Осмислення української національно-визвольної боротьби ХХ століття у творчості Віри Вовк: функціональність символіки

Annotation

Smolnytska O. O. Historiosophical comprehension of the Ukrainian national-independence movement of the XX century in the works by Vira Vovk: the analysis of symbolic

The national symbolic in the works of Vira Vovk because of historiosophical positions is analyzed. The neomythological connect of the author's idea with modernity (tragedies of the 20^th - 21^st centuries). A phenomenon of diaspora reception and its difference in the view of V. Vovk are emphasized. Hagiographies motifs in the imaging of reality are given. Biblical motifs of her works are accented. The connection with the Bible (Sacred Scripture) is given because of the purpose which lights prototypes of the Holy Family and others relatives of Baby Christ. The hypothesis is that the author has made some contamination of these biblical personalities. Religious theme to its development in the works of Lesya Ukrainka and Selma Lagerlof is compared. Especially, it is the mainstream of their works about Jesus Christ, but V. Vovk makes her texts in the streams of magic realism and neomythologism, whilst other feminine writers are neoromantics. The symbolic of the modern Nativity play (Living Nativity Scene) and the image of King Herod of the 20^th century is analyzed. Especially the unconscious connection with the dramatic poem by Lesya Ukrayinka “The Lawyer Martian” is obvious. The image of totem (Horny - “Rohal'”) is analyzed. Thus, it ist the Hutsulian context which contaminates Christian and pagan motifs and symbols. The research proves that fiction elements in the narrative by V. Vovk are not heterogenous or allogenic because of their logic connections. The texts of V. Vovk, which have not been explored in the concrete aspect, are taken into consideration. The biblical context is given. The phenomena of the Folk Catholicism (the Folk Christianity) is analyzed.

Key words: diaspora, phenomena of Ukraine, neomythologism, national symbolic, national-releasing struggle.

Українська національно-визвольна боротьба, особливо в період ХХ ст., неодноразово стає об'єктом дослідження історичних та літературний студій, проте філософське (і, зокрема, історіософське) її осмислення ще не було детально проаналізовано в річищі українознавства, не знайшла й художнього зображення в літературі. У зв'язку з цим цікавою є плідна творчість Віри

Вовк Wowk, автонім Віра Лідія Катерина Селянська - Wira Selanski, 1926 р.н.), української письменниці в Ріо-де-Жанейро. Незважаючи на те, Вовк тривалий час живе за межами України, відвідує її лише періодично, вона унікально репрезентує українську історію та культуру у своїх художніх та наукових творах, глибинно осмислюючи феномен України як поетеса, прозаїк, драматург, музиколог, художниця, літературознавець, літературний критик, перекладач [10, 105]. Творчіть В. Вовк (поезія, проза, перекладацтво) була об'єктом висвітлення в працях Н. Анісімової, О. Астаф'єва, Б. Бойчука, Ю. Григорчук, І. Жодані, Л. Залеської Онишкевич, І. Калинця, Т. Карабовича, Майданської, Б. Рубчака, З. Чирук, В. Шевчука та ін., проте чимало питань її специфіки досі вимагають осмислення.

Тема України в доробку В. Вовк відрізняється від її інтерпретації іншими членами Нью-Йоркської групи, до якої донедавна зараховували письменницю. Це й зумовлює актуальність дослідження в обраному в статті ракурсі. Мета статті - розглянути історіософське трактування України у творчості В. Вовк. Відповідно до цього висунуто і завдання:

1) проаналізувати епічні тексти В. Вовк;

2) визначити специфіку осмислення письменниці визвольного руху в прозових і поетичних творах;

3) виокреслити символіку як засіб вираження національного несвідомого.

Потрібно зазначити, що в статті не застосовується порівняльний аналіз

української і латиноамериканської історії, оскільки до нього звертаються автори інших публікацій. Обраний предмет дослідження мотивується, зокрема, завданням В. Вовк, яка офіційно вимагає від України «признати імена гетьмана Мазепи, членів Січових Стрільців і УПА як героїв нашої нації» [7, 15], а також «не забирати з училищ і бібліотек документів, які відносяться до української самобутності» [7, 15].

