"Жіноче" кохання в "химерному" романі (на прикладі дилогії "Лебедина зграя" і "Зелені млини” Василя Земляка)

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка

НАН України

"Жіноче" кохання в "химерному" романі (на прикладі дилогії "Лебедина зграя" і "Зелені млини” Василя Земляка)

Сєрікова А.Л. Аспірантка

До образу жінки в мистецтві автори звертаються охоче, оскільки він може бути використаний як „вигідне тло” для змалювання сильного чоловічого характеру і виступати як самодостатній об'єкт зображення. При створенні образу жінки митець має змогу послуговуватися значно ширшим діапазоном „фарб”, бо, жінка, „введена” у твір, „пробуджує” почуття інших героїв, динамізує сюжет, вносить додаткові відтінки (коли йдеться про стосунки різних статей, зокрема, про кохання).

Тема кохання є вічною; у мистецтві існує, відбувся й продовжуватиметься ряд можливих трактувань, втілень цього почуття. Античне кохання відрізняється від середньовічного, ідеальне кохання доби Відродження від такого в Новий час; „сентименталістське” від „романтичного”, а „символістське” від „імпресіоністичного” (перелік можна продовжувати як з огляду на мистецькі напрямки, так і на творчість конкретного автора чи культурно-соціальні обставини доби, у яку він творив). Відповідно змінювалися „ідеальні” закохані.

Ідеал жінки трансформувався із плином часу, відповідно жінка-героїня твору набувала нових рис при зображенні письменником. Мета статті - на основі порівняльної характеристики героїнь соцреалістичного, „химерного” романів та твору „магічного” реалізму визначити, чи головний жіночий характер дилогії В. Земляка „Лебедина зграя” і „Зелені Млини”, Мальва Кожушна, є належною до „химерного” типу. Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання: по-перше, на основі аналізу сильного жіночого характеру соцреалістичного роману (О. Гончара „Собор”, Єлька) визначити риси, притаманні „жіночому соцреалістичному” коханню; по-друге, з'ясувати ті особливості, які характеризують жіноче кохання „магічного” реалізму (Ґ. Ґарсіа Маркеса „Сто років самотності”, Ремедіос Прекрасна); проаналізувати жіноче кохання у досліджуваній дилогії (Мальва); зрештою, на основі співставлення виявлених рис, з'ясувати, образ Мальви є „магічним” чи „соцреалістичним”.

Типологічна класифікація людських характерів, темпераментів, а відтак і диференціація їх типів, займали й займають чільне місце в антропологічних науках (психології, психіатрії, соціології тощо). Однією з найвідоміших класифікацій є типологія К. Юнга. За визначенням швейцарського вченого, можна виокремити вісім типів особистості на основі чотирьох видів чи функцій орієнтації - почуттів, відчуттів, інтуїції, мислення. Сучасні психологи намагаються розвивати теорію К. Юнга; сьогодні популярною є типологія „архетип жінки - богиня” (Артеміда, Афіна, Геста, Гера, Деметра, Персефона, Афродита, Геба, Тихе, Немезіда, Геката); диференціюють жінок також, наприклад, за виявленням сексуальності (на 10 типів). Проте наразі доцільним вважаю звернутися до спрощеної класифікації, поширеної в популярній сучасній психології, а саме виокремлення таких типів жінки: Господиня, Принцеса, Жінка-Мисливець, Жриця [2].

„Чистих” жіночих типів у природі не існує, і письменники часто вдаються до гіперболізації образу задля підсилення враження читача від характеру чи всього твору.

Умовно „Господинями” є жінки, не наділені сильними характерами, яскравими „жіночими” рисами (особливою вродою, фатальністю тощо). Жінки, ідеальні помічниці для чоловіка у побуті, супутниці для здійснення його задумів. Марта зі „Сну” М. Коцюбинського, Тереза з роману М. Кундери „Нестерпна легкість буття”. Образи цих жінок перебувають ніби „в тіні” від чоловічих сильних характерів, тому часто забуваються. Причому такі героїні можуть бути не епізодичними, а головними, але, за авторським задумом, їхні характери слабші за чоловічі, перебувають у залежності від останніх.

