Контрасти кохання у творах В. Винниченка

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОНТРАСТИ КОХАННЯ У ТВОРАХ В. ВИННИЧЕНКА

Рева Л.В.,

кандидат філологічних наук,

Ізмаїльський державний гуманітарний університет

Анотація

У статті досліджується тема кохання у прозових творах В. Винниченка, зокрема оповіданнях “Краса і сила”, “Заручини” та повісті “На той бік”. Тема кохання у цих творах другорядна, однак вона послуговує для кращого розкриття психічних станів різних персонажів. Кохання у В. Винниченка - це складний процес, який виявляється у грі, мріях, фантазіях, бажаннях, манії, хворобі. У розкритті кохання В. Винниченка більше цікавить поглиблене застосування художньої деталі, до якої він звертається для змалювання психологічної своєрідності персонажів.

Ключові слова: психічний стан, дисгармонійність життя, вартість почуття, художня деталь.

Аннотация

В статье исследуется тема любви в рассказах “Красота и сила”, “Обручение” и повести “На ту сторону” В. Винниченко. Тема любви в этих произведениях второстепенная, однако она служит для раскрытия разных психических состояний персонажей. Любовь у В. Винниченко - это сложный процесс, который проявляется в игре, мечтах, фантазиях, желаниях, болезни. В раскрытии любви В. Винниченко больше интересует конструирование художественной детали, к которой он обращается для изображения психологического своеобразия персонажей.

Ключевые слова: психическое состояние, дисгармония жизни, ценность чувства, художественная деталь.

Summari

In the article the theme of love is probed in stories “Beauty and force”, “Betrothing” and to lead “On a that side” V. Vinnichenko. The theme of love in these works is second-rate, however much it serves for the best opening of different mental conditions of characters. Ljubov at V. Vinnichenko - it a difficult process, which shows up in a game, dreams, fantasies, desires, illness. In opening of love of V. Vinnichenko anymore interests constructing of artistic detail to which he applies for the image of psychological originality of characters.

Keywords: mental condition, disharmony is life, value of sense, artistic detail.

У творчій спадщині В. Винниченка тема кохання як і тема революційної боротьби відбиває індивідуальне ставлення до загального суспільного буття. Мотив кохання помітний в усіх творах письменника. Цей мотив Г. Сиваченко співвідносила із людським щастям, про що написала так: “... стан щастя мислитель інтерпретує як відчуття гармонійної співвіднесеності особистості з навколишнім світом. Уже ранні його твори дають підставу говорити про певну співвіднесеність понять «щастя», «гармонія», «рівновага», що тлумачаться, власне, як внутрішня цілісність людини” [11, 17]”. Майже у всіх творах В. Винниченка герої проходять шлях від бездуховності до високої духовності, чи навпаки, і на цьому шляху їм випадає кохання, яке створює своєрідну етичну домінанту. Зрозуміло, що у етичному виборі героїв передусім відображені духовні позиції самого автора. Осмислити їх можна, звернувшись до щоденникової спадщини письменника, що може відновити розуміння людських бажань на основі глибоких філософських міркувань з приводу психологічного і морального індивідуального стану в рамках суспільного виру, який припав на життя письменника і у який він вводив своїх героїв. Незважаючи на суперечливі і неоднорідні митецькі роздуми, в них відчутний позитивний нахил до моральної стійкості.

Саме тому виникла досить тривала розмова про принцип “чесності з собою” як квінтесенції “нової моралі”. Її по-різному трактують сучасні дослідники В. Винниченка. Так, В. Панченко і О. Драган зазначають, що у Винниченкових творах представлена нова модель суспільної та індивідуальної поведінки, заснованої на неприйнятті традиційної моралі й переоцінки загальнолюдських цінностей [6]. Г. Сиваченко дійшла висновків, що авторські роздуми про цінність людських стосунків, передусім між чоловіком і жінкою, внутрішній світ людини та духовний потенціал, біологічні бажання й абсурдні пошуки зумовили появу концепції конкордизму в уявленні про еволюцію свідомості видатного письменника [12].

