Екзистенційність хронотопу в повісті Валер’яна Підмогильного "Остап Шаптала"

Valerian Pidmohylnyi's creative work, one of the brightest artists of the Executed Renaissance, prose-writer of high writing culture, who was enwrapped into the psychology depth of human nature variety have attracted many famous scholars' consideration. And the present day the study of artist's original creative heritage are marked by literary specialists ' scientific examinations in the variety of perspectives. The current phenomenon of the modern literary discourse is the existential perusal of Pidmohylnyi's heritage. And that is fully logical.

The article deals with Valerian Pidmohylnyi's narrative “Ostap Shaptala” in the context of existential discourse. Author's attention is focused on chronotopic composition of the work, which builds on the hero's perception of the instincts of death, loneliness, alienation, irrelevance. Chronotope of lost space, insular, confined interior, church is actualized; motive of meetings, concept of the window, rural / urban toposes is also studied.

Archetypical display of human existencia in the analyzing V. Pidmohylnyi's narrative is the pain that defines semantic content of the chronotope and closely related to the religiousness. Ostap Shaptala's religiousness defines the time dynamic of the short novel, in particular, the coherence of historical and church time.

Having studied the chronotope of Valerian Pidmohylnyi's narrative “Ostap Shaptala”, which is shown through the recreation of the main hero's stream of consciousness, we can state chronotope existentiality which is become apparent in rural and urban settings. At the end of the story the time stops. Such relative and at the same time open ending testifies chronotope disconnection, openness of the existential problem of choice which Ostap Shaptala faces, latent presence of the transparent topic of death.

Key words: existentiality, chronotope, alienation, crisis situation, rural / urban toposes, time markers.

Творчість Валер'яна Підмогильного - одного з найяскравіших митців епохи «Розстріляного відродження», прозаїка високої культури письма, заглибленого в психологію багатовимірного людського характеру - привертала увагу багатьох відомих дослідників (П. Колесник, М. Ласло-Куцюк, С. Лущій, В. Мельник, Р. Мовчан, Н. Мафтин, Т. Пастух, М. Тарнавський, В. Шевчук та ін.). І сьогодні вивчення самобутнього творчого доробку митця позначене науковими пошуками літературознавців у найрізноманітніших ракурсах: жанрово-стильовому, характеру осмислення художнього світу в контексті імпресіоністичної повісті (С. Журба); з'ясуванню співвіднесення ірраціонального / раціонального в характерах героїв В. Підмогильного (І. Котик); розгляду специфіки моделювання художньої свідомості (Н. Мафтин); концепції людини, рис національної ментальності (І. Кудря), проблем відчуження та абсурду (Л. Пізнюк), страху, відчаю, смерті (С. Хопта) тощо.

Актуальною проблемою сучасного літературознавчого дискурсу є екзистенційльне прочитання доробку В. Підмогильного. І це цілком закономірно, бо, як справедливо підкреслив В. Мельник, «українська проза до В. Підмогильного ще не знала такого докладного обґрунтування екзистенціальності людини» [5, 271].

У сучасних інтерпретаціях української літератури 20-х років минулого століття знаходимо підтвердження думки про те, що власне екзистенційні мотиви - сенсу буття, нездійсненних сподівань, абсурдності навколишнього світу, самотності, відчуженості, страху, відчаю, страждання, смерті - наявні у творчості А. Головка, Є. Плужника, М. Хвильового, П. Панча. Але екзистенціалізм в Україні не став явищем поширеним через ідеологічний тиск партії і держави на літературу і мистецтво, тоталітарну заблокованість життя і творчості письменників, засилля ортодоксальної критики, що призводили до трагедії талановитих митців. На цьому тлі, ніби спалах метеорита в небі, вияскравлюється постать Валер'яна Підмогильного - письменника, у творчості якого екзистенціалізм виявився найглибше й найпослідовніше, що засвідчують його повісті «Остап Шаптала» (1921), «Третя революція» (1926), збірка новел «Проблема хліба» (1927). «Очевидно, такий тип мислення був органічно властивий письменникові», - зазначає Вал. Шевчук, акцентуючи на його унікальності: це «майже геніальне прочуття одного з мислительських комплексів людини ХХ століття» [7, 12].

