Еволюція образу коханої у поетичній збірці Олеся Бабія "За щастя оманою"

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЕВОЛЮЦІЯ ОБРАЗУ КОХАНОЇ У ПОЕТИЧНІЙ ЗБІРЦІ ОЛЕСЯ БАБІЯ “ЗА ЩАСТЯ ОМАНОЮ”

Бекеш С.Д.

Анотація

У статті аналізуються мотиви поетичної збірки Олеся Бабія “За щастя оманою”. Розглядається галерея жіночих характерів, значною мірою запозичених зі світової та української літератури. Здійснюється типологічна класифікація образів.

Ключові слова: художній образ, тип, символ, мотив, ліричний суб'єкт, алюзія.

Аннотация

В статье анализируются мотивы поэтического сборника Олеся Бабия "За счастья обманом". Рассматривается галерея женских характеров, в значительной степени заимствованных из мировой и украинской литературы. Осуществляется типологическая классификация образов.

Ключевые слова: художественный образ, тип, символ, мотив, лирический субъект, аллюзия.

Summary

In this article the motifs of the poetic collection of Oles Babiy "After deception of happiness" are analyzed. The gallery of woman characters is scrutinized as adopted images of the best standards of foreign and Ukrainian literature. Typological classification of characters are realized.

Keywords: image, type, symbol, motif, lyric subject, allusion.

бабій жіночий сон любовний

Одне з основних завдань літературознавства - переосмислення надбань представників української діаспори, повернення їхніх імен в літературний процес. Адже багатолітнє панування в Україні тоталітарного режиму унеможливило на довгі роки спроби розгляду національної літератури як єдиного організму. За межами досліджень ще й до сьогодні залишають постаті митців, які в силу політичних обставин продовжували творити в екзині. Одним з таких був Олесь Бабій, чий багатогранний талант виявився у різних сферах: поезії, прозі, драматургії, естетиці, літературній критиці, журналістиці, перекладацькій та громадській діяльності.

Творчість Олеся Бабія відіграла важливу роль у західноукраїнській літературі у І половини минулого століття, однак унаслідок певних причин (еміграція за кордон, звинувачення у виключно декларативній ролі деяких творів тощо) досі не стала об'єктом цілісного наукового дослідження.

Серед літературознавців, що зверталися до творчих надбань митця, - Микола Гнатишак, Олександр Дорошкевич, Володимир Радзикевич, Святослав Гординський, Дмитро Донцов, Богдан Романенчук, Софія Наумович, Роман Завадович, Микола Ільницький, Тарас Салига, Лілія Сирота, Наталя Мафтин, Федор Погребенник, Микола Нервлий, Іван Руснак, Лариса Корчинська, Василь Ганущак та ін. Переважно основна увага у студіях дослідників зосереджувалася на поетичних творах. Зокрема, можемо пригадати рецензії на збірки, здійснені сучасниками літератора: “Ненависть і любов: Поезії”, 1922 р. (Олег Віщий, Остап Грицай), “Гуцульський курінь”, 1927 р. (Остап Грицай, Микола Ковальський, Михайло Рудницький тощо. Однак ці праці не містили комплексного аналізу письменницького доробку, радше обмежувалися спорадичними характеристиками окремих текстів чи, навпаки, узагальненими оцінками творчості. Традиційно Олеся Бабiя розглядають як спiвця "стрiлецької слави", поета фiлософсько-рефлексiйного складу (за Р. Завадовичем) та представника західноукраїнської когорти символістів (у складі літературно-мистецького угрупування “Митуса”). Проте таке трактування художньої спадщини різностороннього автора виглядає дещо однобоким. Виникає потреба у глибоких фахових розвідках, спроможних привернути інтерес до цієї особистості.

Увагу більшості науковців притягує насамперед історичний контекст творів О. Бабія та національна спрямованість його поетичного доробку. Внаслідок цього практично поза межами літературознавчих досліджень залишається інтимна лірика. Тому мета та завдання нашої праці - здійснити аналіз любовної поезії Олеся Бабія, зокрема уміщеної у збірці “За щастя оманою. Еротики” та на її прикладі виокремити магістральні жіночі типи, притаманні творчості митця в цілому, визначити основні риси світоглядно-поетичного фундаменту майстра.

