Художня реалізація проблеми адаптації військових до життя в мирних умовах в оповіданні В. Підмогильного "Військовий літун" та повісті А. Головка "Можу"

Размещено на http://www.allbest.ru/

ХУДОЖНЯ РЕАЛІЗАЦІЯ ПРОБЛЕМИ АДАПТАЦІЇ ВІЙСЬКОВИХ ДО ЖИТТЯ В МИРНИХ УМОВАХ В ОПОВІДАННІ В. ПІДМОГИЛЬНОГО «ВІЙСЬКОВИЙ ЛІТУН» ТА ПОВІСТІ А. ГОЛОВКА «МОЖУ»

О.В. Гонюк, Ю.О. Резніченко (м. Дніпро)

Анотація

У статті розглянуто проблему адаптації демобілізованих військовослужбовців до життя в мирних умовах в оповіданні В. Підмогильного «Військовий літун» та повісті А. Головка «Можу». Досліджено специфіку конфлікту між самотнім індивідуумом та соціумом, не готовим його прийняти, особливості зображення ситуації екзистенційного відчуження, висвітлено трансформацію образу «зайвої людини» в умовах повоєнної дійсності.

Ключові слова: самотність, психологізм, війна, адаптація, «зайва людина», суїцид, опозиція, соціум.

Аннотация

В статье рассмотрено проблему адаптации демобилизованных военнослужащих к жизни в мирных условиях в рассказе В. Пидмогильного «Военный летчик» и повести А. Головко «Могу». Исследовано специфику конфликта между одиноким индивидуумом и социумом, не готовым его принять, особенности изображения состояния экзистенциального отчуждения, освещено трансформацию образа «лишнего человека» в условиях послевоенной действительности.

Ключевые слова: одиночество, психологизм, война, адаптация, «лишний человек», суицид, оппозиция, социум.

Annotation

Key words: loneliness, psychologism, war, adaptation, «a superfluous person», suicide, opposition, society.

Реалії нашого сьогодення зробили актуальними питання соціальної та психологічної адаптації демобілізованих військовослужбовців до життя в мирних умовах. У той час, як кваліфіковані лікарі-психологи підходять до вирішення цього питання з професійної точки зору, проблема пошуку нових життєвих орієнтирів у повоєнний час турбує й митців слова, які по -особливому чутливо реагують на душевні переживання людини. Історія розвитку нашої літератури дає низку прикладів художнього осмислення письменниками цього питання. Багатою на образи «зайвих людей» - учорашніх самовідданих учасників Першої світової війни, революції й громадянської війни 1917-1922 років, які після повернення до життя в мирних умовах відчувають власну приреченість і несумісність з добою, неможливість змінити руїнницьку діяльність на творчу, - постає проза письменників 20 - 30-х років ХХ ст.: Б. Антоненка-Давидовича, Д. Бузька, В. Вражливого, А. Головка, В. Домонтовича, О. Демчука, О. Кундзіча, І. Микитенка, М. Могилянського, В. Підмогильного, О. Слісаренка, Д. Тася. Літературознавець В. Агеєва, звертаючи увагу на те, що ця тема, своєрідність її художнього висвітлення у творах вищезгаданих авторів залишається мало дослідженою, зауважує: «Донедавна ми звичайно уявляли перші пореволюційні роки періодом повсякчасної героїки й ентузіазму і мало замислювалися над тим, наскільки збіднене наше бачення неповторного розмаїття суспільно - психологічних типів, характерів, способів поведінки, світоглядних орієнтацій тієї складної доби. Тим більш, коли йдеться про інтелігенцію в революції» [1, 3]. У цьому контексті тема нашої статті є актуальною, однією з тих, у якій осмислюється проблема, що на сьогодні ще не привертала увагу дослідників.

У її розкритті ми обрали за об'єкт оповідання В. Підмогильного «Військовий літун» та повість А. Головка «Можу». Окремі аспекти тексту цих творів були предметом зацікавлень К. Дуба, С. Лущій, В. Мельника, Р. Мовчан, М. Тарнавського; Ю. Коваліва, М. Нестелєєва, М. Пасічника, К. Фролової, як і В. Агеєвої («Українська імпресіоністична проза: Михайло Коцюбинський, Григорій Косинка, Андрій Головко») та ін. Не ставлячи перед собою занадто широке в межах однієї статті завдання порівняльного аналізу творів названих письменників, зупинимося на особливостях художньої рецепції образу «зайвої людини» та опозиції «до» і «після» війни у творах Валер'яна Підмогильного та Андрія Головка.