Повість «Остап Шаптала», яку В. Дончик назвав «найпершою повістю в нашій (радянській - Н. О.) прозі» [2, 57], «стала ніби рубіконом між ранньою, хоч якою цікавою, а все-таки учнівською прозою, що зібрана в першій книжці, і майстерними, блискучими оповіданнями «В епідемічному бараці, «Собака», «Проблема хліба» [7, 10]. Літературознавці справедливо вважають цей твір новим словом у творчості письменника й класичним зразком екзистенціалізму. Повість «Остап Шаптала» розглядалася дослідниками різноракурсно як у контексті прозового доробку митця, так і з погляду психоаналітичної теорії й художньої реалізації буддистських мотивів (І. Котик, М. Нестелєєв), сільського хронотопу (С. Жигун), інтертекстуального поля (С. Журба), наративної структури (Л. Рева), типологічного аналізу текстів зазначеної повісті В. Підмогильного і творуКамю «Сторонній» з метою вивчення екзистенціалів «відчуження» і «смерть» (Є. Лепьохін), модусів художньої екзистенції у В. Підмогильного, М. Яцкова та Домонтовича (С. Хопта) та ін.

І все ж повість «Остап Шаптала» В. Підмогильного видається нам ще не дослідженою належним чином, зокрема й проблема вивчення твору в контексті історії та поетики жанру повісті в українській літературі ХХ століття, психологізму у творчому доробку митців 20 -х років, окремих аспектів поетики твору, зокрема її хронотопічної організації, наративу, ідейно-естетичної функції художньої деталі, кольорономінантів тощо.

Мета пропонованої статті - проаналізувати екзистенційність хронотопу повісті «Остап Шаптала», його функції увиразнення картини світу, який набирає ознак трагічності, вираження болісних пошуків особистістю свого місця в духовному космосі, подолання нею оголеного інстинкту смерті.

Екзистенційний хронотоп у повісті В. Підмогильного базується на усвідомленні героєм самотності, відчуженості, непотрібності, страху, абсурдності світу, роздвоєння і злиття свідомого й підсвідомого. Так автор художньо реалізує «відомий мотив «цвіт яблуні» (М. Коцюбинський): пріоритет особистого почуття перед обов'язком» [4, 68].

Коли повість «Остап Шаптала» побачила світ, її автору, Валер'яну Підмогильному, якого правомірно назвуть «суворим аналітиком доби» (В. Мельник), був 21 рік. Його героєві Остапові - сільському хлопцеві, який здобув освіту в місті (як і автор) і працював там інженером на гамарні, було не набагато більше. Сестрі героя Олюсі, за точною вказівкою в тексті, виповнилося 22, коли вона померла. Остап - старший люблячий брат, інтелігент у першому поколінні, належав до тієї частини молоді, яку письменник добре знав і яку власне репрезентував у своїй ранній, та й пізнішій прозі. Асоціальний (Остапа зовсім не цікавить те, що відбувається в суспільстві, він живе лише своїми відчуттями, переживаннями, болем), нерелігійний («Шаптала знав, що сестра, як і він, не вірить у Бога» [6, 250], точніше релігійний на рівні підсвідомому), нетворчий (наукою займається його товариш, грубий «трансцендальний математик» Левко Вербун) Остап Шаптала, відчужений, пасивний, «для якого смерть - не тільки логічне, а й щасливе довершення життя, «радість нерухомості» [3, 663], певною мірою унаочнює індивідуально-конкретну, окремішню людину в кризовій ситуації, роздвоєну, рефлектуючу, не «виліплену» творчою уявою автора, а закорінену в національний ґрунт, у життя народу та української інтелігенції.

Архетипним образом вияву людської екзистенції постає в аналізованій повісті В. Підмогильного біль, що власне визначає смислову наповненість хронотопу й тісно пов'язаний з релігійністю, яка є, що переконливо обґрунтовує І. Котик, «типово східною». «Його (Шаптали - Н. О.) духовний шлях відповідає ранньобуддійській концепції нірвани - тобто погамуванню почуттів, бажань, досягнення цілковитого спокою» [4, 66], - зауважує дослідник.