Частіше автори звертаються до такого типу, як Принцеса. Ідеальний літературний приклад такої жінки - Попелюшка: жіночна красуня в центрі уваги, зі слабким характером, правильним вихованням і відповідною поведінкою. Героїні Г. Квітки-Основ'яненка, зокрема, Маруся з однойменної повісті, ідеальна дочка, дівчина, що зазнала справжнього кохання, але не віднайшла щастя. Героїня сентиментального роману, дівчина, яку шкода. До таких можна віднести Руф Морз Дж. Лондона („Мартін Іден”), Есмеральду В. Гюго („Собор Паризької Богоматері”).

„Жінка-мисливець” - це образ, характерний для творів, де жіночий характер знаходиться в центрі оповіді. Але при цьому на перший план виходять не „жіночі” риси, а риси сильної особистості в принципі, втілені в образі жінки. Це - суперниця чоловіка, його конкурентка, рівноправна особа. Цей тип вдало ілюструють героїні Ольги Кобилянської (романів „Людина”, „Царівна”, новели „Некультурна”). У світовій літературі - наприклад, Джейн Ейр з роману Шарлотти Бронте, художниця Сабіна з роману М. Кундери „Нестерпна легкість буття”.

І, нарешті, жінка-Жриця. Фатальна жінка, зустріч із якою чоловік пам'ятатиме все життя. Виникає миттєво й зникає раптово. Жінка, якій вклоняються, жінка-звабниця, наприклад, Кармен з однойменної новели П. Меріме, Настася Пилипівна з роману „Ідіот” Ф. Достоєвського. В українській літературі - Чорна Пантера В. Винниченка, Рита В. Підмогильного, зрештою, Мальва В. Земляка.

Останній образ є особливо цікавим, оскільки, окрім „ідеальних” „жіночих” рис, він містить риси ідеальної радянської жінки.

О. Зинов'єв, радянський філософ і письменник-сатирик, описав поняття, що характеризує радянську людину - Homo Soveticus. Поняття це всеохопне, оскільки характеризує людину з ідеологічного, духовного, боку („будівник комунізму”, звідси - поклоніння вождю, партії, ненависть до класових ворогів, пересторога у відношенні іноземців тощо); соціального - закликає бути пролетарієм; „колективізація” особистого життя (відмова від приватності на користь державних інтересів); з релігійного боку - дотримання принципів наукового атеїзму; інтернаціоналізму. Радянське „виховне” видання початку 70-х років („Як себе поводити”, автор - І. Аасамаа) ще деталізує, які ж риси мають бути у радянської людини: тактовність, самокритичність, скромність, природність, гідність [1, 9-13]. Становлення цих якостей досягається завдяки умілому радянському вихованню: потрібно „виховати глибоку віру в ідеали комунізму, свідоме ставлення до суспільного обов'язку, пролетарського інтернаціоналізму й патріотизму, вірність Батьківщині...”, а також „розвиток комуністичного ставлення до праці і суспільного виробництва”, „впровадження свідомого виконання правил комуністичного співжиття”, цим досягнувши мети комуністичного виховання - „нової людини, яка гармонійно поєднує в собі духовний скарб, моральну чистоту і фізичну досконалість” [1, 14].

У радянській літературі, важливому інституті ідеологічної пропаганди, ідеали Homo Soveticus активно прищеплювалися, наприклад у романі „Собор” (час написання цього твору О. Гончара - 1968 р.; першої частини дилогії В. Земляка - 1967-1971 рр.). Головні героїні роману - Єлька та Вірунька. Вірунька - взірець радянської жінки: ідеальна господиня, вірна дружина, фізично здорова й духовно багата жінка (але собор вона оберігає не як релігійну святиню, а як культурний спадок народу), „ас-машиніст” цеху (пролетарій), ще і входить до складу дружинницького патруля („будівник комунізму”): „Мов королева, возсідає Вірунька десь аж у піднебессі цеху, десь там торкає пальчиками залізну гриву свого велетня крана, і він, покірний найменшому її порухові, пересувається куди треба, з гуркотом загрібає тонни іржавого брухту, переносить в повітрі і з ще більшим гуркотом - у мульди, в мульди! На вічних протягах, в ядучій пилюці, у скреготах заліза - таке її життя в чорній, літаючій над пеклом шихтового двору кабіні... А тут біленька кабіна її хати пливе у пахощах акацій, і сюркотливий коник десь із буранів тче і тче передовій кранівниці свою нічну поему...” [4]. Жінка, рівна чоловікові, що готова взяти на себе чоловічу роботу, не цурається ніякої праці. Чоловіка собі до пари вона обирає відповідного - ідеального соцреалістичного героя: „Віруньку в ньому [Іванові] з першої зустрічі звабило все: і затятість у роботі, коли він, увесь поглинутий ділом, труби зварював, і усмішка щира, відкрита, коли гляне на тебе...” [4]. Умовно можна віднести Віруньку до типу „Жінка - мисливець”.

