Особливості портретування в малій прозі В. Підмогильного

The philosophy of portraiture is connected with the expression of the essence of some person. It releases in the text with the concretization of the depiction of reality. The attention to portraits of the personages as to one of the main way of the creating of images evidences the author's interest to the special human microcosm and confirms the novelist's intention to figure out the human's place in the overall view of macrocosm.

Modernisticportraitby V. Pidmohylny mostly has analytical character and often appears as the author's comment in the text. The main characters in the stories “The Haidamaka” and “The Son” is not the members of some social group but the unique individualities with complicated interiors. The author represents the significant details of appearance (a face, a stature, even clothessometimes) in way that together enables to release the writer's point of view and to portray the personages.

Valerian Pidmohylny explores a human's individuality using the portraiture. The ways he depicts the individual portrait are different, they show the vectors of writer's artistic search of expressive methods. The novelist represents the individual features of the characters with the description of their behavior along with the portraiture of the lineaments and statures.

It's discovered that despite the various problematic of the stories “The Haidamaka” and “The Son” the portraits in these texts have the similar ways of structuring,in particular in expositions the writer gives some features of the personage's appearance adding the psychological characteristics gradually.

In his writings, the talented artist tried to depict the individuality using the portrait details and insisting that a human stayed alone forever in spite of his social relationship.

Key words: flash fiction, portrait, modernistic portrait, external and internal portrait, literary artistic anthroponym, individuality.

Аннотация

В статье рассматривается специфика изображения портрета в малой прозе писателя, а именно, рассказах «Гайдамака» и «Сын». Отмечается, что модернистский портрет у В. Пидмогильного часто имеет аналитический характер представлен в тексте как авторский комментарий. Главные герои изображены не как типизованные личности, а как индивидуальности с неповторимым, присущим только им внутренним миром и взглядом на сложившуюся социально-политическую ситуацию. Установлено, что внутренний портрет преобладает над внешним, писатель указывает только некоторые внешние характеристики портрета, переключая его в плоскость психологического, что обусловлено прежде всего экзистенциональным идиостилем прозаика.

Ключевые слова: малая проза, портрет, модернистский портрет, внешний и внутренний портреты, литературно -художественный антропоним, индивидуальность.

Українську малу прозу кінця ХІХ - початку ХХ століть відзначає специфічна риса, зокрема пошук нових форм, глобальних способів вираження, що було зумовлено розвитком модернізму як нового літературного напряму, нового способу відображення «філософії життя», що «обстоювала повноту людської природи, висвітлювала повноцінне буття, сприймала його як цілісне, постійне становлення, виправдовувала розширення людського Я до всесвітніх масштабів» [2, 14]. Культурно-історичні та соціально-політичні зрушення (Перша світова війна, голод 1921 - 1922 років, національно-визвольна боротьба українського народу за здобуття державності, розвиток екзистенційних течій у мистецтві тощо) призвели до «піднесення малих епічних форм, оскільки вони органічно відтворювали збурену і суперечливу дійсність та свідомість, дозволяли цілісно, “на одному подиху”, сприйняти зображене, а також виявили пластичність жанрових меж, здатність до експериментування та відкритість до інтермедіальних зв'язків» [3, 4 - 5].

У сучасному літературознавчому процесі все більшу увагу науковців привертають творчі постаті доби «Розстріляного відродження», художній доробок яких було або зовсім вилучено з культурно-читацького життя, або частково замовчувалися окремі факти їхньої літературної діяльності. Серед таких постатей і відомий український письменник Валер'ян Підмогильний, у творчому доробку якого чільне місце посідає мала проза з її особливостями зображення внутрішнього світу людини. «Творчість В. Підмогильного характерна тим, що в ній досить яскраво відчутні жанрово-стильові пошуки української прози того часу. Заявивши про себе на самому початку 20-х років як новеліст лірико- імпресіоністичного спрямування, він випробував поетику психологічного реалізму <...> і одним із перших в українській прозі ХХ ст. підійшов до осмислення сутності людини у світлі філософії класичного екзистенціалізму, випередивши у цьому навіть європейську прозу, до якої мав особливу прихильність», - зауважує В. Мельник [5, 15]. Різні аспекти життя й творчості талановитого митця були предметом наукового зацікавлення багатьох літературознавців, зокрема, серед комплексних їх досліджень помітне місце належить працям В. Мельника, Р. Мовчан, М. Тарнавського; екзистенційні мотиви творчості прозаїка розглядали Л. Коломієць, С. Лущій, Н. Мафтин, В. Мельник, В. Шевчук та ін. Незважаючи на ґрунтовні наукові розвідки, деякі аспекти творчої майстерності письменника було розглянуто лише епізодично, зокрема й особливості портретування персонажа, що й зумовило актуальність нашого дослідження.

