Кохання у художньому світі неореалізму (на матеріалі прози письменників "Ланки")

Размещено на http://www.allbest.ru/

КНУКіМ

Кохання у художньому світі неореалізму (на матеріалі прози письменників «Ланки»)

Жигун С.В.

Дослідження естетики і поетики неореалізму є актуальним завдання вітчизняного літературознавства. З'ясуванню своєрідності цього стилю присвячено праці Л.Реви, О.Головій, Ю. Лаврісюк, однак твердити про вичерпаність теми, очевидно, зарано. Зокрема, потребує ретельнішого висвітлення художній світ неореалізму та фігурування у ньому найважливіших цінностей. І хоч окремі твори В.Підмогильного та Є.Плужника вже ставали об'єктом дослідження любовного дискурсу (Н.Гноєва [2], І.Дробот [3]), формування останнього у творчості ланчан як художній єдності ще не отримувало висвітлення. Своєрідність його лишилася поза увагою і дисертації А.Михайлової «Ерос як естетична і поетологічна проблема української прози 20-30-х років ХХ століття» [4], де виокремлено три моделі еротичної прози 20-х років: авангардистська, неоромантична та соцреалістична. Тому метою пропонованої статті стане з'ясування своєрідності осмислення і висвітлення кохання у прозі ланчан, а отже доведення присутності у літературі 1920-х неореалістичного любовного дискурсу.

Досліджуючи український реалізм П.Мирного, проф.Л. Ушкалов визначив центром уваги стилю «добу емансипації», а саме суспільні зрушення внаслідок відміни кріпосного права [11]. Центром уваги неореалізму була також доба емансипації, хоч й іншого штибу. Мається на увазі як декларована соціальна емансипація «експлуатованих», так і сексуальна емансипація, що була покликана підтримати першу (нівелювання сім'ї, проголошене Марксовим «Комуністичним маніфестом», було необхідне для «осуспільнення» людини й перетворення її на засіб виробництва). Вже перші декрети більшовиків (від 19 і 20 грудня 1917 року) «Про відміну шлюбу» та «Про цивільний шлюб, дітей і про внесення в акти цивільного стану» юридично руйнували тодішнє патріархальне суспільство, позбавляючи чоловіка права на керівництво сім'єю, надаючи жінці повне матеріальне й сексуальне самовизначення та право на вільний вибір. Однак, ці заходи були більш ніж передчасними, до краю дезорганізовуючи суспільство, і врешті-решт згорнутими у 1930-і роки.

Письменники, об'єднані у літературній групі «Ланка», належали, за визначенням І.Кошелівця, до другого покоління радянської літератури, тобто це були молоді люди, чия свідомість зазнала трансформації: класичні цінності гімназій нові часи вивіряли революційним порядком (ймовірно, й навпаки). Однією з таких цінностей було кохання, що у творчості письменників неореалістів із естетично значимого психологічного стану, яким він був у літературі досі, перетворюється на гносеологічно значимий. Часто цитовані слова С.Павличко про «захований» модернізм («Любов цікавила його як складний феномен людського життя, філософія почуття, а також сексуальність у значно глибшому сенсі й відвертішому змалюванні, ніж це будь-коли траплялося в українській прозі» [5, 224]) якнайточніше характеризують неореалістичний дискурс.

Зміщення акценту з емоційного сприйняття на раціональне демонструє й те, що навіть юнацьке кохання у художньому світі неореалізму позбавлене високого ступеня ідеалізації. У ранніх оповіданнях В.Підмогильного, написаних ще 1918 року фізичний зв'язок горує над романтичними почуттями. Це чудово демонструє оповідання «Важке питання», обидва сімнадцятирічні герої якого, Микола й Андрій, оцінюють статеві стосунки не лише як недозволені, «недоладні, бридкі», але й невідворотні. Свої романтичні почуття Микола («Ти не знаєш, як любо ми кохаємось… так тихо, тихо. Мені лише хочеться цілувати її ніжно без краю. Ти, мабуть, ніколи серйозно не любив, тобі це незрозуміло. Я руку її поцілую й щасливий… Це пережить треба» [6, 9]) мислить відокремленими від фізичного зв'язку, який у патріархальному світі йому можливий лише із повією. Тому після чергового побачення із Галею він ламає обітницю і вирушає за купованим коханням. Ключовим видається його виправдання - адже Галю він кохає «чисто» і не хоче її «занапастити». Тобто, письменник демонструє згубність норм традиційного патріархального суспільства, де співіснують переконання, що «Быль молодцу не в укор», і «натяки матері про фізичну чистоту» [6, 9], а чистота і мораль несумісні із прагненням «загубити [незайманість - С.Ж.] з чистою дівчиною» [6, 9]. Такі суспільні норми створюють передумови для обману, невірності й занепаду моралі. Тому у подальшій творчості В.Підмогильного вільні стосунки обох статей позбавлені драматизму заборони.

