Поезія і проза життя роду в подорожніх нотатках М. І. Лояна та З.І. Шевцової "Таромське: перегук століть"

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПОЕЗІЯ І ПРОЗА ЖИТТЯ РОДУ В ПОДОРОЖНІХ НОТАТКАХ
М. І. ЛОЯНА ТА З. І. ШЕВЦОВОЇ «ТАРОМСЬКЕ: ПЕРЕГУК СТОЛІТЬ»

(До 130-річчя від дня народження вчителя-краєзнавця Михайла Лояна)

У статті розглянуто ідейно-змістовий рівень книги М. І. Лояна та З. І. Шевцової «Таромське: перегук століть», проаналізовано літературний контекст об'єднаних у ній спогадів та краєзнавчих пошуків авторів, особливості стилю оповіді в трьох її розділах (вчителя-просвітянина початку ХХ ст. М. Лояна, його онуки й краєзнавця З. Шевцової, яка через сто років здійснила подорож шляхами діда, прагнучи дослідити витоки свого роду, а також родичів, друзів, колег громадського діяча й народолюбця. Визначено характер поєднання історизму та біографізму.

Ключові слова: рід, історія, спогади, біографія, вчитель, Таромське.

таромське перегук століття книга

Annotation

Nechiporenko S. V. Poetry and prose of life of family in travel notes of M. I. Loyan and Z. I. Shvecova “Taromske: echoing of centuries"

Article discusses features of memoirs book of M. I. Loyan and Z. I. Shvecova “Taromske: echoing of centuries” (Dnipro, 2009), mentions ethnographers and historians ' evaluations of edition. Also was analyzed singularity of composition of the book which consists of three sections: the first is named “Copybooks of Taromske ” and written by teacher-enlightener at the beginning of 20 century by Michael Loyan, who was born in 1887 in Taromske, was working as a teacher. Studied at the Pheodosiya pedagogical institute and at the Moscow agricultural institute, continued his education at natural science department of Physics and Mathematics faculty of the Katerinoslav University. Patriot of Ukraine left more than 20 notebooks of memoirs made from 1956 to 1962.

The second part “A look through the century” is travel notes of his granddaughter Z. Shvecova, who traveled on granddad's roads, wanting to explore her generation origin. The third one named “Memoirs of Taromske people” and consists of narrations, essays, outlines of relatives and colleagues of public figure of Katerynoslav, who spread knowledge about history of Ukraine and Cossacks among country folk.

Biographical information is connected with genealogy, disclosed tragic and heroic pages of Ukrainians past. Intersection of different temporal planes helps to make description more panoramic.

The book having disclosed in various aspects life of the outstanding person M. I. Loyan, who was set a memorial plaque on former Taromske provincial school № 105 in 2006.

Key words: family, history, memoirs, biography, teacher, Taromske.

В статье рассматривается идейно-смысловой уровень книги М. И. Лояна и З. И. Шевцовой «Таромское: перекликивание столетий», анализируется литературный контекст объединенных в ней воспоминаний и краеведческих поисков авторов, особенности стиля повествования в трех ее разделах (учителя- просветителя начала ХХ века М. Лояна, его внучки и краеведа З. Шевцовой, которая через сто лет совершила путешествие по дорогам деда, желая исследовать истоки свого рода, а также родственников, друзей, коллег общественного деятеля и народолюба. Определен характер связи историзма и биографизма.

Ключевые слова: род, история, воспоминания, биография, учитель, Таромское.

Існує феномен: є особистості, які, маючи фах лікаря, з часом звертаються до художнього слова, випробовуючи себе в галузі літературної творчості. Н айві домі тттими серед них були російські письменники з українським корінням А. Чехов, М. Булгаков, автор «Записок лікаря» В. Вересаєв (псевдонім Смідовича), український композитор В. Івасюк, новомосковський земський лікар і драматург кінця ХІХ ст. Г. Бораковський, популярністю в читачів користувалися літературні твори А. Упіта, М. Амосова, М. Касьяна, у літературному жанрі нині працює В. Берсенєв. Такою ж багатогранною особистістю є і заслужений лікар України, кандидат медичних наук Зоя Іванівна Шевцова, краєзнавець, член Спілки журналістів, упорядник книги «Таромські зошити» (2006), співавтор її продовження - «Таромське: перегук століть» (2009), автор краєзнавчого дослідження «Сторінки історії Карнаухівки» (2012), численних статей та інших історико-краєзнавчих розвідок.

Об'єктом нашого дослідження є книга М. І. Лояна та З. І. Шевцової «Таромське: перегук століть» (Дніпропетровськ : Моноліт, 2009. - 704 с.). Мета - проаналізувати ідейно-змістовий рівень представлених у ній спогадів, особливості оповіді в них, характер осмислення теми життя роду, на прикладах доль оповідачів простежити зв'язок людини й історії.

Про вихід своєї доволі ґрунтовної книги «Таромське: перегук століть» З. І. Шевцова писала, що поради істориків і краєзнавців (зокрема Миколи Чабана, Ганни Швидько) та поклик власної душі спричинили її бажання «помандрувати дідовими стежками, відтворити його життєвий шлях, <...> подихати повітрям минулого» [6, 207]. Допомогли у творчому процесі й відгуки, спогади таромчан, які «стверджували унікальність життєвої дороги кожної людини, створювали життєвий літопис подій» [6, 207].

