язковими, несправедливими, злими, вередливими, підступними, брехливими, невдячними тощо. Прикладами цієї їхньої поведінки рясніє поема.

Водночас слід зазначити, що боги «Одіссеї» значно відрізняються від богів «Іліади». Це пояснюється, на думку Н. Чистякової, «з одного боку, змінами уявлень про людей в «Одіссеї», а з іншої - більш широким соціальним фоном останньої поеми. Люди в «Одіссеї» зображені сильними, впевненими у своїх можливостях, ініціативними та енергійними, боги, за виключенням Афіни, віддалені від людей і живуть своїм, особливим життям, здалека спостерігаючи за порядком та справедливістю на землі» [16, с.45].

Грузинський дослідник Р. Гордезіані пояснює певні суперечності у сприйнятті та змалюванні образів богів у поемах Гомера, зокрема, тим, що, з одного боку, вони змальовуються начебто людиною, що вірить у богів, тобто кориться їх волі, відчуває їх постійне та активне втручання у власну долю, молиться їм, проте з іншого боку гомерівські боги «часто роблять справи, які можуть викликати сміх, засудження і навіть недовіру… Таке роздвоєння епічного поета у ставленні до богів створює певні труднощі при судження про гомерівський епос» [3, с.309].

На думкуО. Лосева, «у Гомера можно найти бесконечно разнообразные оттенки религиозного сознания, начиная от грубой магии и фетишизма и кончая тонкими и красивыми формами художественной мифологии. Но, конечно, все древнее и стародавнее изображается у него на втором и на третьем плане, не играет существенной роли в повествовании, а если и играет, то уже в виде развлекательного рассказа, далекого от примитивной и буквальной веры первобытного человека, а иной раз находит для себя даже критику и является предметомскептических настроений»[5,c.270].

В олімпійських богах Гомера, дійсно, розкрита вся їх тисячолітня історія. Попри численні негативні риси, вони певною мірою уже втратили якості притаманні дикунству і варварству, і наблизились до культури гомерівської епохи, стали зрозумілішими у своїх учинках. Як зазначають вітчизняні літературознавці, «головним художнім прийомом для зображення олімпійців, загалом усього укладу їхнього життя, їхніх взаємин, Гомер обрав іронію і гумор, які часто переростають у сарказм. Тому майже всі сцени на Олімпі виглядають як бурлескні, коли «висока» тема - діяльність самих богів - розкривається у знижено-пародійному плані» [8, с.73]. Ці художні засоби поета - іронія, гумор, сарказм, бурлеск - не зменшують загального трагічного напруження поеми.

Ця специфіка зображення богів у поемах Гомера вже в пізнішій античності викликала критику, оскільки виглядала як нешанобливість до них. Навряд чи це було справедливо. Адже в гомерівську епоху міфологічне уявлення про олімпійців прогресувало. На думку науковців, «боги постають в очищеному від архаїчних нашарувань вигляді, їхнє ставлення до людей стає вмотивованішим» [8, с.73]. Крім того, за гомерівської доби вже почалася криза грецької релігії. Зародження філософської думки посилювало скептичне уявлення до самого поняття божества, а тим більше - до благості й справедливості його задумів.

За припущенням дослідників античної літератури, «Гомер наділив олімпійських богів всіма зазначеними негативними рисами у зв'язку зі своїм ставленням до родової аристократії. Воно було негативним - це можна простежити за тими нищівними оцінками, що їх дають персонажі «Одіссеї» женихам - представникам вищих аристократичних родин Ітаки» [8, с.73]. Оскільки, за міфами, суспільство самих олімпійців - цієї еліти, вищої знаті серед богів - побудоване за принципом людського, то Гомер на них переніс і негативні якості родової аристократії.

ВИСНОВКИ

У результаті дослідження ми дійшли наступних висновків:

1. У поемах Гомера поєднуються уявлення, що йдуть від різних періодів общинно-родового устрою. Значно трансформовані народні перекази про історичні події та міфологічні сюжети, дивовижно поєднуються в поемах Гомера із казкою та фантастичною вигадкою. Тобто створені на межі двох формацій гомерівські поеми, беруть початок від епічних пісень, що складалися упродовж століть в умовах родового устрою та спиралися на народно-міфологічні уявлення.Водночас найбільш яскраво тут вирізняються риси, що характеризують його розклад та зародження нового, рабовласницького суспільства. У гомерівському епосі вже мають прояв усі ознаки вельми розвиненої приватної власності, приватної ініціативи у межах родових організацій та рабства, особливо у поемі «Одіссея».