Однак якщо ранній Підмогильний демонструє потребу зрушень у сфері стосунків між статями, Б.Антоненко-Давидович звертає увагу на ціннісну катастрофу, яку вони провокували. Принагідно зазначимо, що героям останнього чужий конфлікт, зображений В.Підмогильним. Керуючись власними відчуттями і всупереч вимогам суспільної моралі, закохані пари у його творах віддаються одне одному на доказ свого кохання і відданості («Непорочна, чиста дівоча кров… Було тужно за тим, що не стало чогось без вороття, що на безвік розірвано вінок, і було до сліз радісно, що народилось щось нове, щось дуже інтимне, щось нерозлучне, рідне…»[1, 175]). Тому у його творчості мотив кохання як випробування, що проблематизує епістемологічну позицію суб'єкта, набуває іншого характеру.

Герой повісті «Смерть» Кость Горобенко понад усе прагне влитися у нові часи, стати своїм для їх господарів. Він щиро переконує себе у справедливість ідеалів більшовицької революції, однак довго не може переконати себе в тому, що кохання лишилося в минулому. Його наречена Надя, з якою він вперше пізнав це світле почуття, померла під час громадянської війни. Однак біль втрати, яку переживає герой, пов'язаний не лише з конкретною дівчиною, але й з втратою почуття як цінності, адже у нові часи «скасовано кохання і […] ліжко заступає найкращі відносини статей» [1, 93]. Образ Наді, що приходить до нього у складні хвилини, конденсує у собі людяне й чуттєве, протистоїть більшовицьким осуспільненню й раціональності. І Надіна поразка у «боротьбі за душу» Горобенка надає тексту трагічного звучання, адже це поразка «вічної, прекрасної речі», перед якою «кінець-кінцем, схилялися на довгому шляху історії незліченні народи і схилятимуться аж доти, доки люди є людьми і земля землею»[1, 92]. Ця поразка постає цілковито безглуздою, адже проголошений більшовиками «новий побут» нічим не відрізняється від старого (образ Фролової), емансипація жінки зводиться до діяльності жінвідділу, а головне - навіть ці проголошені переваги є вибірковими: полонених жінок-аристократок перетворюють на рабинь, змушуючи оголеними позувати червоноармійцям-аматорам малювання. Таким чином, у творах Б.Антоненка-Давидовича кохання іспитується не як культурна «надбудова», а як цінність людяності.

Гносеологічний акцент, із яким кохання висвітлюється неореалістичними творами, зумовив також художнє дослідження різних типів кохання, часто конденсуючи любовні колізії навколо одного персонажа. Це яскраво демонструють романи «Місто», «Невеличка дама» В.Підмогильного та «Недуга» Є.Плужника, де мотив кохання набуває поетикального значення. Романи В.Підмогильного є ніби обернені один до одного: у першому йдеться про чоловіка і його п'ять коханок, у другому про жінку і п'ятьох претендентів, однак композиційно тема організована по-різному.