Мета запропонованої статті - розглянути особливості портретування в оповіданнях «Гайдамака» та «Син» В. Підмогильного.

У центрі зображення будь-якого літературно-художнього твору постає людина, яка є її суб'єктом та віддзеркаленням дійсності. Літературний тип людини - це завжди індивідуальний погляд письменника, його інтерпретація структурно-семантичних складових образу, а портрет у літературі, таким чином, - один із засобів його художньої характеристики. Здебільшого письменники використовують цей засіб для розкриття типового характеру своїх героїв, висловлюють своє ідейне, емоційно-експресивне ставлення до них через зображення зовнішності, фігури, обличчя, одягу, рухів, жестів тощо.

Мистецтво портретування завжди привертало увагу багатьох літературознавців та лінгвістів. Теорію портрета, дослідження способів його творення розробляли чимало українських та російських учених у своїх наукових студіях, зокрема В. Барахов, О. Білецький, Л. Дмитрієвська, Ю. Лотман, Б. Салюк, Г. Сиріца, К. Сізова, В. Шаховський та ін. Активний аналіз конкретних об'єктів у контексті їх наукових розвідок сприяв появі низки тлумачень поняття «портрет», його типів та класифікацій. У «Літературознавчому словнику- довіднику» портрет трактують як «засіб характеротворення, типізації та індивідуалізації персонажів» [4, 546]. На думку Л. Скорини, «портрет - це опис зовнішності персонажа: тілесних, природних, вікових ознак (риси обличчя і фігури, колір волосся), а також усього, сформованого соціальним середовищем, культурною традицією, індивідуальною ініціативою (одяг і прикраси, зачіска і косметика)» [9, 115]. К. Сізова зауважує, що «портрет героя в художньому прозовому творі - це текстова категорія, сутність якої полягає в комплексному зображенні людини як єдності фізичного, соціального і психологічного. Портрет формується переважно візуальними засобами, проте його не слід звужувати лише до зображення зовнішнього вигляду персонажа, такий спрощений підхід є непродуктивним, оскільки залишає поза увагою безліч текстових компонентів, що містять пряму чи опосередковану характеристику героя, створюють його образ в уяві реципієнта. Портрет персонажа є результатом взаємодії різних композиційних прийомів, жанрово-стильових домінант, мовних засобів у площині прозового твору» [8, 28]. У нашій розвідці дотримуємося думки, що портрет - це не сукупність зовнішніх ознак, а складна естетична система, що поряд із традиційним зображенням людини містить й інші елементи.

Філософія портретування пов'язана з вираженням сутності особистості, що оприявнюється у творі крізь призму конкретизації зображення дійсності.

Звернення до портрета персонажа в малій прозі Валер'яна Підмогильного як одного з головних засобів створення образів свідчить про зацікавлення автора особливим мікросвітом людини та бажання прозаїка з'ясувати її місце в загальній картині макросвіту.

