Рецепція ЗМІ в мемуаристиці Олеся Гончара як відображення національної свідомості автора

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕЦЕПЦІЯ ЗМІ В МЕМУАРИСТИЦІ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ АВТОРА

В. М. Галич (м. Рівне)

Уперше в аспекті національної ідентичності розглянуто рецепцію ЗМІ в щоденникових записах Олеся Гончара. Об'єктом дослідження є співпраця письменника з редакторами періодичних видань та діяльність цензури в радянську добу. Свавільне втручання в тексти розцінено як комунікативне насилля. Доведено, що для митця цензура у сфері журналістської та літературної діяльності була не лише заперечу вальною, а й караючою. Соціально зорієнтована система поглядів Олеся Гончара на літературу та публіцистику як носіїв національної ідеї засвідчують «теоретичний рівень» його національної свідомості.

Ключові слова: письменник, література, публіцистика, журналістика, цензура, щоденник, свобода слова.

олесь гончар публіцистика цензура

Впервые в аспекте национальной идентичности рассмотрено рецепцию СМИ в дневниковых записях Олеся Гончара. Объектом исследования является сотрудничество писателя с редакторами периодических изданий и деятельность цензуры в советскую эпоху. Произвольное вмешательство в текст расценено как коммуникативное насилие. Доказано, что для автора цензура в сфере журналистской и литературной деятельности была не только отрицательной, но и карающей. Социально ориентированная система взглядов Олеся Гончара на литературу и публицистику как носителей национальной идеи указывает на «теоретический уровень» его национального сознания.

Ключевые слова: писатель, литература, публицистика, журналистика, цензура, дневник, свобода слова.

Актуальність цієї розвідки безпосередньо пов'язана з кардинальними змінами, які відбувалися в Україні після здобуття нею незалежності. Вони дали можливість багатогранно й поглиблено вивчати соціально-комунікативні процеси на національному ґрунті суспільних відносин. Новітній час дозволив надрукувати щоденникові записи багатьох українських письменників, значна частина яких незаслужено замовчувалася. Тритомне видання «Щоденників» класика української літератури Олеся Гончара (2002-2004 роки) привернуло увагу широкої громадськості. Щоденник письменника як мобільний жанр мемуарної літератури, що відображає важливі громадсько-політичні процеси, які відбувалися в суспільному розвитку України і відбиває погляди його автора на творчий процес, неодноразово був об'єктом наукових досліджень. Так,

О. Галич на їх матеріалі вивчав теоретичні та історико-літературні засади щоденника як мемуарного жанру [3]; М. Степаненко зосередив увагу на відтворенні в нотатках митця літературного простору ХХ ст. у портретних замальовках найвидатніших українських письменників [10]. Автор цієї статті в попередніх своїх дослідженнях багато місця відводить розкриттю публіцистичного змісту щоденникових записів митця [1; 2]. Відгуки Олеся Гончара про ЗМІ в цій статті студіюються вперше.

У щоденникових записах письменника ми нарахували понад 300 згадок про вітчизняні та зарубіжні засоби масової комунікації, що визначило одну з оригінальних рис його мемуаристики. Це й спонукало до вивчення таких документальних свідчень, сповитих думкою й чуттям класика української літератури ХХ ст., наділеного високою національною свідомістю, по -перше, як знаків журналістської, публіцистичної й громадської діяльності митця; по - друге, як літопису національної журналістики; по-третє, як внеску письменника до теорії соціальних комунікацій через його рецепції суспільних функцій журналістики, її визначної ролі у формуванні масової свідомості та осмисленні сфери ЗМІ як соціального інституту. Цей благодатний, документально зафіксований матеріал може викликати науковий інтерес соціологів, політологів,літературознавців, теоретиків соціальних комунікацій.