Єлька - інший тип жінки. Загадкова, мовчазна, сувора до прихильників і до себе. Боїться людей, вирізняється на їхньому тлі, не така, як інші жінки - „задичавленою, відлюдкуватою росла” [4], хоч умови її формування - радянський повоєнний стандарт: „Мати працювала на постійній, свинаркою. Літо й зиму, будень чи свято, із світку й до ночі тільки приплоди, опороси, запарки, комбікорм... І Єлька-Оленка весь час біля неї, у колі цих інтересів. Навіть як до школи пішла, то й тоді весь позашкільний її час минав на фермі, тут були її Еллади та Вавилони...” [4]. Тобто внутрішній світ формувався винятково під впливом колгоспу та радянської сільської культури. І знову ідеальний соцреалістичний образ, цнотливий аж до манірності: коли антигерой зізнався їй у коханні, „Єлька і слів його не чула, їй аж мурашки бігали по тілу від його фальшивих нот, все боялась, що він таки на півня зірветься, і жарко ставало від пекучого сорому за той верескучий крик, соромно перед дівчатами, перед людьми. "Ну навіщо ти так кричиш? - аж благала його в душі. - Хіба можна так... про кохання?" [4]. І - ідеал її кохання: „Почувала жагу зустріти когось, хто на дівочий твій поклик відповів би співом серця, пристрастю на пристрасть, хто відкрив би поезію зоряних ночей степових, з ким зазнала б щасливого шаленства близькості... ” [4]. Прихильників у неї багато, одному з них вона відмовляє через граматичні помилки в листах. Зрештою, настає час її „падіння”, яке нічого, крім болю, їй не принесло. Автор хоч і не засуджує Єльку, даючи їй право вибору, однак висловлює своє ставлення до „падіння” дівчини: „Була вона найтемніша з усіх ночей, ця ніч її падіння... Наче повинен був би палити її сором за те, що сталося, вогонь ганьби, гріха, пороку, але й цього якось не відчувала, був тільки тупий біль, відчуття спустошеності та безмежний розлив туги...” [4]. Автор вкладає своє ставлення до цього вчинку Єльки в характеристиці її звабника: останній звертався до неї з „гидкою інтимністю”. Однак Єлька має багатий духовний світ (це виражається в її ставленні до собору), сильний характер (відмовляється підкорятися наказам бригадира, наполягає на звільненні з колгоспу). Для О. Гончара визначальним у долі Єльки є те, що з неї „росу збили”. Звідси - виникає її майбутнє, постає її характер.

Ставлення Єльки до антигероя-залицяльника Володьки зневажливе. Їй неприємний надлишок його уваги, сам його вигляд вона порівнює з образом теляти. І почуття в неї до нього одне - терпіти (спокута за гріх). І знову соцреалізм: дівчина в захопленні від металургії й мріє працювати на заводі (пролетарський ідеал).

Єлька - не „Мисливець”, вона - „Жриця” (наскільки це допускають радянські приписи). Ті, кого вона підпускає до себе, безнадійно у неї закохуються, як-от Микола Баглай та Володька Лобода. Вона відчуває свою перевагу над іншими жінками, свою унікальність і „вищість”: „Над усіма тут вона ніби старша, всі перед нею так і стеляться. Почувала, що зараз ніби виростає у своїй цінності, помічено її вроду, комусь вона таки потрібна...” [4]. Лободі вона здається недосяжною, краса її - „сліпучою”, „...претендентові потай лестило, що з часом ця врода дівоча належатиме йому...” - прагнення покорити цю особливу дівчину. Відповідно, жінки, як суперниці, через заздрощі та розуміння власної недосконалості в порівнянні з ідеальною Єлькою, „мали велику цікавість до Єльки, але з делікатності тільки спозирка деколи, з хапливою крадливістю скидали поглядами на цю Лободину обраницю, що так гордовито тримала свою лебедину шию, вдивлялись в її густо-смагляве, справді ж таки гарне довгобразе личко з рівним носом, з тугенькими губенятами...” [4]. Єлька серед них не мала подруг, сиділа „з холодною погордою, ... мов чужій усім неприступності, спрямувавши стужений погляд у простір” [4]. Змінилася героїня Олеся Гончара після зустрічі з Миколою, тому що відчувала себе поряд із ним „легко, вільно”. Ідеальна героїня, якій для ще більшої читацької симпатії було підпсовано долю, зустрічає ідеального героя - до нього Єлька має справжні почуття - „спорідненість душ”, „близькість”, „ніжність і чистоту”. І в найсокровеннішу мить „вона просто обіймів твоїх хоче, їй би притиснутись, на груди тобі впасти, розтанути, вмерти..." [4], хоч і соромиться цього.