Модерністський портрет у В. Підмогильного здебільшого має аналітичний характер і нерідко виявляється у творі як авторський коментар. Головні герої оповідань «Гайдамака» та «Син» постають не як члени певного соціального середовища, а як неповторні індивідуальності з притаманним їм складним внутрішнім світом. Значущі портретні деталі зовнішності (обличчя, фігура, подекуди й одяг) автор подає таким чином, що в оповіданнях виникає й портретне уявлення героя, і розкривається авторська по відношенню до нього позиція. Наприклад, в оповіданні «Гайдамака» прозаїк через портретні деталі «робить спробу відвертого виходу в політичну атмосферу» [5, 60]. Двоє гімназистів, «учні сьомого класу К-ської гімназії» [6, 264] пристали до гайдамаків, які відступали з міста під натиском червоногвардійців. Використовуючи психологічні засоби зображення, автор намагається відобразити стосунки головного героя (Олеся) з однолітками, гайдамаками, червоногвардійцями. На початку твору в портретному описі двох гімназистів - Василя та Олеся - відчутно певне співчуття В. Підмогильного останньому, що яскраво виявлено в описі зовнішності героїв й зумовлено екзистенційністю ідіостилю письменника: «Перший з них був високий на зріст, кремезний юнак, з кучерявим розкішним волоссям, орлиним носом, похмурий і мовчазний. <...> Другий учень був невисокий, худий і слабосилий. Він прийшов до гайдамаків того, що був розчарований у житті й навіть серйозно думав про самовбивство. Йому так обридло своє безсиле тіло, своя худорлявість, випнуті маслаки на обличчі, що він сумував іноді довго й болісно, іноді плакав і проклинав усе на світі вродливе й чудове» [6, 264 - 265]. В експозиції оповідання прозаїк скупо окреслює особливості зовнішності героїв, проте надалі окремими штрихами увиразнює їхню характеристику, щоправда лише Олеся, акцентуючи на тих нюансах, що зумовлені його сприйняттям гайдамаків та червоногвардійців.

Уже в першій авторській характеристиці Олеся підкреслено, що герой був абсолютно самотнім, що він постійно жив із відчуттям непотрібності в цьому світі, його «не любили дівчата», товариші з ним віталися, а потім забували про нього, будь-які розмови провадилися ніби його й не існувало - «До сьомого класу він цього не помічав, а тепер помітив одразу й зрозумів, що він непотрібний. Від свідомості своєї непотрібності він мучився й плакав» [6, 266]. Проте на цьому автор не зупиняється й деталізує опис зовнішності Олеся, акцентуючи на «комплексі неповноцінності» персонажа: «Сорочки він ніколи не застібав, і тому було видко худі, як дошка, груди, на котрих випинались смугами ребра. Шия була довга, тонка, й на ній незграбно сиділа висока голова. Олесь вдивлявся в своє обличчя, й воно здавалось йому плямою, одноманітною, невиразною й рівною. Не було помітно ні носа, ні очей, ні рота» [6, 266]. Цікавим є також авторський прийом уведення в портрет персонажа самохарактеристику, тобто монолог: «.потім напружено вдивлявся, стискував кулаки, сварився довго й зосереджено, вкладаючи в цей жест всі свої сили, й шепотів придушено:“У проклятий, проклятий”» [6, 266], що підтверджує тезу про постійні внутрішні суперечності й сумніви Олеся.

Портретне мистецтво Валер'яна Підмогильного свідчить про його заглиблення в індивідуальність людини. Прийоми зображення індивідуального портрета в письменника мають характер різновекторного пошуку нових засобів виразності. Індивідуальне в портреті персонажа прозаїк виокремлює не лише за допомогою рис обличчя, опису фігури, але й за допомогою форми поведінки. Зокрема, на відміну від Василя, який прийшов до гайдамаків заради пістоля й повернувся додому, Олесь намагався віднайти себе і в таборі гайдамаків, і під час полону в червоногвардійців. Він виявився морально й фізично стійкішим від Василя та деяких гайдамаків. У полоні в нього остаточно прокинулася жага до життя й під час допиту Олесь несподівано заявив: «Ні від чого я не відрікаюсь. Я боронив інтереси України й буду далі їх боронити від усякого ґвалту й грабування» [6, 275], а коли йому зачитували власне свідоцтво про смерть, він «не захвилювався. Просто й в голову не йшло, що жива людина може почути свідоцтво про свою смерть» [6, 275 - 276]. Портретні деталі в оповіданні «Г айдамака» передають не лише зовнішні характеристики, але й зміни душевного стану персонажа під впливом тогочасних соціально -політичних явищ.