Попередньо матеріали книги про Таромське друкувалися З. Шевцовою у 2006 - 2009 роках у Всеукраїнському народознавчому часописі «Берегиня», літературно-художньому альманасі «Свічадо», у науковому щорічнику «Історія і культура Придніпров'я. Невідомі та маловідомі сторінки», газетах «Зоря», «Наше місто», «Дніпро вечірній», «Наша Дружковка», «Приднепровская магистраль», також були оприлюднені на V регіональній краєзнавчій конференції «Проблемні питання історії міст і сіл Придніпров'я» (2006) у доповіді З. І. Шевцової в Народному музеї історії НГУ ім. О. М. Поля «Михайло Лоян та його спогади (до історії міст і сіл Дніпропетровщини)», на V Міжнародній генеалогічній конференції (Львів, 2007) - «Про родовід Лоянів-Бабіїв», на Х Кримських Міжнародних Воронцовських наукових читаннях (Сімферополь, 2008) - доповідь «Кримський період життя Михайла Лояна» (З. І. Шевцова і В. В. Гапонов), на науковій історико-краєзнавчій конференції «Кам'янське - Дніпродзержинськ у контексті історичного розвитку Придніпров'я ХVШ - початку ХХІ століття» (Дніпродзержинськ, 2010) тощо.

Книга М. І. Лояна та З. І. Шевцової «Таромське: перегук століть» активно презентувалася. Видання одразу ж привернуло увагу не лише мешканців Таромського та широкої аудиторії читачів, а й істориків, краєзнавців, журналістів, набуло широкого розголосу в пресі, на радіо й телебаченні Дніпропетровщини.

Так, в одній з перших рецензій члена Спілки краєзнавців України й літературного критика Володимира Єфимова було охарактеризовано зміст книги й наголошено на ролі подружжя вчителів Михайла та Ольги Лоянів у становленні культурно - освітніх осередків Придніпров'я: «Із нотатків М. Лояна протяглася жива нитка з минулого у сьогодення» [3, 208]. Він убачає в спогадах представників окремих родин, що подані в третьому розділі, «закономірності історичного розвитку цілих поколінь не тільки в Таромському, а навіть у масштабах України» [3, 208]. У статті В. Єфимова «Пам'ятники, що створила Зоя Шевцова», де згадано презентацію книги, що відбулася в Таромському взимку 2009 року, відзначено, що головна заслуга Зої Іванівни в тому, що вона, любляча внучка, «взяла до рук 26 зошитів з рукописами свого діда Михайла Івановича Лояна, і не здала їх у макулатуру, не сховала на дні скрині для далеких нащадків, а опублікувала» [2, 206]. Він пише, що перший розділ книги «Таромське: перегук століть» повністю складає книга «Таромські зошити» (2006), але у виданні 2009 року «Таромське: перегук століть» авторка поставила за мету подивитися власними очима на місця, пов'язані з долею діда. В. Єфимов - редактор третього розділу нової книги (що вийшла під загальною редакцією З. І. Шевцової), який має назву «Спогади таромчан» і складається з 35 оповідань, нарисів, начерків, які він визначив як «сповіді» за щирість і відвертість оповіді. Перечитавши, за власним зізнанням, матеріали п'ять разів, краєзнавець у своїй статті дякує авторам за добрі слова на адресу Лоянів і підтримує версію громадського діяча Валентина Головка щодо походження назви Таромського, дискутуючи з авторитетами (за твердженням В. Єфимова, тюркське tarbi означає «розгалуження, розкоряка» або ж «гордий, незалежний», від цього слова походять прізвища Тарнавський, Тарбеєв, Тарасов, а в грецькій мові ім'я «Тарас» означає «бунтівник») [2, 207].

Про перше видання книги «Таромські зошити» та її продовження «Таромське: перегук століть» ідеться у статті «Памятная доска в честь сельского учителя» («Голос Украины», 25 ноября 2010 г.) Тетяни Колядинської. Вона ознайомила з віхами біографії М. Лояна, не оминаючи її трагічних сторінок: арешту вчителя в 1938-му, перебування у в'язниці, переслідування його двоюрідних братів, реабілітацію. Відгуки на книгу «Таромське: перегук століть» були опубліковані в часописі «Бористен» (2010, № 5). Зокрема, у статті «Від діда до онуки» ішлося про ознайомлення читачів із книгою в Дніпропетровській обласній бібліотеці для молоді ім. М. Свєтлова; в інформаційно-аналітичному щотижневику «Відомості» Дніпродзержинської міської ради від 28 квітня 2010 р. містилася інформація «Зв'язок епох і поколінь» про презентацію книги в музеї історії міста Дніпродзержинська, - що засвідчує її популярність. Директор музею, кандидат історичних наук Наталія Буланова зазначила важливість виходу у світ книги З. І. Шевцової як для істориків, так і для широкого загалу та наголосила, що 2-ге видання «Таромське: перегук століть» репрезентує зв'язок епох і поколінь, доповнюючи історичні джерела сучасними матеріалами. Учасники цього заходу переглянули фільм про Таромське, подякувавши Зої Шевцовій за збереження історичної пам'яті.

Відбулися презентації цієї книги і в Національному гірничому університеті, Центральній міській бібліотеці Дніпропетровська, на засіданні краєзнавчого клубу м. Дніпродзержинська, в Інституті підвищення кваліфікації вчителів, у таромському культурно-дозвільному центрі «Іскра». Останню подію висвітлив автор передмов до обох книг про Таромське, журналіст і письменник Микола Чабан у статті «Допоки є Таромське, Україна не загине». М. Чабан назвав Таромське селищем, що зберігає свою самоідентифікацію, та нагадав про урочисте вручення З. І. Шевцовій вищої міської відзнаки «За заслуги перед містом» і виконання на її слова пісні «Таромський край» тодішньою студенткою консерваторії Ольгою Синяковою. На презентації книги виступили прозаїк Надія Тубальцева та священик Свято-Покровської церкви о. Сергій. Про цю ж подію писав у статті «С любовью к землякам, гордостью за них» Олександр Григор'єв. У своїх відгуках згадують праці З. І. Шевцової та родину Лоянів Петро Чегорка, Володимир Квасов, Олександр Зобенко, Флорина Молчанова, Ірина Рева, Володимир Звірко та ін.

