"Кохань багато, і прагнень ще більше": моделі любовних стосунків у романі В. Домонтовича "Доктор Серафікус"

Размещено на http://allbest.ru

Чернігівський національний педагогічний університет

імені Т.Г.Шевченка

УДК 821.161.2

«Кохань багато, і прагнень ще більше»: моделі любовних стосунків у романі В.Домонтовича «Доктор Серафікус»

Лілік О.О.

кандидат педагогічних наук

Людські почуття завжди були найкращою темою для філософського аналізу доби. Особливо увага до любовних колізій загострюється в першій третині ХХ століття, адже відбуваються зміни у свідомості людини, а відповідно, з'являються нові ідеї, формуються нові моральні та естетичні цінності, моделі поведінки, тривають пошуки нових форм. Це був час появи інтелектуального роману в українській літературі, серед творців якого - В. Підмогильний, В. Домонтович, М. Могилянський. Найзагадковішою постаттю з-поміж цих митців є, безперечно, В. Домонтович: етнограф, антрополог, археолог, літературознавець, людина широкої ерудиції, багатогранного таланту, цікавої й непростої долі. Усі романи письменника мають характер любовних, саме тому критики звинувачували його в надмірному еротизмі. Саме через любовні стосунки, як важливий елемент тексту, письменник-інтелектуал прагнув розкрити проблеми часу, філософію людського буття, різні життєві моделі, розв'язати моральні питання епохи. У романі «Доктор Серафікус» основною проблемою, яку прагне дослідити автор, є природа і сутність кохання: основні герої твору (Комаха, Корвин, Вер Ельснер) висловлюють з цього приводу свої судження, формулюють власні концепції і прагнуть їх довести.

Особливості української інтелектуальної прози досліджували відомі філософи, естетики, літературознавці: Ю. Борєв, С. Павличко, В. Мельник, Л. Череватенко, Н. Бернадська, М. Гірняк, В. Агєєва, Н. Колошук, Г. Бежнар, І. Куриленко. Творча спадщина В.Домонтовича була предметом аналізу В. Агеєвої, Т. Белімової, І. Василишина, М. Гірняк. Проте деякі аспекти творчості письменника все ще знаходяться поза увагою літературознавців. Метою нашої статті є дослідження ідейного конфлікту роману В.Домонтовича «Доктор Серафікус», характеристика різних моделей кохання, запропонованих автором.

Інтелектуальна проза - складний і цікавий художній феномен, який сформувався на межі філософії, літератури і публіцистики. Однією з особливостей інтелектуального роману є його концептуальність: різноманітні філософські, наукові, міфологічні теорії, гіпотези стають основою концепції світу створеної у творі. Для нього характерний конфлікт ідей, світоглядних філософських та етичних позицій, виражених через протистояння героїв, образну композицію, виявлення авторської точки зору. Література заглиблюється у проблеми філософії, стає нетеоретичною формою філософування.

Н.Колошук стверджує, що основою ідейного конфлікту може бути проблема конкретної епохи, або вічні проблеми; інтелектуальна природа роману може бути закамуфльована любовним, «виробничим» чи сімейно-побутовим конфліктом, отже, адекватне прочитання твору можливе лише через усвідомлення світоглядної природи цього конфлікту [6, с. 62]. З конфліктом ідей пов'язане й переважання думки над формою твору: митець на перше місце виносить не сюжет, жанр чи образи, а філософські, суспільні й моральні проблеми, які його хвилюють. Для таких романів і повістей характерний мінімум фабули, сюжету й дії, відсутність динамізму, гострих конфліктів і напруження. Зміст ми можемо переказати двома-трьома реченнями, але можемо довго аналізувати основний конфлікт, досліджуючи філософські концепції і аргументи різних сторін.