Проблемі голоду 1921 - 1922 років присвячено одне з найпопулярніших оповідань В. Підмогильного «Син», у якому автор випробовує головного героя Грицька Васюренка на стійкість, коли моральність вимірюється опозицією «життя - смерть». На відміну від «Гайдамаків», в оповіданні «Син» майже відсутній зовнішній портрет героя. Лише в експозиції автор зазначає, що «Васюренко зліз з платформи <...> Його сірі полотняні штани стали брудно - червоні від залізнякового пилу, й він даремно бив собі по колінах своєю великою схудлою рукою» [6, 315]. Епітети «великою схудлою» характеризують не лише зовнішні риси персонажа, але й образно відтворюють його сутність: в уяві читача імовірно постане кремезний чоловік, який через певні обставини виснажений, знесилений. Цікавою особливістю портретування у визначеному творі є те, що опис зовнішності подано автором за допомогою характеристики Васюренка іншими персонажами. Зокрема, його паспортизовані дані наведені в ситуації розмови Грицька з його рідною сестрою Марійкою: «Не малий ти, слава Богу, двадцять три маєш, а як дитина» [6, 322].

Грицько та Марійка постають як «полярні крайності» [5, 108] не лише в зображенні ставлення до поступово вмираючої від голоду матері, але й в портретному їх зіставленні. Марійка була «... гладка, що й кісточки не щипнеш» [6, 323], а Грицько «чисто знемігся <...> Три дні постив, а шматочок матері зберігав. Його обличчя змінилося: борода поросла нерівним клоччям, очі запали і ніс став тоненький, як трісочка. Сам він якось витягся вгору й видавався надміру високим» [6, 329]. Заможна сестра постійно докоряє братові, що він не дає матері спокійно вмерти: «Матір Бог кличе, а ти її нагло на світі держиш. Мучиш ти її, гріх тобі, Грицю» [6, 322].

Важливу роль у художній передачі змін, що відбувалися в зовнішності та внутрішньому світі героїв, відіграє й поетика контрасту. Яскравим підтвердженням цього є опис помешкання брата та сестри: у Грицька та матері «хата була така стара, що її довелося підперти кілками, “взяти в рямці”, як сміявся небіжчик волосний писар. Поруч неї стояв напівзавалений льох, а клуню він давно вже продав на дрова за пуд ячменю добрим людям», у середині «не було навіть на чому сісти. Стільці, лаву, стіл, скриню давно вже продано за час довгої хвороби господині. Ніби випадком потрапили люди в цю порожнечу і зараз підуть геть, лишаючи подерті стіни, роззявлену піч і рештки паперових окрас, що безладно звисали із стелі» [6, 320 - 321]. Натомість хата «шуряка Корнійчука» була з «бляшаним дахом і мальовничими віконницями. Гарна хата, а багато клопоту мав через неї Олекса» [6, 321]. Останнє підтверджує загальновідому істину, що не гроші рятують душі й світ, а розвинене почуття моралі, що оприявнюється у творі через вираз героїв ставлення до рідної матері. Цікавим є і той факт, що письменник виходить за межі фольклорних традицій, коли ближчою до матері вважають доньку, а не сина. В оповіданні «Син» «тільки син почував на собі вагу її [матері - Т. К.] мертвого життя».

