Своєрідність нарації в повісті Олеся Гончара "Далекі вогнища"

The article describes the study results of the specificity of the narration in Oles Honchar's story “Daleki Vohnyshcha”, which demonstrate the peculiarities of retrospective autobiographical narrative in the genre of lyric and epic story: the productive use offorms of “I” and “we”-narration, the laconic self-presentation of a narrator, the specificity of character making, the dominance of the descriptiveness, the transformation of the chronotope with productive use of the present tense, the implementation of communication with the reader, the inclusion of epilogue in the text structure etc.

The narrative in the story “Daleki Vohnushcha ” is carried out on behalf of the diegetic narrator, and in the final part, entitled “Zamist epiloha” (“Instead of the epilogue”), it synthesizes two narrative models diegetic and non-diegetic. The narrator does not call his name, his self-description is as brief as possible, in contrast to the distinct portrayal of other characters presented in his words. The hero-narrator's perception of the daily editorial and publishing life becomes more distinct with the help of transition from “I”-narration to narration from the first person plural “we ”, which helps to emphasize the community of experience with the recipient. Prevailing retrospective narration of “Daleki Vohnushcha ” occurs in different timeframes, as evidenced not only by the artistically comprehended at the end of the work the period of war, but also the use of various techniques of temporal transformations in the narrator's words. The present tense narration helps to imagine the events as if they are happening here and now, the hero-narrator's allknowing reality is realized with the help of prolepsis.

Thus, the dominance of the narration on behalf of the hero, who has much in common with the author, determines the peculiarities of the narrative organization of Oles Honchar's story “Daleki Vohnushcha”. The narrator's remoteness in time from the depicted events determines the nostalgic tone of the narrative, the specifics of its organization.

Key words: author's position, “we”-narration, narrator, narrative, retrospection, recipient, present narrative tense, “I” -narration.

Аннотация

В статье изложены результаты исследования специфики наррации в лирико-эпической повести Олеся Гончара «Далекие костры» как ретроспективно автобиографического повествования: продуктивнось использования форм «Я»и «мы»-наррации, особенности самопрезентации повествователя, своеобразие характеристики героев, доминирование описательности, трансформации хронотопа с использованием настоящего времени, осуществление коммуникации с читателем и т.п. Акцентирована дистанцированность нарратора во времени от изображенных событий, что обуславливает определенную ностальгическую тональность повествования.

Ключевые слова: авторская позиция, «мы»-наррация, рассказчик, рассказ, ретроспекция, реципиент, настоящее нарративное время, «Я»наррация.

«Як рідко доводиться бувати у товаристві щирих, незрадливих, надійних людей!» [2, 87] цю думку Олесь Гончар занотував у своєму «Щоденнику» на початку 1986 р. Сповнена ностальгії, вона відображає невтомні роздуми вже зрілого майстра над долею людства, а також є виразом його власного світовідчуття. У 1987 році поряд із написаними раніше творами письменника, позначеними автобіографізмом («Прапороносці» (1946-1948), «Людина і зброя» (1960), «Тронка» (1963), «Твоя зоря» (1980)), постала повість «Далекі вогнища» (спершу була надрукована в журналі «Київ» [3], а згодом окремою книгою). Менш відома за інші, знакові в художньому доробку Олеся Гончара, вона (повість) органічно вписується в настроєву палітру прози автора, водночас засвідчуючи динаміку його стильової манери. Як слушно зауважує І. Дзюба, у цьому творі «немає колись притаманної О. Гончару романтичної піднесеності є ностальгія, є м'яка іронія і самоіронія, є притаманне йому тепле, зичливе бачення людини і життя»1 [5, 130].

Літературознавче осмислення названої повісті відзначається спорадичністю, загалом акцентованістю уваги на тих чи тих елементах її поетики: на «неповторній атмосфері» створеного автором художнього світу усе «якесь трохи стишене й цнотливе» [5, 130] (І. Дзюба); на образі автора, багатоплановості вираження його позиції (Н. Олійник [8]); на жанровостильових домінантах ліроепічного твору (А. Гурбанська [4]); на оригінальності авторського задуму, його ідейних орієнтирах (І. Михайлин [7]) тощо. Згадані науковці у своїх розвідках (у яких ідеться про широке коло творів, або які присвячені лише цій повісті) не оминули й питання своєрідності оповідної організації тексту, однак уповні це питання до сьогодні не 1 Цитовану тут статтю І. Дзюби «Українська повість сьогодні» уперше було надруковано 1989 року в збірнику «Обличчям до вікна» [6].