“За щастя оманою ” - одне з найцікавіших явищ не лише в поетичному, але й у прозовому творчому доробку письменника. Сучасний читач мав нагоду частково ознайомитися з деякими текстами збірки у складі антологій чи в українській періодиці останніх десятиліть: “Стрілецька Голгофа”, 1992 р. (поезії “Сліпець”, “Мефістофель”), “Зродились ми великої години”, 1997 р. (вірші “Весняне”, “До неї”, “Gretchen”, “На концерті”, “В годину туги”, “Потішився”, “На свіжу могилу”, “Друга”, “Ще раз”, “В саду”, “Аристократці”, “Злодій”, “Невдача”, “Гнів”, “Nocturno”, “Листопад”, “Стріча”, “Сліпець”, “Епілог”), “Над рікою часу”, 1999 р., “Жовтень”, 1989 р. (“Він”, “В годину туги”), “Березіль”, 1992 р. (“Злодій”, “Сам до себе”, “Спізнена гостина”, “Стріча”, “Сліпець”, “В годину туги”) тощо. Повне ж видання, що побачило світ у Львові ще 1930 року, доступне лише у спеціалізованих відділах наукових бібліотек.

Автор подає на розсуд читача низку яскравих різнопланових зразків особистісної лірики. Багатоманітні ракурси кохання викладено у двох темпоральних площинах: ретроспекція в минуле (через спогад чи сон) та рефлексії персонажа в теперішньому часі.

Прийом використання сну як художнього засобу чи концепції особливо характерний для української літератури кінця ХІХ - початку ХХ століття. Часто марення й сни спонукають ліричного суб'єкта до переосмислення життя. За Фройдом, сновидіння - символічний спосіб висловлювання, а також втрата інтересу до оточення [17, 187]. За допомогою сну вибудовується мікросвіт, який сприяє становленню героя як особистості. Таким чином, "сни-спогади", що постають на роздоріжжі теперішнього й минулого, зумовлюють, так би мовити, "перехресну" композицію твору (“Лист”, “І лине спогад”, “Сон”, “Рік пізніше”, “Nocturno”, “Спізнена гостина”):

Я вже забув і тебе. Це-ж було так давно, не нині

Являється спомин один, потім другий, і просять, мов діти голодні:

Всміхнися, по голівці погладь! бо прийшли ми з далеких доріг… [5, 12];

І знов мені приснився усміх твій,

І знов мені приснився він сьогодні. [5, 25];

Заснула ти, лежиш дрімуча, сонна,

Всміхаючись до привидів і мар.

Я певний, так лише всміхалася Мадонна,

Як снилось їй, що син її, то цар. [5, 35];

Ось тут у затишку з тобою

Я снив життя найкращий сон… [5, 42]

Особливо яскраво об'єднання двох часових просторів простежується у поезії “Стріча (О.Ф.)”: “Це було давно. Певно мало й тямиш. / Як лиш почались дні весняних літ. / А нині ми мов мореплавці друзі, / Зустрілися на морі життєвім.” [5, 11]

Відчувається пристрасть поета до епістолярного жанру, присутня і в самих назвах - “Лист (Я вже забув і тебе)”, “Лист(Мені не жаль)”, “З листів (Ще розділює нас тільки осінь похмура)”, “З листів (Нераз уже не два тебе в душі кляну я)”), і в змістовому наповненні: ліричний герой вимолює в коханої прислати “листок дрібний”, “листочок, картку щирослівну” [5, 6], який зцілює сердечні рани, - “Падуть твої слова, роса цілюща рання - / На пальму вирослу в пустині, у німій. / І від листів твоїх відроджуюсь на ново…” [5, 28], набуває ознак фетиша - “Торкнулися не в одну нічку / Твоїх листів мої уста” [5, 39]. Тому прохання дівчини знищити їхню любовну кореспонденцію стає для нього душевною трагедією, закінченням щастя (“Finale”):

Спалахкотіло, запалало

Полумя з твоїх листів.

