"Життя так само сильне, як смерть..." (метафізична проблематика еросу і танатосу у прозі Наталії Кобринської)

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Інститут Івана Франка Національної академії наук України м. Львів

"Життя так само сильне, як смерть..." (метафізична проблематика еросу і танатосу у прозі Наталії Кобринської)

Швець А.І., кандидат філологічних наук

Творчість Наталії Кобринської зламу віків засвідчила її світоглядну переорієнтацію на європейську естетику модернізму, яка зумовила нове світовідчуття, своєрідний філософський прорив у царину трансцендентного, функціонування візійних топосів та містичного двосвіття, актуалізацію архетипно-міфологічного коду літератури. Проблематику екзистенційних пошуків інспірувала й тогочасна філософська традиція (Шопенгауер, Ніцше). Деякі зі сучасників письменниці (Денис Лукіянович, Уляна Кравченко, Ольга Дучимінська) небезпідставно називали модернізм найадекватнішою до її психічного укладу естетичною й стильовою практикою, в якій Кобринська зуміла розкритися як глибокий екзистенціальний мислитель та проникливий обсерватор духових первнів людської свідомості й сфери чуттєвості, зрештою, як виразник закодованого у власній саморефлексії світу естетичних вражень та відчуттів.

Модус людського буття, закорінений у діалектиці перманентного протистояння життя (любові) й смерті, відповідно еросу й танатосу, постає в творчості Кобринської чи не найпоширенішим філософсько-антропологічним мотивом, художнім вираженням авторських інтелектуальних розмислів.

Оминаючи психоаналітичне пояснення концептів еросу й танатосу як двох видів інстинктів (сексуального потягу та потягу до смерті), антиномія яких вважалася визначальною основою життя [12, 36], осмислюємо ці категорії з погляду їх ширшої інтерпретації в різних філософських дискурсах. Ерос - як феномен біофілії, життєвого потягу, еротичного вдоволення, любові, персоніфікація життєвої сили та вияв морально-етичної аксіології. Танатос - асоціативно споріднений зі смертю, руйнівний первень, втілення деструктивної енергії. Поняття метафізика свідомо застосовуємо для трактування цих категорій як спосіб «пізнання гіперфізичного, невидимого боку людського буття» [14, 56].

Діалектика еросу й танатосу в прозі Кобринської концептуалізує різні типи колізій між ними.

Трансцендентний зв'язок цих онтологічних категорій осмислено в психологічному етюді «Блудний метеор» [5] через мотив містичного контакту подружжя навіть після смерті чоловіка. В цьому творі головною є ідея осягнення вищого щаблю любовної взаємності, яка набуває космічних вимірів, возноситься в сфери ірреальності, потойбіччя.

Протиставлені на рівні двосвіття (землі й небес), ерос і танатос співіснують в акті духовної комунікації та інтуїтивного зв'язку між закоханими, один з яких відійшов у вічність. Символ «блудного метеора», «золотого промінчика світла» - це астральний медіум між реальним і потойбічним світом, оприсутнений й впізнаваний в лімінальній зоні. Для зболеної стражданням жінки він передусім ідентифікований з душею її померлого чоловіка, а за символічним виявом асоціюється з еросом, світлом, любовним потягом, душевним спокоєм та умиротворенням. За народними віруваннями, метеор чи падучі зорі - це душі людей, які помирають: «по смерті людини зоря її падає навстріч душі, що відходить; той хто помітив падучу зірку, хреститься і вимовляє тричі “амінь”» [1, 251]. Синдром втрати рідної душі, фізіологічного зв'язку з тілесно відсутнім чоловіком компенсується трансцендентним контактом з ним на вищому, космічному рівні, в який тимчасово транспонується земне буття вдови. Долаючи земну танатологічну чуттєвість й просторовість, жіноча душа сягає в інший духовний континуум - простір небесного еросу: «отворилися ясні, далекі горизонти, ніби небес простори», «дух її підіймався к небу, будував облачні замки, в'язав золотою ниткою проміння фантастастичні, хмар городи» [5]. Візійний стан жінки змінюється екстатичним.

В цьому містичному зв'язку чоловіка та дружини відлунює християнська аксіологія подружньої вірності й довічної єдності подружжя, здатної долати кордони потойбіччя. Природа іманентного духовного єднання подружжя конституйована сакральною сутністю шлюбу як благословенного дуального союзу, регламентованого євангельською сентенцією: «Тому покине чоловік батька й матір і пристане до своєї жінки, і будуть вони двоє одним тілом, так що вони не будуть більше двоє, лиш одне тіло. Що, отже, Бог получив, людина хай не розлучає» [Матей, 19: 5-6]. За народними уявленнями, шлюбний зв'язок має тривати навіть тоді, коли хтось із подружжя відходить у вічність. Ерос (любов) у «Блудному метеорі» втрачає сутність фізіологічного зв'язку чоловіка та жінки, а виражає ідею духовного єднання, злиття двох душ в екзальтованому взаємному пориві. Присутність рідної душі - «золотого промінчика» - жінка «переживає» внутрішньо-інтуїтивно, специфічними душевними рецепторами: «відчувала в душі його теплий блиск» [5]. Явлення цього містичного світила жінці, яка репрезентує сферу землі, символічно означує космічні персоніфікації неба як чоловічого начала та землі як жіночого, акт їхньої єдності й продовження довічного шлюбу на небесах.

