Художня актуалізація ментальних відмінностей русичів та саксонців як аспекту опозиції Київська Русь - Європа в романі П. Загребельного "Євпраксія"

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Однією з тематичних домінант роману «Євпраксія» П. Загребельного є протиставлення давньокиївської та європейської культур. Опозиція «Київська Русь (Україна) - Європа» важлива для розгортання проблематики роману, ідейно спрямованого на утвердження самобутності, тяглості культури України, її духовної першості в тогочасному європейському світі. П. Загребельний протиставляє в романі «Євпраксія» культуру стародавніх українців і закони західноєвропейських країн як відповідно високогуманну, духовну та антигуманні, варварські, які знецінюють людську особистість. Водночас основу будь-якої національної культури, як відомо, становлять характери людей, їхні світоглядні, світовідчуттєві, ціннісні пріоритети. Отже, актуальність статті зумовлена необхідністю окреслити особливості вдачі русичів (українців) та саксонців (європейців) у романі П. Загребельного «Євпраксія», що становлять один з аспектів концептуальної у цьому творі опозиції «Київська Русь (Україна) - Європа». Завданнями цієї студії є визначення суті відмінностей світоглядних, характерологічних, поведінкових рис представників цих народів, а також засобів їхнього художнього зображення та функції у вираженні авторського задуму. Роман «Євпраксія» П. Загребельного нечасто був у фокусі літературознавців. Часом він розглядався в контексті історичної прози письменника, зокрема специфіки презентації в ній жіночих образів (студії В. Дончика, М. Слабошпицького, А. Шпиталя). Окремі художні аспекти роману розглянуті в статтях С. Жили, Ж. Шевченко. Концептуальність системи опозицій, зокрема й ментальних рис, ще не була предметом окремого наукового дослідження.

Сюжет роману «Євпраксія» вибудовано на опозиції «батьківщина - чужина». Київська княжна Євпраксія, віддана за маркграфа Генріха, їде на чужину, прощаючись у душі з рідною землею. Крізь призму її свідомості залишена нею батьківщина ідеалізується як благодатна земля, тоді як чужина уявляється ворожою й непривітною. Простір рідної землі в романі «Євпраксія» представляють руські люди. Вони зображені епізодично, але з акцентуацією їхнього доброго гостинного норову: «І валка зупинялася й стояла день і два, виходили до неї місцеві людове, неслималій княжні квіти, мед, співи, любов, а вона дивилася на них зачудовано, розпачливо хапалася за Журину»; «У поблизьких од Києва землях навстріч княжні дзвонили, били клепала, гуділи роги, бояри стрічали на межі своїх вотчин з припросинами й частуваннями, священики виходили з молитвою, люд проводжав дитину-княжну слізьми, дарами й клечанням» [2, 16]. Можна було б трактувати такий вияв любові й уваги до Євпраксії її високим статусом, але в розгортанні сюжету з її в'їздом на чужі землі ставлення населення до неї змінюється на холодно-байдуже: «Люд стрічав молоду маркграфиню без захватів, збайдужіло й похмуро...» [2, 44]. Власне, усі, хто оточував Євпраксію на чужині, окрім її київського супроводу, не були щирими з нею, виявляли показну шанобу, але не любов (як, наприклад, Адельгейда), відверто використовували її у власних цілях (Матильда), підло зраджували (абат Бодо), чинили з нею бездушно й жорстоко (обидва Генріхи, маркграф та імператор). Єдиний з чужинців, хто був добрий до неї, - сокільник, але він, очевидно, належав до інших сфер життя. Євпраксія на чужині нікого не любить і нікому недовіряє, тому почуває себе нещасливою, покинутою, самотньою: «...що вище підіймалася, то в більший бруд попадала. Жила серед самотності, пересудів, вкрадливих поглядів, тихих шепотів брудних натяків. Безсила будь-що зробити, будь-чим зарадити» [2, 156]. У романі її туга й ностальгія за батьківщиною часто подана через спогади про рідні місця й рідних людей, передусім брата, сестру. Однак і в Києві вона, напевне, не зазнала батьківського розуміння й тепла, адже оповідач неодноразово наголошує на незрозумілості мотивів великого князя Всеволода, її батька, видавати дванадцятилітню доньку за нікому не відомого саксонського маркграфа, титул якого явно «не дотягував» до княжого.