Мальва Кожушна, на відміну від Єльки, бажань плоті не соромиться (у всякому випадку, на початку твору). Її образ розвивається протягом твору. Спершу це - молода дружина Андріяна Валаха, згодом - поета Володі, коханка Данька Соколюка, предмет поклоніння Журби, захоплення Леля Лельковича й самого філософа Фабіяна та ще декількох чоловіків, і зрештою, сива, але так само красива жінка-покорителька сердець наприкінці дилогії. Вперше з Мальвою читач „зустрічається” на гойдалці, де „зінгерка” „вигойдувала” собі чоловіків. Метод знайомства не надто соцреалістичний. „Інакшість” Мальви навіть як для жінок типу „Жінка-Жриця” виявляється в її ставленні до чоловіків. Вона зраджує Андріяна з Даньком, спалює його речі одразу по овдовінню (Андріян був так шалено закоханий у Мальву, що хотів мати її портрет на трунному вікові). Для Вавілона постулат про вірність протягом вічності - не закон: „...у Вавілоні ж особа звільнена від цього, ... має надію обрати собі нового товариша, вигойдати собі на вавилонській гойдалці нову любов...” [6, 39]. Чекати Мальві довелося недовго: зумовлена химерністю часопросторова особлива композиція роману не дає визначити точну дату її нового захоплення; це почуття втілилося в поеті Володі Яворському. Паралельно В. Земляк розповідає й іншу історію її любові - про Данька Соколюка. Але якщо останній, як Мальва згадає вже невдовзі, був для неї плотським коханням на одне літо (думка ж про неї жила в голові у Данька все його життя), то перший, поет, імовірно, був насправді суб'єктом щирих почуттів. У розмові з Климом Синицею вона зізнається, що насправді любила Володю [6, 152], авторська манера оповіді про ці стосунки також наштовхує на цю думку.

Мальва наділена незвичайною вродою (деталей автор не подає), сильним характером, харизмою. Власне, це і робить її об'єктом чоловічого захоплення (жінки до неї не горнуться, однак поважають). Щодо відповідності образу Мальви радянським стандартам, можна зауважити, що „орадянення” Мальви відбувається з розвитком сюжету. Спершу - це легковажна, неземна жінка (радянське в ній - хіба атеїзм). Знайомство з Володею Яворським показує перші паростки ідеологічно правильної жінки: високе кохання - поетичне, неземне; смерть коханого - привід для продовження його справи (Мальва їде на курси сироварів); дальша її участь в антикуркульських сходках, влаштовані нею „бурякові бали” на честь збору врожаю... До нового обранця, Федора Журби, Мальва небайдужа через його „благоговійне ставлення до рослин, ...відчуття їхнього безмежного світу” [6, 342]. Журбу вона обрала, бо в ньому „...знайшла втихомирення своє, той притулок для душі, на який могла сподіватись, живучи без любові й навіть без прагнення розбудити її” [6, 363]. Виходить, що Мальва готова стати дружиною без кохання, аби тільки їй від того було затишно. У Мальві ж люблять, за висловом її чергового прихильника, Доміреля, „і сміх журливо-тривожний, і жести, і погляд, і колір кіс, і ходу, і весняну кволість...” [6, 426].

