Християнське буття та любов як виміри етичних вартостей у творах Бориса Грінченка для дітей

Размещено на http://www.allbest.ru//

Християнське буття та любов як виміри етичних вартостей у творах Бориса Грінченка для дітей

Вовк О.В.,

кандидат філологічних наук

Вагомим значеннєвим рівнем художнього вираження етнокультурної кореневості у літературі Б.Грінченка для дітей стає актуалізація системи народно-етнічних вартостей. Розгляд цієї системи передбачає попереднє коротке окреслення поняття художньої аксіології.

Аксіологічний підхід до творів мистецтва передбачає їх аналізування у сенсі виявлення та осмислення художньо закодованих цінностей (вартостей). Сучасні філософи розглядають цінність як термін, що “позначає належне та бажане, на відміну від реального” [8, 707]. Дещо інше розуміння вартостей пропонують психологи та соціологи. Наприклад, Ю.Щепанський називає “цінностями є ті предмети або ті стани речей, які особам або групам забезпечують психічну рівновагу, дають задоволення, прагнення до них або їх осягнення дає відчуття сумлінно виконаного обов'язку, або ті, що є необхідними для утримання внутрішньої єдності групи, її сили та її значення серед інших груп” [7, 249].

Однак постає питання, чи не є цінності штучно імплантованими в естетичну тканину літературного твору? Чи не підміняються художні змістові елементи позаестетичними сутностями?

Відомий чеський структураліст Ян Мукаржовський у 1930-х рр. розглядав художній (у його термінології - “поетичний”) твір як комплекс “найрізноманітніших цінностей”, утворений естетичною (як домінантною) та іншими - “позаестетичними” - вартостями: екзистенціальними, інтелектуальними, етичними, соціальними, релігійними тощо. При цьому він наголошував, що позаестетичні цінності “відіграють значну роль у побудові поетичного твору”: “…як тільки проявляється відмінність між оцінкою, даною в творі, й оцінкою, звичайною для читача, це відношення стає фактором художньої побудови”, оскільки “суспільство може приписувати творові іншу функцію, ніж та, котру йому надавав сам поет”. Як уважає вчений, цей соціологічний аспект обов'язково важливо враховувати під час поетологічної інтерпретації мистецтва слова: “…необхідно, щоб структурний аналіз побудови поетичного твору враховував поезаестетичні цінності як фактори цієї побудови і щоб соціологічне вивчення по-своєму прослідковувало взаємостосунки між розвитком художньої побудови в поетичному мистецтві, включаючи поезаестетичні цінності, і розвитком цінностей, що керують життєвою практикою…” [6, 289].

Вивчаючи під аксіологічним оглядом дитячі та амбівалентні твори Б.Грінченка, ми розглядали їх передусім як різножанрово виражену й адаптовану до дитячого досвіду художню аксіологію, як систему вираження різноманітних етичних цінностей, як своєрідне послання української людини до української людини (дитини, юнака, молодої людини).

Вартість християнського буття (релігійність) (присутність Бога у житті людини) простежується у творчості Б.Грінченка не так виразно та однозначно. Тут відчувається значний вплив на суспільну свідомість тогочасного покоління українців атеїстичних ідей лібералізму та соціалізму, а також еклектичної філософії Ф.Ніцше. У метадискурсивних працях, листах та художніх творах того часу (П.Грабовський, М.Коцюбинський, А.Кримський, Леся Українка, І.Франко та ін.) можемо знайти неоднозначне ставлення до Бога, Церкви та релігії. Складний внутрішній світ тогочасного інтелігента, складнощі його Богошукання, розірваність між секуляризованим раціоналізмом та ірраціональним порухами частково можуть бути збагнені через епістолярні свідчення А.Кримського до Б.Грінченка [5, 131]. Саме ж ставлення Бориса Грінченка до релігійної сфери не було однозначним. Воно може нагадувати виховання у собі віри в Бога, метафізичного почуття взагалі, як, наприклад, у Марка Кравченка під впливом кохання до глибоко віруючої Катерини з повісті “Сонячний промінь”. У письменника ми зауважуємо наявність типових для неонародників антицерковних інвектив (спрямованих, як у Т.Шевченка, на імперські аспекти політики православної (“Кавказ”) чи католицької (“Єретик”) церков), наслідком яких стає, скажімо, епізодичне уславлення “крові святої” Джордано Бруно і проклін його катам (у поезії “Людина я… І мушу червоніти…” [3, 120] (1903).

