Особливості ономастикону повісті В. Даниленка "Сонечко моє, чорне й волохате"

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОСОБЛИВОСТІ ОНОМАСТИКОНУ ПОВІСТІ В. ДАНИЛЕНКА «СОНЕЧКО МОЄ, ЧОРНЕ Й ВОЛОХАТЕ»

Розглянуто специфіку власних назв у повісті Володимира Даниленка «Сонечко моє, чорне й волохате». Проаналізовано різні види літературно - художніх онімів, охарактеризовано їх структуру, навантаження, роль у втіленні авторського задуму.

Онімний простір художнього тексту є цілісною структурою, що виконує певні художні завдання залежно від ідейно-тематичного і жанрового спрямування літературного твору. Власні імена відбивають індивідуально-авторську манеру письма, а також індивідуальну художньо-мовну картину світу загалом, реалізують авторську концепцію світобачення, сприяють побудові художнього образу.

Власне ім'я є невід'ємним компонентом будь-якого художнього твору. Тому дослідження функціонально-стилістичних особливостей літературно-художньої антропонімії в художньому творі - одна з важливих проблем сучасної ономастики. Теоретичні питання літературної ономастики розроблено в працях Ю. Карпенка [6], О. Карпенко [5], Л. Белея [1], В. Калінкіна [4]. Специфіку власного імені в художньому творі досліджували Н. Бияк [2], Т. Крупеньова [7], Г. Лукаш [8], Л. Селіверстова [9], О. Усова [10], Г. Шотова-Ніколенко [її] та ін. Розширюється коло авторів, твори яких підлягають ономастичним дослідженням (Леся Українка, І. Франко, Ліна Костенко, В. Винниченко, Ю. Яновський, О. Гончар та ін.), хоча робіт, присвячених комплексному аналізові ономастикону творчого доробку сучасних письменників, зокрема Володимира Даниленка, ще небагато. У цьому актуальність нашого дослідження.

Мета цієї статті - здійснити комплексний аналіз власних назв у повісті Володимира Даниленка «Сонечко моє, чорне й волохате». Завдання - описати склад художнього ономастикону цього твору, з'ясувати семантику, структуру і функції онімних одиниць у ній.

Власна назва викликає у читача низку асоціацій, які впливають на розуміння твору та його декодування. Наприклад, прізвище одного з персонажів - Нужний. Це уособлення образу «нужної» (просторічна форма) людини, людини, яка допоможе в складній ситуації, вирішить проблему. До нього звертається Євген Луньо, коли залишається без роботи:«Я ж казав, що подзвоню Нужному»[3, с. 27].

Використовуючи одночленне найменування, автор зосереджує увагу читача на семантиці власної назви: «Це дім Нужного» [3, с. 28]; « Увечері тато повів нас на домашній концерт до Нужного» [3, с. 30]; «Нужний виявився товстуном із вусами й борідкою в стилі Миколи Леонтовича» [3, с. 30]. Двочленне найменування використано в ситуації знайомства для підкреслення офіційності: «- Знайомтесь, Всеволод Нужний, - відрекомендував нам його батько» [3, с. 30]. Характеризувальну функцію виконують авторські коментарі: «Тож мені приємно, що серед старої київської інтелігенції, до якої належить Всеволод Нужний, почала відроджуватися ця добра традиція» [3, с. 30]; «Дуже скромно як для колекціонера Малевича й Архипенка, - холодно мовила вона, ховаючи в гаманець зароблені гроші» [3, с. 31.]

Промовистість власних назв художнього твору виявляє себе різними способами і на всіх мовних рівнях. Семантика антропоніма Любов Дєньга влучно й однозначно характеризує персонажа, надаючи читачеві додаткову, конотативну інформацію, що містить і вказівку на певні прикмети носія, і його оцінку: «За жінкою з таким ім'ям і прізвищем мій чоловік точно не пропаде. Тут будуть і любов, і гроші» [3, с. 65]. Цей антропонім «промовляє» й на синтаксичному рівні, виступаючи в реченні суб'єктом дії: «Я не знав, де живе він із цією безпардонною Дєньгою» [3, с. 61]; «Дєньга не особливо зважала на мою присутність» [3, с. 36]; «Дєньга... несподівано запропонувала» [3, с. 37]. Навіть коли семантика власного імені чітка й зрозуміла, автор додає свої коментарі, які змальовують образ новими барвами: «Аллі Іванівні Коропець дуже личило її прізвище. Вона була в тілі й достатньо слизькою. Принаймні, голими руками її не впіймаєш» [3, с. 66]. Фразеологізм, ужитий в цьому контексті, лише посилює художній ефект.