Мальва дозволяє собі випадкові закоханості, легкі почуття (наприклад, до Данька). Кохає її пілот Єгор, зустрівши на маневрах, захоплюється директор школи Лель Лелькович. Сама ж Мальва при цьому ніби вища за виявлення почуттів до чоловіків. Наче монолітний образ, який дозволяє собі пустощі, але серйозні почуття, які здатні зачепити підвалини особистості, - ніколи. Мальва стає радянською підпільницею за часів Великої Вітчизняної війни, рятує єврейських дітей від фашистської розправи... Цілком радянський ідеальний образ жінки постає наприкінці. Позитивний персонаж, який має викликати у читача захоплення й бажання наслідувати. У рівноправному радянському суспільстві немає, вочевидь, місця „Жрицям” - неземна Мальва стає „Мисливцем”.

„Химерну” прозу, до якої літературознавці (Г. Сивокінь, М. Слабошпицький, Ю. Покальчук, та ін.) відносять дилогію В. Земляка, часто називають продовжувачкою традицій латиноамериканського „магічного” реалізму чи навіть прямим запозиченням традицій останнього та перенесення їх на національний ґрунт. Цьому питанню приділено значну увагу науковців: тенденції однозначно відмежовувати ці літературні явища чи, навпаки, ототожнювати їх, протистоїть погляд, висловлений польською дослідницею Анною Горнятко-Шумилович: „...є можливість твердити, що існує опосередкований зв'язок між обома напрямками” [5, 232]. Погоджуючись із наявністю такого „опосередкованого зв'язку”, можна порівняти жіноче кохання „магічного” реалізму (Г.Гарсіа Маркеса, „Сто років самотності”) із таким у творі В. Земляка.

У романі латиноамериканського автора є представники всіх типів жінок. „Господиня” - Урсула; „Принцеса” - Санта Софія де ла П'єдад; „Мисливець” - Амаранта; „Жриця” - Ремедіос Прекрасна. Про казкову красу останньої ходили легенди, четверо чоловіків померли, побачивши її (ознака фатальності). Їй заздрили жінки. Причиною тому була, звісно, не тільки надзвичайна врода. Її „чиста дівочість” [3, 210], зневага до умовностей і забобонів, простота побуту склали харизматичність дівчини, яка бентежила чоловіків. Наймудріша дівчина, яка доводить це „вражаючою здібністю плювати на все і всіх” за словами полковника Ауреліано Буендіа [3, 216]. До чоловіків вона ставилася з жалістю, що межувала з гребуванням, але це ще більше затьмарювало їм розум від неї [3, 211]. Без найменшого кокетства спілкувалася з ними і, зрештою, позбавляла їх глузду своєю простотою.

Старші родички, Урсула й Амаранта, намагалися виховати в Ремедіос господиню, але повністю зневірились у своєму намірі. Ніби для контрасту з Ремедіос в романі „Сто років самотності” з'являється Фернанда, теж красуня. Але харизматичності, яка є у Ремедіос Фернанді не вистачає. Ремедіос, і при житті далека від турбот світу, на простирадлах Фернанди підноситься в небо, на що „…Фернанда, хоч її і гнітила страшенна заздрість, зверталася до Бога, щоб він повернув їй простирадла” [3, 217]. Маркес показує, що краса не є визначальною для жінки й захоплення нею: красуня Фернанда всього лиш Жінка-Мисливець, Ремедіос Прекрасна - Жриця.

Ґ.Ґарсіа Маркесу у своєму романі вдається оминути соціальні чинники (при змалюванні образу Ремедіос). Абсурдним видається навіть припущення про пролетарське майбутнє Ремедіос або натяк на її атеїстичні чи ідеологічні переконання, на відміну від образу Мальви Кожушної, хоча „магічний реалізм” так само виступав проти офіційної доктрини, як і „химерна проза”, будучи антиколоніальним явищем [9]. В. Земляк не уникає соціального чинника свідомо чи несвідомо. Очевидно, що його Мальва набагато ближча і, зрештою, мало чим відрізняється від героїнь соцреалістичних (чи-то радянських Жінок-Мисливців, чи-то Жриць), і далека від „магічної” Ремедіос.

Можливо, ідеологічний тиск в Колумбії здійснювався не так тотально, як в СРСР, але, безумовно, героїні В. Земляка та О. Гончара незрівнянно ближчі, ніж В. Земляка й Ґ. Маркеса.