Дисгармонійність позначилася і на схилі життя В. Винниченка. Це демонструють його “Щоденники”, з якими автор ретельно працював упродовж чотирнадцяти років (з 1911 по 1925). У щоденникових записах простежується одна із загальних тенденцій усвідомлення дійсності в цілому через індивідуальний підхід до загальнолюдських позицій і суспільних випробувань. Внутрішній стан письменника в них різний, але в цих записах відчутний процес морального осмислення людського життя в одвічному протистоянні духовного та інстинктивного в людині: “... якийсь жалкий, якийсь буденний стою в своїх власних очах... Кожне моє чуття... зразу же спиняється галасом: не будь смішним!... Я ніби знаю, що про це не можна думати, що я за це потім дуже дорого заплачу і краще нічого подібного не уявляти, щоб хоч перед собою не червоніти” [4, 101]; “А чи не говорить це в мені слабкість? Чи не лукавлю я сам з собою?... От у глибині себе я відчуваю, що так, здається, воно і є. Хоча, як можна зазирнути в усі глибини, хоч вони й твої власні” [4, 103 - 104]. У роки, коли В. Винниченко занотував імпульсивність своїх психічних процесів, він захоплювався ідеями біологізму в тогочасній соціології. Цікавість до людських випробувань, різноманітних контрастів, зокрема у темі кохання, на які автор звертає увагу у своїх творах, становить певну проблематику у розумінні, трактуванні і дослідженні спадщини видатного українського письменника.

Герой кожного твору В. Винниченка є індивідуальністю і постає в усій неповторності свого характеру, має здебільшого сформований світогляд і по-своєму розуміє та сприймає світ і суспільні події в ньому. В. Винниченка вабили суперечності буття, тому в багатьох творах зустрічаються контрастні протиріччя. С. Єфремов виділяв три основні риси творчості письменника, у зв'язку із якими іменував автора “обсерватором життя, глибоким психологом та незрівняним майстром на життєві контрасти” [7, 298]. Найбільш відомою є опозиція образів Ілька та Андрія з оповідання “Краса і сила” (1902). Контраст є основною ознакою, на якій побудований твір: одинак-ідеаліст та буденний міщанин. Зазначена в назві тематика краси, яку втілює образ Ілька і сили - образ Андрія, - є другорядною фабульною конструкцією. Сюжетну основу твору становлять внутрішні протиріччя Мотрі, що намагається розібратися, на кому зупинити свій вибір. Але вся конструкція твору підводить до думки про соціальний стан жінки в українському суспільному житті. Загадковість жіночого серця виявляється в сцені після побиття. Мотря жаліє не тільки себе, а й Андрія, який підняв на неї руку: “... серце здавилось страшним до муки жалем до Андрія, до себе <...>, до побитих рук, ніг, до всього свого понівеченого життя” [2, 32].

Лейтмотив моралі в оповіданні складний, адже задана тема любовного трикутника. Тому можна поставити питання до кожного з дійових осіб: якої моралі дотримується Ілько, що закохується в дівчину свого приятеля, але не має характеру змінити себе і вирішити, як діяти в цій ситуації? Якої моралі Мотря, яка народила дитину від Андрія, але має стосунки з ним і з Ільком, та вагається, за кого хотіла б заміж: чи за красивого, чи за сильного? І нарешті, про яку мораль можна говорити, якщо Андрій б'є жінку і матір своєї дитини? Зрозуміти героїв можна з позицій філософії життя, яке надає ще й не таку тематику для міркувань. У сучасних постмодерністських сюжетах ми вже начиталися про маніяків, дітовбивць тощо. Але Винниченків твір наближає події до реального життя, в якому певну складність мають психічні стани та поведінка дійових осіб. Їхнє індивідуальне життя загалом можна розцінювати з соціальних позицій, у яких наявні проблеми суспільства. Недаремно Ілько й Андрій беруть участь у крадіжках. А ситуація любовного трикутника вирішується за правилами життя в суспільстві для грабіжників: “Ілько «попавсь на роботі»й попав в губернію в тюрму, звідкіль вже не вертався”, а Мотря з сином, як “повезли Андрія в тюрму, поїхала за ним, повінчалась, і всі виїхали на поселення” [2, 66]. Такою кінцівкою автор спрямовує на висновки про трагічність життя звичайної людини та її великі пристрасті.