Взаємодія еросу й танатосу в «Блудному метеорі» мотивована також міфологічним розумінням смерті не як цілковитого вмирання, а як акту ініціації, «зміни мирського стану на надприродний» [4, 179], переходу в інші космічні світи, відкриті для духовної комунікації зі світом туземним. «Смерть - це кінець, але з цим кінцем іде новий початок. Вмирають для одного способу буття, щоб отримати доступ до іншого. Смерть - це прорив на новий онтологічний рівень і водночас ритуал переходу, так само як народження чи ініціація» [4, 157].

Мотив сакрального зв'язку подружжя як вияву трансцендентної взаємодії еросу й танатосу, Кобринська експлікувала й в інших своїх творах - «Свічка горить», «Каліка», «Du bist die Ruh», художньо інтерпретуючи ідею єдиної суті подружжя, наділеного енергією взаємного притягування. Юліус Евола наголошував на розумінні двох статей як нерозділеного сакрального феномену, архетипного вияву єдиної статі. Відповідно, взаємний духовний потяг подружжя мислитель пояснював виявом «магії любові» як «позитивного гіперфізичного фактору» [14, 58], «найбільш глибокої основи будь-якої любові» [14, 60]. Трансцендентну природу еросу/любові обгрунтовував також Артур Шопенгауер в праці «Метафізика статевого кохання», констатуючи знаходження любові по той бік індивідуального існування. кобринська ерос проза любов

Страждання жінки за померлим чоловіком («Блудний метеор», «Du bist die Ruh») чи екзальтоване страдницьке переживання за його життя («Каліка», «Свічка горить») - це свого роду концентрація на власних почуттях любові, екзальтоване бажання возз'єднання з другою половиною своєї душі. Переважаюче в творах Кобринської трагічне осмислення феномену любові психоаналітично мотивоване особистою трагедією письменниці, яка 1882 року пережила важку втрату чоловіка й до кінця життя не змогла забути про цей, за її словами, «найстрашніший удар в моїм житті». «Крім пекучого болю, нічо більше не відчувала, і, крім мого нещастя, нічо мене більше не обходило», - згадувала про свій душевний стан письменниця в автобіографії [6, 320]. В її епістолярії не раз прострумовували подібні відчуття безсенсовності життя, знецінення вітальних вартощів, песимістична настроєвість, а чорний дрескод довічної жалоби найадекватніше відбивав танатологічну чуттєвість письменниці.

Особливої концентрації людського страждання Кобринська досягає в циклі воєнних новел, уміщуючи в епіцентр психологічної напруги мотив розлуки закоханих, розділених лінією вогню. В новелі «Свічка горить» танатологічні візії війни сугестіюють сферу експресивного жіночого страждання. Простір танатосу (світ війни та смерті) в уяві дівчини сповнений есхатологічних передчуттів, руйнування вітальної аксіології: «Світ видавався їй якоюсь дикою, несправедливою потворою, що карав невинних. <…> Залинула радість світу; щастя його, як пусте, без значіння слово» [6, 255]. Найефективнішим способом душевного упокорення в межовій ситуації стає для героїні духовно-релігійний феномен віри, її молитовне апелювання до Богородиці: «Він мусить, мусить вернутися. Мати Божа охоронить його і назад приверне» [6, 255].

Сакралізованим лейтмотивом внутрішніх переживань дівчини є багатосмисловий образ «свічки, що день і ніч горить», виявляючи імпліцитні рівні свого символічного наповнення. Це знак почуттєвої континуумності, утвердження вічності любові й надії на життя: «Лише свічка блимала слабим промінням надії…» [6, 257]. Допоки горить свічка, доти в душах закоханих полум'яніє любов. Магія цього сакрального вогню підтримує та оберігає життєву енергетику юнака на війні, захищаючи його від смерті. В цьому символі виявляється онтологічна контроверза еросу й танатосу як протиставлення життя та смерті.