Літературознавчий характер серед численних відгуків має вступна стаття М. Чабана «Не загасити свічки вітровіям» до книги «Таромське: перегук століть», де висловлено жаль, що зошити М. Лояна дійшли до нас неповністю, відзначено «нехитру, нелукаву манеру письма, простий стиль» та цінність спогадів, яку він убачає в тому, що вчитель «зміг передати енергію духовної автономності інтелігента-народолюбця, своєї національної самодостатності - молоді» [5, 45]. Близькою є й позиція В. Єфимова, який радить університетським педагогам серед уже відомих авторитетів вітчизняної педагогіки - К. Ушинського, В. Сухомлинського - згадувати й М. Лояна. Культурно-освітню роботу подружжя педагогів проаналізовано в статті «Жага навчання» доктора філософських наук, ректора ДОІППО Михайла Романенка (науково-методичний альманах «Нива», № 3, 2006). Загальну характеристику книги «Таромське: перегук століть», стилю оповіді Лояна («про родовід пише своїм вільним, не заґратованим будь -якими канонами, стилем, навіть з діалогічними вставками» [4, 22]) та особи автора - «Інтелігента з великої літери» - знаходимо в статті В. Єфимова «Читаймо зошити Михайла Лояна», який, будучи редактором книги, на нашу думку, найглибше збагнув її суть.

Композиційно книга «Таромське: перегук століть» складається із зазначених вище трьох розділів, різних за часом написання, стилем викладу й змістовим наповненням, авторство яких теж належить різним людям. Перший - «Таромські зошити», до речі, найбільший за обсягом, - постав на основі записів Михайла Лояна, який є його автором і водночас виступає центральним персонажем книги «Таромське: перегук століть». Михайло Іванович Лоян - вчитель-краєзнавець, педагог за покликанням, патріот України та громадський діяч Катеринославщини першої половини ХХ ст., який по собі залишив понад 20 зошитів мемуарних записів, а також нотатки з питань педагогіки, виноградарства тощо, зроблених з 1956 по 1962 роки, а ще - статті, тексти доповідей тощо. В оригінальному першоджерелі співіснували українська й російська мови, оскільки спогади писалися і в московський період життя просвітянина. Текст автора відредаговано для кращого сприйняття від першої особи й перекладено українською. М. Лоян писав про те, що знав, пережив особисто чи чув з уст старожилів.

Другий розділ книги «Таромське: перегук століть» із промовистою назвою «Погляд через століття» - це подорожні нотатки його онуки З. І. Шевцової, яка мандрувала дорогами дідуся, прагнучи дослідити витоки свого роду. Третій становлять спогади таромчан про життя в минулі часи з його трагічними й героїчними сторінками. Пересікання різноманітних часових площин у поєднанні з просторовими факторами сприяє панорамності зображення.

У вступній статті З. І. Шевцової «Випромінює пам'ять минуле» стисло наведено біографічні відомості з життя автора нотаток: Михайло Іванович Лоян - уродженець Таромського (народився в 1887 р.), був 11 дитиною в сім'ї, закінчив церковнопарафіяльну школу, учителював. Після навчання у Феодосійському вчительському інституті був викладачем міського училища Катеринослава. Хлібороб за походженням, у 1913 році він став студентом престижного Московського сільськогосподарського інституту (секція «тваринництво»), де виявив себе й активним членом українського студентського гуртка, брав участь у святкуванні 100-річчя Т. Шевченка. Повертається додому, викладає в гімназіях, але прагнучи реалізувати свій потяг до знань, вступає на 3 курс природничого відділення фізико-математичного факультету Катеринославського університету [1, 8 - 10]. Наведені біографічні дані поєднані з реаліями родоводу: 1924 року в Михайла Лояна і його дружини Ольги (також учительки-просвятянки) народився син Валентин, згодом донька Таїсія, матуся лікаря З. І. Шевцової. Подружжя будувало хату, мало чималу бібліотеку, посадили сад. За нашим спостереженням, мета видання книги З. І. Шевцовою - передати світ минулого в спогадах людей, їх переживаннях і пристрастях, який поетично названо нею «епохою Михайла Лояна» [1, 18].

Ведучи детальну оповідь про свій рід, як автор першого розділу книги М. Лоян починає від давніх історичних подій - створення Запорозької Січі, заснування сіл на Придніпров'ї, пояснення походження назви Таромського з опорою на твори катеринославського єпископа Феодосія та письменника О. Стороженка. Він дає волю своїй поетичній уяві, домислюючи деякі епізоди давнього життя. Серед своїх найдавніших предків згадує прадіда Дмитра, обраного церковним старостою після відкриття сільської церкви в 1794 році, та його бабу, яка проживала в Сурсько-Михайлівці. Не оминає автор і трагічних сторінок з історії свого роду. Наводить давню родинну легенду про те, як молодший брат зарубав старшого через жадібність, або як сусід уночі застрелив двоюрідного брата його батька із заздрощів. У часи колективізації його племінник Іван, член Комітету незаможних селян, був побитий куркулями й невдовзі помер. Із сумом пригадує М. Лоян і хвороби, що косили тоді людей: від туберкульозу померли дві його сестри, Федора і Ганна, та на сьомому десятку життя - батько, який мав від природи міцне здоров'я й неабияку силу.