Письменниця не вважає доцільним поділ української літератури на так звану «материкову» і «зарубіжну» чи «діаспорну». Це було зазначено нею на Книжковому форумі у Львові (2003): «Ми, за кордоном України, такі самі українці, як і Ви, і думаю, що не слід підкреслювати різниці. Мені не відомо, щоб поляки називали Міцкевича чи Словацького, чи Шопена „діяспорними поляками”, хоч вони жили на чужині. Цікаво, чи римляни вважали Овідія „діяспорним поетом”?» [2, 70]. В. Вовк неодноразово наголошує у своїх виступах і текстах на тому, що українці на материку і в діаспорі повинні виступати єдиним фронтом, а останнім не відокремлювати себе від України. У цьому контексті й маємо на меті розглянути образ України в її історії, самоідентифікації та боротьби у творах В. Вовк, зокрема в її прозі, починаючи від ранньої, передусім у циклі «Леґенди» (більшість з яких було видано 1954 року). Автор у розкритті теми України використовує традиційні образи, переосмислює відомі сюжети. Цим творчість письменниці близька до «Легенди про Христа» Сельми Лаґерлеф. Стосовно свого творчого методу В. Вовк стверджує, що її творчість «можна було примістити десь посередині між традицією й модернізмом» [2, 28], підкреслюючи: «То не значило заперечення клясики, чи якась нахабна поза, мовляв: ми знаємо, що таке справжня поезія, не ви! На мою думку, клясика дала вже все, на що була спроможна, і дала прекрасне, але молодому поетичному поколінню слід шукати нових, і ще не топтаних доріг, уже хоч би для того, щоб не попасти в епігони (тут і далі збережено авторський правопис оригіналу. - О. С.)» [2, 27-28].

У «Різдвяній леґенді» (1952 р.), якою починається цикл, змальовано Святу Родину матеріально, але не профанно. У буденному описі, у якому акцентовано реалії Другої світової війни, її представлення ні в якому разі не є блюзнірським. Асоціативно в ньому простежується дух шевченківської «Марії». В. Вовк художньо зображує нове народження Ісуса у ХХ ст. в умовах трагедій і голоду: «Зі спаленої оселі зосталося тільки їх двоє» [5, 381]: Марія і дід Осип. Марія - дочка «небіжки Ганьки», тобто Анни (матері Богородиці), а Осип - звичайно, Йосип (Йосиф). Марія знаходить у колибі, де вівці та кози, хлопчика-немовля: «Леле! То Захарієвої! Вона його тут сховала!» [5, 381]. Під Захарієвою, певно, розуміється праведна Єлисавета, дружина священика Захарії. Єлисавета і Захарія були батьками Іоанна (Йоанна) Хрестителя, якого Ісус знав з дитинства, і перед розп'яттям сказав Марії, що Іоанн буде її сином. За візантійськими легендами, під час убивства солдатами Ірода немовлят Єлисавета із сином сховалася в пустелі. Захарія відмовився сказати, де його син, і був за це вбитий у святилищі - «між храмом і жертовником» (Мт. 23:35). Можливо, Віра Вовк свідомо припустила контамінацію мотивів [8, 220]. Дитину (праобраз нового Спасителя) знаходять у колибі на Свят Вечір. Якщо Марія хоче залишити немовля собі, то дід Осип як виразник ratio проти: «Свят Вечір! Твого тата вбили, твою маму спалили, а тобі свято в голові?» [5, 381].

Потрібно зазначити, що письменниця здебільшого змальовує образи земних праведників, які не підозрюють свою винятковість, доки не починають виконувати місію, внаслідок якогось трагічного випадку. Образ Марії - уособлення такої праведниці. В образах трьох чоловіків, які приходять до колиби вітати з Різдвом нову Святу Родину (автор не називає їх) утілено образи повстанців. Цей їхній зміст підкреслено окремими натяками: вони давно не були серед людей і не чули дитячого сміху. Як троє царів, герої обдаровують дитину [8, 21]. Діду Осипу спадають на думку євангельські порівняння, і врешті-решт герой «не міг розібрати, чи він Осип, чи Йосиф, він знав тільки, що нізащо не кине хлопчика в полонку, бо це була Свята Ніч» [5, 382]. Так засвідчено духовне прозріння Осипа [8, 221]. Цей епізод зорієнтовує на текст «Легенди про Христа» Сельми Лаґерлеф, де розгорнуто один з мотивів - навернення жорстоких або черство-замкнених людей, яким у різних іпостасях - від Немовляти до Розіпнутого - являється Христос, причому навіть через багато століть після своєї смерті та вознесіння.