Переорало чорне рало

Всю душу й серце все напів…

Погас вогонь, погас так швидко.

Мій Боже! Таж у тім вогні -

Згоріла щастя мого квітка. -

Лишився пил - мій сум мені…[5, 39]

Окремі вірші видання наділені ознаками психологічної та медитативної поезії, на що звернув увагу Тарас Салига: “Iнтимна лiрика О. Бабiя має досить щедру гаму настроїв, включаючи й настрої медитативностi” [15, 127]. Поет здійснює своєрідний обряд світоосягнення, вдається до аналізу внутрішнього світу героя, його душі, яка перебуває в дисгармонії з довкіллям: “… серце моє, то озеро мертве, заклякле, холодне, студене” [5, 12], “Моя душа немов забуте озерце/ Укрите в горах десь в чагарнику лісному” [5, 22], “Душе моя! Невжеж ніколи ти не знайдеш собі сестри? / І вічно лиш у дружбі з болем / Йтимеш крізь бурі і вітри?” [5, 40]. Ліричний суб'єкт розмірковує над проблемами екзистенційного характеру через потік свідомості, спрямований на прагнення розібратися в собі (“До неї”, “Gretchen”, “В годину туги”, “Лист (Я вже забув і тебе)”, Невжеж?), використовуючи пейзажні замальовки для відтворення переживань людини за допомогою природи: “Втомилася… / Душа моя схилилася, / Мов бурею прибитий лан, / Пшеничний лан. / Ударив град, ударив грім - / Прибив пшеницю хмаролім. / І колос гордий злото грив / Намул залив…” [5, 10].

Отож, з цитованого тексту випливає: найбільш вагомий образ поетичних медитацій - душа, що може поставати в різних варіаціях - серця, духу. Суттєве змістове наповнення мають образи суму (смутку, розпачу, журби, туги), болю, самотності, долі, сну, дому (пристані, Мекки), смерті (могили, труни, цвинтаря), пустелі тощо.

Вважаємо за доцільне виокремити кілька різновидів жіночих постатей у ліриці О. Бабія: юної красуні (за автором, «трошки панночка - трошки дитина»), досвідченої спокусниці, вірної подруги-посестри, ґречної панни, гордовитої аристократки і, нарешті, музи. Поет використовує невмирущі образи світової літератури: Ізольди та Гретхен в однойменних творах, Кармен (“На концерті”), Офелії (“Я Вас бачив”), Беатриче (“Мефістофель”), Донни (“Загнівався”), Рут (“Рік пізніше”), Мадонни (“Ноктюрн”), Херувима та Мефістофеля (“Мефістофель”). Вживання так званих “імен-алюзій”, на думку В. Герасимчук та А. Нечипоренко, дають змогу не лише натякнути на їхнє “первинне значення”, але й подати їх у власній “вторинній інтерпретації” [11, 16].

Оскільки функціональна роль фемінних образів у творчості письменника дуже велика, спробуємо розглянути галерею жіночих типів детальніше, умовно об'єднавши їх у три групи:

1) “Ідеалізована кохана”

Слід зазначити, що українській літературі, особливо кінця ХІХ - початку ХХ ст., було притаманне зображення жіночих постатей з своєрідним пієтетом, сформульоване Є. Бараном так: “певна традиція ідеалізації жінки саме як носія вищих моральних цінностей” [10, 108]. В Олеся Бабія цей образ перебуває у стані градації: від “херувима” - до святої натхненниці. Спочатку - це невинна дівчинка (“Я вже достиглий, як в жнива колос. / В тебе п'ятнадцята щойно весна”), безгрішна істота ( “В тебе ще погляди чисті безмовні - / В тебе ще усмішка, як у дітей”), здатна викликати лише платонічні почуття [5, 3], згодом - мудра порадниця, до якої поет прийшов крізь терни смутку, болю та тривалої розлуки: “Мені не жаль, мені не жаль, / Що Вам оддав я мрію кожну: / Душа в Вас чиста, як кришталь, / І Вам до смерти вірить можна” [5, 37]. Основний акцент зроблено на духовній красі. Мотив благоговіння перед жінкою доростає до сакралізації коханої. Автор вдається до релігійних символів: Рут, Мадонна та літературних: Ізольда, Беатриче, Донна, Офелія. Звернемося до етимології перелічених номенів та їхній метаморфозі у збірці “За щастя оманою”.

