Своєрідність авторської нарації в новелах Олеся Гончара (80-90-х років ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Постать Олеся Гончара для Дніпровського національного університету, рідного міста, яке визначило його письменницький шлях, є визначальною. Працюючи в багатьох галузях художньої творчості, митець вибудував власний стиль письма, який стане об'єктом досліджень багатьох літературознавців, наукових суперечок. Внесок митця в теорію й практику художнього слова настільки вагомий, що його постать стала знаковою для України, її соціокультурного простору, державотворчих орієнтирів. Тому продуктивним видається наукове осмислення специфіки авторської нарації видатного прозаїка, що засвідчують оригінальність образного мислення, неповторність стилю, який став національним надбанням художньої культури. Художня манера письма митця слова, нашого земляка, який жив у тоталітарну епоху й передбачив національно-демократичні зміни в Україні, викликає багаторічне наукове зацікавлення. Творчість майстра ґрунтовно досліджена в монографіях В. Галич, М. Гуменного, М. Кодака, М. Наєнка, у кандидатських дисертаціях К. Дуба, Т. Хом'як, Ю. Кочерган, Л. Тихої, у літературознавчих розвідках О. Галича, М. Дубини, Н. Заверталюк, В. Коваля, Л. Козакової, В. Марка, Л. Ромащенко, В. Саєнко, О. Слижук, Л. Тарнашинської, К. Фролової. Лінгвістичний аспект творчості Олеся Гончара ґрунтовно представлений у доробку Н. Сологуб, М. Степаненка, І. Попової, А. Поповського, С. Олійник та ін. І все ж при такому розмаїтті досліджень у наратологічному аспекті тексти Олеся Гончара досліджені недостатньо. Наявні лише окремі спостереження Г. Авксентьєвої, Т. Бандури, К. Дуба, Н. Зборовської, В. Калкутіної, О. Капленко та ін., у яких на матеріалі великих прозових жанрів митця артикульовано такі дефініції наратології, як авторський дискурс, ситуація, показ-розповідь, голос тощо.

Актуальність нашої статті засвідчується продуктивністю розгляду своєрідності текстів малої прози Олеся Гончара, що дасть змогу визначити стильові домінанти оповіді. Метою статті є визначення засобів авторської нарації в новелах Олеся Г ончара.

Тексти малої прози Олеся Гончара, представлені жанром оповідання є довершеним з наратологічної точки зору явищем, у якому «означено формальну структуру оповіді, яка розкриває спосіб подачі й розподілу висвітлюваних подій» [3, 477]. Більшість оповідань цього прозаїка мають багаті тематично-жанрові форми: від ліричного до лірико-психологічного, філософського. Це визначає своєрідну манеру нарації, впливає на формування фабули в часово-просторовому вимірі. В Олеся Гончара хронотоп в оповіданнях локально окреслений, причому фабульно-сюжетний і нараційний або оповідально-розповідний його різновиди не подібні за манерою вираження свідомості персонажів.

Переконливим художнім прикладом такої особливості є оповідання «Чорний Яр» 1985), у якому образно-естетично інтерпретовано болючі в українському соціумі екологічні проблеми. Автор органічно вмотивовує наратологічну дефініцію «абстракт» у лейтмотивному образі «чорниму яру», що є уособленням головного творчого задуму митця. В асоціативно досконалому, бінарному абстракті концентровано головну ідею твору - відповідальності людини за наслідки підкорення природи, що обернулося катастрофою не лише природи як такої, але й тих, хто призвів до неї, зокрема й головного персонажа Петра Гайдамаки: «Яругу перегороджують товстою дамбою-греблею... Однак розхвалювана проектантами подушка Чорного Яру - чи достатньо вона надійна? - вперше майнула тривожна думка» [5, 665].

Олесь Гончар застосовує у цій новелі такий наратологічний прийом, як авторське втручання, що здійснюється у формі «коментаря до ситуацій чи зображуваних подій., відступ оповідача, який коментує контекст» [4, 6]. Це притаманне митцю протягом багатьох років, визначає його манеру образного мислення, гуманістично окреслену авторську позицію, яка ґрунтується на засадах духовності, романтичного захоплення буттям і людської порядності. Вона увиразнює авторський або аукторіальний дискурс, який виокреслює дефініцію всезнаючого наратора: «Прикро, геть нікудишньо стало на душі, коли Петро Дем'янович підіймався крутим узвозом, який незабаром перейшов у ще крутішу стежку» [5, 655]. Наратологічний дискурс у цьому оповіданні Олеся Гончара багатий на альтерації, передусім таким її різновидом, як параліпсис. Автор так вибудовує текст, що інтрадієгетичний наратор знає про головного персонажа більше, ніж він сам: «Ні, він не боїться суду. Хоча йому й зараз ще не до кінця віриться, що все це відбувалося в реальності, а не вві сні.» [5, 659]. Це довершене мистецьке бачення виражене через внутрішню фокалізацію, що відтворює події в новелі зі змінної точки зору: дім Петра Дем'яновича, яруга, дамба. Цей прийом споріднений з монтажним принципом кінематографу відтінює вираз драматизму сюжетних ситуацій, спричинює їх змінність, непередбачуваність: «Треба мерщій нагору, до греблі: що там відбувається? До батька на подвір'я не зайшов - старому зараз не до тебе, так само, як і тобі до нього» [5, 655]. Наскрізний образ у новелі «Чорний яр», що функціонально є точкою відліку подій - своєрідний екзистент або декорація, на фоні якого художньо презентовані основні події оповідання: «Внизу, по самому дну Чорного Яру й далі видно було величезні купи сміття, що до нього й саніенспекція, певне, дороги не знає» [5, 657].