Дія твору відбувається в період 20-х років ХХ ст., коли «Після хаосу й безладдя світової й громадянської воєн життя, здавалось, увійшло нарешті в стале річище. Бурхливі хвилі життєвого моря втихомирились, і поверхня простягалась рівна, блискуча, осяяна лагідною тишею сонячних променів НЕПу. В цій усталеній налагодженості життя гіпертрофія дрібниць, репутацій, постатей, невиправданих претенсій, необґрунтованих ілюзій сприймалась як суттєва конечність, як логічний висновок з наявного становища речей» [5, с. 102]. Але історична ситуація виступає лише як тло для розвитку подій: автор замислюється над духовними проблемами часу, намагається проаналізувати ситуацію в суспільстві, дослідити почуття і світогляд звичайної людини. Письменники прагнуть висвітлити різні проблеми: непевність епохи, життя в тоталітарному суспільстві, плинність часу та відносність істини, історична пам'ять і відірваність від ґрунту, катастрофічна несталість людського життя, утрачена автентичність, раціоналізація та технізація людського існування, моральні й естетичні питання. серафікус домонтович проза кохання

Т.Белімова, аналізуючи романістику Віктора Домонтовича, ствержує: «Дія, рух у цьому світі майже відсутні, сюжет тримається й розвивається за рахунок філософських роздумів, розмірковувань, які існують у формі внутрішніх монологів, інтелектуальних бесід героїв, у численних втручаннях і коментуваннях письменника фабульного ходу романів». Тобто зростає роль інтелектуального начала порівняно з емоційним, письменник перетворюється на дослідника внутрішнього світу свого сучасника. Автори прагнуть пояснити буття через призму особистого існування людини, осмислити дійсність через її переживання особистістю.

Головний герой твору, як правило, є виразником або носієм філософської концепції, втілює філософське бачення автора і є основною ідеєю, основною тезою твору [6, с. 77]. Так, у романі «Доктор Серафікус» головний герой, Василь Хрисанфович Комаха, є значною мірою проекцією особистості самого письменника: він - ерудований інтелігент раціоналістичного складу, вчений, абсолютно міська людина, яка високо цінує комфорт. Друзі називають його Доктором Серафікусом, за дивакувату вдачу, несхожість на інших, відчуженість, аскетичну самотність, цілковиту відірваність від дійсності, а також за цнотливість переконань. Це ім'я письменник виносить і в заголовок свого твору, який є своєрідним зовнішнім кодом, одним з найважливіших компонентів тексту. «Серафікус» запозичено з англійської мови («seraphic» - «янгольський», «неземний»). Серафими - шестикрилі янголи, що з'являються у присутності Бога. Отже, Доктор Серафікус - це особа чоловічої статі, яка належить до наукової сфери, є піднесеною, відірваною від реального світу, можливо, навіть перебуває в опозиції до звичайного, природного життя.

Основу цієї «серафічності» складає самотність, яка є головним мотивом твору. Дослідники стверджують, що варто розрізняти зовнішню (соціальну) самотність і внутрішню (екзистенційну): зовнішня є результатом конфлікту людини й соціального середовища (у цьому разі відбувається психологічне відмежування людини від інших); внутрішня - наслідком суперечності особистості з собою, коли внутрішній конфлікт приводить до втрати й пошуку власної сутності, а вже на цій основі - до суперечностей між людиною і суспільством. Проблема самотності пов'язана з процесами, які відбуваються в суспільстві в 20-х роках ХХ ст.: механізація виробничої, а за нею і суспільної сфери, процеси уніфікації, стандартизації, усуспільнення, коли поглиблюється прірва між людьми, людиною та природою. Основною проблемою постає відчуженість: унаслідок машинізації та урбанізації людина втрачає особистісне начало. Намагаючись контролювати хід подій, вона стає рабом того, що нею створене, а відтак зникає вся її неповторність й індивідуальність. Як наслідок цього, особистість відчужена від природи, суспільства, інших людей, навіть від себе самої, а це й породжує почуття самотності. Ілюстрацією механізації всіх сфер життя є прагнення Комахи інтелектуалізувати шлюб і дітонародження: «Що зробило людство, щоб раціоналізувати взаємини між окремими статями? Власне кажучи, нічого. Комаха хотів мати дитину найраціональнішим способом, тобто уникнувши того, щоб звертатись у цій справі до жінки» [5, с. 37]. Це бажання ілюструє абсурдність «нового світу», в якому втрачають своє значення і цінність звичайні природні речі: «Для культурної людини шлюбний акт надто вульгарна річ, щоб можна було наважитись на подібну непристойність. … шлюбний акт доводиться розцінювати як антигромадянський і антисоціальний вчинок» [5, с. 39].