Рефрен «свічка горить день і ніч» в «сердечних» листах дівчини до свого хлопця стає законспірованим вербальним символом міжособистісної комунікації закоханих, сакраментальним епістолярним ословленням жіночої чуттєвості, інтимним знаком, у який закодовані найпотаємніші глибини її духовної сутності - «все, що скривалось на дні її душі». Символіка вічно палаючої свічки символізує найвищий вияв людського еросу - апофеоз любові між чоловіком та жінкою. Для дівчини любов набуває найбільшої екзистенційно-аксіологічної значущості - це «найдорожчий її скарб, найцінніша суть її існування» [6, 257]. Інтимного коду листування не збагнули воєнні цензори, які затримували епістоли дівчини через їхню пунктуаційну та вербальну енігматичність - незрозумілу трикрапковість після повторюваної листовної фрази. Любовні освічення дівчини, зашифровані фразою «Свічка горить день і ніч», наразились на почуттєву індиферентність державних урядників, які знехтували її інтимним сокровенням, «витягнули на прилюдний вид, обкинули поблажливим усміхом легковажання» [6, 256-257]. В такий спосіб у творі оприсутнено ще один рівень онтологічної конфліктності еросу й танатосу як феноменів духовної сфери - протиставлення любові як високого почуття й тривіальної «буденності зовнішнього світу», яка це почуття профанує. Стан душевної резиґнації почуттєво зневаженої дівчини символізує танатологічний образ деструктивної сили: «Та сила забирала з собою дівочі мрії про щастя, про світ, про життя». Проте завершальним життєствердним символом є світло вітального еросу - свічка, яка «блимала слабим промінням надії…».

В новелі «Каліка» на тлі воєнних колізій розгортається онтологічна контроверза еросу й танатосу. Війна як уособлення руйнівної танатологічної енергії тестує вітальні вартощі та почуття персонажів. У першій частині твору закцентовано еротичний аспект взаємин вродливого заможного парубка Лукина та звабливої служниці Маланки. Подальші, уже сімейні стосунки «завзятого на роботу» подружжя зміцнювалися вдалим ґаздівством та батьківським щастям, допоки цю родинну ідилію не зруйнувало лихоліття війни. Екзистенційна аксіологія Лукина заснована на патріархально-звичаєвій вкоріненості на власній землі та генетичній спорідненості з родиною, духовний розрив з якими означає для нього втрату своєї ідентичності: «Яким правом можуть люди відірвати мене від своєї землі, своєї хати, рідні!”» [6, 266]. Мобілізаційна кампанія й новий військовий статус породжують трагічну психологію «відчуження» Лукина, усвідомленого переходу в інший буттєвий (танатологічний) простір війни: «Дивився на свою хату, але вона не була вже тота сама хата, і жінка як би не була його жінкою, ні діти - дітьми» [6, 266]. Попри фізичну присутність на фронті, духовне життя Лукина залишилося поза лінією вогню, лімінальною зоною танатосу: «його думки не були при нім, - він їх лишив за собою, біля своєї хати, загороди, жінки, дітей» [6, 272]. Любовна енергетика подружніх стосунків сугестивно впливає на героїв навіть дистанційно, робить їх сильнішими, витривалішими.

Танатологічні візії Лукина періодично пронизують його чуттєві спогади про кохану дружину, навіяні її епістолярною душевністю. Трагічно переживає він своє, завдане війною каліцтво, через острах втратити любов і симпатію Маланки: «Такий безобразний, та ще і без ноги, чи не ліпше було би, щоби був загиб, щоби куля була не прошила його серце, і всьому був би конець?» [6, 275]. Але бажання життя перемагає Лукинову танатологічну настроєвість: «Та хоч як бажав собі смерті, то все-таки хотілось жити. Що з краси, як нема життя?.. Який він не був би, та все-таки жиє» [6, 275].

Духовно-інтуїтивний зв'язок подружжя, розділеного фронтовими баталіями відчутний на рівні емоційних переживань. Маланка шукала коханого, вдивляючись в обличчя військових, що зупинялись в їхньому селі, у своїх розчулених звертаннях-голосіннях виплакувала його повернення додому, хоча й сама не дочекала чоловіка з війни, впавши жертвою гарматного пострілу. Тріумф життя, вцілілого на війні, обернувся для Лукина трагедією втрати його сенсовності: «Каліка, каліка, безобразний, без ноги! А ще більше з прошиблим, закервавленим серцем» [6, 277]. Щастя, до якого він повертався й задля якого пережив усі воєнні лихоліття було назавжди втрачене.

В інших своїх психологічних етюдах («Засуд» та «Du bist die Ruh») Кобринська розгортає екзистенційний дискурс еросу й танатосу.

У «Засуді» сюжетну колізію провокує фатальний лікарський вердикт подружжю - табу на дитину: «Дитина мусіла упасти жертвою матери, але другий такий случай убив би єї, батьківське щастє не для вас, бо тогди не було би вже ратунку» [7]. Неспроможність реалізації репродуктивної функції прирікає сім'ю не лише на трагедію бездітности, а й на духовну розірваність подружжя. Аксіологічна еволюція в розполовиненій між сексуальністю і батьківством душі чоловіка, розгортається від вольових поривів хтивого еросу, егоїстичного бажання плотських утіх до вияву духовного еросу як втілення «батьківського щастя», усвідомленого сенсу життя заради нового життя, вітаїстичної континуумності: «нічим непереперта сила життя для життя, що рве, уносить, пориває. Життя прояснилося у своїй найбільшій потузі, сповнило найвисшу свою ціль: вічного відродження, буття, відновлення». Фактично, увесь сюжет твору - це стенограма філософських рефлексій чоловіка, терзання душі, внутрішнє боротьба життєвих мотивів та вартощів, з яких зрештою перемагає життєствердна ідея: найціннішим є життя заради життя. Це вища форма вітаїзму, заснованого не на власних гедоністичних утіхах, а на безперервному процесі нового народження.