Це й зумовило необхідність осмислення наративу повісті «Далекі вогнища» у цій статті у зв'язку з жанровими параметрами аналізованого твору.

Визначальною ознакою повістевої нарації, як уважає М. Утєхін, є функціонування автора в образі розповідача, який часто стоїть осібно в часі й просторі від зображуваних ним подій, «що об'єктивно існували» [13, 4]; «манера повіствування з настановою на переказування того, що відбувалося», описи, авторські роздуми [11 , 20-23] (І. Сивкова). Ю. Попов правомірно наголошує: голос того, хто розповідає у творі, є «чинником, без якого повість могла б перетворитися на аморфне нагромадження фактів» [ 10, 419]. Разом з тим динамізм жанрової ідентифікації повісті, її здатність до модифікацій (згадаймо, наприклад, виокремлені В. Дончиком у низці його розвідок стильові тенденції повісті 1960-1980-х рр. в їх розвитку: конкретно-аналітична, лірикоромантична та «химерна») розкривають перед письменниками можливості вибору найбільш доцільного для реалізації авторського задуму типу нарації.

Оповідь у повісті «Далекі вогнища» ведеться від імені дієгетичного наратора, а в заключній частині твору «Замість епілога» синтезовано дві моделі нарації дієгетичну та недієгетичну (за типологією В. Шміда, у випадку, «якщо “я” належить лише до акту розповіді, наратор є недієгетичним, якщо ж воно стосується то акту розповіді, то “розказуваного” художнього світу дієгетичним» [15, 48]1). Нарація в основній частині повісті «Далекі вогнища» є наскрізно ретроспективною, оповідь постає в ракурсі свідомості дистанційнованого в часі наратора, «і саме його нинішній стан свідомості є головним, що “діє” у творі» (І. Дзюба) [5, 130]. У листі до Ю. Юренка Олесь Гончар згадував: «Наше тодішнє [з Василем Тараненком] життя певною мірою відтворене у моїй повісті “Далекі вогнища”, хоча вона й не є документальною річчю» [16, 165]. Ідеться про роботу в редакції Козельщинської районної газети «Розгорнутим фронтом», де після закінчення в 1933 році Бреусівської семирічної школи почав працювати майбутній автор багатостраждального роману «Собор».

За текстом герой-оповідач і його товариш Кирик «опинилися в редакції [газети «Червоний степ»] після семирічки» [1, 665]. Із розвитком сюжету зрозуміло, що наратор уже загартована життям і війною людина, яка подумки повертається в часи своєї юності. Свого імені наратор не називає, його самохарактеристика максимально стисла, часто опосередкована, на відміну від оприявненого в його словах рельєфного портретування інших персонажів. Письменник обирає таку стратегію розгортання тексту, за якої суб'єктивна оповідь здійснюється від особи «наратора-агента» (є персонажем в оповідуваних ситуаціях [12, 84-85]), який часто займає позицію спостережливого «наратора-свідка» [12, 85]. Завдяки цьому досягається ліризація оповіді в повісті. Сприйняття героєм-наратором буднів редакційно-видавничого життя увиразнюється за допомогою прийому переходу від «Я» нарації до оповіді від множинної першої особи «ми» («Багато що в ньому нам з Кириком до вподоби» [1, 663], «Кого ж вона вибрала собі до любові? Серед

хлопців із гуртожитку, знаєм, є до неї не байдужі <...>» [1, 673] та ін.). Звернення до такої форми викладу, як переконаний В. Шмід, часто мотивується потребою акцентувати спільність досвіду оповідача з реципієнтом [15, 56]. Означений різновид суб'єкта нарації в досліджуваній нами повісті покликаний відобразити особливий «промінь зору»1 двох юних «новачків» на робочі будні редакції, і, насамперед, на об'єкт їхнього вподобання набірницю Ольгу Байцур.