У викладі матеріалу першого розділу книги дотримано біографічний принцип, також у ньому простежується зв'язок людини з глобальними подіями історії (громадянська війна, революція 1917-го року, колективізація тощо). Зі сторінок спогадів М. Лоян постає як активна особистість, яка прагне реалізації в багатьох сферах (працював в агрономічному відділі повітового та губернського земств, керував сільськогосподарським відділом у губпродкомі, організовував збиральні кампанії, читав лекції селянам від Комнезаму в Криворізькому окрузі; під час викладання на робітфаку металургійного інституту в Кам'янському спілкувався з майбутнім генсеком Л. Брежнєвим).

Книга «Таромське: перегук століть» має неабияке пізнавальне й виховне значення, адже в ній різноаспектно розкривається життя непересічної людини, подвижника в справі освіти М. І. Лояна, якому 2006 року на колишній земській школі № 105 у його рідному Таромському встановлено пам'ятну дошку. Понад 50 років він присвятив педагогічній роботі на Дніпропетровщині, був членом товариства «Просвіта», поширюючи серед селян знання з історії України, козацтва, викликаючи в них почуття національної гідності та духовності. Особисті міркування про навички й моральні якості, які потрібно виховувати в учнів (акуратність, правдивість, турбота про своє фізичне здоров'я, формування працьовитості й бережливого ставлення до громадської власності), а ще суто педагогічні поради - учити уважності й ввічливості - він виклав у своїх записах. М. Лоян виявив себе і як культурний діяч: організовував самодіяльні гуртки, хор, ставив п'єси видатних українських драматургів (І. Котляревського, Г. Квітки- Основ'яненка, М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого). Свій обов'язок він розумів у самовідданому служінні землякам.

Щиро дивуєшся, як одна людина змогла стільки встигнути зробити, як вистачало на те сили, енергії? Одним із найцікавіших у першій частині є підрозділ «Зустрічі з Дмитром Яворницьким». Із цим легендарним дослідником козацтва М. Лоян ходив селами, збирав розповіді про минуле краю, особливо цікавився ойконімами - походженням назв сіл Придніпров'я, вивчав родовід мешканців рідного Таромського: бо «кожна людина має знати своє коріння, свою генеалогію» [1, 51]. Згадуючи ці зустрічі, до книги «В пошуках скарбів» на прохання дніпропетровського письменника Івана Шаповала він підготував розділ «Дві подорожі до Таромського».

Доля людини нерозривно пов'язана з історією держави. Це відбилося й на перипетіях життя вчителя Михайла Лояна. Мужня й порядна людина, він у 1938 році пережив арешт і трирічне перебування в «чичеринській тюрмі», у 1941-му - звинувачення в антирадянській агітації, заслання в Марійську АРСР, і нарешті - реабілітацію в 1959-му. До останнього працював на землі - займався виноградарством, садівництвом, шовківництвом, бджільництвом. Пішов з життя в 1974-му, проживши 87 років. Ці події теж знайшли відображення в книзі «Таромське: перегук століть».

У розділі «Таромські зошити», написаному М. Лояном, ідеться про історію роду Лоянів-Бабіїв і походження його прізвища: «Бабієм» прозивали його прадіда Дмитра, якого виховувала бабуся, «Лоян (від слова “лій” - овечий жир) <...> Дмитрова родина витоплювала лій і робила свічки на продаж» [1, 56]. М. Лоян розповідає про щирі родинні взаємини в сім'ї, де він був найменшим з 11 дітей, описує дитячі ігри й забави, переповідає почуті в дитинстві страшні казки, через які боявся сам вночі вийти на подвір'я; у балці, казали, сидить водяник, а в рівчаку «нібито нечистий хапає дітей» [1, 70]. Згадує, як після закінчення церковнопарафіяльної школи в 1900 році став помічником сільського писаря, а після іспитів у другокласній школі селища Романкове отримав звання вчителя грамоти з призначенням в с. Крутеньке й оплатою 10 карбованців на місяць (робітники тоді отримували по 60 - 70), але вчителів тоді дуже шанували: «Так я почав свою педагогічну працю, яка тривала майже все життя» [1, 90]. Високий професійний рівень учителя Михайла Лояна підтверджує те, що його учні завжди мали добру успішність на екзаменах перед комісією. Рідні пишалися, що він, простий селянський хлопець, вибився в учителі. Наявний і прийом самохарактеристики 25-річного вчителя міського училища, щойно призначеного на посаду, до якого холодно поставилося начальство: «Я був стрункий, високий, завжди ходив з гордо піднятою головою» [1, 168]. Іноді він вдається до портретування себе ніби збоку, очима сторонньої людини: «Серед пасажирів, не поспішаючи, йшов стрункий молодий чоловік у студентській тужурці з петлицями зеленого кольору, в картузі з зеленою околичкою та великими широкими полями із зеленим кантом. Він високо ніс свою біляву голову з сіро - голубими очима, з веселою усмішкою на обличчі. Це був я, Михайло Лоян, студент Московського сільськогосподарського інституту» [1, 202].