Релігійність Остапа Шаптали визначає часову організацію твору, зокрема, поєднання історичного часу з церковним - Великоднем - святом, коли «Г осподь відчиняє небо і через небесні ворота приносить у людські душі очисний вогонь» [1, 54]. Саме на Великдень відбувається частина подій повісті. Твір починається з психологічного відтворення стану героя в церкві, коли «до початку Великодньої заутрені лишалось ще досить часу» [6, 247]. Великодня ніч має стати моментом духовного перелому, прозріння, одкровення, просвітлення, очищення - на зміну буденному, суєтному часу приходить час сакральний. Час у хронотопі церкви зводиться до кількох годин, але вони є знаковими у подальшому розвитку сюжету. І Великодня ніч, і церква для Остапа Шаптали - це не радість і світло, це все важке, чуже, незрозуміле, темне, що «гнобило його, прикро вражало тепер, коли він і на мент не забував, що дома конає його сестра» [6, 248]. Смерть сестри Олюсі - зав'язка сюжету, і все у творі надалі пов'язане з цією подією. Герой бачить церкву «сірою й вогкою», повною «незрозумілого шамотіння старого дяка й боязких згуків обережної людської ходи» [6, 247], у ній «темні кутки», «в одчинені двері навшпиньках заходили люди, ніби ховаючись, ніби йдучи на злочин» [6, 247]. Уже на початку повісті, абсурдність й алогізм постають як концептуальні чинники світосприйняття і внутрішнього стану героя: Великодня ніч - і сірість, вогкість, темнота, важкість, злочин. Радісні Великодні дзвони - і «важке і маснувате повітря» від них. Люди в цей день славлять Христа, який воскрес, - і «тремтіння» Шаптали, котрий «почвалав додому» і побачив, «як чорною хвилею сунулись за ним люди» [6, 248]. Початок повісті, як бачимо, представлено сільським хронотопом (сільська церква, Великодня ніч, ранній ранок - батьки чекали сина розговлятися), органічно поєднаним із хронотопом церкви.

В. Підмогильний, який дбайливо примножував кращі традиції української класичної прози, пов'язаної з іменами М. Коцюбинського, В. Стефаника, В. Винниченка, акцентував, що хата для українця - своєрідний Космос, спадщина батьків, святе місце, де ти народився і виріс, чи не єдиний прихисток від недоброї долі. Остап Шаптала - «дорогий гість із міста» для батьків - на велике церковне свято повернувся додому, до рідної хати. Але це не прихисток і не спасіння для нього. Автор скупо фіксує інтер'єр замкненого простору сільської хати: невеличка вітальня, «освітлена боязким полум'ячком лампадки» [6, 249]; кімната сестри, у якій він жив до від'їзду в місто, у зображенні якої виокремлено лише дві деталі: лампадка й вікно; стіл «вщерть заставлений їжею» [6, 250]. Це своє і разом з тим зовсім чуже. Село, як і хата, своє, бо тут «рідна» Олюся, але батьки «чужі», особливо мати. Весною, коли все розцвітає, коли приходить такий довогоочікуваний Великдень, помирає Олюся і, отже, усе закінчується, нічого доброго, милого, рідного вже немає й ніколи не буде. Цей сільський хронотоп Остапові чужий і рідний водночас. Смерть Олюсі уможливила вибір Остапа: він ніколи не повернеться в село. Часова маркованість - герой прожив у селі тиждень після смерті сестри - детермінувала його остаточний розрив і з хатою, і з батьками, і з селом: «Його (Шапталу - Н. О.) зненацька вразило слово «син», яким його взивали. Він не почував більше, що ця жінка йому мати, що він народився в цій хаті, і що все навкруги бачило його дитинство» [6, 276]. Тема втраченого рідного «батьківського» простору займає в повісті помітне місце, але не виступає на перший план - найважливішим за все є смерть Олюсі.