Втеча від дійсності, усамітнення й самозаглиблення постають як спосіб протистояти середовищу, що обмежує людину і нав'язує їй свої закони, як прагнення зберегти свою внутрішню сутність. Зв'язки Доктора Серафікуса з навколишнім світом дуже слабкі, він немовби знаходиться поза ним, підтримує лише найнеобхідніші контакти. Події ХХ століття призвели до того, що люди, мешкаючи в одному будинку, у сусідніх квартирах, можуть бути незнайомими й навіть не вітатись при зустрічі: «два метри, що відокремлювали двері їх кімнат, лишалися віддаленіші від усіх віддаленостей» [5, с. 59]. Професор Комаха живе сам по собі, без сім'ї, дітей, майже без друзів, він уникає людей, бо після спілкування з ними «повертається додому менше людиною», але від такого самотнього існування чоловік не отримує задоволення, лише відчуває пригнічення й дискомфорт. Навколишній світ обмежує свободу людини, змушує її жити за певними законами, так як усі, виконувати певні функції, щоб отримати право займатися тим, чим вона хоче, йти на компроміси, інколи здійснювати насильство над собою: у різні роковини й напередодні свят Комаха давав інтерв'ю для газет, підписував рецензії і відзиви, у такий спосіб виборюючи собі право за часів НЕПу працювати викладачем ІНО, займатися науковими студіями, друкуватися в часописах тощо.

Його існування абсурдне, монотонне і безглузде: кожен наступний день є тільки автоматичним відтворенням попереднього, який «замкнено в усталений розлад незмінно в певні години і хвилини повторених вулиць, бльокнотних нотаток, прочитаних лекцій, перегорнених сторінок, списаних аркушів і переглянених студентських справ» [5, с. 22]. Його наукова діяльність також є абсурдною: «За подробицями втрачалося ціле. … Кожне слово в своїй статті, монографії, розвідці він стверджував низкою бібліографічних довідок. … Примітки були прапором його наукових студій. Примітки виправдували сенс його розвідок. Здавалось, він писав статті не для того, щоб розробити яку-небудь наукову проблему, а тільки для того, щоб, деталізуючи, тішити себе накопиченням приміток. Комаха як учений існував у примітках» [5, с. 101].

Після тридцяти років усі книжки здавались йому прочитаними і всі продуманими: «У віці, через який переступив Комаха, і думки, і книжки здаються такими нерадісними й безобрійними, як і дні, що їх віддано книжкам, лекціям і бібліотеці. В байдужості Комахи не лишилося вже жадної краплі цікавості. Нічого, крім звички» [5, с. 102]. Парадокс виявляється в тому, що Комасі автор протиставляє Ірцю, маленьку дівчинку, для якої кожен день і кожна мить сповнена відкриттів, яка вміє щиро всьому дивуватися і радіти. На прикладі стосунків Серафікуса й Ірці В.Домонтович демонструє першу модель стосунків, так звану «шлюбну угоду» між професором і дівчинкою, яка прагнула стати «комашиною мамою».