З іншого боку, у спадщині Б.Грінченка помітною є постійна присутність художнього вираження та позитивної оцінки релігійного світовідчуття і світорозуміння. Так, наприклад, у вірші “Рибалка” [3, 28 - 30] (1883), де зображено нічну риболовлю на тлі розкішної природи, одним із епізодів стає вранішня молитва до Бога як щось органічно притаманне українському способу буття: “…Розвели собі багаття, / Снідання зварили, / А зваривши, поснідавши, / Богу помолились…”.

Не стають винятками й дитячі та амбівалентні твори письменника. Окремі з них виразно промовляють про цінність релігії для автора та юного читача. Характерним прикладом таких творів може бути казка “Сирітка” [4, c. 167 - 171] (1892), в основі якої покладено фольклорний мотив християнського чуда. Вона складається з трьох архітектонічних частин. Перша присвячена поневірянням дівчини-сироти. Зламавши присягу помираючій дружині, чоловік одружується з іншою. Мачуха не по-людськи ставиться до його дочки, не доглядає її, не годує, на Великдень примушує прясти: “Піди, стоїть прядка / У хижці в куточку, / Там сядь та пряди ти / Собі на сорочку”. Доведена до відчаю нещасна дівчина скаржиться померлій матері і просить її узяти “до себе до ями”. Не отримавши відповіді на свою молитву, зажурена сиротина повертається додому.

У другій частині казки події відбуваються на небі та й на землі. Почувши скарги доньки, мати просить Христа відпустити її із раю на землю. Господь виконує прохання, і жінка вночі опиняється у своїй хаті. Вона будить колишнього чоловіка та його нову дружину і остерігає їх від подальших кривд своєї дочки:

- І буду благати

На вас я карання

За ваше з моєї

Дитини знущання!

Перелякане подружжя прокидається і бачить дивне сяйво як свідчення нещодавньої присутності померлої. У третій мегаобразній частині зображено переродження сім'ї. Налякана цими відвідинами, мачуха стає для дівчинки справжньою матір'ю. Так у казковій формі письменником увиразнюється вартість християнських чеснот: молитви, піклування про сиріт, християнської побожності.

Інша народна християнська легенда з пізнього періоду творчості Б.Грінченка лягла в основу поеми “Перша жінка” [4, 104 - 108] (1906), що має двояке, амбівалентне рецептивне спрямування. Порівняно із ранніми віршовими творами, ця поема демонструє відчутно вищий рівень письменницької майстерності, що художньо освоює народне трактування біблійної легенди про Адама і Єву. Створений Господом із глини, Адам журиться самотній серед розкішної райської природи: “І защеміло серце в його / Самотнім болем: зрозумів, / Що товариство є у всього, / Йому ж нема товаришів…”. Тоді Бог вночі створює йому з троянди жінку-товариша неймовірної вроди - “…Немов зоря, душа сіяла, / Мові квітка - пишная краса”. Однак створений із землі, із праху чоловік не може навіть доторкнутися до “неба часточки живої”. Господь розуміє це та забирає “квітчаную людину” на небо, Адамові натомість дарує “земну” дружину. Однак застерігає: ця небесна жінка завжди буде перед внутрішнім зором кожного із нащадків Адама. Так для молодої людини у народно-християнському, романтичному, ідеалістичному дусі трактується поява жіночого ідеалу - як відблиску янгольської суті “дівчини-квітчини” - в серці чоловіка, осягнути котрий можна лише художньою творчістю - “піснями”.

Інший ціннісний аспект християнського буття українця висвітлює письменник в амбівалентному оповіданні “Хатка в балці” [3, 402 - 431] (1895). Сюжет твору базується на гонитві за ще більшим багатством заможного господаря Корнія Гончаренка, що проживає у мальовничому степовому хуторі Маненькому. Непитущий, працьовитий, цілеспрямований Корній міг би викликати симпатію в читача, якби не його похмурість (після смерті дружини та синів), скупість (життя за принципом “хто шага не бере, той сам шага не вартий”) та невтолима жага збагачення. Саме ця жага призводить до такого ступеня вихолощення людяності, доброти, зрештою, християнської любові до ближнього, що Корній, з метою заволодіння землею свого бідного сусіда - молодого Демка, відважується на злочин. Підсилює бажання господаря й інша причина: його єдина донька закохується у Демка, ще й навчає його читати.