У цьому творі екзистенційні переживання героя, сповнені дуалізму плотського й духовного, найадекватніше передають мислительні ідеї «філософії життя», яка конституювала «уявлення про вищу єдність духу і плоті», коли «любовний порив, що є породженням пориву життєвого, забезпечує внутрішню динаміку людського буття, перспективну його орієнтацію» [8, 327]. Філософські розмисли героя кореспондують й з Шопенгауерівською ірраціональною концепцією еросу (любові), яка представляла любов як відображення волі до життя, ірраціонального інстинкту продовження роду. Любовний потяг задля задоволення плотських утіх філософ вважав ілюзорною сутністю любові, оскільки людина вважалась засобом природи для продовження роду [13].

Квінтесенцією екзистенційних розмислів героя стало усвідомлення власної життєвої місії - не споживача плотських утіх, яким керує гуіпертрофоване маскулінне еgo, а чоловіка-опікуна, батька, причетного до важливого акту продовження життя як нескінченного біологічного ритму. Несподіваною розв'язкою твору став акт зняття фатального «засуду» грізної богині правосуддя Німезіди: «Засуд не був виконаний. Жінка уратована, надгороджена новим житєм. Клеймо смерти спало з єї чола, очи блищали щастєм і вдоволенєм без тіни пам'яти перебутих тяжких хвиль» [7].

Головна ідея екзистенційного конфлікту еросу й танатосу - в тріумфі життя як найбільшої аксіологічної вартості, «потуги, що володіє престолом всесвіта». Це та істина, до якої герой ішов ціною власних душевних борінь, долаючи страждання. Як стверджував Ю. Евола, ерос «за своєю метафізичною природою і є одним із природних способів подолання екзистенційної розгубленості» [14, 122].

В психологічному етюді “Du bist die Ruh” [9], знову експлікуючи мотив смерті чоловіка й екзальтованого жіночого страждання, Кобринська актуалізує екзистенційні рефлексії героїні, висловлені у формі епістолярного одностороннього діалогу з колишнім приятелем про діалектичні колізії життя та смерті: «Чи є така сила життя, щоби могла опертися своїй суперниці смерті?» [9, 387]. Героїня осмислює цей антагонізм на власному трагічному досвіді, намагаючись збагнути природу й мотивацію людської смерті. Зболена душа жінки шукає опертя у своєму християнському досвіді та біблійній аксіології, ремінісценціях власних «минулих релігійних вірувань та почувань» [9, 388], зазнає впливу нав'язливих суїцидальних помислів. Антагонізм еросу й танатосу виразно трансформувався у внутрішньо-психологічну колізію, як діалектичне суперництво життя та смерті на рівні підсвідомих імпульсів героїні: «А що природним кінцем кожного життя є смерть, то тихо годилася з тим фактом. Одначе, коли досталося з тою невідкличною силою зустрінутись віч-на-віч, напружилась ціла енергія життя і змагалася з усеї сили, щоби оборонитись, а радше визволитися бодай на час від того, що є неминуче. Безвзглядна сила побідила» [9, 390]. Проте наміри самогубства й танатологічну чуттєвість жінки природно перемогли вітальні компоненти.

Героїня усвідомила новий сенс життя, нове його наповнення в любові до людей, альтруїстичному служінні й самопосвяті загалові. «Біль і нехіть» власної душі до кожної людини змінились у «загальну любов до цілого людства» [9, 392]. За твердженням Л. Мазура, «через вчування у найтонші порухи своєї душі, людина починає розуміти життя. Збагнувши його сенс, вона відкриває для себе увесь величезний світ» [8, 105]. Гуманістичний вияв вселенської любові осенсовнює життя героїні новою вітальною аксіологією: «Те нове життя мирить мене знов з людьми» [9, 392]. Новий життєвий досвід допоміг жінці примирити емоційні спалахи власного душевного розпачу, страждання, внутрішньої резиґнації, психічного сум'яття й духовного бунтарства, сублімуючи ці екзистенційні стани в акті душевного смирення та упокорення. Жінка спроможна осягнути інший, трансцендентний, вимір духовного контакту зі своїм померлим чоловіком, відродивши духовно-вітальну енергію еросу. Про присутність коханого жінці віщують містичні, тільки їй доступні для сприйняття звуки, які зрештою й прояснюють візуалізацію рідного чоловічого образу, що його вона упізнала в своєму знайомому. Духовно возносячись за виміри реального буття й мовби розчиняючись у власній чуттєвості, героїня осягає бажаний спокій: «Du bist die Ruhе, / In aller Welt bist du!».