Початок тексту повісті («Відбувається це там, де одна Ольжина усмішка могла зробити тебе щасливим <...>» [1, 661]), зумовлює відповідний мрійливо-захоплений тон оповіді, створює, за словами І. Дзюби, «емоційну “освітленість” усієї картини» [5, 131]. А деталі Ольжиного портрета в сприйнятті її оповідачем виражають його захват. Характеристика її образу, започаткована в перших спогадах наратора про неї, і надалі розгортається в позитивному ключі через підкреслене поєднання зовнішньої та внутрішньої краси дівчини («щоки пашіють, очі повні грайвища, повні веселості й життя» [1, 661], «невисока стрункенька постать» у спецодязі [1, 662] , «наша ударниця» [1, 669], «наша життєлюбка» [1, 695] та ін.). Симпатія наратора не прихована: «які ж вони гарні, ці тугі, налиті снагою Ольжині руки» [1, 662], акценти таких деталей (наявні й у характеристиках інших персонажів) створюють «схвильовану, щиру, довірливу» інтонацію оповіді (Н. Олійник) [8, 47]. Відвертим перед реципієнтом оповідач залишається і в періоди його найбільшої схвильованості та розпачу. Зокрема, після ситуації грози, під час якої став свідком поведінки Ольги, коли вона, ховаючись від грози в полукіпках під час жниварських робіт у колгоспі, провела ніч з Кочубеєм: ставлення наратора змінюється на осудливе. І сміх Ольги, який перед тим для нього звучав як життєствердження, викликає в оповідача вже іншу оцінку («Ольжине хіхікання» [1, 700], «безсоромно сміючись» [1, 700] та ін.). Слова моральної оцінки Ольги та Кочубея при цьому напрочуд промовисті, що зумовлене специфікою форми «ми»-нарації. Функціонально наратор в повісті «Далекі вогнища» уподібнений автором драматургу, який, фіксуючи найбільш вдалу, на його погляд, сцену (ситуацію), виділяє осібність двох (Ольги і Кочубея) на противагу іншим колективу редакції: «Те, що вони дивним чином опинились удвох у відстороні від решти всіх, чомусь викликає з нашого боку досаду» [1, 699]. В оповіді про названий випадок поєднано його розуміння народної моралі і переживання ним побаченого, розпач школяра з далекої юності, хоча й позиція його адаптивна (Ольга із немовлям на руках «видалася <...> зараз іще гарніша» [1, 712]). Оповіді-спогаду в повісті властиве послідовне вкраплення характеротворчих акцентів, у яких безпомильно вгадується авторська позиція.

Виписуванню героїв у перших трьох розділах наративу повісті властиве, окрім тактовно розставлених різних оцінних нюансів, активне авторське «всезнайство», пряма або опосередкована комунікація з читачем. Перебування 1 Поняття «промінь зору», у якому концентрується «в один фокус образний матеріал теми», було введене в літературознавчий обіг В. Фащенком [14, 159].

Оповідача на часовій відстані від зображуваних подій дозволяє резюмувати неповторність характеру кожного: «Для нас Микола це суцільне диво» [1, 666] (про Житецького), «Як і всі ми, Ольга поважає Сутулу» [1, 682]. Ведучи неквапливу оповідь про своїх колег, наратор залишає примітки для читача: «Миколине побринькування треба розуміти так, що він саме підбирає музику на свої власні слова» [1, 666], «Якщо увечері з нашої свічкарні допізна чути ритмічне металеве погуркування, то знайте: це ми з Кириком під орудою друкаря крутимо “американку” <...>» [1, 669] та ін. За такої обізнаності наратора все ж збережена частка втаємниченого і для нього, про що свідчать, наприклад, зауваження: «Газетні підшивки, як ми догадуємось, Кочубей гортає не лише задля розваги <...>, він шукає для себе взірців для наслідування» [1, 670], «Житецький, видно, почуває душевну потребу ділитися з нами» [1, 677] тощо. Оповідач, що згадує давно минулі події, постає у двох іпостасях: він водночас і зрілий наратор, що ніби наново пізнає своїх героїв, і людина того віку.