На ґрунті порівняльної характеристики героїнь трьох романів можна дійти таких висновків: 1) радянський ідеал жінки передбачав сильне соціальне начало в ній, що впливало на сферу інтимних переживань героїні (навіть якщо це жінка - Жриця); 2) латиноамериканський „магічний” реалізм й український „химерний” роман не підлягають ототожненню за ознакою відображення почуттів, змалювання жіночих образів; 3) образ Мальви Кожушної відповідає соцреалістичному ідеалу жінки, а не „магічному”.

Література

1. Аасамаа І. Як себе поводити / Ійна Аасамаа. - К. : Видавництво ЦК ЛКСМУ „Молодь”, 1974. - 190 с.

2. Бугрим Ю. Четыре женских архетипа - узнай себя [Електронний ресурс] - Режим доступу : http://juliabugrim.ru/index.php/2011-06-28-05-16-15/1-4-

3. Гарсиа Маркес Г. Сто лет одиночества / Габриэль Гарсиа Маркес. - СПб.: Издательский Дом „Азбука-классика”, 2008. - 384 с.

4. Гончар О. Собор / Олесь Гончар. - [Електронний ресурс] - Режим доступу:http://www.ukrlib.com.ua/books/printthebook.php?id=32&bookid=9

5. Горнятко-Шумилович А. Український химерний роман у контексті латиноамериканського магічного реалізму / Анна Горнятко-Шумилович // Вісник Львівського університету. - Серія філол. 2004. - Вип. 33. - Ч. 2. - С. 227-233.

6. Земляк В. Лебедина зграя / Василь Земляк. - К. : Видавництво „Україна”, 2005. - 717 с.

7. Зиновьев А. Зияющие высоты: Роман; собр. сочин. в 10 т. / Александр Зиновьев. - М.: ЕврАзия+, 1999. - Т.1. - 340 с.

8. Юнг К. Психологические типы / Карл Густав Юнг; [пер. с нем. Софие Лорие]. - Спб.:Азбука, 2001. - 470 с.

9. Stephen Slemon. Magical realism as post-colonial discourse / [Lois Parkinson Zamora and Wendy B. Faris, Editors]. - Magical Realism: Theory, History,Community [Електронний ресурс]. - Режим доступу:http://cinema2.arts.ubc.ca/units/canlit/pdfs/articles/canlit116Magic%28Slemon%29.pdf

Анотація

кохання роман дилогія жінка

Стаття присвячена порівняльній характеристиці жіночих характерів соцреалістичного роману (О. Гончара „Собор”), роману „магічного” реалізму (Ґ. Ґарсіа Маркеса „Сто років самотності”) і „химерної” дилогії (В. Земляка „Лебедина зграя” і „Зелені Млини”). На основі такого співставлення виявлено особливості змалювання жіночих почуттів, характерних для окремих різновидів романів. З'ясовані в ході дослідження особливості „химерного” жіночого кохання підкреслюють самостійність такого літературного явища, як українська „химерна” проза, яка не є наслідуванням латиноамериканської традиції.

Ключові слова: „химерна” проза, „магічний” реалізм, типологія жіночих характерів.

Аннотация

Статья посвящена сравнительной характеристике женских характеров соцреалистического романа (О. Гончара „Собор”), романа „магического” реализма (Г. Гарсиа Маркеса „Сто лет одиночества”) и „химерной” дилогии (В. Земляка „Лебедина зграя”, „Зелені Млини”). Такое сопоставление обнаруживает возможности изображения женских чувств, характерные для разных типов романов. Выделенные в ходе исследования особенности „химерной” женской любви подчеркивают обособленость такого литературного явления как украинская „химерная” проза, которая не является подражанием латиноамериканской традиции.

Ключевые слова: „химерная” проза, „магический” реализм, типология женских характеров.

Summary

The object of this study was to compare women characters in three types of novel: social realistic (by Oles' Honchar “Sobor”), Hispanic “magical” realism (“One Hundred Years of Solitude” by G. Garcia Marquez) and two related chimerical books by V. Zemlyak (“Lebeduna zgraya”, “Zeleni Mlyny”). The general concept of ideal women depiction in different types of those novels was designed; also the study analyzed what were the methods of it's embodiment in those pieces. Such comparison leads to the conclusion that Ukrainian “chimerical” novel is independent fact and it's not the emulation of Hispanic “magical” realism.

Keywords: “chimerical” novel, “magical” realism, types of women characters.

Размещено на Allbest.ru