У теологічній практиці поширений образ простої дівчини з древнього Моаву -- Рут. Її ім'я, житейський подвиг стали вершиною любові і відданості свекрусі та її народові, а слова: «Куди підеш ти, туди піду й я, а де житимеш ти, там житиму й я, народ твій буде мій народ, а Бог твій -- мій Бог», стали воістину крилатими. [16, 272]. Історія Рут часто згадується в день шлюбу як взірець для наслідування. Язичницька дівчина, яка за ізраїльським законом майже не мала шансів бути повноцінним членом вибраного Богом народу, стала праматір'ю великого царя Давида, Соломона, а в майбутньому -- і Месії. Поет використовує один епізод з життя Рут - збирання нею колосків на ниві Вооза, метафорично переосмисливши його: “Збери з душі всі жалощі великі, / Як колоски з ланів збирала Рут” [5, 33]. Такий вчинок біблійної герої спричинив до її заміжжя з господарем поля. За допомогою алюзії поет висловлює власні наміри щодо обраниці, від якої потребує допомоги у впорядкуванні розбурханої розлукою душі.

Образ Мадонни - матері Сина Божого широковідомий і не потребує додаткового розшифрування. Тому одразу звернемося до розкриття його у поезії О. Бабія. Через мотиви поклоніння прекрасному, відчуття найвищого блаженства, вивищення над буденністю передається авторське символічне бачення постаті: “Я знаю, що твій дух - немов Сезам багатий”, “Я певний, так лише всміхалася Мадонна, / Як снилось їй, що син її, то цар”, “Повір! Спалю тобі із жертв найвищу жертву, / Лиш браму відчини в твоє свята святих” [5, 34-35]. Лірик вдало вводить у сюжетну канву знак Матері Христа - лілею: “… долоні, / Твої леліями впадуть мені на скрань” [5, 35]. Схоже трактування знаходимо в Євгена Маланюка (пригадаймо “Земну Мадонну”): “Ховаючи опуклість лона / В лілеях рук, в лілеях ніг”, його захоплення нею й чисті думки - “не ображу зором” [14, 46]. Обидва поети оспівують жіночу вроду, порівнюючи її з небесною красою Мадонни. На відміну від О. Бабія, який бачить в красуні майбутню дружину (“уста … торкнуться чаш весільних” [5, 35]), Є. Маланюк втілює в образі три іпостасі вічної на землі жінки -- матері, коханої, сестри.

Ремінісценції з середньовічного роману “Трістан та Ізольда” прочитуємо у прикінцевому сонеті збірки з співзвучною назвою “Ізольда”. Кельтський епос у численних версіях був поширений у всіх європейських, в тому числі й слов'янських країнах. Зміст його - фатальне та нещасливе кохання лицаря-васала Трістана і його королеви Ізольди Злотокосої, яке постало з чар любовного напою, випитого через помилку. Згадується ще й інша Ізольда - Білорука, що стала дружиною Трістана, але не зуміла пробудити в ньому почуттів. В українській літературі цей сюжет використала Леся Українка в поемі “Ізольда Білорука”. Олесь Бабій не уточнює, про яку саме Ізольду йде мова, однак його ліричний герой поруч з нею цілком щасливий: “Я звав тебе Ізольдою нераз, / Бо як Трістан, знайшов я в тебе ліки. / І вірив, що щаслив буду во віки, / Як на хвилину в серці біль погас” [5, 48]. Героїня цього вірша здатна по-філософськи мислити, давати безцінні поради. Через її рефлексії увиразнюється мотив шукання щастя, подолання на шляху до нього життєвих перешкод.