Лейтмотивний образ «чорного яру» у творі, винесений митцем у заголовок, втілює в собі моральність, людську порядність й відповідальність за наслідки екологічної катастрофи, яку спричинили безвідповідальні функціонери. Для наративу в цього твору, як й інших оповіданнях Олеся Гончара властива публіцистична манера викладу безкомпромісних авторських оцінок через антитетичні позиції, полемічність вислову, риторичні запитання: «Ні, він не боїться суду. Найстрашніше вже сталося. Хотів зробити добро, а зробив таке зло... Але за що йому така покара, оте саме «возмездіє»? Де батько?» [5, 659] У цьому фрагменті художнього тексту позиціонується експліцитний, тобто втручальний наратор, який вдається до філософських чи метанаративних коментарів, демонструючи такий фокус нарації, як гетеродієгетичний наратив з нульовою фокалізацією. Він є уособленням всезнаючого наратора, своєрідного аналітика подій, творця активної авторської позиції, типовий для малої прози Олеся Гончара.

Переконливим свідченням такої організації оповіді є оповідання «Народний артист» (1982), побудоване на документальній основі. Прототипом головного персонажа твору став народний артист СРСР, видатний оперний співак Іван Козловський. Письменник, оперуючи домислом, майстерно відзначає вірогідність художньо реалізованого образу, моделюючи щемливий факт життя співака, пов'язаний з його першим і незабутнім коханням. Прозаїк наділяє свого героя неповторними атрибутивними характеристиками (вишуканою манерою поведінки, інтелігентною зовнішністю, віковою означеністю). Оригінальні портретні деталі засвідчують непересічність внутрішнього світу особистості, нешаблонність творчої натури: «Шапочка на ньому пиріжечком, якась ніби дамська, пальто підстрелене, шарфом закутаний до самого носа. Постать сухорлява, зіщулена, а в руках квіти в целофані, великий букет живих розкішних троянд, він їх, як дитину, обережно тулить до грудей.» [6, 683]. Автор продукує в цьому творі аксіологічний тип модальності, створюючи в тексті наративні ділянки, у яких оприявнюється оцінка зображуваних подій у драматизованому вимірі життя. Один із головних персонажів, таксист, який везе відомого артиста до місця поховання його молодої коханої, зображений через світосприйняття, як обмеженого й по-міщанському виявленого: «Де він у дідька взявся на мою голову, і кому потрібна ця його поїздка безглузда?» [6, 683] Образ таксиста в новелі «Народний артист» постає у фокусі моралізації вздовж осі бажання (за моделлю наративу А. Греймаса), коли емоційно-оцінні характеристики персонажів посідають головне місце, продукуються в системі оригінально-авторських художніх деталей. Як зауважує дослідник творчості Олеся Гончара М. Гуменний, «художня деталь слугує невід'ємним компонентом образної структури тексту і навіть здатна виконувати роль символу» [2, 206]. Найбільш актуалізовано у тексті новели Олеся Гончара ретроспективні художні деталі (речові, зорові, дотикові), психологічно насичені, які скорельовані на спогади про незабутнє молоде кохання видатного артиста, акцентують аксіологічну авторську думку: «Солодко наринули спогади, відчувалося, як тепло заливало душу. І зараз хочеться з кимось поділитися пережитим, відлетілим безповоротно, виповісти комусь оте і оте. Натхненна молодість і товариство, і синьооке перше кохання -все там, там...» [6, 687]. Ампліфікативні риторичні конструкції, які використовує письменник для характеристики душевного стану персонажа, створюють еліпсис як «канонічний наративний темп» [3, 4]. Останній виокреслює драматизований мовний акт вираження кульмінаційного зіткнення антитетичних свідомостей центральних персонажів твору: таксиста та народного артиста: «Ображений надмірним доскіпуванням, пасажир знов заховався в кокон свого пухнастого шарфа. Таксист, можливо, перестав для нього існувати» [6, 683].