У спогади вплетено й містичний елемент, зокрема в епізоді передбачення долі, коли господиня вечорниць наворожила юнаку, що «довго-довго вчитимуся. І це справдилося» [1, 120]. Пригадуючи навчання у Феодосійському інституті (1909 - 1912 - «найщасливіші неповторні три роки» [1, 161]), М. Лоян характеризує своїх викладачів, зовнішність і вдачу друзів-однокурсників, описує навчання та дозвілля (підробіток репетиторством, самодіяльні вистави, бали з гімназистками, розваги) і робить філософський підсумок: «Не дано людині двічі пережити роки молодості та весь життєвий шлях» [1, 161]. Своєрідністю стилю оповіді в спогадах є те, що суто біографічна розповідь здебільшого переривається пейзажними описами, наведенням текстів місцевих легенд та історичних відомостей. Отже, книга має етнографічну, пізнавальну цінність, містить багато народознавчого матеріалу.

Багато уваги в розповідях М. Лояна приділено топоніміці: він дослідив історію заснування поселень навколо Запорозької Січі, розглянув походження назв сіл на Придніпров'ї (Таромське, Романкове, Аули, Тритузне, Карнаухівка, Сухачівка, Діївка, Лоцманка тощо), виникнення слобід (кварталів) - Забора, Ругелівка, Блуква, Базарівка, Терни та кутків - Кулішівка (де жив у землянці Митрофан Куліш), Лушпіївка (мешканці любили дині й кавуни, а лушпиння викидали на вулицю), Коханівщина («назву дало місце біля озерця, де кохалися парубки з дівчатами» [1, 47]. Цікавою є й наведена в записах М. Лояна історія походження назви Мотузової гори, на якій ламалися вози й калічилися люди, що нагадує художньо зображену в повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім'я» ситуацію облаштування шляху. Автор звертається й до антропоніміки. Поряд з іменами засновників сіл і кутків автор наводить і їхні прізвиська: Іван Мацапура (Ярошенко), Федір Яковенко (Семип'ядний), Яків Коваленко (Лисий); селянина Плахтійова «прозвали Соломіщенком, бо він купував солому для випалювання горшків» [1, 50]; «на Коханівщині жив Яценко, по-вуличному Люшня» [1, 52], Федір Засуха дістав прізвисько Недорізаний, бо дитиною уник смерті від сокири божевільного батька. Мовознавчі розвідки краєзнавця охоплюють і пояснення застарілих та малозрозумілих читачеві ХХ ст. слів, наприклад: «Забора - це кам'яна скеля з первісних гірських порід (гранітів, гнейсів). Їх виламували, дробили й пускали на будівництво» [1, 39]; толока - «неорана земля» [1, 90]; панагія - «округлий образок» [1, 171]; аспідні дошки - «дошки, зроблені з каменя - аспіду (сланцю), на яких писали грифелем <...>, розліновані на рядки й косі лінії <...> Якщо учень писав не так, він витирав і писав знову» [1, 109]; сільські гамазеї - «в них зберігався громадський хліб - допомога тим, кому його забракне до нового врожаю» [1, 117]. Усе це характеризує ментальність українського народу, особливості його побуту й звичаїв, а в цілому є виявом етногенетичного коду нації.

Із записів-спогадів М. Лояна дізнаємося, що мешканці Таромського не були кріпаками, займалися хліборобством, рибальством, чумакуванням, гончарством, бджільництвом, скотарством. Характеризуючи побут українців ХІХ ст., про суто жіночі заняття М. Лоян писав так: «повсякденна хатня робота: варити, прибирати, застеляти долівку соломою (бо земляна), <...> вишивати, прясти» [1, 50]. У чоловіків інакше: взимку лише догляд за худобою та ремонтування в разі потреби, проте одні плели з лози кошики й сапетки та несли на продаж, інші - робили граблі, лагодили одяг, взуття, треті вивчилися на ковалів, підковували коней, виготовляли защіпки для дверей, лемеші для плугів. «Таким чином, усе залежало від хисту та вдачі людини. Хто працював, а хто й вилежувався на печі.» [1, 51], - робить висновок автор.

Матеріал першого розділу свідчить про любов М. Лояна до природи, глибоке розуміння її мудрих законів. У ньому зафіксовано уявлення з народної астрономії про Чумацький Шлях, Південний Хрест, Великий Віз, «який за ніч перевертається своїм дишлом на півкола <...> Волосажар, так званий годиник на небі» [1, 28]. В описах запорозьких степів теж презентовано цікаву інформацію про мешканців степу - птахів, звірину, зокрема про спосіб пересування змія - полоза, що котиться, скрутившись колесом так швидко, «що може наздогнати коняку» [1, 26]. В яскравих пейзажних картинах використано порівняння: «Трава стоїть, піднявши вгору листя, мов настовбурчені вуха, на неї осідає краплинами роса <...> Ось на сході пробігають непомітні світлі смуги, які нагадують радісну усмішку захопленої людини» [1, 29]; вражають кольоративами описи моря: «А сонечко й собі поспішає зануритись у рожеву воду <...> На хвилях тихо гойдаються медузи, мов перекинуті догори дном миски, <. > відбиваючи всі кольори райдуги та ваблячи своєю красою людське око» [1, 144]. Поетичні й водночас інформативні описи рідних серцю куточків - ярів, плавнів («плавні (заплава) - це місцевість, яка через свій низький рівень майже щороку заливалася весняними водами. Все пливло: дерева, копиці сіна, домашні речі тощо. Плавні - від слова “пливе” - це чоториста - п'ятсот гектарів. Земля там була дуже родюча» [1, 36]), світу комах і птахів («повітря розтинали голоси граків, шпаків, журавлів, качок, гусей. Вони раділи, що нарешті вернулися з теплих країн додому, переборовши під час перельоту небезпечні пригоди» [1, 45]) характеризують оповідача як людину, закохану в красу навколишньої природи.