Образ Беатріче зринає у двох поезіях “Мефістофель” та “З листів (Ще розділює нас тільки осінь похмура)”. Юна кохана середньовічного поета Данте, яка стала втіленням ідеалу платонічної любові, жінки-ангела, присутня в текстах опосередковано: у порівнянні “Хоч я складавби Вам пісні, / Такі як Беатричі Данте” та в болісному маренні “А тепер - чи це ти? Чи то знов Беатріче, / За якою іде сум поета до гробу” [5, 23]. Подібні настрої притаманні Є. Маланюку “І гірко знай, що є десь Беатриче” [5, 93].

Відголоски лицарської лірики знайшли вираження в образах “серця дами” та Донни (“З листів”, “Загнівались”): “Хоч я кляну тебе, то я твій паж, / Що і життям готов платити Донні” [5, 31].

Образ Офелії (коханої Гамлета з однойменної драми Уільяма Шекспіра) присутній у текстовому полотні штрихом, для підсилення краси жінки (“Я Вас бачив”): “Пані! Ви нині такі гарні, / Що пригадалася Офелія” [5, 38]. Автор використовує лише зовнішні якості шекспірівської героїні, тому розкривати трагедію цієї постаті не бачимо сенсу.

Історію про доктора-чорнокнижника, увіковіченого в переказах та творах, насамперед Й. Ґьоте і Т. Манна, а також М. Булгакова, О. Бабій трансформує у віршах “Gretchen” та “Мефістофель”. Усталений антагонізм “Фауст - Мефістофель” поет замінює новаторським “Маргарита - Мефістофель”, причому диявол також жінка (детальніше цю проблему розглянемо у третій групі образів). Митець сам вказує на етимологію імені Гретхен (зменшене від Маргарита), протиставляючи радість земного кохання оманливості вимріяних ідеалів: “Тиж така скормна, тиха, звичайна - / Наче та Гретхен, що кохав її Фавст” [5, 8].

Семантичне поле аналізованого жіночого типу розширює образ музи (“Стріча”, “На концерті”) - своєрідної проміжної ланки між літературними та біблійними персонажами. Їй поет також поклоняється, але без того священного пієтету, як, наприклад, Мадонні.

На нашу думку, саме Мадонна стала магістральним жіночим образом збірки, вершинним щаблем сходження ліричного суб'єкта до ідеалу: “І святотатцем я повір, повір, не буду, / Не окраду святинь, щоби безчестить їх. / Я прагну раз в житті пізнать найбільше чудо: / Що дві душі одно, що меж немає в них” [5, 35].

2) “Вірна подруга-посестра”

Змістове наповнення цього художнього образу чітко окреслене самим автором у віршах “Стріча (Це було давно)”, “На свіжу могилу”, “Ще раз”, “На чужині”: “Щоб ти мене любила хоч як брата, / В той час буйний, бурхливий боєвий”, “Та наче брат я вже для тебе рідний”, “Але кого знайти, хто вірним другом стане / Серед німих пустинь, у царстві зла, зневір?”, “Поговори бодай, як з братом” [5, 8; 5, 15; 5, 28; 5 43].

До цього типу відносимо постаті, що мають реальних прототипів. Це випливає з посвят чи справжніх імен героїнь. Перша з них - вчителька Марушка Дурбаківна, котра з невизначених причин здійснила суїцид (застрелилася). Автор також присвячує дівчині новелу “Християне”, а своє ставлення до неї визначає так: “Тiй, що дарувала менi найвищу радiсть i найглибший бiль мого життя…”. Переживання ліричного героя підсилюються ще й тим фактом, що звістку про смерть подруги О. Бабій отримує на чужині і власні емоції може виразити лише в поезії: “А нинi плач i гомiн дзвонів / На чужину не долетiв: / I з чужини на похорони / Цю пiсню шлю замiсть вiнкiв...” [5, 17]

Цикл віршів пам'яті цієї коханої автора містить алюзії на “Зів'яле листя” Івана Франка. Структура поетичного твору “На свіжу могилу має вигляд “жмуту пісень” - своєрідна еволюція переживань ліричного героя: від несміливих шкільних залицянь - через зріле післявоєнне кохання - до амбівалентного болерадісного почуття розчарованого романтика в другому жмутку.