Багатовекторність актуальності нашої розвідки, яка в назві містить ключове поняття «національна свідомість», посилюється ще одним вагомим фактором. З огляду на сучасну економічну, політичну та культурну ситуацію у світі, зумовлену експансією глобалізацій них процесів та пропагандою ідей пан-націоналізму, проблема національної ідентичності в науковому просторі держави, яка нещодавно здобула незалежність, залишається у фарватері наукових студій. Наші міркування є суголосними з поглядами сучасного британського дослідника феноменів нації та націоналізму Е. Смітом, який, роздумуючи про «перспективи нового “постнаціонального світу”, світу без націоналізму і, можливо, без націй», не заперечуючи прояви «колективної ідентифікації» у новітню добу, залишався впевненим у тому, що «у передбачуваному майбутньому національна ідентичність та націоналізм і далі, ймовірно, становитимуть могутню і все більшу силу. А звідси випливає і вкрай доконечна потреба краще зрозуміти таке глобальне явище і таку вибухову силу» [8, 4].

Об'єкт дослідження - відгуки Олеся Гончара про засоби масової комунікації, згруповані навколо проблем: засилля цензури в літературі та журналістиці, митець і влада, видавнича справа, журналістика й держава, постаті в історії української літератури та журналістики. Вони можуть слугувати переконливим засобом аргументації теоретичних доктрин про свободу слова в теорії літератури та журналістики, бути виразним ілюстративним матеріалом до розгляду таких тем, як «Свобода слова і літературна діяльність», «Громадянська позиція письменника і журналіста», «Правда і брехня в комунікаційній діяльності», «Цензура як зброя комунікаційного насилля», «Соціально-комунікаційні права і свободи», «Мультимедійно-комунікаційна культура».

Універсам значущості щоденникових роздумів Олеся Гончара про засоби масової комунікації усвідомлюємо передусім через розуміння місця постаті Олеся Гончара в політичній історії України, чия рецепція літератури і журналістики в просторі соціального часу другої половини ХХ ст., пропущена через свідомість автора художніх і публіцистичних творів, громадського й культурного діяча, достовірно й психологічно багатогранно відтворює поле літератури і поле влади, увиразнює та матеріалізує константи їхніх дискурсів. У тематичному блоці інформації про ЗМІ в щоденниках Олеся Гончара чільне місце відведено коментарям свавільної та протиправної діяльності цензури, що стояла на захисті ідеології радянської держави. Ці відомості доцільно використати на заняттях згаданих курсів, де розглядають поняття «свобода слова» й «цензура» та з'ясовують тотальну цензуру в радянську епоху як «комунікативне насилля» [9, 186].

Олесь Гончар, літературно-художня та журналістська творчість якого відбулася в радянську епоху, рано почав розуміти, що реальної свободи творчості в СРСР не було. Один із його перших записів про цензуру, датований 1954 роком, передає іронію молодого письменника щодо діяльності Головліту, в обов'язки якого входила заборона творів, у яких розкриваються державні таємниці: «“Главліт” під час війни. Пишете, Одеса - фортеця на Чорному морі? Це воєнна таємниця. Треба: Одеса на Н-ському морі!» [4, 166] Цього ж року в щоденнику письменника згадується приїзд М. Шолохова до Києва та розмова з ним, у якій російський письменник схвально відгукнувся саме про той фрагмент з роману «Прапороносці», у якому розповідається про несподівану зустріч радянського солдата-телефоніста Маковея з румунським, що потребував на іншому боці воєнного протистояння. «Стояли й дивилися один на одного, як брати, забувши, що мусять один одного вбивати. Цю сцену мені ледь вдалось відстояти перед цензорами, її в деяких виданнях викреслювали за “пацифізм”. А Шолохов з усього чомусь нагадав саме її. І написане мовби виросло в моїх очах» [4, 170], - зазначав Олесь Гончар.