Головний герой має власний погляд на кохання і стосунки з протилежною статтю: жіноча врода завжди хвилювала Василя Хрисанфовича, але він «ніколи не претендував на те, щоб володіти вродою в живому тілі жінки» [5, с. 134]. Він відстоював право чоловіка на інтелектуальне споглядання жіночої вроди і мріяв про те, щоб бажання, викликане вродою жінки, було інтелектуалізовано, перетворено на естетичну цінність, позбавлене пристрасті, жаги, сексуального потягу, бажання нею володіти. Доктор Серафікус виступає проти ставлення до жінки як до сексуального об'єкту, вважає, що від споглядання жіночої вроди можна отримувати естетичне задоволення, як від поезії, музики, живопису. Він не знає чи варте кохання того, щоб його переживати, взагалі, чи може людина ХХ ст. дозволити собі кохати: «Для людини скромної й ніякової, до того ж переобтяженої працею, семінарами, лекціями, громадськими навантаженнями, засіданнями предметових комісій, науковими доповідями, правленнями корект, кохати жінку - це, власне, практично майже зовсім нездійсненна річ» [5, с. 36].

Саме тому роман доктора Серафікуса з Таїсією Павлівною був напіввигаданою й непевною історією, в якій було багато серафічного й ілюзорного. Вони тривалий час були сусідами, але залишалися незнайомими й чужими людьми, Комаха навіть не міг вирішити чи треба йому вітатися з сусідкою. Але з того дня, як Тася зайшла до нього в гості й запропонувала поїхати разом за місто, в ньому прокинулось почуття якихось прав на неї, можливостей і обов'язків: «Це ж він, а не хто інший, міг би сидіти з нею удвох увечері на канапі, читаючи книжки або ж так про щось розмовляючи, це він міг би повертатися з нею з театру» [5, с. 60]. Так, він створює вигаданий роман, але водночас, уявляючи сам факт інтимних стосунків, не може змиритися, що може бути їхнім учасником: це не для нього, бо «як не приваблива вечірня тиша, ласкава стисненість рук, відчуте тепло жіночого обличчя, та ще привабливіша можливість працювати в себе в кімнаті, й щоб ніхто не заважав праці» [5, с. 60]. Тобто Комаха не згоден пожертвувати своїм внутрішнім спокоєм, налагодженим, влаштованим, монотонним, розміреним і розпланованим життям заради жінки і такого сумнівного почуття як кохання. Тому він зберігає своє почуття «цнотливим, простим і ніжним протягом років». Такими ж серафічними були й стосунки Корвина з Танею Беренс: «моя тодішня закоханість у наречену здається мені тепер смішною вигадкою, моя цнотлива серафічна стриманість у ставленні до дівчини - недоречним курйозом» [5, с. 82].

Для Тані смисл життя полягає лише в тому, щоб знайти собі чоловіка, мати дітей і «домашнє вогнище»; письменник протиставляє їй Вер Ельснер, яка протестує проти суспільних традицій, норм моралі, буденщини і міщанства: «Вер ненавиділа інтелігенцію, парляментаризм, лібералізм, слова про поступ, прогрес, еволюціонізм, ідеали добра й гуманістичної добрости» [5, с. 73], тобто вона заперечує все те, що було на часі, чим захоплювалися й про що говорили, вона намагається виокремитися з натовпу, довести свою унікальність. Головною потребою для цієї жінки стає власна незалежність, здатність себе утримувати, самоствердження; вона інтелектуально розвинена й духовно активна, а тому віддає перевагу свободі, самореалізації в житті.

Їй імпонував максималізм революції і заклик перебудувати світ, але вона швидко зневірюється в цих ідеях. Нове її бажання - прагнення власного становлення й формування себе як неповторної індивідуальності. Щоб збагнути і ствердити абсурд епохи «Вер пов'язала голову хусточкою й пішла працювати на фабрику. Вона працювала коло верстату й перекладала Верлена» [5, с. 76]. Усі її вчинки - це бунт проти традицій: «Вер тільки тому й вступила до студії (при курбасівському «Молодому театрі»), що була жінкою» [5, с. 66]. Вона бунтує і проти прагнення людей до слави: «задовольнилася з перших успіхів і перших визнань» [5, с. 67], бо «Вер усвідомлювала, що культ естетного пасивного формалізму, одірваного від життя й сучасності, відходив у минуле». Вона стверджує, що слава і визнання не варті того, щоб прагнути їх досягнути, не варті затрачених зусиль.