Поезія “Стріча (Це було давно)” розташовує у підзаголовку криптонім О.Ф. (на жаль, через скупу біографію поета у доступних джерелах розшифрування не вдалося знайти). Однак зі змісту вірша зрозуміло, що ця жінка, з якою митець познайомився, перебуваючи у складі української армії, попри тривалу розлуку, червоною ниткою пройшла крізь його долю: від втраченої юності до зрілості (“нині ми такі і близькі, й рідні”) [5, 11].

У поезії “Лист (Я вже забув і тебе)” зустрічаємо реальне ім'я - Лілі (так звуть і головну героїню п'єси Олеся Бабія “Родинна тайна”). Поет проводить паралелі між власною назвою та загальною: “в серці лелії розквітли” (символ концептуально вагомий, як уже зазначалося, і для центрального фемінного образу Мадонни).

Лірична героїня цього типу цікава ще й тим, що постає адептом світоглядної позиції автора. Вона - виразниця національних ідей, безпосередній свідок визвольної боротьби українського народу:

Це було давно. Певно мало й тямиш.

Як лиш почались дні весняних літ.

Йдучи у бій кривавими путями,

Побачив я тебе мов ярий квіт. [5, 11];

Ось другий спогад: хуртовина…

Танцює світом Бог війни.

А в нас любов, як та калина

Цвіте у тінях тишини […]

А потім ти в чужі табори,

За рідний край, в тюрму, арешт -

А я з Карпат по Кримські гори

У бій за рідний палімпсест. [5, 17].

3) “Фатальна красуня”, що спершу сама зваблює (Кармен), а згодом розбиває серце ліричного героя (Мефістофель) чи гордовито ігнорує його (аристократка) - поезії “На концерті”, “Аристократці”, “З листів (Нераз уже не два тебе в душі кляну я)”, “Гра”, “Finale”, “На вулиці”.

Образ демонічної жінки широко використовується в літературі. В Олеся Бабія - це Мефістофель. Традиційна постать диявола уособлює абсолютне зло, мета якого полягає в тотальному спотворенні божественного єства людини. У поєднанні з Херувимом образ Мефістофеля ілюструє втілення діалектичного взаємозв'язку полярних протилежностей світу - добра і зла: “Бо в Вас в душі є Херувим, / Але й маленький - Мефістофель” [5, 30]. Використовуючи для віддзеркалення внутрішнього світу коханої т. з. “чоловічого” персонажа, поет, очевидно, натякає ще й на вольову вдачу героїні. Більшість із образів цього типу має у своїй сутності лідерський характер, а їх множинність переконливо засвідчує відповідну тенденцію в концепції фатальної жінки. Нерідко контакт з нею викликає своєрідні комплекси у персонажа: “Страшний то діссонанс: ти панна з тих родин, / Де на мій хлопський рід глядять бундючно, з горда. / Я-ж квітка лісова, занесена з низин / До панського саду, у тінь алеї льорда” [5, 22]. Такі стосунки приречені приносити лише “солодкий біль”, “загублену надію”, а любов - “химера одного дня нудного”, “гра свавільна для милої розради” [5 ].

Відповідно до образів ліричної героїні у збірці “За щастя оманою” простежуємо такі типи чоловічого кохання:

1) дружня (братня) любов - сторге (тут і далі використовуємо формулювання Аристотеля): “Стріча (Це було давно)”, цикл поезій, присвячених М. Дурбаківні;

2) поклоніння об'єктові пристрасті - агапе: “Загнівались”, “Ноктюрн”.