Героями оповідання В. Підмогильного «Військовий літун» та повісті Головка «Можу» є військовослужбовці, мирне життя яких після їх повернення додому позначене відчайдушним пошуком нових орієнтирів, бажанням зрозуміти нову дійсність та відшукати своє місце в ній, що завершується трагічно. В оповіданні В. Підмогильного «Військовий літун» (1924) психологічно розкрито душевну драму людини, розчарованої невідповідністю очікуваного і реальності. Суспільні потрясіння в країні породили, що художньо відтворено в оповіданні Підмогильним, нову особистість - людину з розколотою, роздвоєною психікою [7, 8]. Р. Мовчан у зв'язку з цим справедливо наголошує, що на відміну від «пролетарських митців», В. Підмогильний «глибше розуміє складність і суперечність самої революції» [5, 239]. Повернувшись у рідне місто після п'яти років «безупинної мандрівки з фронту на фронт, голоду, безсонних ночей коло вогнища» [7, 157], герой оповідання В. Підмогильного Сергій Данченко бачить навколо зовсім інші реалії, відмінні від тих, які малювала його уява: місто тепер «гниє й розпадається» [7, 158], «байдуже розгортались перед ним вулиці, порослі травою, червоні прапори й чисте небо. Замість буяння він спіткав тільки труп» [7, 158]. Батька розстріляли, дядька утоплено в річці, мати виїхала за кордон, комуністи зреквізували 3 кімнати в тітчинім домі, а сама тітка вже не була схожа на ту жінку, якою була раніше. Вона зазнала нелюдських катувань і тепер прагне помститися владі й просить Сергія про допомогу: «Нам помсти треба, а не землі! <...> Ти будеш ватажок, ти будеш перемагати, а я мститись» [7, 169]. Проте Данченко не відчуває тієї ненависті, про яку говорить тітка, - усе те «було йому чуже» [7, 169], адже на фронті він був в іншому суспільному континуумі, у якому сформувалися інші світоглядно-ціннісні його орієнтири.

Непрості стосунки головного героя твору В. Підмогильного з оточенням зумовлені і його зовнішньою непривабливістю, яка виразно контрастує з красою його душі: він горбатий від роду, низького зросту, має надто довгі руки, висохлі губи, плескуватий ніс, вузькі хінські очі та ріденьку рослинність. Родичі цуралися Сергія, а однолітки глузували й не приймали його до свого товариства, так і виріс «з думкою, що на цьому світі для нього немає нічого» [7, 161]. Відчуваючи власну ізольованість, герой замикається в собі: ще до початку воєнних дій він захопився вченням про буддизм, мріє про Індію, але під час війни живе мріями про повернення до рідного міста, а повернувшись, починає марити Галочкою, своєю двоюрідною сестрою. В умовах тогочасної дійсності справдитися мріям не вдається. Через війну Сергій вирішує стати літуном, так і не відвідавши Індії. Місто, у якому живуть спогади його юності, перетворилося на руїну, а Галочка виявляється не тією жінкою, про яку він мріяв. Тож втечею від жорстокого й такого чужого йому світу є лише польоти в небо: «Там моя оселя, - гадав він, - а тут я - вигнанець» [7, 163].

В основі авторського осмислення стану відчуженості від суспільства, у якому перебуває герой оповідання «Військовий літун», - модерністичні парадигми ідеї екзистенціалізму. Усвідомлення героєм свого існування в соціумі виражено крізь призму дихотомії «свій / чужий»: Сергій Данченко, як і герої творів письменників-екзистенціалістів, шукає себе, власну сутність, однак зустрічається лише з жахом непорозуміння, відчаєм, гостро переживає трагедію власного буття. Образ Сергія Данченка є уособленням так званої «внутрішньої» самотності [10, 19], що виникає як результат суперечності людини з собою й здебільшого є наслідком «зовнішньої», пов'язаної із соціумом. Герой оповідання приходить до висновку, що він - зайвий у тому часі, у якому опинився. Чужими за своїми душевними порухами для нього виявляються рідні люди, бойові товариші, навіть ті, повз яких проходить алеєю: «він раз у раз поминав пари на лавах, <.> придивлявся до них часом з нахабною злістю, часом з таємною покорою перед долею. Марно - він чув чужий шепіт, бачив чужі обійми, одвертався від чужих поцілунків» [7, 182]. Мотив чужинності - один із провідних у творах екзистенціалістів. У схожій ситуації екзистенційного відчуження зображено й головного героя повісті А. Головка «Можу» (1922): демобілізований червоноармієць Гордій, який повертається в рідне село безнадійно хворим на туберкульоз, не може психологічно змиритися з цим. У свідомості вчорашнього бійця постійно постають картини бойових дій: «Поруч нього скалкою гранати розбило череп комусь. Гордій ще дужче стиснув зуби. Бо то була рана і біль його.» [2, 37].