Екзистенційний пошук героєм сенсу життя без сестри оприявлюється в міському хронотопі й увиразнює вираження депресивного стану Остапа Шаптали, викликаного смертю найріднішої людини, відчуття тотальної покинутості й невлаштованості в житті. Конкретні географічні координати, топографічні домінанти, просторові орієнтири (робочий кабінет Остапа на Борисівській вулиці, квартира в бабусі Одарки, Дніпро, дзвіниці, сад над Дніпром, гамарня, «що розкинулась містом разом з великим робітничим висілком» [6, 266], кімната Вербуна на горі, головна вулиця, далекі передмістя, пансіон пані Чужинської, університет, де Вербун читав лекції, консерваторія, військова майстерня, порт тощо) насичені відчуттям розслабленої позачасової аморфності. Події, зображені в повісті, відбуваються приблизно протягом місяця (більше / менше) - від Великодня - приходу весни (перший часовий маркер) до середини травня (другий часовий маркер, позначений устами Зінька Галая: «Сьогодні день дванадцятого травня» [6, 298]). Та цей же час видається розширеним, розтягнутим, бо герой постійно страждає, впадає в розпач, то відчуває, то не відчуває своє тіло, кидається з однієї крайності в іншу; спокій і відсутність руху (автор неодноразово підкреслює, що Остап багато лежить, спить, хорониться від протягів, сидить «у фотелі в темному кутку», він не пішов, а «поплентався», «почвалав», «блукав») асоціює зі смертю, що «руйнує душу і вселяє жах» [6, 284], відчуває себе «вигнаним і непотрібним», кличе сестру, хоче до неї, бо в неї, мертвої, «воля, а тут в'язниця», назбирує квітів, виплітає гірлянду, запалює свічки у своїй темній кімнаті, «напахченій квітками і воском» [6, 308]. підмогильний хронотоп повість екзистенційний

Дискомфорт існування героя після смерті сестри підсилено й художніми деталями на позначення церковних атрибутів, серед яких домінує така промовиста деталь, як свічка. Семіотика одягу в повісті пов'язана насамперед з репрезентацією героя в конкретному просторі - реальному, насиченому, об'ємному, який, проте, непридатний для життя, бо останнє для Шаптали - це порожнеча, яку можна заповнити лише інстинктом смерті. Окреслені деталі одягу (їх усього три) - капелюх, «блискуча тужурка» і «широка мережана сорочка» - характеризують героя в семіопросторі, що об'єднує міську й сільську культуру. Наполегливе повторювання такої деталі суто міської культури як широкий капелюх (капелюх «зліз йому на обличчя», «упав йому на коліна», Остап «повісив капелюха», «натяг капелюха», «ще нижче насолопив собі ширококрисого капелюха», сів на землю й «здійняв капелюха», «надів капелюха» тощо), не стільки підкреслює модну тенденцію одягу тогочасної епохи, скільки оприявлює вираження внутрішнього стану відчуження й пасивності героя, що акцентовано й реалізацією його підсвідомого бажання заховатися, відмежуватися від цього абсурдного світу ширококрисим капелюхом.

Як відомо, у літературній топології образ дому посідає особливе місце - це простір і зовнішній, і внутрішній. У повісті В. Підмогильного і сільська хата, де народився й виріс Остап Шаптала, і квартира, яку він винаймає в бабусі Одарки, і його робочий кабінет на Борисівській (міський топос) репрезентують замкнутий світ, що вбиває людську душу, позбавляє її життєвого сенсу. У маленькій кімнаті в селі помирає рідна людина - і решта не має ніякого значення. Погляд Остапа фіксує все знайоме в цій кімнаті, але це зовсім ніяке, безбарвне, неживе: вікно, подушка, ліжко, стілець, ковдра. Інтер'єр кімнати на Борисівській у місті виписаний більш детально. Це робочий кабінет, у якому працював вечорами Остап, «коли служив на гамарні» [6, 265]. Уважний погляд наратора немовби збоку на те, що було потрібне Шапталі («великі шафи з книжками та різним хімічним приладдям», «товсті зшитки, довгі плани, розрахунки і кошториси», «пляшки, реторти з барвистими планами» тощо), а тепер «далеке, ніби не ним зроблене, непотрібне й зайве» [6, 265]), активізує думку про кінець людського життя, марноту та несуттєвість того, що було вчора. В описі кімнати Остапа в бабусі Одарки увагу акцентовано на «темному кутку», у якому стояв фотель. Називається по суті єдина деталь інтер'єру - фотель, у якому здебільшого сидів заглиблений у себе Остап - так окреслюється замкнутий простір, а в замкненому просторі - прагнення тотальної втечі від світу.