3) демонічне, одержиме кохання - манія, що трансформується у відречення, а то й помсту: “На концерті”, “Аристократці”, “На вулиці”;

4) розсудливі стосунки - прагма: “Ізольда”, “Ще раз”, “Руки твої”;

5) пристрасно-романтичне почуття - ерос, позначене відтінком несерйозності: “Весняне”, “В саді”, “Невдача”.

Балансуючи на межі чуттєвого сприйняття та духовного осмислення, О. Бабій у рамках однієї збірки показує любов в усіх її виявах: плотська, духовна, вища, непорочна, гріховна, стримана, чуттєва, намріяна, потайна, відверта, незворушна, нерівна, безконечна, минуща, швидкоплинна, недоторкана, жертовна, фанатична, самовіддана, одержима і т.п..

Іпостасі ж ліричного героя автор влучно змальовує в поезії “Гра” протиставленням: веселий Арлекін (дійова особа італійської “комедії масок”, спритний юнак, прообраз щасливого коханця) - сумний Вертер (персонаж однойменного роману Гете, що символізує безвольність, нездатність до подолання життєвих перешкод). Проте, вже в одному із завершальних творів збірки “Сам до себе”, Олесь Бабій доповнює попередні образи ще одним, найбільш ідейно близьким йому - типажем Дона Жуана. Також ліричний суб'єкт бачить себе в характерах пажа, злодія (викрадача сердець), сліпця.

Окрім центральних героїв, яких можна означити двома збірними образами ліричного суб'єкта та його “дами серця”, у тестах присутній ще один персонаж - т. з. “інший”, тобто новий обранець коханої поета: “…ти вже другого кохаєш / І йдеш на стрічу з ним у сад” [5, 42], “ щасливий твій любовник / Ішов так гордо, так безжурно” [5, 41], “Ти покохала другого, кохана. / Надармо зов пісень. / Бо той твій другий - буря провесняна, / А я осінній день” [5, 46]. Таким чином, маємо справу з любовним трикутником (“ Спізнена гостина”, “ Стріча (Ти йшла по вулиці зі мною)”, “Епілог”). Однак образ суперника дещо схематичний, вводиться у сюжетну канву для підсилення страждань магістрального персонажа, тому детально зупинятися на ньому не бачимо потреби.

Митець також вдається до літературного запозичення настроїв світового письменства. Мотиви збірки “За щастя оманою” перегукуються з поезією бенгальсько-індійського генія Р. Тагора, насамперед екзистенційними пошуками, досягненням істини через страждання: “благословлю тебе і кожну мою рану” [5, 26], усвідомленням марнотності земного буття: “Що на землі нам щастя не найти, - / Що кожна розкіш вяне, попеліє” [, 48]. Власне, у творі “Лист (Мені не жаль)” О. Бабій відверто зізнається в наслідуванні: “ Як вглиблююсь в тайни сторінки Рабіндранатових книг…” [5, 12].

Т. Салига відзначав зв'язок поезiї О. Бабiя, зокрема так званих "еротик", що увiйшли до збiрки "За щастя оманою", з поезією представників "Молодої Музи", зокрема з В. Пачовським. Типологічна спорідненість творчості обох митців очевидна. Порівняльний аналіз текстів дозволяє нам виокремити співзвучні образи заплаканої душі, жалю, сліпців, саду як хранителя таємниць закоханих. А рефлексії персонажа, що містять передчуття незворотності буття, позначені “молодомузівською” меланхолійністю: “Завтра хай смерть! Нині втіхи пора; / Все, що прекрасне, лиш тріває хвилину, / Все, що святе, народившись, вмира…” [5, 21].

Дослідник також зауважує, що iнтимнi вiршi стрілецького поета “сповнені краси почуттів молодої людини, в них домінує чиста, здорова мораль, шляхетність поведінки ліричного героя ”[15, 127].