Підрозділ «Чарівні місця Катеринослава» починається зі згадки про рік заснування міста, яке Михайло Лоян дуже любив, - 1776. Він розповідає про дбайливе ставлення до озеленення на Катерининському проспекті (нині Дмитра Яворницького), появу першої трамвайної колії, заснування саду запорожцем Лазарем Глобою та ним же посаджений Потьомкінський сад (нині парк ім. Т. Г. Шевченка). Пояснює й стару назву Монастирського острова - Богомоловський, де колись зупинявся князь Святослав (син Ігоря та Ольги). Відзначено й деталі освітнього рівня міста - тодішні навчальні заклади: «вчительський інститут, два реальні училища, дві чоловічі гімназії, десять приватних жіночих гімназій, комерційна середня школа, приватні комерційні жіночі школи (Степанової та Свіда), духовне училище, єпархіальна жіноча школа, три міські вищі початкові школи, дві музичні школи» [1, 100]. Найлюднішим місцем, на думку автора, була вулиця Барикадна, де молодь призначала побачення. Книга М. І. Лояна та З. І. Шевцової доречно оздоблена надзвичайно цікавими листівками початку ХХ ст., фотографіями з особистого архіву родини Лоянів, які ілюструють розповідь, унаочнюють те, про що йдеться.

У наступному підрозділі про педагогічну роботу М. Лояна в с. Стрюківка розгорнуто розповідь про звичаї стрюківчан - кріпаків-переселенців з Росії - методику навчання грамоті школярів, та про учителя, який, дбаючи про самовдосконалення, брав у Катеринославі уроки з латинської і французької мов, алгебри. В епізодах про роботу в Кархуторах М. Лоян акцентує увагу на соціальних змінах у перше десятиліття ХХ віку, коли землевласники почувалися непевно й розпродували свої землі, які скуповували заможні селяни. Висвітлюючи політичні події, автор спогадів дає їм власні оцінки: зокрема стосовно поразки Росії у війні з Японією, страйку катеринославських залізничників у травні 1905-го, появи після маніфесту царського уряду різних політичних партій (кадети, октябристи, трудовики, соціал-демократи, соціалісти- революціонери), ліквідації неписьменності. Згадує свою роботу на посаді голови Комітету допомоги селянам під час голоду 1921 року. Текст «Таромських зошитів» засвідчує, що їх автор сумлінна й цілеспрямована людина, виходець із селянської родини, який завдяки своїй наполегливості здобув вищу освіту, зацікавлений учитель, для якого важливі успіхи в навчанні його вихованців, їхнє майбутнє, що це людина творчо обдарована, здатна сприймати світ у його багатоманітності барв і звуків, у постійному рухові й змінах, цінує товариські стосунки, справедливість, виявляє активність, прагне зробити користь для громади.

Для книги спогадів М. Лояна притаманні масштабність охоплення матеріалу, водночас увага до деталей і маловідомих фактів, яскраві образні характеристики, опис пам'ятних епізодів життя (наближення комети Галлея, виконання «мертвих петель» льотчиком-винахідником Петром Нестеровим), вражень від культурних подій (виступ з романсами співачки Анастасії Вяльцевої, відвідини московських музеїв і картинних галерей, виїзд на коні на сцену театру Федора Шаляпіна в ролі Івана Грозного в опері «Псковитянка»), від шику, блиску й метушні в Санкт-Петербурзі.

Відштовхуючись від біографічних даних, наведених у спогадах М. Лояна, З. І. Шевцова у вступній частині до книги «Таромське: перегук століть» удається до своєрідного стилю «поетичного сприйняття», що, певно, успадковане від діда: «Від пожовклих сторінок Лоянових зошитів наче протяглася жива нитка з минулого у сьогодення» [1, 17]. Вона згадує цікаві факти з історії роду: її бабуся - Ольга Андріївна Сокуренко отримала атестат про закінчення Першої Катеринославської української міської гімназії за часи гетьмана П. Скоропадського. Вчителювала з 17 років, переважно в Таромському, обиралася депутатом місцевої сільради.

Жанрова специфіка книги «Таромське: перегук століть», передбачає опис і давніх подій, учасником чи свідком яких був автор, відтворення портретів окремих людей, наявність біографічної чи автобіографічної інформації та враження подорожніх нотаток З. Шевцової, що зорієнтовують на сучасність, використання відповідних композиційно-стилістичних засобів. Як об'єктивна функціональна система, жанрові константи по-своєму виражають концепцію світу. У третьому розділі книги З. І. Шевцової маємо багатоголосе звучання самого життя в спогадах родичів, колег, друзів М. Лояна, що зливаються воєдино з голосами авторів-оповідачів першого та другого розділів. Зоя Шевцова, завершивши титанічну роботу зі збирання спогадів таромчан, у відборі матеріалу, його ретельному впорядкуванню, осмисленню й монтажі втілила своє бачення людини і світу. Через її сприйняття реалізовано й радісні, світлі сторінки життя її роду, і болісні сторінки минулого й сучасного, проте насамперед осмислено мікросвіт людини.

Другий розділ «Погляд через століття», написаний Зоєю Шевцовою, є розповіддю про її подорожі Лояновими маршрутами, які вона, його онука, здійснила майже через століття. Користуючись історичними джерелами, авторка додає нові історичні деталі про заснування Таромського як найдавнішого козацького займища, основні віхи розвитку цього населеного пункту (увагу, зокрема, приділено періоду воєнного лихоліття та розвитку промислів - відкриттю гранітного кар'єру, заснуванню цегельні й гончарної артілі) та історії архітектурного пам'ятника краю - Свято-Покровського храму. Відзначено й те, що за часів записів М. Лояна не можна було говорити про наявність у роду Лоянів священнослужителів: Павло Лоян, двоюрідний брат Михайла Лояна, був церковним старостою й мав, за свідченням «Екатеринославских епархиальных ведомостей», нагороду за свою роботу. Наголосимо, що серед сучасного покоління нащадків цього роду багато лікарів.