«Місто» має три сюжетні лінії, дві з яких мають класичну схему розвитку від зав'язки до кульмінації і розв'язки (тема вростання Степана у місто та розвиток його як митця), а третя лінія (історія Степанових стосунків з жінками) має кризову композицію. Кожна з жінок у творі відповідає певному етапу у житті героя і стосунки з кожною протікають інакше. Односельчанка Надійка - втілення усього знаного й любого, що Степан щойно залишив - стає жертвою його інстинкту володіти й перемагати. Мусінька - літня дружина крамаря - «окультурює» молодого дикуна: «поволі присвячуючи хлопця до таємниць кохання, вона навчила його цінувати поцілунок, що досі йому нікчемною забавкою здавався, та все інтимне плетиво жаги, що виробила людськість за час від кам'яного віку до тепер…»[7, 376]. Зоська - зовні примхлива панна, що змушує залицяльника виконувати хвилинні забаганки, врешті відкриває Степанові любов як довіру й розуміння. У повії герой збагнув, що «жінка продається, а людина ні». Балерина Рита здатна запропонувати йому, те чого він прагне - вільні стосунки. Однак, як слушно підкреслив М.Тарнавський, усі ці історії демонструють один конфлікт - між матерією і духом, розумом і тілом: «в кожному показано інший варіант тієї ж научки: секс і кохання - не те саме і їх не треба плутати» [10, 62]. Як бачимо, ці стосунки демонструють розвиток Степана не лише соціально, як це трактують, коли розвивають початкову тезу Ю.Шевельова [12], але й розкривають становлення його психології, розвиток і ускладнення її, адже вони і є тією «серією відкриттів, які примушують героя переосмислити власне сприйняття світу»[10, 58]. Цей досвід, як влучно підсумував Ю. Шевельов, відкрив Степанові людину - єдиний насправді вартісний об'єкт творчості.

Роман «Невеличка драма», що розвиває тему екзистенційної абсурдності, розпочату «Містом», має моноцентричну композицію: навколо однієї героїні одночасно увивається п'ятеро кавалерів, кожен з яких має різний тип почуття до неї. Лікпом Льова Ротер кохає Марту Висоцьку безнадійно й самозабутньо, не сподіваючись на взаємність, він відмовився навіть від мрій поєднатися з нею, водночас готовий заради неї на все. Її начальник тов. Безпалько з'являється в образі романтичного незнайомця, що надсилає їй квіти, однак дізнавшись, що та невільна, підводить дівчину під скорочення: для нього володіння Мартою (можливо, навіть лише емоційне) є головна мета. Тому дозволимо собі не погодитись із твердженням Ю.Шевельова [13, 435], що цей герой є поєднанням Іванчука та Дмитра і з'являється виключно з потреб сюжету. Давид Семенович претендує на Марту «правом сусіда», його почуття не спалахували і не осявали дівчину, однак її відданість іншому він сприйняв як зраду. Інженер Дмитро кохає цілком прагматично: об'єкт його почуття відповідає чіткім критеріям, варіації не мають значення (отримавши відмову Марти, він одружується з дівчиною, що має подібні «характеристики»). Так само кохає й Юрій Славенко свою наречену Ірен, але до Марти у нього спалахує цілком інше почуття: еротичний потяг, що змушує ідеалізувати, але зникнувши, він руйнує й чарівний образ. Сама ж Марта кохає Юрія, усвідомлено обираючи його з багатьох інших. Вона шукає із ним духовної близькості, байдуже, що Славенко прагне усе зраціоналізувати і заперечує літературу, однак навіть так вона відчуває себе щасливою настільки, що не потребує нікого більше. Своєрідно, що більшість з цих відмін кохання залежать від характеру чи досвіду людей, окрім еротичної пристрасті, що виникає у цілком прагматичного Славенка через незадоволеність бажань. Тож це вкотре підтверджує те, що В.Підмогильний був переконаним фрейдистом, скеровуючи своїх персонажів потягом.

Художнє дослідження різних типів кохання підкорене головнішій темі - розбіжності дійсності і прагнень людини впорядкувати своє довкілля. Марта намагається зробити це за зразком книжок, які вона читала: жити, «як у романах колись писали» [7, 555]. Книги створили і живлять мрію про прекрасного лицаря, що мусить з'явитися у її житті (іронічна критика романтичного любовного дискурсу). Читати стає для дівчини синонімом мріяти. Книжкова мрія заступила від дівчини реальність, вона й не здогадувалась про те, які різні вони зі Славенком люди. Проте під впливом його критики мистецтва вона захотіла розрізнити своє життя і літературу. Знаючи, що романи завжди закінчуються або одруженням, або знелюбленням, вона прагне знайти якийсь оригінальний вихід і розриває стосунки, як їй видається, поки вони ще палкі. Але руйнівного удару дівчина зазнає від улюблених книжок, серед них вона знаходить твір Г.Ібсена, героїня якого чинить так само, отже, оригінальність виявляється лише ілюзією, а після зникнення її, Марта побачила, що «погнавшись за химерами, вона втратила дійсне» [7, 721]. Але насправді Славенко вже кілька днів намагався розірвати з нею стосунки, і з'ясування цього робить дівчину подвійно нещасною. Так роман проблематизує розрив між романтичним любовним дискурсом книжок і реальними почуттями, що існують у широкій різноманітності, виникають, розвиваються і гаснуть.