Портретування в повісті «Далекі вогнища» здебільшого статичне, що зумовлене вже сформованими законами жанру і виокресленням певного етапу з «життя» зображених героїв. Епілог повісті, де увага акцентована на подіях Другої світової війни, уможливлює конструювання більш пластичних образів героїв. Згадаймо, наприклад, іронічну, а часом і обґрунтовано зневажливу характеристику поведінки Кочубея в основному тексті повісті («Плодами своє творчості товариш Пісня відчуває потребу ділитися з нами» [1, 664]; «зі спритністю акробата вимайнув на підвіконня, а звідти шугнув просто в бур'яни» [1, 712] та ін.). У фінальній частині твору Кочубей стає провідником «залишених» («Так, це він, зарослий, в колючій щетині, з вольовитим поблиском у змружених очах <...> Йому випало бути над ними старшим» [1, 717]). Отже, його образ постає в динаміці, розвитку. Переважно ретроспективна нарація в повісті «Далекі вогнища» розімкнена в різні часові виміри, що відтінено й художньо відзначеними реаліями подій воєнної доби, прийомами часових трансформацій. Перехід в рамках оповіді про мирне життя до зображення героїв під час війни здійснюється на межі заключного розділу й частини «Замість епілога». «Усезнаючий» наратор як першоособовий тимчасово перетворюється на третьособового (розповідає про події, у яких не брав участі), що продиктоване розвитком сюжету. У цьому випадку він не стільки прислухається до внутрішнього світу персонажів, скільки однозначно оцінює переживання й страхи, сумніви героїв («Становище, в якому вони опинились, вимагало від людей зовсім інших реакцій» [1, 722]). Повість завершується оповіддю «Я»-наратора (перехід відбувся через пропуск рядка) про героя, який після завершення війни приїхав до млинового кола великого каменя як символу циклічності часу, «незмиренної пристрасті» історії [1, 672]. Зворушливі образи «невідцвітних калачиків» [1, 731], «травневих бузків» [1, 731], а також «металевого погуркування» [1, 733] художні знаки того, що робота в друкарні триває й триватиме, вони увиразнюють ідею швидкоплинності світлої пори людської юності.

Специфічною рисою оповіді в основній частині повісті є активне функціонування теперішнього часу нарації механізму створення «ефекту синхронної комунікації» із реципієнтом, на чому акцентувала увагу А. Палійчук у дослідженні «Теперішній наративний час як засіб інтимізації» [9, 91]. Нарація в теперішньому часі зумовлює сприйняття подій як таких, шо відбуваються тут і зараз: «Гаряча пора настає, люди жнивують» [1, 690], «Іми всі теж відчуваємо цю вільність просторів» [1, 692] та ін. Цей прийом «оживлює» оповідь, продуктивність його використання на початку повісті забезпечується прагненням автора відтворити атмосферу тогочасного життя та статичним портретуванням персонажів. Фрагменти описів редакції та видавництва, «редакційного містечка» [1, 668], топосу степу з одного боку, сприяють формуванню епічності оповіді, що властиво повісті як жанру, а з іншого ліризують її, відтінюючи вираз в ній романтично-патетичного сприйняття дійсності («снопи все поле вкрили, незліченно лежать кудись у далеч» [1, 693]). «Усезнайство» героя-оповідача реалізується через пролепсис художнє передбачення подій. Наприклад: «Ми з Кириком ревниво думатимемо про це й наступного вечора» [1, 673], «згодом нам і від Миколи стане відомо, що в Харкові нашого редактора ждуть друзі» [1, 684] та ін. В оповіді наратора, яка скерована в майбутнє, почасти оприявнюються його схвильовані зізнання: «солов'ї витьохкують у бузках (на все життя запам 'ятаються їхні голоси)» [1, 673], «яскравіють у сутінках вечірні вогнища пастухів» [1, 669]. Стан такого ностальгійного душевного зворушення і визначив зміст символічної назви повісті О. Гончара, яка концентрує в собі роздум-спогад про прекрасну пору юнацької закоханості у світ, коли попереду світилися далекі вогнища майбутнього.