Якщо стан Сергія Данченка В. Підмогильний умотивовує через психологічне вираження відчуттів героєм відстороненості від суспільства через його непривабливий зовнішній вигляд і неможливість відшукати свою нішу в соціумі, то стан Гордія в А. Головка зумовлений його приреченістю на швидку смерть. У повісті відсутні вказівки на вороже, зверхнє ставлення до героя з боку односельчан, однак навіть і за таких, здавалося б, сприятливих для адаптації до мирного життя обставин, Гордію не вдається пристосуватися до нових умов. Характеризуючи свого героя, автор акцентує увагу на таких рисах, як мовчазність, відлюдькуватість, зосередженість на своїх роздумах. Його дії, зауважені в характеристиці Гордія, підтверджують ці якості. Удень зазвичай він працював у полі, увечері повертався додому й лягав спати, зрідка бував на гуляннях, проте почувався там некомфортно: «Та що б він міг і сказати, коли в мозкові так попереплутувались думки? А в серці - така пустеля» [2, 43]; «Підвівся, млявий. Дійшов до лісу. Між деревами довго никав, наче неспокій свій та журбу намагався загубити в гущавині» [2, 44]. Такі психологічні деталі поглиблюють розвиток мотиву самотності, відчуження людини від соціуму.

В. Підмогильний, інтерпретуючи ситуації, у яких опиняється його герой, основну увагу приділяє реалізації його внутрішнього стану. Сергій Данченко більше сконцентрований на власних роздумах, на переживанні невідповідності між очікуваним і реальністю. Зображуючи свого героя, А. Головко наголошує на важливості для нього життєвих проблем інших, на його співпереживанні. Внутрішній стан Сергія Данченка вдало передається письменником через побудований за принципом контрасту опис деталей простору помешкання: «В кімнаті його було порожньо й непривітно. Невеличкий стіл, застелений газетою, стояв коло вікна; на йому купою лежали книжки, що він давно вже прочитав і возив з собою без мети. <...> Сергій не звертав досі уваги на убозтво свого мешкання, а тепер воно вразило його. Він почав згадувати м'які фотелі, широкі канапи, волохаті килими, що затишують ходу, малюнки в масивних рамцях, тропічні рослини, квітки, пахощі, свічада, безкраї паркети й важкі завіси. Нудьга обгортала його серце» [7, 171-172]. У цьому контексті розкривається зміст назви твору - війна заволоділа життям літуна, стала його сутністю. Не випадково в інтер'єрі чужої для героя тітчиної кімнати з особистих речей героя залишились предмети лише його воєнного побуту. Неспроможність Сергія Данченка розлучитися з непотрібними речами є ознакою його зосередженості на минулому й відсутності в нього перспективи пристосуватися до життя в нових соціальних обставинах.

Гордій, герой повісті А. Головка, рефлексує стосовно пережитого ним на війні. У його пам'яті постають картини бойових дій, які ще вчора були перед очима. Спогади героя, наскрізні в сюжеті твору, засвідчують те, що вплив війни на нього значно сильніший, порівняно з відчуттями героя В. Підмогильного («Чітко татакали кулемети. Тріскотіли ґвинтовки. На снігу - червоні плями» [2, 37], «Так радісно було. <...> Ще так недавно ген в лісі ревли гармати. В альтанці, що виноградом сповита на кручі, - сидів за кулеметом» [2, 41]). А. Головко, зображуючи місце проживання свого героя, теж фіксує реалії буденності - сірі нужденні будні, злиденне життя тих, хто потерпає від голоду, хвороби дітей у притулку. У них - умотивування переживань героєм власної хвороби, його соціальної апатії та відчуженості. Їх вимір поглиблюється за допомогою відзначення нужденного життя батьків Г ордія, темного й безпросвітного існування односельчан, долі залишених напризволяще дітей, історії жінки, яка прийшла просити хліба своїм дітям. Сповнений співчуттям до неї, він приймає рішення вирушити разом у дорогу в пошуках засобів виживання.