Тему “маленької людини” В. Винниченко продовжує в оповіданні “Заручини” (1904). У творі детально виписаний психологічний стан пересічного, однак мрійливого романтика Семенюка: він дозрів на “ніжні почування” і має “веселі надії” та “хороші мрії” змінити своє одиноке життя, бо йому “заманулось женитись”. Герой виразно характеризує своє буття: “А так жити не можна <...> Я не можу. Може, другі можуть, а я не можу <...> Гидко ж все це, сто раз гидко! Цей номерок, ця... атмосфера, це одиноке життя... А хіба воно не однімає у мене тих сил, що пішли б на щось краще? Одна нудьга тільки...” [2, 177]. Сам герой виправдовує своє смішне становище тим, що йому “накипіло” і його “прорвало”. Про своє існування він розмірковує так: “Хто мною цікавиться?.. Кому яке діло, що десь на четвертому поверсі в номерах живе якийсь студент Семенюк? Яке кому діло, що він щось робить, де ходить, для чогось живе, б'ється, мучиться, радіє...” [2, 179].

Але його індивідуальний стан, а у зв'язку з цим і психологічне становище, позначені не суто біологічними та фізичними бажаннями любити. Герой набагато глибше розмірковує про своє існування. Його індивідуальні бажання підкріпленні відчуттям суспільної ваги власного життя: “Тут не бажання другого життя взагалі, тут не розчарування в своїх ідеалах... Я можу віддати все життя своєму ділові, я можу, не думаючи багато, вмерти за його, але я хочу сьогодні, завтра любити когось... Я хочу, щоб той чоловік цікавився моєю працею, я хочу, щоб він вислухав мої думки, надії, щоб допоміг, піддержав, щоб поділив зо мною все...” [2, 179].

Так герой висловлює думку, що індивідуальне залежне від суспільного, а суспільне - від індивідуального. Дійшовши до жагучого бажання мати свій дім і свою родину, герой з серйозним виглядом розповідає товаришеві про свою заздрість до таргана, який “лізе додому, туди кудись, у куток, за гвіздок, де у його, може, близькі всі, де його люблять, де живуть його життям, а він їхнім”. Введений образ таргана та філософські міркування головного героя пов'язані між собою загальною тематикою твору про мізерність життя звичайної людини. Наведений “комашиний приклад” різниться із філософією життя та образною структурою, створеними реалістичною літературою ХІХ століття. Дивно було б прочитати у творах реалістів про порівняння життя людини з життям тарганів. Ця тема задана ХХ століттям, зокрема у творі “Перевтілення” Ф. Кафки.

Герої В. Винниченка наділені складними, суперечливими характерами. Через їхні думки, наміри, монологи, дії автор доводить справжню цінність життя за моральними принципами в суспільних рамках життя: “чесність з собою”, “гармонійність і дисгармонійність життя” тощо. Оцінку дійсності В. Винниченко демонструє через емоції і психологічні конрасти невдало закоханого Гриця з новели “Рабині справжнього” (1907): “... хотілося впасти й битися грудьми, сміхом об землю, щоб повискакували спокійні, поснулі і з наїженим від жаху волоссям, подивитись на дійсність, на велику товсту бабу правду з тістяними грудьми й лицем паяца. <...> Мені хотілось сміятись, божевільно, дико сміятись! <...> Я цілком щиро плюнув тоді, панове, в морду дійсності” [3, 239].

У творі через життя другорядного персонажа-жінки представлена інша мораль самотньої жінки, яка з одчаю розбиває щастя двох люблячих. Її індивідуальний стан виказує аморальність поведінки, а психологічна характеристика подана через зовнішній і внутрішній світ: “Людина вона була завзята, з себе гарна і з тим одчаєм, який являється після якогось злочинства над мораллю” [3, 240]. Автор показує людину, що у вирі політичної нестабільності висловлює активну життєву позицію, незважаючи на загрозу каторги, і шукає справжню жінку. Гриць виявляє певну виваженість характеру. Говорячи про дійсність, він має на увазі її цінність, в якій вбачає радість і задоволення, відчуття гармонії духовної і фізичної. Пріоритети персонажа відповідають життєвим поглядам самого автора, які він подає в заключній частині монологу: “... звідси виходить така мораль: єсть щось більше і за дійсність, і за ілюзію, щось єдино-справжнє, якому служить все. І на мою думку <...> зветься воно чуттям життя <...> Отже слава всьому, що на радість життю” [3, 248].