Випадок допомагає злочинним планам Корнія. Помітивши, що вода в одному місці прорвала греблю і загрожує затопити балку, внизу якої лежала хата Демка, господар вирішує не надсилати наймита лагодити греблю.

Однак, дізнавшись від наймита, що Демко збирається на ярмарок, і його не буде вдома, тішиться можливістю знищити за допомогою води сусідову оселю і вирішити проблему землі (“Почому він знає, що Демко тоді тут не житиме? Корній сам на себе розсердився за цю думку. Ну, певне не житиме! Як розваля йому хату, хліви, замулить садок, то тут, щоб направити все знову, стільки буде праці та клопоту, що не варто буде й панькатися. Певне подасться в безпечніше місце - на село.”). Для цього Корній сам уночі, долаючи муки совісті, йде на греблю та тихцем розкопирсує її. На антихристиянськості, аморальності вчинку Корнія автор акцентує кілька разів через міркування самого персонажа: “- Ну, боже поможи! - промовив Корній і поставив лопату під ногу.

“Боже поможи!” чи то ж можна тут це казати? Хіба ж бог може пособляти на таке діло? Адже це однак, що підпалити, а хіба палій може кликати собі на поміч бога?” [3, 417].

Внутрішній драматизм цього злочину поглиблюється драматизмом зовнішнім. У цю ж саму ніч Демко та Марта зустрічаються у хаті Демка і засинають там. Штучна повінь заледве не вартувала їм життя, лише мужність та винахідливість (особливо парубка) рятують молодим людям життя. Дізнавшись про те, що він, напевно, став причиною смерті двох людей - дочки й хлопця, Корній переживає своє душогубство, з відчаю мало не накладає на себе руки. Особливо гнітить чоловіка зустріч на тому світі із Богом: “Що він скаже перед богом? Бог його спита, як Каїна: де ти дів свою дочку? - і що Корній скаже на страшному суді?”.

Зрештою, усе завершується добре. Молоді одружуються, у них народжуються діти, Демко порядкує в Корнієвій хаті, а сам старий Корній, відхворівши, стає іншою людиною (“…тиха ласкавість виглядає йому з очей”). Родина живе по-новому, на засадах, як підкреслює автор, братерської любові до ближнього. Так, у дусі просвітницького реалізму, автор показує передусім для підліткового розуму вартість християнських засад життя, серед яких наголошується на плеканні людяності та доланні гордині і безвідповідальної, егоїстичної жаги збагачення.

Найбільшу групу, з аксіологічної точки зору, складають твори, у яких відбувається наголошування на народно-етичних вартостях. Українська етнопсихологія ХХ ст. (Д.Донцов, Є.Маланюк, І.Рибчин, М.Шлемкевич, В.Янів та ін.) активно використовуватиме набуток попередників із середовища народників та їхніх предтеч - романтиків. Детально ці історичні взаємозв'язки дослідив Володимир Янів [9]. Автор виділив такі елементи української психіки (“вдачі”): кордоцентризм (як перевага почуттєвості над вольовістю), пасивізм, готовність допомогти іншому, культ матері, прив'язання до землі, естетизм, загострене почуття справедливості, що структурує етичні вартості [10]. У творах Б.Грінченка можна спостерігати дві тенденції: актуалізація пряма, із безпосереднім вираженням ставлення до події чи явища (у фольклорі, байках), або опосередкована (наприклад, в оповіданнях Б.Грінченка). Дослідник Я.Мукаржовський з цього приводу зауважує: “Моральна оцінка затушовується, оскільки факти даються без прямого схвалення чи засудження, але підібрані таким чином, що оцінка випливає з них опосередковано; внаслідок цього етична оцінка, не висловлена у творі, проектується поза ним, у свідомість читача; у читача виникає ілюзія, що ним ніхто не керує і він безпосередньо оцінює саму дійсність” [6, 284].