Серед антропонімів, ужитих у тексті повісті «Сонечко моє, чорне й волохате», багато прізвищ визначних діячів мистецтва, зокрема композиторів і музикантів: Шопен, Сергій Прокоф'єв, Рахманінов, Бах, Гленн Гульд, Ріхтер, Падеревський, Шопен, Гайдн, Олів 'є Мессіан, Володимир Горовиць, Микола Леонтович. Вони виконують різні функції. Насамперед це пов'язано з темою твору, адже один з головних персонажів - Євген Луньо - талановитий музикант, і його життя й діяльність пов'язані з музикою.

Називаючи прізвища вигаданих персонажів, автор користується моделями з антропонімними суфіксами -енк(о), -к-, -ук, -л-, -х-: Бурденко, Браїлко, Кукурійко, Цицалюк, Мацула, Птуха, Кремпоха, Ребкало тощо.

Привертає увагу спосіб називання рідних і близьких людей: Славко, баба Соля, баба Павця, дід Оксень. Ці імена звучать інтимно- голубливо.

У тексті повісті переважають найменування, створені за моделлю «ім'я + прізвище». Вони виконують переважно інформативну, номінативну функцію: «Звати мого батька Євген Луньо» [3, с. 7]; «А в школі Ірена Полулях від класу піднесла мені букетик блакитних троянд» [3, с. 55]; «...сленг Ії Браїлко мені здається таким же природним, як її пірсинг і біжутерія» [3, с. 57]; «Моя однокласниця Єва Икавка торгує на Дарницькому базарі городиною і фруктами» [3, с. 27].

Найменування, утворені за моделлю «ім'я + по батькові + прізвище», у тексті повісті вжито всього двічі: «Взагалі-то я не мав наміру ні з ким сваритися і, тим більше, протиставляти себе класу, як сказала вчителька укрмови Алла Іванівна Коропець» [3, с. 65]; «Уфілармонії працювала завгоспом Мотря Степанівна Борзило - безцеремонна і дебела баба, що могла випити склянку горілки і не скривитись» [3, с. 41]. У першому прикладі відбито традицію офіційного називання особи, зокрема вчительки, у другому автор створює комічний ефект, поєднуючи офіційність моделі «ім'я, по батькові та прізвище» з апелятивом зниженої оцінки «баба» й епітетами «безцеремонна і дебела».

Одночленні антропоніми виявляють здатність до узагальнення: «В оркестрі були Влащенко і Малащенко, які грали на мандолінах. А Мотря Степанівна ніяк не могла запам'ятати, хто з них Влащенко, а хто Малащенко» [3, с. 42]. Структура антропоніма - не єдиний засіб створення узагальнення. Спільна словотвірна ознака, доповнена авторською характеристикою, теж змушує читача сприймати двох персонажів однаково: «Одного з цих хлопців звали Жорик, а другого - Вітик» [3, с. 51]. Володимир Даниленко відзначає лише деякі відмінності в зовнішньому вигляді цих хлопців, інші ж характеристики є спільними для обох: «На цей вереск спустилася з свого поверху Вікторія Мацула і зависла над бахурами» [3, с. 52]. «Обоє - рябоє», - так називала їх Аліса Цицалюк, до якої ці хлопці залицялися. І навіть коли подруга запитала її, від кого вона хотіла б народити дитину, та відповіла: «ВідЖорика й Вітика» [3, с. 53].

Найменування, що відповідають моделі «загальна назва + власна назва», підкреслюють соціальний статус персонажа, професію чи рід занять: «Віолончелістка Клара зомліла і її довго ляскали по щоках» [3, с. 42]; «Я примостився в куточку за барною стійкою, куди заздалегідь посадила мене офіціантка Катруся» [3, с. 20]; «Біля чоловіка в костюмі від Бріоні з'явився адміністратор кафе Кремпоха»[3, с. 21]; «...колишній компартійний бос Мар'ян

Дядюра» [3, с. 42]; «Аліса була єдиною дитиною штовхальниці ядра Вікторії Мацули» [3, с. 50]. Іноді автор використовує лише загальну назву, бо вона в конкретному контексті несе основне смислове навантаження: «Штовхальниця ядра не уявляла поряд із своєю Алісою двох звичайних українських хлопців, особливо Жорика й Вітика» [3, с. 51]. У цьому контексті назва «штовхальниця ядра» актуалізує сему «сила», за допомогою якої автор протиставляє образи сильної Вікторії Мацули і слабких Жорика й Вітика.