Батьківщина й чужина протиставлені в романі «Євпраксія» через деталізацію характерів людей, рис їхньої вдачі - безжурної, веселої, лагідної в русичів та холодної, байдужої, непривітної, нерадісної - у саксонців. В епізоді подорожі княжни до Саксонії та під час перебування там її оточували дружинники обох країн, що дає змогу акцентувати відмінність їхньої вдачі, а ширше - відмінність руської (української) та західноєвропейської ментальності: «Воїни в того воєводи були якісь прості й весело -приступні, саксонці ж відзначалися задерикуватістю, зухвальством, непокірливістю» [2, 25]. І під час подорожі Євпраксії, і в добу її перебування в Саксонії рицарі поводяться брутально, вони агресивні й самовпевнені, але за найменшої небезпеки - боязкі, що видно, зокрема, в епізоді з опудалами. Ці самі риси акцентовані в образі маркграфа Генріха: серед своїх баронів він хвалькуватий і самовпевнений, з Євпраксією, а також під час свого розбійницького нападу на поселення - жорстокий, безжалісний, але посаджений у крижану воду, а потім хворий - він стає безпорадним, слабкодухим, жалюгідним. Повторюваність такого типу вдачі в образах європейських чоловіків означає не так їхні індивідуальні вади, як проблему національного характеру, брак моралі й духовності європейського світу.

Ментальні риси руської (української) вдачі втілені в образі київського воєводи Кирпи. У різних епізодах роману в його характеристиках акцентована веселість і безжурність. Так його зображено на початку: «...воєвода Кирпа, наставлений над дружинниками, не брав цього на свій карб і в гадці не мав ображатися, бо належав до людей вдачі незлобивої, сказати б навіть -- веселої, коли можна стосувати таке визначення до його суворого, часом жорстокого буття» [2, 15]. Безжурність Кирпи особливо потрібна княжні Євпракії, яка попри етимологію свого імені, неодноразово автором акцентовану, переживає нещасливий період життя через розлуку з батьківщиною. Кирпина весела вдача часто підтримує її дух, утримує від розпачу: «Євпраксії хотілося забути, що вона княжна,-- стати б знов дитиною і повірити, що то чеберяйчики послали з нею отого усміхненого від вуха до вуха косоплечого безтурботного Кирпу. Тоді б не чулося сумних виспівів про те, як "віддавали молоду в чужодальню сторону", а лиш весело погукування Кирпи, коли проскакував на коні повз їхній сріблом кутий повіз: "Не журись, Журино!"» [2, 19]. Протягом роману розгорнуто мотив опіки й підтримки Кирпою закинутих у чужину руських жінок - Євпраксії й Журини. Отже, можна сказати, в його образі втілено найкращі ментальні чоловічі якості - надійності, вірності, мужності й оптимізму. Навіть в епізоді тяжкого випробування, яке випало на долю київських дружинників на чолі з Кирпою - за намовою Заубуша їх кинуто в підземелля й приречено на повільну смерть, виснажені й напівживі русичі не втрачають присутності духу. Невдовзі після того перед очима Євпраксії Кирпа представ «схудлий, аж світився, вимучений, однак бадьорий, як завжди». У його портретній характеристиці знов підкреслена веселість за допомогою епітета: «Кирпа блиснув їй здалеку своїми веселими зубами». У прийнятті доленосного рішення щодо шлюбу з імператором Євпраксія теж прагне його поради й підтримки: «....вона й далі дивилася на нього, дивуючись і його несподіваній появі після зникнення і отому дивному строю, вона мовби забула про слова імператора, які змінювали все її життя, їй конче треба було перемовитися зі своїм безтурботним воєводою»[2, 125]. Отже, Кирпа явно відіграє «батьківську» роль для юної Євпраксії, презентує найкращі риси руського (українського) характеру. роман загребельний європейський