У великій прозі (зокрема, романістиці) В. Вовк також звертається до осмислення проблеми національно-визвольного руху, наприклад, у романі «Тотем скальних соколів» (2010), де художньо презентовано історію гуцульського села ХХ ст. Автор, у розвитку теми, переважно протиставляє гармонійну основу зображеного в міфах, зокрема племінного ладу жорстокій реальності, що знищує народну пам'ять: у романі йдеться про дві окупації - червону та німецьку. Так, у розділі «Визволителі» зображено події 1939 р., ідеться про вплив радянської пропаганди на гуцулів, що призводить до деградації молоді, спричинену передусім войовничим атеїзмом [6, 44-45]. Реалії подвійного стандарту підкреслюють, що нова влада виховує ниці моральні риси (до того приховані статичним патріархальним ладом). Показовим є епізод, у якому доктор Полімед - носій елітарної культури - побачив трупи розстріляних «врагов народа» й подумав: «Хто ж тоді той народ?» [6, 46]. Ця думка і є виразом однієї з провідних ідей роману. З образом адвоката Мартіяна письменниця піднімає питання недалекоглядних надій інтелігенції на «допомогу» окупантів (чи не відсилає цей образ до однойменної драматичної поеми Лесі Українки?). Адже німці асоціювалися з європейською культурою, і мало хто тоді знав, що Третій Райх «нівечив навіть культуру свого власного народу» [6, 52]: «Як легко дурити простий народ, що не має доступу до джерел світової філософії й літератури! Тоді будь-яку ідеологію можна назвати правдою, навіть, коли вона хитро ту правду толочить...» [6, 79]. Таким чином, утверджується думка, що народ, позбавлений власної пам'яті та культури, приречений на рабство, яке починається з нав'язування йому чужої моралі, а точніше, аморальної, невластивої українцям, поведінки.

В. Вовк у багатьох своїх виступах і текстах наголошує на важливості інтелектуалізму та елітарності нації для розвитку української культури. Але її рятівником у романі постає прибулець Северин Дзвін, який порівнюється з Григорієм Сковородою. За художньою інтерпретацією автора герой (Северин) з ідеологічних причин не міг продовжувати свою освіту, але ознайомив завдяки отцям Василіянам зі світовою філософією. Отже, В. Вовк імпліцитно висловлює думку про те, що українська культура відродиться завдяки праведникам-інтелектуалам [10, 107]. Майбутнє України прозаїк пов'язує з образами дітей: так, одна з героїнь, маленька Мартуся, через сприйняття «скального сокола» - повстанця Чуда - «дівчатко-Україна», яке стане жінкою, хоч сам герой «дивувався з такої уяви, ніби то Україна могла втілитися в якесь дитя» [6, 79].

Роман «Останній князь Звонимир» (2011 р.) В. Вовк можна назвати «правдивою казкою», оскільки в ньому наявний потужний реальний історичний контекст. Письменниця присвятила його своєму родичу (нині покійному), «тітчиному брату» Ярославові Татомиру, звернувшись до нього «з проханням простити за всі модуляції історичної істини» [3, 1]. Таким чином, за головним героєм - реальний прототип. Твір починається з опису родоводу й дитинства головного героя Звонимира, сина греко-католицького священика. Автор особливо виокреслює родинні цінності, акцентуючи культ сім'ї. Цікаві побутові замальовки друзів дитинства Звонимира, з якими герой потім зустрінеться в еміграції. Водночас В. Вовк вплітає в оповідь про героїв фантастичні елементи, які логічно пов'язані з реальними, романові притаманні риси магічного реалізму [9, 1] і неоміфологізму. У цьому плані вагомим є образ священної тварини - Рогаля: про нього розповідали в дитинстві Звонимиру. Характеризуючи це лісове божество, вуйко Стах говорить герою, що олень несе велич «наших борів» [3, 9]. (Докладніше див. у публікації: Смольницька О. Архетипна основа роману Віри Вовк «Останній князь Звонимир» / Ольга Смольницька // Слово і Час. - 2011. - № 9. - С. 8290). Автор підводить читача до думки, що для сина священика, Звонимира, таке видіння є природним. Розгортаючи сюжетні лінії життя героя, письменниця неодноразово фіксує стан мучеництва героя. Зв'язок з предківським завітом простежується в передсмертних словах отця Боголюба: «Сину, прийде час, коли героями зватимуться ті, хто, нехтуючи почестями й вигодами, ревно присвятиться правді й праці для добра й престижу свого народу» [3, 33]. Органічність у тексті образу Рогаля підкреслена і ситуацією зустрічі з ним вуйка Стаха, який невдовзі загинув у повстанському бою. (Образ-символ цієї чарівної тотемічної тварини розглянутий Ю. Григорчук). Рогаль у трактуванні В.Вовк є уособленням пророч ості, що підкреслює його архетипність.