У матеріалах другого розділу «Погляд через століття» наявний постійний перегук із першим розділом книги - опора на факти, наведені дідом Михайлом Лояном. Це сприяє поглибленню історичних екскурсів, яскравому зіставленню різних часових планів, розумінню витоків народних традицій. Цікавими є історії про назву Шкалевої балки: «у час відпочинку, кажуть, козаки шкаликами (пляшечками) пили там горілку» [1, 299], про храм Святого Миколая на колесах (!) (під час ворожих набігів його легко було пересувати в безпечне місце), що нагадував хлібину.

З. І. Шевцова зіставляє події минулого й сучасного: багато чого втрачено, зруйновано, не збереглося. У її словах звучить жаль з приводу затоплення родинного гнізда її бабусі Ольги водами Дніпродзержинського водосховища, забруднення природи, зникнення її колишньої краси (наприклад, гарної колись Коханівщини) та браку патріотизму як рисі сучасних українців. Авторка висловлює власну думку щодо походження прізвиськ нинішніх таромчан: «Вони часто-густо були дуже влучні, бо давалися від імені, хисту, зовнішнього вигляду, природної вади, роду занять або й зовсім випадково, з прив'язкою до якоїсь пригоди» [1, 287]. І наводить найпоширеніші з них: Андрійченки (Дворяни), Бабенки (Летюхи), Зайві (Стрільці), Захаренки (Палюші, Шушки), Качалови (Миги, Чвали), Коваленки (Лісівці, Рахубисті), Колісники (Чуби), Кутакови (Чумаки), Лояни (Бабії), Луценки (Столяри), Шевцови (Швеці, Арапи) тощо. Краєзнавець стверджує: «Кликати по-вуличному не вважалося образливим, це лише надавало спілкуванню місцевого, своєрідного колориту, нагадувало про походження, про родові неповторні ознаки» [1, 288]. Потрібно зазначити, що її книга й справді, як і сподівалася авторка, надихає сучасників на подальший пошук матеріалів про рідний край.

У сучасному висвітленні постає історія сіл Таромського, Карнаухівки, Тритузного. Ідеться й про народні ремесла, з якими знайомить експозиція етнографічного музею школи № 8 м. Дніпродзержинська (нині Кам'янського): унікальні знаряддя праці українців (коловороти, рогачі, коцюби, ціпи, коромисла, мотовила, лапи, ткацькі верстати тощо). Учні школи № 28 записують спогади старожилів, козацьких та сирітських пісень, чим учитель М. І. Лоян міг би пишатися. Це спонукало З. І. Шевцову висловити сподівання: «Пам'ятаючи своїх славетних предків, нащадки відчувають у собі їхню могутню кров і життєву силу» [1, 304].

У розповідь про краєзнавчі пошуки введено літературний контекст. У зв'язку з назвою села Коржівка згадано М. Л. Тарана, автора відомої оповіді про козацьке життя «Устное повествование бывшего запорожца Никиты Леонтьевича Коржа», та письменника О. П. Стороженка, у якого той був провідником у подорожах по Дніпру до колишньої Запорозької Січі. А також роман М. Шолохова «Тихий Дон», у ІІІ книзі якого зображено події заколоту в станиці Вешенській, учасниками яких були реальні люди, про котрих дніпропетровським краєзнавцям розповіли в Китайгородці, принагідно згадано й О. Пушкіна. В оповідь доречно вплетені розповіді про події Другої світової війни, у яких брало участь багато китайгородців, про історико -церковні пам'ятки села, а ще - народні хори, школи й бібліотеки сіл, що траплялися на шляху подорожуючих. Подано тлумачення звичних слів, що мають неукраїнське походження («чумак», «сура», «китайгородок») та майже зниклі з ужитку назви рушників («утирач» - призначався для рук та обличчя; «стирок» - для посуду; «столівка» - для столу; «покутник» - для оздоблення стін, покуття; «божник» - для ікон [1, 312]). З. І. Шевцова наголошує на стародавніх прикметах часів заселення району села Біленьке, де знайдено кераміку черняхівського періоду. У цьому селі «на початку голодних 20-х років жив учень Іллі Рєпіна художник Микола Струнников - автор розписів у меморіальному будинку-садибі Д. І. Яворницького» [1, 341]. Під враженням від подорожі Миколаївкою-1 Дніпропетровського району (колишні Карнаухівські Хутори) з позицій державницького мислення вона пише про необхідність встановлення меморіального знаку козакам, які померли від ран у Кархуторах після героїчної битви під Жовтими Водами по дорозі в Самарський чоловічий монастир: «Відродження багатої козацької спадщини має стати сенсом нашого життя як нації» [1, 357].

У всій книзі «Таромське: перегук століть» поєднано історичний і сучасний зрізи українського буття, причому обидва пропущені через світосприйняття авторів - як молодого учителя початку ХХ ст. Михайла Лояна, так і краєзнавця за покликанням та лікаря за фахом Зої Шевцової. Остання в другому розділі постійно звертається до ретроспективного викладу матеріалу, інтертекстуальних зв'язків, використовуючи прямі цитати з нотаток діда, що слугують їй не лише дороговказом у мандрах селами й містами Придніпров'я, а й своєрідними змістовими відправними точками в аналізі й оцінці духовних надбань минулого.