В аспекті безжурної, веселої вдачі, поєднаної з чоловічою силою, витривалістю, мудрістю, образ Кирпи зближується з образом Ясеня, батька княгині Анни, діда Євпраксії. У його авторській характеристиці теж домінує ознака - веселий: «...веселого чоловіка Ясеня, що сидів собі віддалік від князівського двору, гибів у підчерев'ї Переяслава, у недостойнім пониженні, у невідомості й нікчемності, знаний людям лише з того, що стругав дитячі колиски» [2, 10]. Якщо вдача Кирпи протиставлена європейській суворості й пихатості, то образ веселого й простого майстра колисок Ясеня протиставлено штучності привнесеної на Русь книжної й церковної традиції, бо, зокрема, в авторському роздумі: «Ясень був вельми веселий чоловік, але в літописах годі шукати згадок про веселих людей, бо ж відомо, що тільки рівні сміються між собою, а літописи складалися для послідовно-впертого простеження й утвердження людської нерівності, що неминуче супроводжується урочистістю й надмірною поважністю» [2, 10], - утілено опозицію легкої вдачі русичів (українців), від природи їм цієї, та цілком інших, насаджених культурно умовностей.

Ця сама опозиція використана для характеристики образу Євпраксії, яка, як і її єдинокровний брат Ростислав, успадкувавши вдачу Ясеня, по - природному просто й весело дивилися на світ, на відміну від батька й звідної сестри: «Удома князь Всеволод любив монастирі й монахів, старша сестра Янка, змирившись з грізним своїм призначенням, теж схилилася душею до високого, божественного, малі ж Євпраксія і брат її Ростислав не могли збагнути таких схильностей, видно, кров переяславського Ясеня бунтувалася в них дужче за тихість князівську» [2, 64]. Потрапивши у віддаленілу від природної простоти і невимушеності європейську культуру з її змертвілою релігією, яка пригнічує і залякує, Євпраксія тужить за первинною природною чистотою і простотою руської душі: «Той світ, простий і довірливий, утрачений тепер був для Євпраксії назавжди й безнадійно. Тут не знали жартів, окрім найгрубіших, віра не мала нічого спільного з довірливістю» [2, 64 - 65]. В. Дончик, характеризуючи образ Євпраксії, зазначає, що її боротьбу «за свою особистість, свою гідність, свою долю» живила любов до рідної землі, яка оберігала її від чужорідного оточення [1, 5].

Євпраксії, яка вже стала імператрицею, однак вдається зберегти свою легку вдачу й простоту натури. В епізоді народного свята в Саксонії їй дуже хочеться з'єднатися в єдиному пориві з простим людом, без пихи, а від душі веселитися з усіма: «Було в цьому всьому щось вельми гарне, чисте й невинне. Євпраксії хотілося сміятися й плакати водночас. А то зіскочити зі своєї білої імператорської кобили, сплестися руками з отими розвеселено-незграбними, заспівати й собі...» [2, 193]. Але насаджена в європейській культурі пиха й чванливість - «А в баронських замках знов нескінченні учти, виснаження величчю, нестерпна запобігливість» [2, 193], - звичайно ж, не дозволяли їй «бути собою». Світла, весела, по-природному чиста руська культура (передусім ідеться про світорозуміння й світовідчуття русичів) явно протиставлена в романі темній, перестрашено-забобонній європейській культурі: «Там вірили в чуда, перебирали без кінця сни, лякалися невиразних жахів, кожен замок мав свої легенди, своїх привидів, свої кошмари» [2, 193].

Отже, у романі «Євпраксія» П. Загребельного протиставлені ментальні риси русичів і саксонців крізь призму опозицій веселість, безжурність - боязливість, пригніченість; доброта, привітність - байдужість, жорстокість; простота, природність - пихатість, чванливість. Ці відмінності вдачі послідовно виявляються в образах представників народу Київської Русі та Європи незалежно від їхнього соціального стану, концептуально увиразнюючи не лише опозицію батьківщини (Русі) та чужини (Європи) як привітної та непривітної землі, а й наскрізну опозицію вітального й танатального, адже лагідність, веселість, щирість, привітність як позитивні й оптимістичні, життєствердні риси вдачі актуалізують смислове поле вітального, тоді як боязливість, забобонність, байдужість, жорстокість, пихатість, підступність співвідносяться з нежиттєвим, танатальним, виражаючи ідею дисгармонії європейського світу.

Література

1. Дончик В. Пристрасна позиція, невтомний пошук (До 60-річчя з дня народження Павла Загребельного) / Віталій Дончик // Українська мова й література в школі. - 1984. - N° 8. - С. 3 - 11.

2. Загребельний П. Євпраксія: роман / Павло Загребельний. - Х. : Фоліо, 2002. - 369 с.

Размещено на Allbest.ru