Глибоко особисті за характером вірші набувають символічного звучання. Твори досить різні за амплітудою художньої якості, однак надзвичайно наснажені силою змістового наповнення та образного різноманіття. Олесь Бабій відкривається з нового боку, оголюючи власну душу, адже лірика завжди була тим індикатором, що висвітлює найінтимніші настрої та переживання автора. Поезія побудована у формі монологу ліричного суб'єкта, що намагається якомога повніше сформулювати свої емоції, висловити враження від перебутого. Подекуди самоаналіз головного персонажа стає матеріалом для філософських узагальнень.

Відтак, можна стверджувати, що у збірці “еротик” Олеся Бабія “За щастя оманою” значною мірою відбивається діапазон світовідчуттів автора через рефлексії ліричного героя щодо його непростих стосунків з протилежною статтю. У зв'язку з цим простежуємо галерею різнопланових жіночих характерів: від епізодичних та одноплощинно-традиційних - до стрижневих не лише у ліриці, але й загалом у творчості митця.

Література

1. Апресян Р. Любовь / Р. Апресян // Этика: Энциклопедический словарь. -- М.: Гардарики, 2001. -- С. 241-245.

2. Бабій О. Весняне / О. Бабій // Українське Слово: Хрестоматія укр. л-ри та літ. критики ХХ ст.: У 4 кн. / Упоряд. В. Яременко. - К.: Аконіт, 2003. - Кн. 2. - С. 792.

3. Бабій О. Вибране з творів / О. Бабій. - Чікаго, 1969. - 112 с.

4. Бабій О. Він; В годину туги / О. Бабій // Жовтень. - 1989. - № 5. - С. 14.

5. Бабій О. За щастя оманою / О. Бабій. - Львів: Новина, 1930. - 48 с.

6. Бабій О. Злодій; Сам до себе; Спізнена гостина; Стріча; Сліпець, В годину туги / О. Бабій // Березіль. - 1992. - № 9-10. - С. 22-26.

7. Бабій О. Зродились ми великої години: Вибрані поезії, спогади, матеріали / О. Бабій - Дрогобич: Відродження, 1997. - 208 с.

8. Бабій О. Із книжок “Ненависть і любов”, “Поезії”, “За щастя оманою”, “Перехрестя” / О. Бабій // Над рікою часу: Західноукраїнська поезія 20-30-х років / Упорядкув., вступ. ст, прим. М. Ільницького. - Х.: Фоліо, 1999. - С. 93-142.

9. Бабій О. Сліпець; Мефістофель / О. Бабій // Стрілецька Голгофа: Спроба антології / Упорядкув., вступ. ст, прим. Т. Салиги. - Львів: Каменяр, 1992 р. - С 159-192.

10. Баран Є. Українська історична проза другої половини ХІХ - початку ХХ ст. і Орест Левицький / Є. Баран - Львів: Логос, 1999. - 144 с.

11. Герасимчук В. Поетоніми як засіб художньої характеристики / В. Герасимчук, А. Нечипоренко // Дивослово. - 1999. - № 11. - С. 14-19.

12. Завадович Р. Олесь Бабій / Р. Завадович // Овид (Чiкаґо) - 1961.- Ч. 2. - С. 3

13. Ільницький М. Ой там ідуть стрільці… / М. Ільницький // Жовтень. - 1989. - № 5. - С. 14.

14. Маланюк Є. Земна Мадонна. Вибране / Є.Маланюк - Братислава, 1991. - 448 с.

15. Салига Т. Гей, сiч iде, красен мак цвiте... / Т. Салига // Салига Т. Продовження. Лiтературно-критичнi студiї.- Львiв: Каменяр, 1991. - 252 [2] с.

16. Святе письмо / Пер. о. І. Хоменка. - Львів: Свічадо-Місіонер, 2007. - 1440 с.

17. Фройд З. Вступ до психоаналізу: пер. З нім. П. Таращук / З. Фройд. - К.: Основи, 1998. - 709 с.

18. Чанышев А. Любовь в античной Греции / А. Чанышев // Философия любви. -- М., 1990. -- С. 44--46, 53--56.

Размещено на Allbest.ru