У малій прозі В. Винниченка можна віднайти новаторські принципи художнього мислення, що втілені у своєрідному стильовому і тематичному оформлені творів. Помітна особлива увага письменника до деталей, змалювання яких становить новий реалістичний погляд на світ, який змінився у ХХ столітті. Зараховуючи В. Винниченка до нових реалістів упорядники Літературознавчого словника-довідника зазначили: “… неореалісти визначали свій концептуальний принцип між документальною достовірністю, філософсько-аналітичним заглибленням у дійсність та ліричною стихією; подеколи промовиста деталь для них значила більше, ніж розгорнутий за всіма правилами реалістичного письма сюжет” [9, 504]. Це своєрідно позначилося на тій тематичній контрастності, яка помітна у творах письменника.

Оповіданням притаманні тенденції драматизації та ліризації, що сприяють поглибленню психологізму. Ефективним засобом розкриття психології героя є діалог, який у В. Винниченка стає найважливішим складником малої прози. Психологічних рис набувають розвиток внутрішнього світу або світів людини, в яких відчутні ідеї З. Фройда. У творах В. Винниченка зображені реалістичні картини хаотичного світу, бруд і ущербність, гріховність, буденщина. Відомо, що письменник студіював книги психологів, філософів, істориків культури. Їхні ідеї та погляди автор сміливо вносив до своєї творчої лабораторії, їх значення для створення художніх творів підтверджено широким використанням у мові персонажів абстрактної з філософським підґрунтям лексики. В експериментаторстві письменника зі своїми героями його цікавила роль інстинктів та пристрастей. Це відзначав В. Панченко: “… він влаштовував своїм героям випробування, ставлячи їх у певні ситуації, щоб прийти до пізнання закономірностей” [10, 131]. винниченко психічний прозорий твір

В. Винниченко порушував вагомі соціальні проблеми, виводячи звичайних людей, наділених складними характерами та з індивідуальною позицією у житті. Письменник вважав своїм обов'язком виносити на обговорення суспільства злободенні теми, про що написав у листі до М. Горького 5 січня 1909 року: “Мене глибоко цікавить питання про ставлення людини до інстинктів.<...> Його я хотів би поставити на обговорення суспільства. Все ж разом я конкретизував на питанні про дітей, про майбутнє людства” [8, 52]. Загалом в українській літературі переважала цікавість до загадок душі людини, зародження в ній біологічних та психологічних процесів. В. Гречнєв вважав такі нахили цілком зрозумілими і пов'язував їхнє народження з відкриттями І. Сеченова, К. Тімірязєва, І. Мечникова. Нові наукові відкриття були відомі й цікавили митців, і як наслідок цього впливали на створення нових стильових рис творчої естетики, яка у В. Винниченка позначена відходом від традицій реалістичної практики до пошуків нових форм та відображень.

Нові форми відображення створені автором і у повісті “На той бік” (1919). Фабула твору становить нескладну чергу подій: доктор медицини Михайло Петрович Верходуб зустрічає молоду жінку Ольгу Іванівну Чорнявську. Доктор вирішує допомогти жінці дістатися до Полтавської губернії (на той бік). Під час подорожі вони опиняються у червоноармійців, від яких уночі втекли. Зазначимо, що у повісті немає яскравих і ґрунтовних описів природи, подій. Навіть у портретних характеристиках письменник заглиблюється в деталізацію внутрішніх порухів душі людини, її настроїв, переживань. Також у описі людини відсутні різкі, категоричні судження й оцінки. А окремий ситуативний внутрішній стан постає результатом певного психологічного процесу й поєднує різні відтінки настроїв та почуттів, тому безліч чинників формують душевний стан особистості у певний момент. Своїх персонажів - доктора Верходуба та Ольгу - В. Винниченко виокремлює з-поміж маси. Використані ним метафори “гурту” створюють базовий фон для показу значення окремої особи.