Одним із вимірів органічного етнічно-українського кордоцентризму та ідеалізму є чиста любов. Про цінність любові особливо виразно йдеться в оповіданнях та казках Б.Грінченка. Щоправда, ця любов показана у різних ракурсах і контекстах, з використанням романтичних та реалістичних модусів. Наприклад, у чарівній казці “Дівчина Леся” [4, 125 - 134] (1886) розповідається про кохання Лесі, доньки бідних, але порядних, батьків, та князенка, сина могутнього володаря праукраїнського казкового краю. Виняткова привабливість Лесі увиразнюється тим, що вона є Господнім даром бездітним батькам за їхнє “життя працьовите і чесне”, а також її чарівною здатністю:

…як плаче, - не сльози іллються,

А з очей так і сиплеться жемчуг,

Дорогії блискучії перли;

А як часом вона засміється, -

Запашні процвітають троянди…

На шляху до омріяного щастя закоханим доводиться долати чимало труднощів: початкову нехіть князя-батька до породичання з “мужичкою”, згодом підступне осліплення Лесі “старою і поганою” бабою-магнаткою, що хоче одружити князенка на своїй дочці. Однак князенко і Леся, завдяки взаємним, чистим почуттям, мужньо долають усі незгоди та перепони і, зрештою, починають жити разом. При цьому автор прямо пов'язує щастя із коханням, особливо в прикінцевому епізоді, коли юнак нарешті зустрічається із зниклою Лесею: “…вона розцвіла як троянда, / Як зоря, засіяла очима / І до його упала на груди… / Ох, багато ще на світі щастя!”.

Ще більше небезпечних пригод доводиться зазнати закоханим у казці “Маруся та князенко (Покинута в лісі дівчина)” [4, 181 - 206] (1889), у якій поєднано низку казково-романтичних мотивів. У творі йдеться про бідну дівчину Марусю, котру старий батько, через наполягання мачухи, залишає саму в лісі. Там вона, через дірку у скелі, знайомиться із лісовим чудовиськом - зачарованим князенком. Сила любові, віра у праведність свого “діла” допомагають дівчині зруйнувати скелю та розвіяти чари злої мачухи-відьми: чудовисько перетворюється на молодого князенка, який одружується із Марусею: “…Збудували невелику хатку / І зостали жити, одружившись”. Однак їхнє приватне щастя виявляється прямо залежним від щастя і долі народу. Казкова історія продовжується. Мачуха підступом, за допомогою самого князенка, зачаровує дівчину і для того, щоб розвіяти злі чари, князенко змушений, за порадою “янгола правди та любові”, врятувати свій край:

Натхненний любов'ю до Марусі, князенко здійснює тривалу й небезпечну подорож до зачарованого краю, потім до “праведного Сонця”, долає чимало перешкод і, зрештою, відьомські чари, звільняє рідний край від рабства та дружину від смертельного сну. І знову особисте щастя молодих людей прямо пов'язується письменником із жертовною любов'ю: коханням Марусі до князенка і любов'ю та відповідальністю князенка (як володаря) перед своїм народом. Письменник немов підказує юному читачеві: справжню цінність кохання отримує, коли виходить за вузькі особисті межі: “І вони зазнали щастя в світі: / Він за те, що світ приніс країні, / А вона за те, що так любила…”.

На відміну від романтичних казкових творів Б.Грінченка у творах реалістичних спостерігаємо відсутність щасливого завершення любовних історій. Прикладом може бути дитяче оповідання “Ксеня” [3, 291 - 303] (1885), що продовжує оповідь про Василька з оповідання “Дядько Тимоха”. У творі “Ксеня” письменник зображає зворушливу історію першого дитячого кохання: між хлопчиком, наймолодшим сином заможних господарів, Васильком та бідною дівчинкою-“зачуханкою” Ксенею. Чисте кохання до Ксені, котре приходить до хлопчика через два роки після зникнення його друга дядька Тимохи, стає чи не найсвітлішою частиною його буття. Спільні веселі ігри, пережита разом пригода у нічному лісі, бійки з хлопцями, протистояння злій Ксениній мачусі, - усе це сприяє зміцненню почуттів. Але жорстока дійсність розбиває дитячу любов. Ксеню віддають у найми на п'ять років у чуже містечко, і Василь назавжди втрачає зв'язок із коханою. Однак на старість, так і не знайшовши собі у житті пари, Василь знову згадує свою єдину і чисту дитячу любов й постійно уявляє собі образ коханої як символ нездійсненого та недосяжного щастя: “…тепер усе частіше й частіше став уявлятися мені твій коханий образ… Він виразно стоїть перед моєю душею, бо не закритий, не затертий ніяким іншим пізнішим образом… І ти довіку зостанешся в моєму серці, Ксеню, ти моя люба, моя маленька мученице!..”. Дитяче кохання стає єдиною справжньою життєвою вартістю для самотнього Василя.