Характерно, що не лише Марта, але й сам В.Підмогильний відмовляється від традиційних фіналів любовних сюжетів, його герої не одружуються, а знелюблення позбавлене банальності. Любовний сюжет перестає бути архетипічним, передаючи дисгармонійне відчуття світу. Обидва романи мають відкриті фінали, тож розв'язкою життєвих колізій героїв є не класичне здобуття щастя, гармонії із світом, а пізнання. Це є наслідком комплексного конфлікту, де любовна колізія є одним з елементів, виявляючи разом становлення чи самопізнання героя.

Висвітлюючи кохання у художньому світі В.Підмогильного, неможливо не торкнутися гендерної теми, з огляду на те, що, на думку частини дослідників (С.Павличко, І.Дробот) письменник «вирізняється якимось особливим «жінконенависництвом» [3, 41]. Однак ті слушні спостереження про фройдівські мотивації героїнь письменника можуть передбачати й інший висновок. В.Підмогильний насправді не зображає сильних і мужніх жінок, але не тому, що жінка є власністю чоловіка, покорою стверджуючи його силу, а тому що це означало б і визнання маскулінної поведінки як єдиної успішної, а отже єдиноправильної. Але письменник, видається, погоджувався з правом жінки бути іншою, неподібною до чоловіка, це визнає й І.Дробот, що завершує статтю твердженням «лейтмотивом усіх його визначних творів є думка про неможливість порозуміння між чоловіком і жінкою. Отже, жінка для Підмогильного обертається на одвічну загадку, вона вривається у життя чоловіка, подібно до незнайомки з "Повісті без назви", й залишає чоловіка у повному розпачі, відбираючи його розум і серце»[3, 45].

Попри неприйняття нових часів (від політики до естетики), В.Підмогильний прийняв руйнацію патріархальних порядків, що вивільняла жінок і робила їхні поразки «невеличкими». Адже класичний сюжет про зведену дівчину завершується її самогубством чи падінням, а Марта житиме далі, почавши все ніби з початку, адже вона певна своєї рівності чоловіку: «Ось ваше справжнє чоловіче обличчя! [...] Який егоїзм і яка висока думка про себе! Чоловіки можуть сумувати, це в них, бачите, вищі пориви, а жінці треба тільки закохатись, і все буде гаразд! [...] Чоловіки будуть творити, керувати й даватимуть жінкам щастя закохуватись у себе!»[7, 553-554]. І, власне, її «невеличка драма» - конфлікт не між чоловіком і жінкою, а між людиною і невпорядкованістю світу.

Як відомо, ідеологія патріархальності передбачає статевий розподіл праці: жінкам притаманно виховувати дітей і доглядати дім, а чоловікам - забезпечувати прожиття. У творах В.Підмогильного жінки не перебувають на утриманні (батька чи чоловіка), і хоч це справді не завжди престижні роботи (стенографістка, діловодка, швачка), але вони дозволяють їм бути економічно незалежними. Одна з небагатьох героїнь, що живе на утриманні батька, не маючи фаху і поставивши собі за мету одруження - Ірен, однак вона - уламок минулого і демонструє шлюб як куплю-продаж. Гендерна роль жінки визначала слухняність, покору, повагу до чоловіка і залежність від нього. Це справджується стосовно учорашньої селянки Надійки, але не Мусіньки, яка зраджує шлюбного чоловіка, не виявляючи до нього ні поваги, ні покори, у відповідь на пригнічення і жорстокість, завдані ним. Шлюб, що у патріархальному суспільстві освячує владу чоловіка над жінкою, загалом має знижену оцінку, і зображується як несумісний з коханням: Марта відкидає таке завершення свого роману, Славенко одружується заради вирішення фізіологічної проблеми, Ірен, як і колега Марти, - економічної, Дмитро - з обох причин. Руйнування патріархальності, на думку письменника, забезпечувало свободу вибору, цінність, яку він пропонує і чоловікам, і жінкам. поетика реалізм художній кохання