Поєднання реалій з образами-символами в романі «Останній князь Звонимир» наявно і в алегоричних картинах повоєнного життя в Україні. Зокрема в епізоді, де після розстрілу чекістами селян за переховування повстанців герої бачать вертеп, який на Різдво представляли діти із сиротинця: «Ми вам ще добре покажемо, яка це у вас воля! - кричав Ірод, скрегочучи чавунними зубами.

- Дурні ви, гадаєте, що вам так легко обійдеться? Це тільки - прелюдія до нашого шабашного свята! - кепкував Чорт, і його довге хвостище пленталося людям під ноги» [3, 37].

В. Вовк звертається до повстанської тематики і в поезії, зокрема у віршах раннього періоду та в наступні роки. Один з провідних мотивів складної за змістом збірки «Писані кахлі» (1999 р.) - мотив невинно пролитої крові Гуцульщини. В одному з найбільш рельєфних віршів - верлібрі «Нові легенди» ідеться про репресії в неоміфологічному ключі: «Мольфари й упирі / Вішали леґінів на ялицях / До звуків гармошки. / На фірах везли / Юнаків і дівчат у вишиванках, З руками пов'язаними / Колючим дротом, / Уже без очей. /Це - нові леґенди Гуцульщини. / Світ їм не вірить» [4, 363]. У сучасній поезії В. Вовк звертається до теми опору. У збірці поезій «Вогонь Купала» (2014), у розділі «Майдан», є цикл віршів на конкретно-соціальну загально-філософську тематику. Програмовою в ній є поезія «Поміч», яку поетеса прочитала на своїй презентації 21 жовтня 2014 року в Національному музеї літератури (м. Київ). У цьому вірші концептуально навантажені рядки: «Як світ нас милує, /Як глибоко нам співчуває, /Як подивляє нашу стійкість, /Як ставить нас за оказ... / Не вірмо в той порожній талалай, / У поміч, що надходить сухоруч! / Бо тільки ми самі, від нас самих / Збудуємо майбутню нашу твердь!» [1, 1]. У них утверджується ідея самотності нації в її утвердженні у світі. Загалом усі поезії цієї збірки можуть бути адресовані Україні, що стоїть на шляху будівництва майбутнього.

Твори В. Вовк мають імпліцитну основу, у них стверджується теза: антигерої бояться не самої національної символіки (чи постатей історичних діячів України), скільки її прихованого значення.

Проведений аналіз підтверджує, що національно-визвольну боротьбу України Віра Вовк осмислює в історіософському аспекті, поєднуючи в її зображенні конкретну реальність (історичні події) з фантастичними образами, символами. У ракурсі національної символіки у творах письменниці виокреслено два напрями: конкретно-виражальний, емблематичний - і водночас узагальнений, причому в арт-терапевтичному аспекті, як ознака національного несвідомого. Цей оригінальний підхід розкриття історичної теми поєднання рис магічного реалізму та неоміфологізму, особливо чітко репрезентує актуальні проблеми української нації в час переломних подій.

Список використаних джерел

1. Вовк В. Вогонь Купала / Віра Вовк. - Ріо-де-Жанейро - Львів: БаК, 2014. - 140 с.

2. Вовк В. Мережа / Віра Вовк. - Львів: БаК, 2011. - 152 с.

3. Вовк В. Останній князь Звонимир / Віра Вовк. - Ріо-де-Жанейро - Львів, 2011. - 67 с. [Автор. комп. набір] (З особистого архіву О. Смольницької)

4. Вовк В. Поезії / Віра Вовк. - К.: Родовід, 2000. - 422 с.

5. Вовк В. Проза / Віра Вовк. - К.: Родовід, 2001. - 448 с.

6. Вовк В. Тотем скальних соколів / Віра Вовк. - Ріо-де-Жанейро - Львів: БаК, 2010. - 116 с.

7. Вовк В. Човен на обрію / Віра Вовк. - Ріо-де-Жанейро - Львів: БаК, 2013. - 136 с.

8. Смольницька О. Архетип Божественної Дитини в прозі Віри Вовк / Ольга Смольницька // Україна у світовій історії. - К., 2014. - № 1. - С. 220221.

9. Смольницька О. Архетипна основа роману Віри Вовк «Останній князь Звонимир» / Ольга Смольницька // Слово і Час. - 2011. - № 9. - С. 8290. - Бібліогр. в кінці ст.

10. Смольницька О. «Тотем скальних соколів» Віри Вовк як приклад українського магічного реалізму [Віра Вовк. Тотем скальних соколів] / Ольга Смольницька / Рецензії // Слово і Час. - № 12 (600). - Грудень 2010. - С. 105.

Размещено на Allbest.ru