Не лише психодуховна, але й інтелектуально-гносеологічна сфера жінки зазнає еволюції. Нові світоглядні розмисли про сенсовність життя героїня підтверджує емпірично, усвідомивши його як позбавлену ідеалізму діалектику суперечностей, як одвічну колізію щастя і розчарування: «Житє дає нам і душу, і серце, і якусь дивну надію, але те все усміхається до нас лиш у ясних днях. Коли щастя від нас втікає, перестають блимати ясні зірки на нашім небосклоні і серед розчаровання того ж життя затрачується віра в його ідеалізм» [9, 395]. Втім «найбільша штука життя» - «уміти годити суперечності» [9, 397].

Метафізична проблематика еросу й танатосу в творчості Кобринської набуває майстерної художньої репрезентації в імагіологічній парадигмі.

Образи танатосу в прозі Кобринської семантично споріднені з міфологемою смерті, поетикою інфернального, містичного, водночас співвіднесені з філософсько-екзистенційною проблематикою. Семіотика смерті формує в прозі Кобринської власну конотативну парадигму: «безмисльна глуха потуга, що навіть не знає своє сили, лиш без упину суне перед себе» («Блудний метеор»), «темна безоглядна сила, що не знає ні болю, ні радости» («Du bist die Ruh») [9, 388]. В новелі «Засуд» танатологічний мотив оприсутнено через міфологічний образ Немезіди (в грецькій міфології богині помсти, яка карає тих, хто переступив закон) - «безпощадної богині»,«грізної Немезіс», яка актуалізує символіку смерті: його душа перебуває то «в обіймах грубої материї, що святкувала над ним своє панованє», то «строгої богині, опертої о колеса чорної потуги», яка «вжерлася лютою розпукою в єго мозок, шарпає і мучить єго душу», тримає «єго духа в темряві» [7].

Концепт еросу виражає різні аксіологічні конотації: екзистенційну («потуга, що володіє престолом всесвіта», «нічим непереперта сила життя для життя» - «Засуд»), духовно-почуттєву, інтимну («щастя-життя» - «Du bist die Ruh»), онтологічну («Житє - се велика непереможна сила істновання» [9, 396] - « Du bist die Ruh»).

Духовним архетипом еросу в прозі Кобринської є серце. Це рецептор психологічного стану особистості, індикатор її настрою та світовідчуття, головне осердя душі, вияв внутрішньої ідентичності. За допомогою цього концепту письменниця розгортає складну кордоцентричну чуттєвість героїв. У «Блудному метеорі» через міфологему двох сердець - «зледенілого» (мертвого) й «другого, живого, роздертого розпукою» - оприсутнено два рівні буття персонажів, які проте співвіснують у вимірі єдиного інтуїтивного серцебиття. Імпліцитно образ серця позначений як еротичними, так і танатологічними конотаціями. Символіка еросу актуалізує кордоцентричну енергетику любові. Серце постає як езотерична, іманентна єдиносутність двох закоханих, здатна відчувати один одного й навіть дистанційно підтримувати цей інтимний зв'язок (юнак «забрав її серце, а з серцем ціле її єство» - «Свічка горить»). Вітальні пориви й життєдайні інстинкти виражає образ імпульсивного серця - («серце рвалося до любови», «солодка млака заливала усі тайні закутки її серця» - «Блудний метеор»).

Разом з тим у творах письменниці сердечна чуттєвість виявляє й танатологічну семантику, оприявнену образами зраненого, зболеного («прошибле, закервавлене серце»), окам'янілого серця («серце з болю скаменіло»), естетизації «серцебиття»: «серце з конвульсійного корчилося болю» («Блудний метеор»), «тяжкий біль і смуток прошиб серце дівчини», «серце стискалося», «сумна радість заливала її серце», «кров з серця бухнула їй до лиця» [6, 255-256] («Свічка горить»). Серце наділене функцією езотеричного просвісника, інтенсивне биття якого симптомує про нещастя: «чому ж його серце не радується, хоч і рвалось до свого гнізда», «тяжко билось у грудях серце»; «серце його дивно тремтіло», «серце ще дужче стало товчися», «серце щораз міцніше корчилось з болю» («Каліка») [6, 276]. В новелі «Свічка горить» письменниця сакралізує кордоцентричну чуттєвість дівчини, вводячи образ «пробитого мечем серця» Мадонни як іконографічного втілення євангельського пророцтва Симеона Діві Марії: «та й тобі самій меч прошиє душу» [Лука, 2: 35]. Героїня цього твору «цілий біль свого серця виливала перед тим образом <…>» [6, 255].

Апофеозом вітально-аксіологічних інтенцій героїв є образ сублімованого еросу - найвищої концентрації життєствердної чуттєвості, яка виявляється в народженні нового життя («Засуд»), віднайденні онтологічної сенсовності й душевного спокою («Du bist die Ruh»), єднанні з трансцендентом («Блудний метеор»), жертовному чеканні й сакралізації любові («Свічка горить»). В ейдологічній парадигмі прози Кобринської художнім втіленням сублімованого еросу є символіка світла (астральне світло, духовне просвітлення) як акту поборення танатологічної темряви. Астральний образ «промінчика» («Блудний метеор») - це магічне поле душі померлого, яке просвітлює душу жінки від страждань й наділяє здатністю візійної комунікації з потойбіччям. Константний хроматичний атрибут «промінчика» позначений вітальною семантикою золотого світла: «золотий промінчик», «озолочене облако», «золота нитка проміння», «теплий його блиск», «блиск золотий», «фосфоричний блиск».