Навіть шлюб став для неї з одного боку виходом з абсурду: «Вона вийшла за нього тільки з почуття втоми й байдужості, тому, що це створювало для неї якийсь вихід» [5, с. 76], а з іншого - бунтом проти узвичаєного погляду на шлюб: «Це був один із сучасних шлюбів, коли жінка жила в одному місті, а чоловік в іншому. … Вони не приятелювали з чоловіком, але й не ворогували; були одночасно одружені, байдужі й чужі» [5, с. 77]. Вер прагнула жити на власні кошти, тому, добре володіючи англійською, займалася перекладацькою діяльністю, цим самим стверджуючи право жінки на інтелектуальне повноцінне самостійне життя.

У неї свій погляд на кохання і стосунки між чоловіком і жінкою: « - Чи не все одно для вас, з ким ви задоволите своє бажання, а для мене - з ким я? Ви й я, ми кохали позавчора, вчора, а, може, ще й сьогодні перед тим, як зустрітись» [5, с. 69]. Подекуди її слова звучать в унісон з думками Корвина: «Закоханий?... Це слово не має жодного сенсу. Кохань багато, і прагнень ще більше» [5, c. 92], «Тепер я дозволяю коханню приймати всі можливі випадкові форми. У своєму поводженні з жінками я наслідую фра Філіппа Ліппі: зустрівши жінку, що йому була до вподоби, він робив спробу покохати її, і, коли йому не щастило задовольнити своє бажання, він малював її портрет» [5, с. 82].

Вер перетворила стосунки між чоловіком і жінкою на своєрідний експеримент: «Навіщо поспішати, коли все вирішено наперед? Кінець роману може бути небайдужим лише тоді, коли його обернути на початок кохання» [5, с. 70]. І ці слова змушують замислитися: чим же закінчується кохання? Затихають пристрасті, стихає сексуальне бажання, приходить збайдужіння, кохання перетворюється на звичку. «Коли й є будь-які рештки кохання, то тільки ті, що притаманні звичці. Тільки звичка, та ще млявість і байдужість не дають повстати проти колишнього кохання й обернути його в ненависть…» [5, с. 21]. То чи можливо так побудувати стосунки, щоб цього не сталося? Щоб кохання не обернулося в буденність: «Кохання - символ нашої нудьги. Слід ретельно уникати, щоб, ховаючись від нудьги в коханні, не обернути самого кохання на нудьгу» [5, с. 145]. Вер одразу передбачила розвиток стосунків з Корвиним: цей зв'язок став би банальним і звичайним романом, який закінчиться як тільки вони обоє задовольнять своє бажання і стихнуть пристрасті. І тому вона одразу відмовляється від цього роману, її зацікавив Комаха своєю неординарністю, своєрідністю, несексуальністю, несхожістю на інших. Спочатку її цікавить його дивна поведінка, вона сприймає їхні стосунки як гру, як експеримент; її інтригують роздуми Серафікуса про кохання, але як будь-якій жінці їй хочеться, щоб її бажали, прагнули її прихильності: «Вер сподобалася надзвичайність і своєрідність Серафікусових думок про кохання, - все це було ефектно, парадоксально й риторично, - але вона була зовсім незадоволена з його поводження. Вер була певна, що вся Серафікусова розмова була скерована лише на те, щоб мати привід поцілувати її» [5, c. 136]. Урешті «серафічність кохання Серафікусового переважала міру її терплячості» [5, с. 148].