Усе вище зазначене і пояснює той факт, що гомерівські поеми написані не просто епічним стилем, який відбиває суспільно-родову формацію, але й його пізнім різновидом, - вільним або змішаним епічним стилем.Водночас слід зазначити, що в «Іліаді» рабство має більш патріархальний характер, ніж в «Одіссеї», де ступінь експлуатації рабів значно зростає. Отжегомерівський епос, хоча і складений у відповідності зі строгими вимогами, має тенденцію до вільного епосу, в силу чого окрема людина також починає багато чого значити, а не просто залежативід волі богів та бути сліпим виконавцем їхньої волі.

2. Гомер, як і його сучасники, вірить у те, що боги активно втручаються в життя людей, пробуджують їх волю, надають їм силу та провіщають успіх або нещастя. У зображенні «божественного втручання» відбивається уявлення тих часів про життя, тому усі втручання богів у людське життя відбуваються у межах припустимого для людей.

Гомер, що зображує майже усі періоди общинно-родового розвитку, на цьому підґрунті розкриває безмежно різноманітні типи взаємостосунків як у суспільстві, так і у співвідношенні світу богів та людей. У гомерівському епосі зображується і повна залежність людини від волі богів (втеча Єлени з Парісом до Трої, перебування Одіссея на о. Огігія), і гармонійне співпадіння божественної волі та волі людини, і відкрите протиставлення волі людини волі богів, навіть до вступу з ними у двобій (Діомед та Афродита, Діомед та Арес).Протеу поемах Гомера, навіть коли змальовується втручання богів у життя людей, то воно не є просто механічним, а зображується як спрямування думок та вчинків людей богами у потрібне їм русло. Водночас слід зазначити, що навіть якщо божество «вкладає» в людину якийсь вчинок, то фактично це означає, що це чинить людина за своїм власним внутрішнім переконанням, настільки глибоким, що навіть особисто переживає його як дане їй зовні.

3. Богигомерівського епосузмальовуються поетом вищими, красивішими за людей,проте водночас виявляються набагато нижчими за них через свої особистісні якості. Їх прекрасна зовнішність, велика сила, безмежні можливості нічого не варті через їхню нікчемність. Арес, наприклад, обзиває Афіну «нахабною мухою», за що богиня кидає в нього великий камінь і валить його ним на землю. Гера, що зневажливо називає Афродіту «безсоромницею», звертається до неї по допомогу, коли хоче звабити Зевса.

Поет, оспівуючи своїх земних героїв, намагаючись показати їх з кращого боку, наділяючи різними чеснотами, богів навпаки показує здебільшого жорстокими, дріб'язковими, несправедливими, злими, вередливими, підступними, брехливими, невдячними тощо. Прикладами цієї їхньої поведінки особливо рясніє поема «Іліада». Слід також зазначити, що боги «Одіссеї» значно відрізняються від богів «Іліади». Це пояснюється і змінами уявлень про людей в «Одіссеї», а з іншої - більш широким соціальним фоном останньої поеми. Боги в «Одіссеї», за виключенням Афіни,віддалені від людей і живуть своїм, особливим життям, здалека спостерігаючи за порядком та справедливістю на землі, а герої зображуються сильними, впевненими у своїх можливостях, ініціативними та енергійними.

4. Гомер обирає головним художнім прийомом для зображення олімпійців, загалом усього укладу їхнього життя, їхніх взаємин, іронію і гумор, які часто переростають у сарказм. Тому майже всі сцени на Олімпі виглядають як бурлескні, а «висока» тема - діяльність самих богів - розкривається у знижено-пародійному плані. Ці художні засоби поета - іронія, гумор, сарказм, бурлеск - не зменшують загального трагічного напруження поеми. Таке зображення богів пояснюється тим, що за гомерівської доби вже почалася криза грецької релігії, а зародження філософської думки посилювало скептичне уявлення до самого поняття божества, а тим більше - до благості й справедливості його задумів.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Гомер. Іліада; пер. Б. Тена[Електронний ресурс]/ Гомер. - Режим доступу: http://www.ae-lib.org.ua/texts/homer__iliad__ua.htm

2. Гомер. Одіссея; пер. Б. Тена[Електронний ресурс]/ Гомер. - Режим доступу: http://ae-lib.org.ua/texts/homer__odyssey__ua.htm

3. Гордезиани Р.В. Проблемы гомеровского эпоса / Рисмаг Вениаминович Гордезиани. - Тбилиси: Изд-во Тбилисского университета, 1978. - 394 с.