Світло свічки наснажує любовну ауру закоханих, посилює молитовні прохання дівчини за життя свого коханого («Свічка горить»). В етюді («Du bist die Ruh») сакралізований символ свічі «просвітлює» душу героїні спокоєм, звільняючи її від сердечного сум'яття: «душа зблисла, мов свічка на широкім світа просторі», «горю, як свічка на Божім престолі». Художнім втіленням сублімованого еросу в новелі «Засуд» є сонцесяйний усміх народженої дитини, який водночас спричинив духовний катарсис в душі героя: «Аж нараз живий усміх дитини, блиснув ясним сонця промінєм і розбив грубу тьму тяжкої покути єго душі» [7].

Діалектика онтологічних категорій еросу й танатосу в творах Кобринської оприявнена через антиномічні топоси двосвіття. Простір танатосу зазнає містично-символічних модифікацій. В «Блудному метеорі» танатологічний ареал смерті - це фантасмагорія розшалілої землі-почвари, яка пожирає людські тіла: «Земля завила як стадо шакалів, витягнула зазори і отворила пащеку, аби проглотити свою жертву». Всевладність смерті руйнує вітальну ауру землі - «світ стає цвинтарем, печерою попсованих тіл» [5].

В психологічному етюді «Свічка горить» топоси еросу й танатосу розгортаються на двох символічних рівнях: астральному та земному. Перший представлений солярними символами сонця й місяця, наповнених відповідно еротичною/танатологічною конотацією, які по-різному впливають на духовну енергетику землі - хтонічного центру людського життя. Ерос (любов) сонця сповнює свою «вірну любку і щиру товаришку» життєдайною силою та біологічною енергетикою світла, місяць - астральне втілення танатосу, смерті - сугестіює танатологічну настроєвість землі: «Уся похолоніла, обвинулася темним, жалібним серпанком мрачного смутку й туги» [6, 253].

Власне, на землі розгортається другий рівень просторового втілення еросу і танатосу - інтимний світ любові й естетичної насолоди, локалізований у «гарному партеровому домику», та топос війни, що зруйнував цю життєву ідилію.

В новелі «Каліка» концепти еросу й танатосу поетикально репрезентовані локусом рідної хати («рідного гнізда», «своєї стріхи»). Первісна вітальна аксіологія цього образу згодом набуває танатологічної семантики. Хата як осердя родинного благополуччя стала засідкою лиховісного танатосу війни з його одвічним присудом - «від смерті ніхто не утече»: перед власною хатою знайшла свою смерть Маланка, війна перетворила колишнє родинне гніздо в пустку («хата була зовсім пуста - ні живої душі» [6, 276], у власній хаті осиротів Лукин. Поглинувши енергетичну ауру еросу (життя), танатос оволодів душею та внутрішнім станом Лукина, який по втраті Маланки «ходив якби напівмертвий».

Подібних еротично-танатологічних трансформацій зазнає образ хати (дому) в новелі «Засуд». Дім з ідилічного прихистку кохання, подружньої інтимності перетворюється в келію аскета («пуста монаша келія вдівця» з голими вузькими стінами, «добровільна в'язниця»), коли герой-візіонер уявляє своє безрадісне вдівецьке існування.

Метафорами любові та смерті репрезентовано онтологічне двосвіття в етюді «Du bist die Ruh». Топос еросу - «правдива оаза рож», яка символізує подружнє кохання й сімейну ідилію, несподівано змінює свою вітальність танатологічним виявом - «цвинтарний простір», в якому «станула осіння шаруга».

З образом смерті (танатосу) художньо кореспондує танатологічна сфера переживань - страждання, самотності, смутку, душевного болю. Максимальної концентрації експресивності Кобринська досягає засобами персоніфікації людських почуттів та межових станів буття. «Аналіза чувства і нефальшований його опис, без рефлексії - відси сила вражіння» [3, 1], - відзначав Д. Лукіянович майстерну поетику психологізму письменениці. Образ «болю роздертої душі чоловіка», «тугу душі» зболеної жінки в етюді «Блудний метеор» підсилено ампліфікацією та алегоризацією концептів танатологічної сфери: «Повінь чорних думок розсаджувала їй виски, серце з конвульсійного корчилося болю, страшна розпука широко отвирала зіниці, затискала уста і ломила пальці слабої жіночої руки» [5]. В новелі «Засуд» фантасмагорична персонфікація емоційних нуртувань героя - «чорна змора, що дусила єго грудь і роздирала серце», «німа резигнація обіймила єго жилавими руками і тиснула до себе», «ціле пекло мук горіло в єго душі», «вічна втрата внутренного спокою», «вічна самота», «розшалілий біль єго серця», «розболіла чутливість» [7] - найадекватніше передає його глибоке душевне сум'яття й екстатичні стани. Поетикальне тло жіночого страждання в етюді «Du bist die Ruh» передано за допомогою протиставлення танатологічної й еротичної чуттєвості: «лютий мороз вистудив перед часом кров у жилах і заморозив горячі почування серця», «сіяюче щастям око, залилось сльозою», «зложені до усміху уста, викривились болючим терпінням», «страшна неповернена втрата вдарила громом в серце, повне живих почувань», «громова блискавка прибила душу і зруйнувала тихий затишок життя», «молодість, прибрана в рожеві цвіти, сіяюча щастям, розвіялася, як тінь» [9].