Як і В. Підмогильний, А. Головко світле в житті Гордія пов'язує з дівчиною - Христею. Але в її образі уособлено почуття доброти, вона працює вихователькою в дитячому притулку. Зіставлення розвитку любовних ліній названих творів засвідчує, що почуття головного героя твору А. Головка взаємне, на відміну від Сергієвого, його слова знаходять відгук у душі дівчини. З Христею герой ділиться своїми емоціями та переживаннями, вчить її радіти життю: «Життя - здоровим! Цей крик життя синяки понабивав на моєму мозкові. І може тому хожу я неначе чужий, немов квитка загубив на право жити» [2, 46], «Ах, яке гарне просте життя! - казав, - а люди, як криловський ларчик, крутять його у себе перед носом» [3, 15]. Натомість Галочка ж залишається байдужою до слів Данченка, вона гордує ним і не прагне до порозуміння. Та й порозуміння між Гордієм і Христею в інтерпретації А. Головка згасає, Гордій не пізнає в ній ту «хорошу й радісну» [3, 20]. Таку зміну вмотивовано соціальними обставинами - скалічені війною морально, герої, які бачили в обличчя смерть, відчай та страх, прагнуть до щирих і відвертих почуттів, але виявляються неспроможними вповні відкритися й обдарувати жінку справжнім коханням, не можуть побороти в собі комплекс непотрібності.

Доля героїв обох творів завершується трагічно: кожен із них вчиняє самогубство. Усвідомлюючи безвихідність становища й власну безпорадність, Сергій Данченко підіймається в небо, знаючи, що для посадки палива не вистачить, і розбивається разом із літаком. Підкреслюючи абсурдність вчиненого героєм, В. Підмогильний зображує реакцію суспільства на самогубство літуна. Промова, виголошена воєнкомом над труною Сергія Данченка, починається словами: «Окрема смерть для нас тільки подробиця. Бо ми знаємо, що всяке досягнення вимагає жертв, і кожна смерть для нас тільки пам'ятник праці й нова надія» [7, 191]. Слушною видається думка М. Тарнавського, який зазначав, що в основі оповідання «Військовий літун» - «типово ніцшеанський контраст між приземленістю, з одного боку, та красою й свободою - з іншого» [9, 90]. А в той же час, чи не мав на увазі автор і світ, який нічого не зробив, щоб такі, як герої В. Підмогильного й А. Головка, знайшли своє місце у житті? Частково на це звернув увагу Ю. Ковалів, оцінюючи повість А. Головка.

У повісті «Можу» в епіцентрі фінальної сцени - постріл героя собі в скроню. На думку М. Нестелєєва, відчуття Гордієм своєї зайвості в суспільстві було спричинене «амбівалентністю розуміння абстрактного бажання -хотіння, яке може бути й вольовим і навіть національно -визвольним прагненням (так виправдовує відсутність у собі сил для побудови нового суспільства Гордій - «..немає в нас “хочу”! А коли й є, то таке ж кволе, як і ми» [3, 15]). Для нього суїцид - це чи не єдиний спосіб довести силу своєї волі, розв'язати суперечку “хочу” і “можу”» [6, 4]. Цікавим є той факт, що експериментальна повість «Можу» А. Головка була полемічною, її зміст спрямований на заперечення поглядів В. Підмогильного, прихильника концепції психоаналізу, переконаного в залежності розуму від почуттів [4, 377]. Протестуючи проти «диктатури чуття», Гордій своєю смертю стверджував, що людина може все, якщо захоче цього. Ю. Ковалів, підсумовуючи думки літературознавців, вважає експеримент А.Головка небезпечним, позбавленим сенсу й не спроможним зняти суперечності між раціо й емоціо: «То був безглуздий замах на природне призначення людини, супроводжуваний апологетизацією смерті, перед якою тьмяніє сучасність, навіть мрія про світле, але недосяжне майбутнє» [4, 377].