Автор поглиблює значеннєве наповнення хронотопу дому через семантику вікна як «частини житла, наділеної символічними функціями як нерегламентований вхід або вихід» [1, 72]. У кімнаті, де «конає сестра», «блимала лампадка і кидала непрозорі плями на вікно» [6, 249], тут мешкав Остап, коли приїжджав улітку додому; «коли дім засинав, він одчиняв вікно та споглядав, як виринають з недалекої річки вогні мрій» [6, 250]; Великоднім ранком у рідній хаті Остап бачить, як «по вікнах у синій труні помирали зорі» [6, 252]; у кімнаті Левка Вербуна «можна було, перехилившись з вікна, брати участь у цім житті, вдихаючи його в себе...» [6, 277]; Зінько Галай просить Остапа відчинити вікно, щоб слухати, що співає весна» [6, 257], він же перебирається в кімнату Левка, бо з «вікон її можна було бачити все місто навкруги, річку, а за нею лани та гаї» [6, 276], а в кімнаті, де жив Зінько раніше, вікна «упиралися» в «цегельний мур» [6, 260]. Вікна робочого кабінету Остапа на Борисівській «виходили в сад», але в ній панувала «вічна тінь», бо дерева заступили її вікно від сонця» [6, 265] (підкреслено мною - Н. О.). На нашу думку, концепт вікна покликаний певним чином регулювати вираз екзистенційного напруження повісті, поглиблення смислової наповненості хронотопу. Час у повісті В. Підмогильного «Остап Шаптала» тісно пов'язаний із мотивом зустрічей, що відбуваються в різних місцях: у селі з батьком, матір'ю, Олюсею на початку твору, з батьком і матір'ю після смерті сестри; у місті - один раз з батьком і матір'ю, двічі - з батьком; зустрічі з товаришами Зіньком Галаєм та Левком Вербуном, дівчиною Ласею, яку Остап рятує від самогубства, піклується про неї, оберігає її, підтримує її. Але ці зустрічі не мають конструктивного значення, вони нічого не змінюють у житті героя, не зменшують його інтенсивного почуття вини перед сестрою (її, що так любила свого брата, немає й не буде ніколи, а він живе для чого?), безпомічності, зайвості, змученості й дезорієнтованості в цьому чужому світі. Таким чином, хронотоп повісті В. Підмогильного «Остап Шаптала» оприявлюється через відтворення потоку свідомості головного героя, при цьому виразно простежується екзистенційність хронотопу, що виявляється в сільському і міському параметрах. Час у фіналі сюжету твору зупиняється: Остап у своїй кімнаті в місті, де бабуся Одарка в'яже панчохи, розповідає про «дорожнечу та інше», а Вербун і Галай, які іноді приходять, нічого не змінюють у житті героя, «який почував себе мандрівником, що, опинившись на далекій станції, оточений чужою обстанковою, має чекати жаданого потягу» [6, 311].

Такий умовний і водночас відкритий фінал засвідчує розімкнутість хронотопу, відкритість екзистенційної проблеми вибору, що постає перед Остапом Шапталою, латентну присутність наскрізної теми смерті.

Список використаних джерел

1. Войтович В. Українська міфологія / Валерій Войтович. - К. : Либідь, 2002. - 664 с.

2. Дончик В. Український радянський роман: рух ідей і форм / Віталій Дончик. - К. : Дніпро, 1987. - 429 с.

3. Єфремов С. Історія українського письменства / Сергій Єфремов. - К. : Бешіпа, 1995. - 608 с.

4. Котик І. Іраціональне / раціональне в характерах героїв Валер'яна Підмогильного / Ігор Котик // Слово і Час. - 2003. - № 5. - С. 64 - 70.

5. Мельник В. О. Суворий аналітик доби: Валер'ян Підмогильний в ідейно - естетичному контексті української прози першої половини ХХ ст. : [монографія] / Володимир Олександрович Мельник. - К. : Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 1994. - 320 с.

6. Підмогильний В. Остап Шаптала / Валер'ян Підмогильний // Досвід кохання і критика чистого розуму: Валер'ян Підмогильний: тексти та конфлікт інтерпретацій / Упоряд. О. Галета. - К. : Факт, 2003. - С. 245 - 312. - (Літературний проект «Текст + контекст». Знакові літературні доробки та навколо них).

7. Шевчук В. Екзистенціальна проза Валер'яна Підмогильного / Валерій Шевчук // Підмогильний В. Місто : [роман та оповідання] / В. Підмогильний; передм. В. Шевчук; приміт. В. Мельник. - К. : Веселка, 1993. - С. 5 - 20.

Размещено на Allbest.ru