У щоденниках письменника наявно чимало прикладів того, як літературні редактори, які поєднували свою роботу з цензорською, свавільно втручалися в текст художніх творів, вилучали цілі фрагменти, у яких розкривалися злодіяння радянської влади. Як, наприклад, у ранній, ще довоєнній повісті «Стокозове поле», у якій ішлося про голод («...Я не можу думати про неї без болю. Бо знівечена вкрай - і редакторами, і на їхню вимогу самим автором. <...> Коли (десь, мабуть, року 1936-го) я послав цю повість на відгук Панчеві, він відповів, що це найсильніша річ з усієї сучасної української літератури. Але <...> друкувати, мовляв, ніхто не візьме. Бо голод. На матеріалі Сухої - вся трагедія 1933 року» [6, 63]), чи про насильницьку колективізацію в романі «Твоя зоря». У щоденниках наведено важливі відомості про те, як під тиском цензури були змінені назви творів: «Полігон» на «Тронка», «Дорога до Мадонни» на «Твоя зоря». У них також наявні пояснення, чому оповідання «Кресафт», «Двоє вночі», «Чорний Яр», у котрих засуджена партійно - бюрократична система, поглиблення прірви між владою й народом, не публікувалися більше як 20 років.

Олесь Гончар, роздумуючи над тим, що в СРСР ні письменник, ні журналіст не мали свободи думки, яка б стояла на сторожі інтересів народу, його духовних цінностей та легендарної історичної спадщини, розцінюючи дії авторів, які в умовах ідеологічного тиску мусили вдаватися до деформацій тексту, як насилля, використовує неологічний вислів «активна несвобода»: «Є таке поняття: активна несвобода (виділення наше - В. Г.). Пушкіну цензор щось забороняв, але Пушкіну не пропонували переробляти написане або співати комусь дифірамби (як нашому батькові вусатому)» [5, 33]. Хоч він і побудований на семантичній несумісності складників, проте психологічно точно відтворює драматичну, а, як засвідчує жертовне життя багатьох українських митців (В. Підмогильного, В. Поліщук, Г. Косинка, Є. Плужник, М. Хвильовий, М. Яловий, М. Куліш, Л. Курбас, М. Зеров, М. Драй-Хмара, В. Стус та ін.), і трагічну ситуацію у сфері соціальної комунікації ХХ ст. Тож пропонуємо в університетських курсах використовувати гончарівське словосполучення «активна несвобода» як специфічний термін на позначення явищ підцензурної творчості та самоцензури.

Як і у сфері художньої літератури, у журналістиці теж були заборонені теми, зокрема ті, які декларували право українського народу на історичну пам'ять, оригінальну культуру, рідну мову. «...Газетно-журнальна редакторська практика радянської епохи така багата прикладами “ідеологічної” правки текстів й “ідеологічного” цензурного контролю за вибором тем, фактажем, що потрібен не один том, аби перерахувати ті факти», - наголошував В. Різун [7, 81-82]. Це ж стосується й численних художніх видань, автори яких змушені були вдаватися до самоцензури. У щоденнику Олеся Гончара ці факти перераховані, поінтерпретовані з позицій гуманізму й демократизму. На схилі віку, 1993 року, письменник в одному із записів згадував, що незадовго до того, як «каховське море затопило Великий луг і козацьку Січ», він, ніби передчуваючи, що невдовзі мають зникнути й могила Івана Сірка в Капулівці, і січова церква в с. Покровському, й острів на річці Підпільній, звідки Калнишевському лягла дорога на Соловки, часто бував на Нікопольщині. «Був я тоді молодий, чому ж не взявся писати про руйнування Січі? Але для кого? Хто друкував би? Все це було в якійсь заціпенілості від недавніх терорів. Саме слово “козак” викликало насторогу. » [6, 493], - роздумував письменник.

Низка нотаток в щоденниках О. Гончара присвячена одіозній постаті в інформаційному просторі тоталітарної держави - Юрію Кондратюкові - батькові космонавтики, ім'я якого до 1980 року забороняли згадувати в ЗМІ. «Сталін і Берія вважали, що фон Браун, винахідник ФАУ, . є Кондратюк.» [5, 467]. За іншою легендою, під цим іменем приховувався денікінський юнкер Шаргей [5, 567]. «.Його ім'я повишкрібали з моїх алтайських нарисів. А ця постать мене давно цікавить», - зазначав О. Гончар у записі від 24.06.1981 року [5, 467]. Трагічна доля загадкового генія зародила в письменника бажання - написати роман. Проте «за день (та за ніч)» був написаний твір «Геній в обмотках», за словами письменника, це - «художня імпровізація на тему Юрія Кондратюка» [5, 569], яка при проникливому погляді на співвідношення документального й домисленого матеріалу вкладається в канони жанру нарису.