Пріоритетами головного героя до зустрічі із жінкою були філософське міркування і безпосереднє споглядання за навколишнім життям, однак, мудрість, життя і філософія відходять на іншу, менш вагому площину життя доктора у порівнянні з почуттями, які з'являються у нього після зустрічі з молодою жінкою Ольгою. Її образ нагадав йому знайому, котра “двадцять літ тому тримала в руках ниточки його життя і, сміючись, шарпала їх, примушуючи його виробляти всі антраша, які виробляють картонні кловни. Про себе він звав її Наядою. Образ Наяди - це символ жіночності і влади. Адже Наяди - це повстанці-ангели, які на землі стають жінками-божествами для чоловіків і мають силу “не партійну, не класову, а якусь більшу за класи, партії, філософії, науки, політики”. Давнє минуле змушує доктора забути про всі небезпеки часу, начебто “підштовхнутий кимсь одурілим”, він береться допомогти Ользі отримати дозвіл “на той бік” і переправитися разом з нею. Свою рішучість він виправдовує не тільки загальним божевіллям мільйонів людей, але й тим, що така жінка зустрічається не щодня. Однак головне, що із появою її образу він відчув, як “молодість буйно вскочила в нього”, і зруйноване життя знов набуло сенсу. В зустрічі він убачає доленосний фатум та містику. В питанні про містику у творах В. Винниченка існують протилежні думки. Так, суперечливі погляди висловлювала Т. Гундорова, яка спиралася на твердження М. Троцького про те, що “Винниченко, як позитивіст, ніде не виходить за межі дійсності. Він загалом не сприймає символізму й містицизму” [5, 307]. Ці роздуми спростовують приклади із повісті. Міркування про фатумні обставини зустрічі автор надає своєму героєві: “… хто знає, що має значити ця зустріч, ця неподібна подібність до тої, яка наклала тавро на все життя в його душі? За таких містично-фантастичних часів хіба не може статися найнеможливішої фантастики? А раптом життя, фатум, доля, Бог дає йому востаннє найкращий цвіт життя, останній, осінній цвіт? Бо чого ж так бездумно, так фатально, так ослаблено солодко йде він за цією чудною жінкою і хвилюється так, як бувало це тільки за першого цвітіння?” [1, 117]. Чоловік відверто пояснює Ользі, що їй він допомагає тому, що хоче знайти Наяду.

Важливим для дії стає образ темно-синіх, морських, рослинних очей жінки (у першої Наяди були сірі очі). Дотик очима для героя є можливістю контакту, адже він добре знав, що колись погляд жінки, “зупинений у його очах більше, ніж слід, загрожував їй приємною небезпекою”. Іскру контакту він отримує з третього погляду Наяди, після його чудесної розповіді про повстанців-ангелів очі жінки “поволі зупинились у його очах, вп'ялись не своєю силою в них і зчепились”. Погляд-контакт надає нову краплину мудрості у келех героя, це його перемога перед життям, оскільки він упевнений, що “є щось у житті, що більше за саме життя”: “А контакт таки був! І ще буде. І ще закрутиться червоним, гарячим вихром кров, і тіло заниє солодкою, тягучою тугою. І востаннє помолодіє небо, земля; віки помолодшають, насунуться до душі, і стане все ясно-прозорим, теплим, рідним і таким таємно-бажаним, як тільки бувало те в двадцять п'ять літ” [1, 122]. За можливість цього дотику він готовий віддати «рештку старенького, дешевого життя», адже “за можливість помолодити небо, землю й віки недоношена рештка життя - зовсім недорога плата”.

Образ молодої жінки набуває казковості, тому “той чи інший вигляд Наяда прибирає в морській печері”, її погляд королівський, а обличчя має морську синявість, пінну білявість, вечірню малиновість, очі - ласкаво-наївну наядність. Королівство Ольги доктор пов'язує не тільки з природою, але й походженням героїні, вважаючи, що жінка панського роду. Однак потім у розмові вони зізнаються один одному, що з діда-прадіда селяни. Правда зізнання приходить під час поїздки степом, який нагадує Верходубу дитинство, де “ніяких філософій, ніякого аристократизму духу, ніяких перемог йому ні над собою, ні над другими не треба було. Без філософій, без боротьби, без перемог скільки було великих радощів вічної перемоги” [1, 135]. Дізнавшись, що Ольга народилася у Кривих Гарбузах, він обмірковує: “… в руці доктора лежала така тонка, ніжна, тепла рука, яка ніяким чином не хотіла асоціюватися із Кривими Гарбузами. І цей шикозний капелюх, і англійський костюм, і ця королівська постава, і ці очі - повні певности і влади? Невже це з Кривих Гарбузів?! А чому ж ні, зрештою? Чому Наяді не перебратись у Кривих Гарбузах у людський образ? Та й чи не частіше за все вони перебираються по Кривих Гарбузах, а не гнилих містах?” [1, 135 - 136]. Так автор поставив одну із проблем літератури нового реалізму ХХ століття, в якому протиставляються село і місто як дві протиборчі системи життя, два різні простори, два протилежні світи розуміння. Це підтверджується монологом Ольги: “Ну це добре, що ви - земляк! Я дуже рада. А я було думала… ?…? А що може бути краще від степу, нашого степу? Га? Ніхто не розуміє й не може нас зрозуміти. Правда?” [1, 136]. Так автором позначена велика єдність жителів села.