Влучним образним засобом характеристики є прізвисько. У тексті твору прізвиська вжито для найменування ровесників Славка, одного з головних персонажів повісті: «... шкільний ді-джей Сява оголосив дамський танець» [3, с. 47]; «-- Це з вашого класу Ніпель? -1 Ніпель, і Дупель, і Ковбаса, - назвала найчастіше згадувану серед підлітків шпану нашого району» [3, с. 47]. У такий спосіб автор не тільки зобразив деяких представників молодіжного середовища, а й протиставив їх Славкові, у якого коло інтересів зовсім інше: «Я сидів за комп 'ютером і ламав голову над трактатом Пікоделла Мірандолли «Коментар до канцону про любов Джироламо Бенів'єні», коли хтось подзвонив» [3, с. 65]

Антропоніми повісті «Тіні в маєтку Тарновських» входять до складу образних засобів. Автор часто використовує різні види метонімічного перенесення: «А ось скульптура Архипенка, а це - Малевич, - показував Нужний. - Теж оригінали. А недавно я купив «Сад спокус» Віктора Зарецького» [3, с. 31]; «... саме в Шопені Ріхтер стає штучним і непередбачуваним. Це як Шекспір у постановці Андрія Жолдака, в якій від Шекспіра залишилося тільки ім'я, а все інше - режисерська вигадка» [3, с. 37]; «Іди краще дивися свої дорослі фільми або читай Конфуція» [3, с. 46].

Власну назву у складі індивідуально-авторського порівняння підпорядковано тематиці твору: «Він ухопив куртку, одягнувся, грюкнув дверима, і в квартирі настала така прониклива тиша, як пауза у «Дев'ятій симфонії» Бетховена» [3, с. 43]. Метафора, до складу якої входить антропонім, акцентує увагу на психологічних особливостях персонажа: «Якби серед усіх фобій у психіатрії треба було дати назву страху, пов'язаного з газовою плитою, то кращої назви за комплекс Луня годі й шукати» [3, с. 17].

Цікавий стилістичний ефект створено за допомогою топонімів. Зокрема, їхні часопросторові властивості формують в уяві читача образ жінки: «МарічкаГардибурко... була дуже колоритною жінкою.... Здорова, рум'яна, коли йшла, то під нею земля двигтіла. Від Бесарабського ринку через весь Хрещатик було видно, що до філармонії підходить справжня українська жінка» [3, с. 42].

Досліджуваний матеріал засвідчує широту та різноманітність топонімної системи повісті «Сонечко моє, чорне й волохате», багату на тематичні групи. Усі вони пов'язані з розвитком сюжету і долею головних героїв.

Топоніми, як правило, створюють просторову домінанту, відбивають зв'язок поколінь, об'єднують простір і час. Тому особливості топонімів художнього твору, прийоми їхнього використання, спроби окреслити простір літературного тексту - невід'ємний складник ідіостилю письменника. Специфіка цієї групи онімів полягає в тому, що назва місця завжди зберігає сліди подій, з ним пов'язаних, тобто має просторово-часові та інформаційні характеристики. У звичайному вжитку основною функцією топоніма є ідентифікація, хоча нерідко з топонімом пов'язані різноманітні асоціації, що дозволяють йому виконувати характеризувальну функцію.

Топоніми - невід'ємні елементи форми і змісту будь-якого твору, виразні носії авторського задуму. Топонімічний простір романів Володимира Даниленка пов'язаний з усією змістовою системою твору, слугує засобом ідентифікації топонімічних об'єктів, позначений великим семантико-художнім потенціалом. Він дуже насичений та динамічний, ілюструє реальні події, і тому письменник звертається до реальних географічних назв.

Автор використовує назви, які передають неповторний колорит, історію, культуру Києва, є його прикметними рисами. Він наводить також розмовні найменування офіційних назв, такі, що їх вживають кияни: «Моя покійна бабця ніколи не казала «на Нижньому Валу», а за старосвітською звичкою - «за канавою» [3, с. 12]; «Коли ми спускалися в Трубу, Дєньга, тріпнувши русявою кіскою,... несподівано запропонувала...» [3, с. 37]. Труба - так неофіційно називають підземний перехід на майдані Незалежності.

Топонімікон повісті надзвичайно різноманітний і представлений такими найменуваннями:

- назви країн: Франція, Швейцарія, Ліхтенштейн;

- назви міст: Київ, Одеса, Львів, Харків, Чернівці, Херсон, Залізний Порт, Овруч;

- назви сіл: Личмани;

- назви островів: Вогняна Земля, Труханів острів;

- назви вулиць і станцій метро: Ново-Дарницька, Шовковична, Нижній Вал, Лохвицька, Хрещатик, станція метро «Контрактова площа»;

- назви частин і територій міста, мікрорайонів: Поділ, Дарниця, Русанівка, Вітряні гори, Караваєва Дача;

- назви міських площ і ринків: Дарницький базар, Бесарабський ринок;

- назви водних об'єктів: річка Глибочиця;

- назви державних установ: Університет Шевченка, Інститут Гете, Кабмін, Верховна Рада;

- назви магазинів, фірм, закладів харчування: кафе «Старий рояль», «Кафа», трактир «Три карасі», магазин «Велика кишеня», зоомагазин «Дай лапу», турагентство «Галопом по Європах».