4. Забарило К. С. Гомерова «Одіссея» та її місце у світовій літературі / К. С. Забарило // Гомер. Одіссея / Гомер. - Харків: Фоліо, 2001. - С.3-29.

5. Лосев А. Ф. Гомер / Алексей Федорович Лосев. - М.: Учпедгиз, 1960. - 352 с.

6. Лосєв О. Ф. Гомерівський епос / Олексій Федорович Лосєв // Антична література: підручн. для пед. ін-тов / за ред. проф. А. А. Тахо-Годі. - К.: Вища шк., 1976. - С.30-59.

7. Маркиш С. Путь к Гомеру / Симон Маркиш // Гомер. Илиада. Одиссея; пер. с древнегреч. / Гомер. - М.: Худож. лит, 1967. - С.5-20.

8. Пащенко В. І. Гомер / ВадимІлліч Пащенко, Нінель Іванівна Пащенко // Пащенко В. І. Антична література: підручник / ВадимІлліч Пащенко, Нінель Іванівна Пащенко. - К.: Либідь, 2001. - С.44-97.

9. Підлісна Г. Н. Героїчний епос. Гомер / Галина Натанівна Підлісна // Підлісна Г. Н. Антична література: Навч. посібник / Галина Натанівна Підлісна. - К.: Вища школа, 1992. - С.33-60.

10. Полонская К. В. Поэмы Гомера / Клара Петровна Полонская. - М.: Изд-во МГУ, 1961. - 55 с.

11. ПреображенскийП.Ф. «Илиада»иГомер; «Одиссея»иГомер / Петр Федорович Преображенский//: ПреображенскийП. Ф. В миреантичныхидейиобразов / Петр Федорович Преображенский. - М.: Наука, 1965, -С.13-40.

12. Радциг С. И. Поэмы Гомера / Сергей Иванович Радциг // Радциг С. И. История древнегреческой литературы: Учеб для филолог.фак. ун-тов / Сергей Иванович Радциг. - 4-е изд., испр. - М.: Высш.шк, 1977. - С.52-104.

13. Сахарный Н. Л. Илиада: Разыскания в области смысла и стиля гомеровской поэмы / Н. Л. Сахарный.- Архангельск: Изд-воАрхангельского ГПИ, 1957.- 379 с.

14. Тречени-Вальдапфель И. Гомер и Гесиод; авториз. пер. с венгер. под. ред.проф. В. И. Авдиева / Имре Тречени-Вальдапфель. - М.: Инострлит., 1956. - 121 с.

15. Тронский И. М. Гомеровскийэпос / Иосиф Моисеевич Тронский // Тронский И. М. История античной литературы: учебник для ун-тов и пед. ин-тов/ Иосиф Моисеевич Тронский. - 4-е изд., испр. и доп. - М.: Высш.шк., 1983. - С.34-61.

16. Чистякова Н. А.Образыбогов и людей в поэмах / Наталья АлександровнаЧистякова // Чистякова Н. А.История античной литературы / Наталья АлександровнаЧистякова, Наталья ВасильевнаВулих. - 2-е изд., перераб. и доп. - М.: Высш. школа, 1971. - С.44-48.

17. Шталь И.В. Гомеровский эпос: Опыт текстового анализа "Илиады"/ Ирина ВладимировнаШталь.- М.: Наука, 1975. - 244 с.

18. Шталь И. В. «Одиссея»- героическая поэма странствий/ Ирина ВладимировнаШталь. - М.: Наука, 1978. - 168 с.;

19. ШтальИ. В. Художественный мир Гомеровскогоэпоса / Ирина ВладимировнаШталь. - М.: Наука, 1983. - 296 с.

20. Шталь И.В. Эпические предания Древней Греции. Гераномахия. Опыт типологической и иллюстр. реконструкции/ Ирина ВладимировнаШталь.- М.: Наука, 1989. - 287 с.

21. Ярхо В. Н. Гомеровскийэпос / ВикторНоевичЯрхо // Историявсемирнойлитературы: В 9-ти т. / АН СССР; Ин-т мировой лит.им. А. М. Горького; Гл. редкол: Г. П. Бердников (гл. ред.). - М.: Наука, 1983. - Т.1 /Ред. коллегия тома: И. С. Брагинский (отв. ред.), Н. И. Балашов, М. Л. Гаспаров, П.А.Гринцер. - М.: 1983. -С.317-328.

Размещено на Allbest.ru