Не менш зворушлива, але ще більш драматична любовна історія зображується автором в оповіданні “Підпал” [3, 390 - 401] (1893), розрахованого більше на підліткову та юнацьку свідомість. Заради свого коханого, заради “облудної мрії” заміжня жінка Лукія Коломійцева відважується на злочин: підпалює хлівець на подвір'ї нелюбого чоловіка, щоб разом із своїм коханим, сиротою Андрієм Тищенком, опинитися на Сибіру, розлучитися із нелюбом Грицьком, повінчатись з Андрієм і хоч там зазнати щастя. Однак молоду жінку чекає жорстоке розчарування: Андрій, хоч і був ініціатором злочину, лякається відповідальності й кари, відмовляється від Лукії та заперечує свою причетність до підпалу. Найбільше гнітить Андрія страх ганьби.

Здавалося би, що такі випробовування повинні розгнівати Лукію, зчерствити її серце, напоїти душу ненавистю. Однак так не стається. Вона, на відміну від зрадливого Андрія, залишається вірною своєму єдиному, “палкому й чистому коханню”. На суді, Андрій повністю відмежовується від підпалу і від Лукії, але думка присяжних схиляється усе ж проти нього, однак Лукія мужньо бере усю провину на себе і так рятує слабовольного спільника: “Простіть, що казала так! По-дурному я на його сказала: все сама зробила, а він нічого тут не винен, він правду каже, а я на його з серця наказала, бо він мене покинув…”. Присяжні виправдовують Андрія, а Лукію засуджують до зіслання на Сибір. І тільки останнє, розпачливе ридання молодої жінки в залі суду свідчить про великий біль її розбитого серця: тепер вона остаточно втратила усе на світі, втратила останню надію на щастя, потрапивши у пастку немудрого рішення батька, життя серед жорстокої родини нелюбого чоловіка та свого великого кохання до недостойного парубка.

Іншою вартістю, що безпосередньо випливає із кордоцентризму українця, можна вважати доброту і турботу про ближніх. Особливо зворушливі, майстерно виписані реалістичні картини, що своїм змістом максимально потужно впливають на культивування цих цінностей у межах дитячої свідомості, можна зауважити в оповіданні Б.Грінченка “Сестриця Галя”.

В оповіданні “Сестриця Галя” [3, 275 - 283] (1885) йдеться про сімейну трагедію. У сім'ї старшого вже селянина (“йому на п'ятий десяток завернуло”) Івана Лавруся померла кохана дружина, осиротивши трьох діточок. Чоловік у розпачі. Маленькі діти - Василько та Одарка - плачуть за матір'ю, не розуміючи, чому “мамусю в яму закопано вчора”. Події відбуваються рано-вранці наступного для після похорону. Ситуація безпросвіття і невимовного горя. І саме у цьому становищі проявляє себе старша донечка - дванадцятирічна Галя. Вона, долаючи невимовну тугу за померлою матір'ю, стає для найменших братика та сестрички новою надією, для вбитого горем батька - несподіваною та незамінною допомогою. Галя заспокоює заплаканих Василька та Одарку, одягає та чеше їх, пестить, розважає як може, розповідає казки. Помітивши, що спантеличений бідою батько не може дати собі раду з обідом, сама береться куховарити. Іван, і діти дивуються Галі, що враз подорослішала: “А діти і собі, дивуючись, гляділи на свою маленьку сестру. Ще недавно вона з їми в ляльки гулялася, а тепер он уже порається. І вдягає їх, і годує, і варить - зовсім як мама”.