Свобода вибору, не нав'язана жодною заданістю соціальних зв'язків, досягає апофеозу у романі Є.Плужника «Недуга». У вже згаданому дослідженні А.Михайлової твір розглядається у контексті «формування соцреалістичної доктрини еросу» на тій підставі, що протагоніст І.Орловець - червоний директор одужав від свого кохання-недуги до класово ворожої жінки. Однак, як і для більшості неореалістичних творів, кінцева точка, у якій опинився І.Орловець, нічого не важить без озирання на пройдений ним шлях.

Твір, написаний на спір з колегами, продовжує висвітлення теми кохання як прояву екзистенціальної абсурдності, водночас він став і певною дискусією з ними. Якщо у творах В.Підмогильного і Б.Антоненка-Давидовича кохання є проминальним («Вогонь любові запашний тільки мить! […] Потім на ньому починають варити борщ» [7, 504]; «Ось що головне: жорна часу перемололи б те свіже зерно почуття, що виросло колись у них обох, і тепер їхнє спільне життя було б уже не п'янке вино, а сипке борошно, грузьке тісто, і - хтозна - може, й полова…»[1, 92]), то, за Є.Плужником, це є наслідок невибірковості, неперевіреності почуття. Тобто його герой Сквирський не коханням прагне впорядкувати свій світ, а впорядкувати кохання. Кохання постає у творі осердям особистого життя, за розбудову якого висловлюється інженер Сквирський. У коханні він шукає щастя, і досягнення його не обмежується задоволенням любовної пристрасті, а навпаки, починається вже після цього: інженер шукає справжнього кохання, «такого, щоб збагатило воно твоє життя, зробило його цікавішим, повнішим…» [8, 63]. Тому він іспитує кохання: «Люди часто говорять: «Я вас кохаю» тоді, як треба казати: «Я вас хочу…» Причім дуже часто на місце цього «вас» у другій формулі можна підставляти багатьох… Отже, перш ніж сказати комусь: «Я вас кохаю», - людина мусить добре вивірити ці визначення «вас» і «кохаю»»[8, 141]. Його іспит кохання епатує традиційні норми моралі, але цілком відповідає ідеям сексуальної революції: він сам пропонує Ірині Завадській зійтися з іншим, і щоб не стримувати її своєю присутністю, їде. Але іспит коханню робить не лише Сквирський, вирушаючи на Урал. Дружина Івана Орловця лишає його, прагнучи його повернення лише як до жінки, яку бажає, а не як до дружини, до якої звик. Та й сам Орловець одужує за тим самим «рецептом»: його кохання до співачки було лише голосом незадоволеного бажання, що отримує сатисфакцію з балериною. Тому дискутивним є зарахування цього роману до соцреалістичної парадигми, адже Іван Орловець не відторгає пристрасть і не перемагає її ідеологічними переконаннями, а задовольняє, хай і не з першопричиною.

Довгі бесіди на тему кохання, що відбуваються між різними героями, підказують, що і цей роман, як і пізніша «Невеличка драма», не є любовним, а інтелектуальним, де любов розглядається як один з шляхів самопізнання і усвідомлення абсурдності прагнень гармонізувати довколишній світ.

Отже, центром уваги неореалізму була доба емансипації: декларованої соціальної емансипації «експлуатованих», та сексуальної. У художніх творах кохання із естетично значимого психологічного стану, яким він був у літературі досі, перетворюється на гносеологічно значимий. Тому тексти наснажуються інтелектуальним струменем, ідеї якого дискутуються не лише героями твору, але й в межах художнього дискурсу ланчанської прози, що демонструє аналіз розвитку теми. Спільними характеристиками кохання у художньому світі неореалізму є його деідеалізація, тілесність та свобода вибору, не нав'язана жодною заданістю соціальних зв'язків.

У багатьох творах кохання постає як проблематизуюче епістемологічну позицію суб'єкта випробування. Гносеологічний акцент зумовив художнє дослідження різних типів кохання, часто конденсуючи любовні колізії навколо одного персонажа. При цьому розв'язання цих колізій має наслідком не класичне здобуття щастя, а самопізнання, тому конфлікт твору є комплексним поєднанням любовної колізії із іншою, що разом виявляють становлення чи самопізнання героя.