Ці назви створюють географічний простір твору, виконують локальну функцію - зображують місце подій. Як бачимо, це переважно топонімікон Києва, бо основні події розгортаються саме тут.

Іншомовні топоніми автор уживає для створення контрасту, для підсилення образності: «Ми задихались від спеки, ніби цей вечір був не в Києві, а в Кабулі» [3, с. 10]; «Голос почувся здалеку, наче десь із Вогняної Землі» [3, с. 75].

Про музичні здібності, талант головного героя свідчить географія його виступів: «Нарешті оркестр вирушив у велике турне Францією, Швейцарією та Ліхтенштейном, і всюди були захоплені відгуки... » [3, с. 25]. З тією ж метою вжито назви українських міст, в яких Євген Луньо отримав популярність: «А коли батько дав сольні концерти в Одесі, Львові, Харкові й Чернівцях, Кукурійко почав ненавидіти його ще більше» [3, с. 25]

Інші оніми створюють фон оповіді, вносять елемент достовірності. Це хрематоніми: журнал «Грамофон», картина «Сад спокус» Віктора Зарецького, фільм Франсуа Озона «Час прощання». Назви музичних композицій створюють відповідний настрій: «Ми зайшли у вітальню, сіли на диван і заслухалися, як батько грає танго Сильвестрова» [3, с. 79]; «Ми пили вино і слухали, як батько грає «Острів радості», свою улюблену фортепіанну штучку [3, с. 16].

Поєднуючи в одному контексті різні види онімів, автор створює ілюзію реальності, відбиває духовну сферу життя персонажів: «Все почалося з того, як на Рурському фортепіанному фестивалі німецька критика написала про батька як про феноменального майстра настрою, а після запису концерту фортепіанних творів Сергія Прокоф'єва англійськи журнал «Грамофон» назвав його концерт одним із найавторитетніших записів» [3, с. 24].

Володимир Даниленко надзвичайно уважний до дрібниць, у його повісті названо страви, речі, предмети побуту: торт «Ромео і Джульєтта», глінтвейн «Гарячі турецькі хлопці», одеколон «Антоніо Бандерас», джип «Вепр». літературний антропонімія твір ономастика

Власні назви у повісті Володимира Даниленка «Сонечко моє, чорне й волохате» репрезентують індивідуальний неповторний стиль письменника, засвідчують його увагу до цих лексичних одиниць, виступають яскравими показниками специфіки його художніх творів, створюють барвистий онімний простір творів. Вибір власної назви залежить від змісту та тематики твору, що й зумовлює функціонування певної ономастичної лексики, організацію особливостей онімного простору, який притаманний тільки певному твору.

Оніми у повісті «Сонечко моє, чорне й волохате» виконують такі функції:текстоутворювальну, характеризувальну, хронотопічну, експресивно-виразову. Особливість онімного письма Володимира Даниленка - широке використання топонімів, пов'язаних з Києвом, які містять величезну пізнавальну інформацію.

Бібліографічні посилання

1. Белей Л. Нова українська літературно-художня антропонімія: проблеми теорії та історії. Ужгород, 2002. 176 с.

2. Бияк Н. Номінація персонажів у романах О. Гончара як додатковий засіб їх характеристики. // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного ун-ту. Серія: Мовознавство. 2007. Вип. 1 (16 ). С. 115-122.

3. Даниленко В. Тіні в маєтку Тарновських: Повісті. Львів: Піраміда, 2012. 180 с.

4. Калинкин В. М. Поэтика онима [отв. ред. Е. с. Отин]. Донецк: Юго-Восток, 1999. 408 с.

5. Карпенко О. Ю. Про літературну ономастику та її функціональне навантаження. Записки з ономастики: Зб. наук. пр. 2000. Вип. 4. С. 68-74.

6. Карпенко Ю. О. Літературна ономастика: зб. статей. Одеса: Астропринт, 2008. 328 с.

7. Крупеньова Т. І. Функції власних назв у драматичних творах Лесі Українки: Монографія. Одеса, 2004. 160 с.

8. Лукаш Г. П. Ономастикон прозових творів Володимира Винниченка: автореф. дис.... канд. філол. наук: 10.02.01. Донецьк, 1997. 17 с.

9. Селіверстова Л. І. Ономастикон у поетичному ідіолекті Яра Славутича: автореф. дис.... канд. філол. наук: 10.02.01. Харків, 2003. 19 с.

10. Усова О. О. Ономастикон художніх творів Миколи Хвильового: автореф. дис.... канд. філол. наук: 10.02.01. Донецьк, 2006. 18 с.

11. Шотова-Ніколенко Г. В. Онімний простір романів Ю. І. Яновського: автореф. дис... канд. філол. наук: 10.02.01. Одеса, 2006. 21 с.

Размещено на Allbest.ru