Так маленька Галя фактично стає матір'ю, піклуючись про осиротілу родину. Однак особливо промовисто про її турботливість свідчить вечір цього довгого, першого дня без матері. Попоравши все, поклавши спати маленьких братика і сестричку, Галя молиться до Господа: “Тільки Галя не спить - це маленьке худеньке дівчатко з карими оченятами, ця нова мама цим дітям. Вона тихо встає і йде насеред хати. Вона ще не молилася на ніч і зараз молитися буде”. І в цій молитві маленької дівчинки виражається не лише її велике добре серце, а й велика, по-материнському всепроникна й жертовна турбота про рідних - мертвих і живих: “- Господи! Візьми мою маму до себе з холодної ями - нехай їй у тебе гарно буде! І мені дай, господи, щоб робити навчилася, щоб замість мами стала братікові й сестричці…”.

Таким чином, в аналізованих творах письменник актуалізує цілу низку християнських вартостей: цінність релігійного буття українця, вартість молитви, людяного ставлення до ближнього, відчуття присутності Бога, усвідомлення наявності небесного у земному житті, долання гордині та бажання здобути багатство за будь-яку ціну. У дитячих творах Б.Грінченко потужно виражає етичну систему вартостей (християнське буття та любов до ближнього), спрямовуючи свідомість дитячого реципієнта у прадавню сферу української етнічної моралі та, висловлюючись сучасною теоретичною мовою, сферу “етноестетики” (Я.Гарасим) [2]. Тому до дитячих творів письменника можна звернутися з окресленнями сучасних дослідників, котрі стосуються неонародницької літературної спадщини взагалі. Йдеться про те, що зорієнтовані на народну мораль письменники 1870 - 1890-х рр. у такий спосіб повертали народові його єство й у творах “вважали за одне зі своїх першочергових завдань не лише нагадати своїм сучасникам і прийдешнім поколінням про ідейні та духовні основи повсякденного буття наших предків, а й формувати на цих підставах їх дієву життєву позицію, їх новий національний світогляд, на основі вироблених народом упродовж віків національних ідейних, духовних та соціальних цінностей оцінювати минуле і теперішнє, бачити майбутнє” [1, 369].

Література

Вертій О. Народні джерела національної самобутності української літератури 70 - 90-х років ХІХ ст. : моногр. / Олексій Вертій. - Суми : Собор, 2005. - 486 с.

Гарасим Я. Національна самобутність естетики українського пісенного фольклору / Ярослав Гарасим. - Львів : НВФ “Українські технології”, 2010. - 376 с.

Грінченко Б. Твори : в 2 т. / Борис Грінченко. - К. : Вид-во АН УРСР, 1963. - Т.1. - 603 с.

Грінченко Б.Д. Твори : в 2 т. / Борис Дмитрович Грінченко. Т.1. Поетичні твори. Оповідання. Повісті / [упоряд. В.В. Яременка ; приміт. А. Г. Погрібного, В.В. Яременка ; вступ. ст. і ред. тому А.Г. Погрібний]. - К. : Наук. думка, 1990. - 640 с. - (Бібліотека укр. літ. Дожовтнева укр. літ.).

Епістолярна спадщина Агатангела Кримського (1890 - 1941) : в 2 т. Т. І. 1890 - 1917. - К. : [б.в.], 2005. - 500 с.

Мукаржовский Я. Поэтическое произведение как комплекс ценностей // Я. Муккаржовский. Структуральная поэтика / Ян Мукаржовский. - М. : Школа “Языки русской культуры”, 1996. - С. 282 - 289.

Савіцький С. Аксіологічна проблематика в літературознавстві / Стефан Савіцький // Теорія літератури в Польщі. Антологія текстів. Друга половина ХХ - початок ХХІ ст. / [упоряд. Б. Бакули ; за заг. ред. В. Моренця ; пер. з польськ. С. Яковенка]. - К. : Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2008. - С. 236 - 251. любов християнський грінченко

Філософський енциклопедичний словник / [за ред. В. І. Шинкарука] . - К. : Абрис, 2002. - 744 с.

Янів В. Нариси до історії української етнопсихології // В. Янів. Нариси до історії української етнопсихології / Володимир Янів. - Мюнхен : УВУ, 1993. - С. 1 - 100.

Янів В. Українська вдача і наш виховний ідеал // В. Янів. Нариси до історії української етнопсихології / Володимир Янів. - Мюнхен : УВУ, 1993. - С. 196 - 217.

Размещено на Allbest.ru