Зображення кохання у окреслених параметрах спричинило те, що описуючи неореалізм як напрям і стиль, сучасні дослідники називають його характеристиками «відвертість сюжетних колізій, інтимність та брутальність у зображенні людини» (Л.Рева)[9, 89], проте слід мати на увазі, що це було спричинено осмисленням складної суспільної і соціальної кризи 1920-х років.

Література

1. Антоненко-Давидович Б. Твори: В 2 т./ Б.Антоненко-Давидович. - К. : Наукова думка, 1989. - Т. 1. - 742 с.

2. Михайлова А. Ерос як естетична і поетологічна проблема української прози 20-30-х років XX століття : автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.01 / Михайлова Алла ; Дніпропетровський національний ун-т. - Дніпропетровськ, 2004. - 20 с.

3. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі / С.Павличко. - К.: Либідь, 1997.-360 с.

4. Підмогильний В. Важке питання : оповідання / В. Підмогильний // Борисфен. - 1991. - № 1. - С. 9-11.

5. Підмогильний В. Оповідання. Повість. Романи / В.Підмогильний. - К. : Наукова думка, 1991.-800с.

6. Плужник Є. Змова у Києві: роман, п'єси / Упорядк., передм. та прим. Л.Череватенка. - к.: Укр. письменник, 1992. - 428 с.

7. Рева Л. Неореалізм: дискурс теорій та художніх ідей (на матеріалі української та російської літератури і критики) /Л.Рева. - К. : Видавничий дім Дмитра Бураго, 2011. - 344 с.

8. Тарнавський М. “Невтомний гонець в майбутнє”: Екзистенціальне прочитання “Міста” В.Підмогильного / М.Тарнавський // Слово і час. - 1991. - №12.- С.34-41.

9. Ушкалов Л. Реалізм - це есхатологія: Панас Мирний / Л.Ушкалов. Харків: Майдан, 2012. - 184 с.

10. Шерех Ю. Людина і люди // Пороги і Запоріжжя : у 3-х т./ Ю.Шерех.-Харків : Фоліо, 1998. -Т.1-С.82-91.

11. Шерех Ю. Білок і його забурення // Пороги і Запоріжжя : у 3-х т./ Ю.Шерех.-Харків : Фоліо, 1998. - -Т.1-С.434-443.

Анотації

У статті досліджується неореалістичний любовний дискурс. Стверджується, що у ньому кохання є гносеологічно значимим станом, часто постаючи як проблематизуюче епістемологічну позицію суб'єкта випробування. Гносеологічний акцент зумовив також художнє дослідження різних типів кохання, часто конденсуючи любовні колізії навколо одного персонажа. При цьому розв'язання цих колізій має наслідком не класичне здобуття щастя, а самопізнання, тому конфлікт твору є комплексним поєднанням любовної колізії із іншою, що разом виявляють становлення чи самопізнання героя.

Ключові слова: неореалізм, кохання, емансипація, «Ланка»

В статье исследуется неореалистический любовный дискурс. Утверждается, что в нем любовь является гносеологически значимым состоянием, часто выступающим как проблематизирующее эпистемологическую позицию субъекта испытание. Гносеологический акцент обусловил также художественное исследование разных типов любви, часто конденсируя любовные коллизии вокруг одного персонажа. При этом развязка этих коллизий приводит не к классическому обретению счастья, а к самопознанию, поэтому конфликт произведения заключается в комплексном объединении любовной коллизии с коллизией другого плана, которые вместе проявляют становление или самопознание героя.

Ключевые слова: неореализм, любовь, эмансипация, «Ланка».

The article deals with neo-realistic love discourse. It becomes firmly established that love is a gnosiological meaningful state often showing up as a test problematizing epistemological position of the subject. The gnosiological accent called forth also artistic investigation of different types of love, often condensing love collisions around the same personage. Thus the upshot of these collisions do not result in the classical finding of happiness but in self-knowledge, so the conflict of work consists in complex combining of love collision with other collision that together demonstrate formation or self-knowledge of the character.

Key words: neo-realism, love, emancipation, “Lanka”.

Размещено на Allbest.ru