Життєва поведінка Серафікуса є підтвердженням його філософської концепції, у той же час як у Вер слова і бажання дещо розходяться: вона пропагує вільне кохання, позбавлене умовностей і обмежень, вона протестує проти банальності в коханні, її захоплює непередбачуваність і неординарність Комахи, але в той же час вся її сутність прагне кохання, вона хоче, щоб він поводився з нею так, як зазвичай поводяться чоловіки з жінками, які їм подобаються. Тому поведінка Серафікуса її інтригує, але в той же час бентежить і нервує. Не дочекавшись бажаної реакції від Комахи, вона знову звертається до Корвина, який бачив в ній перш за все жінку, об'єкт бажання. Урешті решт вона доходить висновку: «Є різні способи кохання: можна в коханні кохати лише себе, можна кохати своє кохання до жінки і можна, нарешті, кохати не себе й не своє кохання, а лише ту, яку кохаєш» [5, с. 154].

Для Комахи кохання з Вер - це долучення до світу людей, вихід зі свого внутрішнього світу, але воно сповнене протиріч, а тому не дає йому заспокоєння: «Кохання до Вер було складним почуттям. Він вагався між протилежними настроями. Він прагнув кохання, але й прагнув кохання зректися. Внутрішня його сором'язлива ніяковість була поєднана з ніжним і тихим почуванням любовної вдячності, якоїсь літургічної лагідності» [5,с. 148], «Кохання він сприймав як обов'язок, накинений іззовні, якого він охоче уникнув би. Свій роман з Вер він ніс як тягар, як примус, зденервовану прикрість» [5, с. 146].

В. Домонтович досліджує природу й сутність кохання, але найбільше він переймається тим, у що перетворилося кохання в ХХ столітті, чому сучасна людина не усвідомлює і не цінує це почуття. Письменник прагне знайти відповіді на ці запитання й накреслити шляхи для порятунку: «Природа вмирає. Світ обернувся на продукт виробництва, а разом з тим, невідхильно, так або інакше, і мистецтво, і кохання, і сама людина, і людські почуття, й світосприймання сучасної людини. Природність почуттів і натуральність взаємин втратили свій сенс. Суспільства реконструюються згідно з новими законами виробництва» [5, с. 144]. Усі свої думки В. Домонтович проектує на своїх героїв, через їхні вуста висловлюючи свої вагання і прагнення, але письменник не пропонує читачам готових висновків, а залишає можливість для кожного обрати власну позицію щодо кохання.

Використана література

1. Агєєва В. Поетика парадокса: Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича. - К.: Факт, 2006. - 432с. - (Сер. «Висока полиця»).

2. Белімова Т. Інтертекстуальна основа художньої прози Віктора Домонтовича. Автореферат….канд.філ.наук. - К., 2005.

3. Василишин І. Віртуальний світ українського екзистенціалізму (Ю. Косач і В. Домонтович) // Слово і час. - 2003. - №6. - С.70-75.

4. Гірняк М. Диверсифікація авторської свідомості (за матеріалами романів Віктора Домонтовича). Автореферат….канд.філ.наук. - К., 2006.

5. Домонтович В. Доктор Серафікус. Без ґрунту. Романи. - К.: Критика, 1999. - 379с.

6. Колошук Н. «Недуга» Є.Плужника як інтелектуальний модерний роман // Слово і час. - 2002. - №1. - С. 60-67.

Анотація

Автор статті робить спробу проаналізувати роман В. Домонтовича «Доктор Серафікус» в контексті української інтелектуальної прози, розглянути ідейний конфлікт твору, дослідити різні моделі любовних стосунків, запропоновані автором.

Ключові слова: інтелектуальна проза, роман, кохання, конфлікт.

Аннотация

Автор статьи делает попытку проанализировать роман В. Домонтовича «Доктор Серафикус» в контексте украинской интелектуальной прозы, рассмотреть идейный конфликт произведения, исследовать разные модели любовных отношений, предложенные автором.

Ключевые слова: интеллектуальная проза, роман, любовь, конфликт.

Summary

The author tries to analyze the novel "Doctor Serafikus" by V. Domontovych in the context of Ukrainian intellectual prose, consider the ideological conflict of the work, explore different models of romantic relationships proposed by the author.

Keywords: intelligent prose, romance, love, conflict.

Размещено на Allbest.ru