«Активна несвобода» Олеся Г ончара в роботі над підготовкою до видання збірки публіцистики «Письменницькі роздуми» (1980 рік) прокоментована ним так: «Включив до збірника, звичайно, виступ на зборах Академії - слово на захист мови (української, ясна річ). І хоч у скороченім вигляді давав, але й так, виявляється, не можна: довелося зняти весь виступ» (запис від 6.04.1980) [5, 408]. «“Литературная газета” надрукувала в сьогоднішньому номері інтерв'ю з приводу Пленуму <...> Ішло швидко, зеленою вулицею, але в останню мить хтось-таки підкоротив і випав “тип людини-перекотиполя”, а також уточнення про ті отрутища - хімкомбінати на Поділлі в Черкасах» [6, 179], - читаємо в іншому записі.

Олесь Гончар досить емоційно коментував випадки втручання цензорів та редакторів у публіцистичні тексти, наприклад: 1. «Замовила була “ЛГ”

новорічне слово, написав. Дзвонять, що сподобалось, виносять навіть на першу сторінку <...> Був там образ “космических далей” <...> Чимось було це для автора дороге. Одержую газету - нема цього, нема й закінчення, все понівечено, ще й напхано казенним фаршмаком у дусі “холодної війни”!.. Газетний бандитизм.» (запис від 30.12.76) [5, 289]; 2. «“Літер[атурна] Укр[аїна]” дає звіт. Не впізнаю своїх слів! “Палії війни”, “злочинні дії” та всі інші лайки з часів “холодної війни” (дописані - В. Г.). Йолопи дрімучі чи провокатори, літературні гангстери?» (запис від 25.11.77) [5, 325]; 3. «Була прикра й важка розмова з начальством: .не дозволяють “Літературній Україні” давати в повному обсязі моє вступне слово на з'їзді. <...> Розмова була така, що цілий день місця собі не знаходив. Але, здається, трохи таки помогло. Подзвонили, що зроблять лише кілька купюр (“правнуки погані” та ін.), а решту залишать» (запис від 09.06.1981) [6, 102]; 4. «Статтю про Пушкіна, яку “Правда” мені замовляла, сьогодні надруковано. Переполовинили, але дещо й зосталося» (запис від 31.01.87) [6, 131]; 5. «Телевізія передала відкриття мовного

Товариства, але з мого вступного (слова - В. Г.) випотрошили душу» (запис від 28.02.89) [6, 225].

Для Олеся Гончара боротьба за правдиве й вільне слово стало способом громадянського життя, типом суспільної поведінки. «.Куди не сягне думка, до чого не торкнеться, хоч краєчком, уже звідти, навстріч тобі сто редакторських та цензорських отруєних списів <.> Досі вистачало нервів, а зараз так і чуєш, як ось-ось забракне сил» [5, 498], - писав він у щоденнику.

Олесь Гончар, вважаючи цензуру згубним явищем для літератуора, образно вклав її в часові межі «від Іліади до сучасної літературної дияволіади, від Сократа» [6, 179] до вельзевулів та сучасних геростратів, здатних загубити націю. Класичний зразок відкритої боротьби Олеся Гончара із цензурою - це його виступ 1967 року на IV з'їзді письменників СРСР, де він піддав прямій критиці інституту духовного комунікативного насилля. Про це згадано в щоденнику через 10 років у зв'язку з тим, що «У “Совет[ском] писателе” затримали книжку <...> “О тех, кто дорог” (літ. статті, виступи). Ніяк не можна [писати] про тих людей невидимок з червоним олівцем (цензорів - В. Г.), (що я про них говорив на з'їзді СП СРСР). У стенограмі надруковано, в газетах це місце пройшло, з'їзд зустрів бурею оплесків. Але це тоді. А сьогодні невидимка сильніший, він знову диктує» [5, 312]. І вже на схилі віку, 1993 року, коли в незалежній Україні з'явилася надія на вільне слово, незашорену думку, Олесь Гончар в щоденникових записах згадує цей знаковий у його біографії виступ: «Було там одне місце про “человека-невидимку с цветным карандашом, крепко зажатом в руке. ”, тобто про Г оловліт, про цензуру. І звичайно ж, тому, що багатьом із тих, хто сидів у залі, <.> цензура була в печінках, реакція залу виявилась бурхливою, для мене аж несподіваною» (запис від 26.12.93) [6, 501-502]. За рік до появи «Собору» письменник відчував, що йому такої сміливості не подарують: «Пригадають той кремлівський переполох. І - пригадали, та ще й як!» [6, 502]. Демократична «Литгазета», друкуючи виступ, «вишкребла» згадку про людей-невидимок. Лише завдяки зусиллям заступника редактора «Літературної України» Маргарити Малиновської виступ Олеся Гончара був опублікований в українському періодичному виданні повністю. Пам'ятаємо, що система згодом помстилася письменнику за цю промову та інші вияви свободи думки (за активної участі й цензури) у ганебних актах антисоборної кампанії.