Велику увагу поряд із розповідями про міста Дніпродзержинськ, Кривий Ріг, Донецьк, Феодосію, Москву й Санкт -Петербург приділено й Катеринославу (його паркам і пам'ятникам, проспектам і театрам), авторка зіставляє минуле й сучасне, досліджує колишні назви та призначення будівель. Але все підпорядковано провідній ідеї: за сучасних тенденцій перетворення (зміни обличчя міста, його покращення, модернізації) необхідне дбайливе ставлення до надбань минулого, збереження історичної спадщини, пам'яті про видатних людей (Олександра Поля, Андріана Кащенка, Івана Манжури) та їх діяння.

Третій розділ книги «Спогади таромчан» складається з розповідей про вчителя Михайла Лояна і його найближчих родичів - доньки Таїсії, яка пригадує дитинство й арешт батька в 1938 -му, роки німецької окупації; батька Зої Шевцової - Івана Шевцова, героя-орденоносця, який звільняв від фашистів країни Європи. Уміщено й спогади самої З. І. Шевцової «Про себе і свою родину», де лікар згадує дитячі роки, проведені в Таромському й Дніпропетровську, подорожі Шевченковими й гоголівськими місцями, до садиб Л. Толстого й І. Тургенєва та знайомство з архівно-кримінальною справою діда (на 190 сторінках!) у Дніпропетровському облдержархіві після реабілітації «політично неблагонадійного», що сприяло її захопленню краєзнавством і генеалогією. Із документів сімейного архіву Лоянів дізнаємося, що великий вплив на становлення світогляду Михайла Лояна мало спілкування з передовою українською інтелігенцією, зокрема з письменником і просвітянином Петром Олександровичем Єфремовим, братом відомого літературознавця С. О. Єфремова, звинуваченого у справі СВУ. Вони працювали в 1920 - 1923-х роках у Катеринославі на українських педагогічних курсах, а разом з його племінником, Костянтином Михайловичем, М. Лоян проходив по одній справі, перебуваючи у в'язниці Дніпропетровська.

Ракурс зображення в третьому розділі - постать самого Михайла Лояна в характеристиках родичів, колег, учнів. Спогади близьких людей засвідчують невмирущість людської пам'яті, прагнення обмінятися родинними переказами. Теплотою, якою подружжя Лоянів щедро обдаровувало людей, віє від сторінок спогадів їхньої учениці, а згодом колеги О. І. Захаренко: «Ми, молоді вчителі, поважали цю родину за порядність, шляхетність, людяність. Мені поталанило на таких наставників» [1, 487]. Про Ольгу Іванівну Лоян (Сокуренко) учні відгукуються як про чудового організатора, енергійну й доброзичливу жінку. Іпостасі Михайла Лояна - «вирізнявся ерудицією, освіченістю: природознавець, історик, літератор, фізик, математик, філолог...» [1, 486]. А ще - поціновувач оперної музики, давав односельцям агрономічні поради, знав зоологію, ботаніку, хімію, викладав українську і російську мови й літератури, був учителем історії та природничих наук у старших класах. У нарисі громадського діяча й депутата Дніпропетровської міської ради ХХІ скликання Валентина Головка «На освітянській ниві» дано високу оцінку невтомній праці просвітянина: «Михайло Лоян був для Таромського тим, ким Михайло Ломоносов - для Росії, Тарас Шевченко - для України» [1, 527] та повідомлено, що один з провулків у селищі названо ім'ям учителя М. І. Лояна.

Видання вдало доповнене описом символіки Таромського (герба, прапора) як офіційних атрибутів мікрорайону Дніпропетровська, містить додатки про основні етапи життя та діяльності подружжя Лоянів, іменний покажчик осіб і родин, споріднених із цим селищем, та заклик-звернення З. І. Шевцової до його мешканців пишатися козацькими коренями, пізнавати своїх предків, «бо життя кожної людини на землі не повинно лишатися безслідним, забутим» [1, 20]. Надзавдання її пошуків можна визначити так: зберегти пам'ять про пережите народом і передати це майбутнім поколінням. Вона зуміла об'єднати під обкладинкою своєї книги різні за часовим виміром матеріали, акумулювавши емоційну енергію розповідей багатьох людей, та підпорядкувати їх зміст основній ідеї - пройти життєвими маршрутами свого діда, зіставити минуле та сучасне, аби осягнути долю людини в контексті історії буремного й неоднозначного ХХ століття.

Список використаної літератури

1. Лоян М. І. Таромське: перегук століть / М. І. Лоян, З. І. Шевцова. - Д. : Моноліт, 2009. - 704 с.

2. Єфимов В. Пам'ятники, що створила Зоя Шевцова / В. Єфимов // Січеслав. - 2011. - № 2 (28). - С. 205 - 207.

3. Єфимов В. Таромське: перегук століть / В. Єфимов // Січеслав. - 2010. - № 26 (4). - С. 208 - 209.

4. Єфимов В. Читаймо зошити Михайла Лояна / В. Єфимов // Бористен. - 2006. - № 12 (186). - С. 22 - 23.

5. Чабан М. Не загасити свічки вітровіям / М. Чабан // Свята справа. - 2007. - № 1. - С. 45.

6. Шевцова Зоя. Мій дід Михайло Лоян та його «Таромські зошити» / Зоя Шевцова // Січеслав. - 2010. - № 26 (4). - С. 204 - 207.

Размещено на Allbest.ru