Герої Кобринської по-різному виявляють і свою еротичну (вітальну, біофільну) чуттєвість. У «Блудному метеорі» «подув трансцендента в душі чоловіка» [2, 17] життєдайно наснажує зболену душу жінки: «І дивні почування переплили її душу, розбудили з тяжких мрій і глухого сну, а якийсь давно забутий звук загомонів в її серцю», «спав з грудей пригноблюючий тягар смутку», «серце рвалося до любови, а душа стреміла до вижин своєї мети», «викупана в кришталевих филях несподіваних блесків радости» [5].

Еротичну настроєвість в етюді «Свічка горить» мистецьки резонує увертюра «Вільгельм Телль», яку двоє закоханих виконують в унісон з власними любовними переживаннями. Цікавий паралелізм музичної симфонії й статевої взаємності передано через музичні партії - чоловічу (скрипка) та жіночу (фортепіано).

Естетику вітальної чуттєвості в етюді «Du bist die Ruh» актуалізує мрійливо-романтичний світ дитинства («спокій і тиша», «тихі діточі сни», «серденько, розігране радістю»), в якому оприсутнено міфологічну символіку Ероса (у грецькій міфології - крилатого бога любові) - потяг до прекрасного, мрійливий політ в небесні етери, ангельська топіка, психологічна інфантильність. Далі любовні почуття героїв увиразнює флористичний символ цвітучих рож: «Вона сидить зі своєю дружиною. Солодкі пахощи рож заповняють повітрє. <…> І справді, рожі цвіли не лиш у них в зільнику, але і у серцях» [9, 386].

Вияви еротичної чуттєвості відбито й в техніці гендерного портретування героїв. «Він - молодий, високий, чорнявий, сильно держав скрипку в білих руках і натискав струни довгими пальцями.

Вона, як розквітла весною цвітка, сиділа при фортеп'яні і впивалася усією душею кожним тоном <...>» («Свічка горить») [6, 254]. Статеву пристрасть Лукина («Каліка») збуджує зваблива тілесніть Маланки: «її гнучкий стан гарно вигинався, а лице, як калина, червонілося» [6, 262-263].

Екзистенційна діалектика еросу й танатосу у прозі Кобринської концептуалізує специфічний модус людського буття, в якому перманентна колізія життя та смерті спонукує персонажів до глибинних філософських роздумів, наштовхує до пізнання власного духового буття й життєвої сенсовності, примушує переживати афектовані стани й межові ситуації, щоб після складних внутрішніх борінь знову життєствердитись й осягнути новий сплеск вітальних вартощів. В дусі модерністського світовідчуття епохи письменниця намагалась осмислити категорії еросу й танатосу в різних онтологічних вимірах - як станів взаємопереходу, паралельного існування та взаємозв'язку. Ерос (любов) в творах Кобринської позбавлений конотації еротичності, тілесності чи статевого потягу, а іманентно закорінений у площині духовного зв'язку подружжя як сакральної єдиносутності, є природним виявом вітальних інтенцій людини - любові, світла, земних радощів, продовження роду. Ерос постає як метафізика вітаїзму. Водночас світоглядна інтепретація еросу в творах Кобринської кореспондує і з християнською концепцією вищої любові, і з платонівським небесним еросом, і з романтичною візією духовної чи навіть містичної сутності любові, й із ірраціоналістичною «філософією життя». Герої Кобринської демонструють власний аксіологічний оrdo amoris (Макс Шелер), долаючи власну танатологічну чуттєвість подружньою вірністю, жертовним чеканням, упованням на Бога, увіковічненням свого шлюбного таїнства.

Танатологічна проблематика, оприсутнена мотивами війни, каліцтва, смерті, страждань, розлуки, у творах Кобринської експлікується задля ідеї утвердження вітальних вартощів еросу. Екзистенційну максиму, закон діалектики цих універсалій, осягнутий в силу свого майже вікового життєвого досвіду, формулює старенька бабуся («Під конець життя»): «Житє! Так само сильне, як смерть» [10]. У цих світоглядних розмислах авторки відлунюють ремінісценції біблійної Пісні Пісень - «любов бо - як смерть сильна» [Пісня Пісень, 8:6], які ідеалізують містичний зв'язок подружжя й божественну еманацію у ньому. До цього зводиться й ідея сублімованого сакрального еросу - найвищої акумуляції життєвих вартощів, тріумфу світла життя й просвітлення душі спрагою життя та любові, сходження людини від земних утіх до небесного єднання з трансцендентом.