Олесь Гончар психологічно точно відтворює зміну стану таксиста, його зачерствілої душі під впливом пісні митця, його непересічного таланту. Розвиток наскрізної ідеї твору - сили - таланту, його позитивного впливу на людину розгорнута до розв'язки: таксист просить артиста заспівати. Таким чином, автор розширює сферу акції головного героя (за В. Проппом) як зони його дії, що формує культурологічний ореол навколо події: «І заспівав стиха, хоча голос його був повен чуття і адресований був мовби комусь далекому:

наративний гончар письменницький прозаїк

Цілуй,цілуй, цілуй її,

Знов молодість не буде.» [6, 694].

Ця подія або інтеракція з іншим сприймається «як засіб широкого художнього узагальнення, підвищеного ідейно-естетичного навантаження» [1, 129]. Загострене суб'єктивне світовідчуття митця позиціонується в гіпертрофованому авторському «Я», що оприявнюється у формі нарації «Я як свідок» з позиції почуттів, сприйняття й думок наратора.

Наративна самобутність Олеся Гончара простежується й у формуванні полемічності авторської манери оповіді, яка має глибокі корені, трансформуючи мистецькі традиції Олександра Довженка, зумовлені романтично-поетичним осмисленням буденних життєвих явищ. Цікавий і художньо досконалий у цьому відношенні наративний дискурс новели «Ода тій хаті, що в снігах» (1985). Національний архетип українства -хата - у творі прозаїка є наскрізним образом, який постає уособленням менталітетного коду пам'яті. Образ Масичевої хати в названій новелі Олеся Гончара - це конкретно зрима образна субстанція, лейтмотивна художня структура, у якій утілено головну ідею возвеличення, поетизації життя, творчого піднесення від його споглядання, що об'єктивізовано і на рівні жанрових ознак - оди, ліро-епічного жанру. Навколо наскрізного образу хати формується сюжетна лінія оповіді: «Від усього хутірця, що колись ховався хатами у степовім приярку, власне, й уціліла якимось чудом одна Масичева хата, хоча вона й стояла якраз на видноті, ближче до шляху, біліючи на згірбку на весь степ [7, 601]. Опоетизований у кращих фольклорних традиціях образ української хати в авторській інтерпретації Олеся Г ончара набуває романтично-планетарних рис через трансляцію цікавої наративної ситуації, коли грузин «з бравим вусом, із Зіркою Героя» розпитує про хату, яка врятувала йому життя у важкі роки окупації: «Оду слід би скласти тій хаті, що колись тут стояла в снігах... Пісню хвали і вдячності скласти б.» [7, 604]; «Здавалось би, після цього зникне Масичева хата з пам'яті людської. Однак виявилось, що не забуто її.» [7, 603]. Це зумовлює особливе кінематографічне сприйняття концепту національної культури, піднесеність тональності зорово-просторових художніх деталей, викладу думки, ліризацію епічного змісту новел.

Оригінальність письменницького стилю видатного прозаїка Олеся Гончара виявляється в наративній структурі його «малої прози». В оповіданнях митця останнього періоду творчості представлений широкий діапазон авторського дискурсу: від першоособового наративу («Ода тій хаті, що в снігах») до гетеродієтетичного («Чорний Яр»). У проаналізованих творах простежується аксіологічний тип авторської модальності, який засвідчує багатство виражально-зображальних засобів його презентації. Вони представлені оригінально-авторською художньою деталлю (зоровою, слуховою, дотиковою) з яскраво вираженим психологічним наповненням.

Література

1. Бандура Т. Поліфункціональність художньої деталі в поетикальній структурі наративу новел Олеся Гончара / Т. Бандура //Таїни художнього тексту (до проблеми поетики тексту): зб. наук. праць / Наук. ред. Н. І. Заверталюк. -Дніпропетровськ: Пороги, 2013. - Вип. 16. - С. 127-133.

2. Гуменний М. Поетика романного жанру Олеся Гончара: проблеми типологій / Микола Гуменний. - Київ: Акцент, 2005. - 204 с.

3. Ткачук О. Наратологічний словник / Олександр Ткачук. - Тернопіль: Астон, 2002. -173 с.

4. Літературознавчий словник-довідник /за ред. проф. Р. Гром'яка. - Друге видання, виправлене, доповнене. - Київ: Академія, 2006. - 752 с.

5. Гончар О.Чорний Яр // Гончар О. Твори в двох томах: Т. 2. Собор. Твоя зоря. Новели. Оповідання. - Київ: Наук.думка, 1993. - С. 645-660.

6. Гончар О. Народний артист // Гончар О. Твори в двох томах: Т.2. Собор. Твоя зоря. Новели. Оповідання. - Київ: Наук.думка, 1993. - С. 683-694.

7. Гончар О. Ода тій хаті, що в снігах // Гончар О. Твори в двох томах: Т 2. Собор. Твоя зоря. Новели. Оповідання. - Київ: Наук. думка, 1993. - 594 с.

Размещено на Allbest.ru