Трагізм зображених у творах названих письменників ситуацій полягає в тому, що власне життя герої обривають передчасно, в авторській презентації прочитується апокаліптична пересторога приреченості, «втраченості покоління» тих, хто був учасником бойових дій, відсутності перспективи нормального життя після повернення з війни. Згадаймо епіграф до роману Е. Ремарка «На Західному фронті без змін»: «Це тільки спроба розповісти про покоління людей, що їх занапастила війна, навіть як хто з них і не попав під снаряди» [8, 34]. У цих рядках йдеться про загубленість долі всіх тих, хто пережив війну, про травмування як тіла, так і душі людини.

Таким чином, оповідання В. Підмогильного «Військовий літун» та повість Головка «Можу» зближують насамперед вибір героїв, зображення ситуацій екзистенційного відчуження, письменницька увага до душевного стану людини на переломному етапі її життя. Художнє осмислення складних процесів суспільної адаптації військових до мирного життя концентрується навколо переживань героями своєї внутрішньої самотності. Відсутність спільної мови із соціумом, утрата орієнтирів, зневіра в собі та в можливості приходу світлого майбутнього призводять до усвідомлення персонажами своєї зайвості, єдиним можливим засобом позбавлення цього відчуття стає самогубство. У творах обох письменників простежується трансформація свідомості людини, що пережила вогонь війни, в умовах повоєнної дійсності. Таким є військовий літун Сергій Данченко, герой В. Підмогильного, який після повернення додому стикається із суперечливою й чужою йому пореволюційною дійсністю. Свою зайвість у суспільстві відчуває й демобілізований військовослужбовець Гордій, безнадійно хворий на туберкульоз, герой А. Головка. Однак, якщо в оповіданні Підмогильного проблема суїциду знаходить специфічне образне вираження через репрезентацію внутрішнього світу героя в процесі відчайдушного його змагання за віднайдення себе в нових реаліях, то в повісті А. Головка майстерно відтворено складну психологічну ситуацію прийняття вольового рішення про гідну смерть. Типологічна близькість поетики інтерпретації схожої проблематики двома письменниками аж ніяк не заперечує художньої своєрідності осмислення кожним з авторів деформації свідомості героїв, спричиненої фатальними наслідками війни.

Список використаних джерел

1. Агеєва В. «Зайві люди» у прозі М. Хвильового / В. Агеєва // Слово і Час. - - № 10. - С. 3 - 10.

2. Головко А. Можу: [повість] / А. Головко // Червоний шлях. - 1923. - № 1. - С. 35 - 49.

3. Головко А. Можу: [повість (закінчення)] / А. Головко // Червоний шлях. - 1923. - № 2. - С. 7 - 23.

4. Ковалів Ю. Творча поразка А. Головка / Юрій Ковалів // Літературознавчі студії: [збірник наукових праць] / Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, Ін-т філол. - Київ, 2001. - Вип. 36. - 2013. - С. 376 - 380.

5. Мовчан Р. Український модернізм 1920-х: портрет в історичному інтер'єрі: [монографія] / Раїса Мовчан; Ін-т л-ри ім. Т.Г.Шевченка НАН України. - К.: Стилос, 2008. - 544 с.

6. Нестелєєв М. А. Комуністична мораль і самогубство (на прикладі прози «Розстріляного Відродження») [Електронний ресурс] / М. А. Нестелєєв.

7. Підмогильний В. П. Оповідання. Повість. Романи / Валер'ян Петрович Підмогильний / [Вступ. ст., упоряд. і приміт. В. О. Мельника; Ред. тому В. Г. Дончик]. - К.: Наук. думка, 1991. - 800 с.

8. Ремарк Е. М. Твори: у 2 т. / Е. М. Ремарк. - К.: Дніпро, 1986. - Т. І: На Західному фронті без змін; Три товариші; [перекл. з нім.] / Передм. Д. Затонського. - 1986. - 573 с.

9. Тарнавський М. Між розумом та ірраціональністю: Проза Валер'яна Підмогильного / М. Тарнавський ; [пер. з англ.] - К.: Вид-во «Пульсари», 2004. - 232 с.

10. Хамітов Н. В. Самотність як феномен людського буття: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра філос. наук: спец. 09.00.04 / Н. В. Хамітов. - К., 1998. - 34 с.

Размещено на Allbest.ru