Література

1. Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях : космогонічні українські народні погляди та вірування / Булашев Г. О. - К. : Довіра, 1992.

2. Грушевський М. Наталія Кобринська / Грушевський М. // Літературно-науковий вісник. - 1900. - Т. 9. - Кн. 1. - С. 1-18.

3. Д. Л. [Лукіянович Д.] Кілька уваг до письм Наталії Кобринської // Буковина. - 1899. - 16/28 лип. - № 84.

4. Еліаде М. Священне і мирське. Міфи, сновидіння і містерії. Мефістофель і андрогін. Окультизм, ворожбитство та культурні уподобання / Мірча Еліаде ; [пер. з нім., фр., англ. Г. Кьорян, В. Сахна]. - К. : Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2001.

5. Кобринська Н. Блудний метеор / Наталія Кобринська // Буковина. - 1899. - 16/28 лип. - № 84.

6. Кобринська Н. Вибрані твори / Наталія Кобринська ; [упорядк., підгот. текстів, вступ. ст. й приміт. І. О. Денисюка та К. А. Кріль]. - К. : «Дніпро», 1980.

7. Кобринська Н. Засуд / Наталія Кобринська // Діло. -1906. - 6/19 лют. - № 27; 9/22 лют. - № 30; 13/26 лют. - № 32.

8. Мазур Л. Дух і плоть : Філософія життя та проблема людської тілесності : Монографія / Леонід Мазур. - Львів, 2003.

9. Озаркевич-Кобринська Н. Du bist die Ruh / Озаркевич-Кобринська Н. // Літературно-науковий вісник. - 1914. - Т. 66. - Кн. 6 - С. 385-398.

10. Озаркевич-Кобринська Н. Під конець життя (Психологічний нарис) // Діло. - 1910. - № 110. - 7/20 трав.; № 111. - 8/21 трав.; № 112. - 10/23 трав.

11. Святе Письмо Старого та Нового Завіту /Повний переклад, здійснений за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами [перша ред. О. І. Хоменка]. - Видавництво отців Василіян, 2007.

12. Фрейд З. Я и Оно / Зигмунд Фрейд. - М. : МПО «МЕТТЭМ», 1990.

13. Шестаков В. Эрос и культура: Философия любви и европейское искусство. - М. : Республика; ТЕРРА-Книжный клуб, 1999. Режим доступу: www.gummer.info/bogoslov_Buks/Philos/shest/05.ptp.

14. Эвола Ю. Метафизика пола / Юлиус Эвола ; [пер. з франц. В. И. Русинова]. - М. : Беловодье, 1996.

Анотація

«Життя так само сильне, як смерть...»

(Метафізична проблематика еросу і танатосу в прозі Наталії Кобринської)

У статті проаналізовано різні моделі діалектичної взаємодії еросу і танатосу в прозі Н. Кобринської: трансцендентний зв'язок, екзистенційні колізії, онтологічна конфліктність. Танатологічні рефлексії та переживання героїв еволюціонують до рівня утвердження вітальних вартощів еросу, який є втіленням духовної любові подружжя та любові загальнолюдської. Проаналізовано імагологічну парадигму художніх концептів еросу і танатосу.

Ключові слова: діалектика, метафізика, любов, смерть, страждання, вітаїзм, конфлікт, поетика.

Summary

«Life as strong as death ...»

(Metaphysical issues of eros and thanatos in prose of Natalia Kobrynska)

The various models of dialectical interaction of eros and thanatos are analyzed in prose of Natalia Kobrynska in the article: transcendent connection, existential collisions, ontological conflict. Tanatological reflections and experience of the characters evolve to the level of eulogy of greeting values of eros, which is the incarnation of spiritual love of marriage couple and universal love. The imagological paradigm of artistic concepts of eros and thanatos are analyzed.

Key words: dialectics, metaphysics, love, death, suffering, vitality, conflict, poetics.

Аннотация

«Жизнь так же сильна, как смерть...»

(Метафизическая проблематика эроса и танатоса

в прозе Наталии Кобринской)

В статье проанализированы различные модели диалектического взаимодействия эроса и танатоса в прозе Наталии Кобринской: трансцендентная связь, экзистенциальные коллизии, онтологическая конфликтность. Танатологические рефлексии и переживания героев эволюционируют до уровня утверждения виталистических ценностей эроса, который является воплощением духовной любви супругов и любви общечеловеческой. Проанализирована имагологическая парадигма художественных концептов эроса и танатоса.

Ключевые слова: диалектика, метафизика, любовь, смерть, страдания, витализм, конфликт, поэтика.

Размещено на Allbest.ru