Герой надає більшої вартості почуттям, ніж життю, тому йде на ризик заради того, щоб бути поруч із Ольгою, адже вона зворушила у його душі солодкий, молодий, забуто-таємний і вічний холодок, що з ним “можна пролежати тисячоліття у тьмі серед гуркоту всіх руїн світу”. Пропонуючи несподіваний розвиток дії, автор і сам намагається знайти відповідь на питання, що ж важливіше за життя: саме життя чи почуття. Від передчуття близької смерті герой відчуває металевий смак, що породжує інші думки: нічого за життя немає ціннішого. Для нього знецінюється все, що було пов'язане з Наядою. Тому думки його спрямовані на самозбереження, адже “яке йому, докторові, діло до її кацапів, українців, до панів, пролетарів? Навіщо він зв'язався з цією невідомою, пришелепуватою, фанатичною дівчиною?” [1, 181]. Перед межею загрози смерті не стало казкової наядності в образі жінки, а з'явилося неприємне відчуття від її дотику, каяття та бажання врятуватися за всяку ціну: обмовити, звинуватити, зрадити. Можна прийняти все: глузування, сором, ганьбу, біль, муки заради життя. Тому доктор вирішує «іти, бігти, повзти, витягати з себе останні краплі сил», тільки подалі від “прекрасної тьми”, адже владикою всіх Наяд було Життя.

Крізь створені автором грані особистостей, суспільно складну призму та тематичну контрастність не завжди можна зробити однозначний, площинний висновок щодо життєвих позицій та кохання персонажів у непростий для вибору історичний час. Ці проблеми становлять сутність художнього мистецтва письменника, яке розкривається передусім через індивідуально обрані засоби творення.

Література

1. Винниченко В. К. Вибрані твори / В. К. Винниченко [упоряд. текстів, передм. та прим. О. М. Савченко]. - Харків: Веста: Видавництво “Ранок”, 2005. - 352 с.

2. Винниченко В. К. Краса і сила / В. К. Винниченко. - К.: Дніпро, 1989. - 752 с.

3. Винниченко В. К. Рабині справжнього / В. К. Винниченко // Український Декамерон [упорядник К. Піхманець]. - К.: Довіра, 1993. - С. 231-248.

4. Винниченко В. К. Щоденник / В. К. Винниченко [ред., вступ. ст. Г. Костюка]. - Едмонтон - Нью-Йорк: Канадський інститут Укр. студій Альберт. ун-ту, 1983. - Т. 2.: 1921 - 1925. - 700 с.

5. Гундорова Т. І. ПроЯвлення Слова. Дискусія раннього українського модернізму / Т. І. Гундорова. - 2-е вид., перероб. та доповн. - К.: “Часопис «Критика»”, 2009. - 448 с.

6. Драган О. Чесність з собою - етико-психологічна концепція Володимира Винниченка / О. Драган // Українське літературознавство. - Вип. 63. - 1996. - С. 49-60.

7.Єфремов С. О. Історія українського письменства / С. О. Єфремов. - 4-е вид., фотопередрук. - Мюнхен, 1989. - Т. 2.: Від Т. Шевченка по початок 1920-их років. - 495 с.

8. Крутикова Л. В. В начале века. Горький и символисты / Л. В. Крутикова. - К.: Наукова думка, 1978. - 307 с.

9. Літературознавчий словник-довідник / [Р. Т. Гром?як, Ю. І. Ковалів та ін.]. - К.: ВЦ “Академія”, 1997. - 752 с. - (Nota bene).

10. Панченко В. Є. Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості: Книга розвідок та мандрівок / В. Є. Панченко. - К.: Твім інтер, 2004. - 288 с.

11. Сиваченко Г. М. Винниченків “Конкордизм” у буддистському та психоаналітичному дискурсах / Г. М. Сиваченко // Слово і час. - 2000. - № 8. - С. 17-26.

12. Сиваченко Г. М. “Лепрозорій”: текст роману в контексті історії та долі / Г. М. Сиваченко // Слово і час. - 2000. - № 7. - С. 29-37.

Размещено на Allbest.ru