Потрібно зазначити, що аналізуючи образи-персонажі, літературознавці, як правило, особливу увагу приділяють літературно -художньому антропоніму. Відомо, що ім'я в літературному творі не лише називає людину, воно спеціально (з певною метою) дібране автором. В оповіданні «Гайдамака» імена Василь та Олесь вказують, першочергово, на національність - обидва українці, проте ім'я Василь асоціюється з впевненою людиною, зі сформованим мікросвітом та певною позицією (згадаймо, Василь, потрапивши до гайдамаків, мав певну мету - отримати пістоль), а ім'я Олесь - семантично співвідноситься з дитинністю (протягом твору Олесь декілька разів плакав: спочатку від почуття своєї непотрібності, а потім - від того, що залишився живий), тобто з людиною, яка ще не має особистої думки, легко піддається впливові інших, зовнішніх обставин (як в епізоді обміну шапками, коли Олесь віддав гарну смушеву шапку, а натомість узяв потерту й засмальцьовану). В оповіданні «Син» ім'я Марія апелює до сталої антропонімічної традиції (у перекладі з грецької, «Марія» означає «гірка»), замість загальнолюдського архетипного трактування, коли образ Марії асоціюють з матір'ю, тому маємо приклад певного дисонансу - негармонійне поєднання імені з долею (образом) його носія. Контрастним видається й ім'я Грицька Васюренка. В. Підмогильний навмисне називає його Грицьком, імовірно вказуючи на його досить молодий вік (зазвичай у селі так звертаються до молодих хлопців), а прізвище Васюренко, у складі якого наявний звук «р», що надає негативного звучання, навпаки промовисто натякає на достатньо сильну духом людину, яка, незважаючи на свій вік, є морально стійкою до соціальних явищ.

Таким чином, можемо зробити висновок: 1) незважаючи на різноаспектну проблематику визначених творів, портрети мають спільні засоби структурування; 2) в оповіданнях «Гайдамака» та «Син» В. Підмогильний в експозиції подає лише деякі риси зовнішності образів-персонажів, поступово додаючи суттєві психологічні характеристики; 3) у своїх творах талановитий митець прагнув відобразити індивідуальність, наголошуючи на тому, що людина завжди залишається самотньою, хоч і знаходиться в суспільстві, що відтінено й портретними деталями.

Список використаної літератури

1. Барахов В. Литературный портрет (Истоки. Поэтика. Жанр) / В. С. Барахов. - Ленинград : «Наука», 1985. - 312 с.

2. Ковалів Ю. Історія української літератури кінець ХІХ - поч. ХХІ ст. : у 10 т. / Юрій Іванович Ковалів. - К. : Видавничий центр «Академія», 2013. - Т. 1: У пошуках іманентного сенсу. - 2013. - 510 с. - (Серія «Альма-матер»).

3. Ленська С. В. Українська мала проза 1920 - 1960-х років: ідейно- тематичні домінанти, жанрові моделі і стильові стратегії : дис. на здобуття наук. ступеня д-ра філол. наук : спец. 10.01.01 «Українська література» [Електронний ресурс] / Світлана Василівна Ленська. - К., 2015. - 470 с. - Режим доступу : http://www.library.univ.kiev.ua/ukr/elcat/new/detail.php3?doc_id=1648993.

4. Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р. Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. - К. : ВЦ «Академія», 2007. - [вид. 2-ге, виправлене й доповнене]. - С. 546 - 548. - (Nota bene).

5. Мельник В. О. Суворий аналітик доби: Валер'ян Підмогильний в ідейно - естетичному контексті української прози першої половини ХХ ст. : [монографія] / Володимир Олександрович Мельник. - К. : Ін-т літ-ри ім. Т.Г. Шевченка НАН України, 1994. - 320 с.

6. Підмогильний В. Місто : Роман та оповідання / [передм. В. О. Шевчука; Приміт. В. О. Мельника]; Худож. оформл. Н. В. Сосніної / Валер'ян Підмогильний. - К. : Веселка, 1993. - 351 с. - (Шкільна бібліотека).

7. Сізова К. Портрет в українській літературі помежів'я ХІХ - ХХ століть : від об'єктивно-зображальних засад до психологізації [Електронний ресурс] / Ксенія Сізова // Дивослово. - 2013. - № 4. - Режим доступу до журналу : http://dyvoslovo.com.ua/wp-content/uploads/2016/03/11-0413.pdf.

8. Сізова К. Трансформація міметичних принципів портретування в українській прозі ХІХ - ХХ століть : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня доктора філол. наук : спец. 10.01.01 «Українська література» / Ксенія Сізова. - К., 2011. - 40 с.

9. Скорина Л. В. Аналіз художнього твору : Навч. посіб. для студентів гуманітарних спеціальностей (філологія, літературна творчість, журналістика) / Людмила Скорина. - Тернопіль : Навчальна книга - Богдан, 2013. - 424 с.

Размещено на Allbest.ru