Отже, своєрідністю наративної організації повісті Олеся Г ончара «Далекі вогнища» є ретроспективна оповідь від імені героя-оповідача (від імені «Я»та «ми»-наратора), в образі якого багато спільного з самим автором. Некваплива нарація послідовно розкриває специфіку редакційних буднів, їй властива вдумлива авторська оцінка як характеристика персонажів-колег, а найбільшою «освітленістю» наділений образ набірниці Ольги Байцур. Таке портретування сприяє ліризації жанру повісті. Здійснення оповіді в різних часових площинах (часто у координатах теперішнього часу), звертання до читача, вкраплення сентенцій-узагальнень формують відверте, емоційно збагачене наративне полотно в аналізованому творі Олеся Гончара.

нарація повість гончар автобіографічний

Список використаних джерел

1. Гончар О. Далекі вогнища / О. Гончар // Вибрані твори : у 4 т. К. : Сакцент плюс, 2005.Т. 2. Циклон; Твоя зоря; Микита Братусь; Далекі вогнища. 2005. С. 661-733.

2. Гончар О. Щоденники : У 3-х т. Упоряд., підгот. текстів, ілюстр. матеріалу В. Д. Гончар / О. Гончар. К. : Веселка, 2002-2004. Т. 3 (19841995). 2004. 606 с.

3. Гончар О. Далекі вогнища : Повість / О. Гончар // Київ. 1987. № 5. С. 3-51.

4. Гурбанська А. Жанровий поліцентризм української повісті 60-80-х років ХХ ст. : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра філол. наук: спец. 10.01.01 «Українська література», 10.01.06 «Теорія літератури» / А. Гурбанська; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. К., 2010. 36 с.

5. Дзюба І. Українська повість сьогодні / І. Дзюба // 3 криниці літ: У 3 т. К. : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. Т. 1 : Статті. Доповіді. Рецензії. Передмови. Дещо про добрих сусідів і духовну рідню. 2006. С.123-156.

6. Дзюба І. Українська повість сьогодні / І. Дзюба // Обличчям до вікна : Повісті. К.: Рад. письменник, 1989. С. 549-583.

7. Михайлин І. Про «Далекі вогнища» Олеся Гончара. Виступ на вечері пам'яті Олеся Гончара в Клубі письменників Харківської обласної організації НСПУ 23 липня 2015 р. [Електронний ресурс] / І. Михайлин // Інтернет-видання Харківської обласної організації Національної спілки письменників України. Режим доступу: https://kharkiv-nspu.org.ua/archives/3856

8. Олійник Н. Особливості вираження авторської позиції в повісті Гончара «Далекі вогнища» / Н. Олійник // Олесь Гончар і шістдесятництво : Матеріали Всеукраїнської наукової конференції, присвяченої 80 -річчю від дня народження Олеся Гончара. Дніпропетровськ : Навчальна книга, 1998. С. 46-48.

9. Палійчук А. Теперішній наративний час як засіб інтимізації /А. Палійчук // Філологічні трактати : Науковий журнал / Голов. ред. Є. Г. Ткаченко. 2012. Т. 4, № 1. С 88-92.

10. Попов Ю. Повість / Ю. Попов // Лексикон загального та порівняльного літературознавства / За ред. А. Волкова, О. Бойченка та ін. Чернівці : Золоті литаври, 2001. С. 418-419.

11. Сивкова І. Про специфіку повістевого жанру. Стаття перша /

0. Сивкова // Черкаський державний університет ім. Б. Хмельницького. Вісник : Серія «Філологічні науки» / Гол. ред. І. І. Кукурудза. Черкаси, 2004. Вип. 58. С. 12-24.

12. Ткачук О. Наратологічний словник / О. Ткачук. Тернопіль : Астон,173 с.

13. Утехин Н. Некоторые закономерности развития жанра / Н. Утехин // Русская советская повесть 20-30-х годов / Под ред. В. А. Ковалева. Л. : Наука, 1976. С. 3-72.

14. Фащенко В. Вибрані статті / В. Фащенко. К. : Дніпро, 1988. 373 с. Шмид В. Нарратология / В. Шмид. М. : Языки славянской культуры312 с.

15. Юренко Ю. Спогади «З берегів юності» / Ю. Юренко // Добромисл. 1997. № 1-2. С. 165.

Размещено на Allbest.ru