Уже на схилі віку в щоденниковому записі від 15 листопада 1993 року Олесь Г ончар відзначив, що, «як і раніше - покоління Довженка, Яновського», відстояв вахту сумлінно «і в бурю, і в сніг». На підтвердження усвідомлення державотворчого змісту власної творчості, письменник наводить рядки Є. Маланюка:

Мій ярий крик, мій біль тужавий,

Випалюючи ружу і гріх,

Ввійде у складники держави,

Як криця й камінь слів моїх [6, 494].

Проаналізований соціально-комунікативний дискурс відгуків Олеся Гончара про діяльність газет і журналів радянської доби дозволяє виокремити в національній самосвідомості письменника два рівні: 1) рівень буденної

національної свідомості, репрезентований багатьма фактами, що засвідчують соціальну й історичну пам'ять автора, кращі риси національного характеру, його причетність до долі народу; 2) рівень теоретичної національної свідомості, проявлений у прагненні публіциста розкрити соціально й політично зорієнтовану й філософськи обґрунтовану систему поглядів на літературу й публіцистику як носіїв національної ідеї та на демократичний і гуманістичний шлях розвитку української нації.

Щоденникові записи письменника-публіциста висвітлюють його

співпрацю з редакторами періодичних видань та діяльність цензури в радянську добу. Свавільне втручання до тексту розцінено в них як комунікативне насилля. Радянське тотальне цензурування було потужним інститутом духовного тиску, що здійснювався шляхом свавільного втручання в авторський текст: вилучення фрагментів, дописування абзаців, заміна слів, заголовків. За класифікаційними характеристиками продемонстровані соціально -комунікативні явища належать до заперечу вальної цензури. Проте для такого автора, як Олесь Г ончар, котрий бережно ставився до слова, гармонізуючи його семантику із змістом твору, а численні варіанти його текстів - рукописні й машинописні - засвідчували, скільки титанічних зусиль докладалося до реалізації задуму, вона (цензура) завжди була ще й караючою, оскільки з текстів «випотрошували душу» письменника, відмовляли йому в оприлюдненні творів, що компрометували владу. Дух, душа, духовність - слова однорідні. Тож, уписуючи комунікацію в координати суспільних відносин у соціальному просторі й часі (Радянський Союз, Україна, середина - кінець ХХ ст.), цензура призводила до деформації духовності українського народу.

Олесь Гончар, підсумовуючи своє життя в щоденникових записах останніх років, висловлював упевненість у тому, що народ, сповнений «хоч поки що й приглушеної - однак такої глибинно потужної духовної енергії», «не може ж зникнути, не зреалізувавши себе» [6, 494].

Список використаних джерел

Галич В. М. Олесь Гончар - журналіст, публіцист, редактор: еволюція творчої майстерності : монографія / В. М. Галич. - К. : Наук. думка, 2004. - 816 с.

Галич В. М. Публіцистичність щоденникових записів Олеся Гончара воєнних літ / В. М. Галич // Наукові записки Інституту журналістики. - К., 2002. - Т. 6. - С. 95-106.

Галич О. А. У вимірах non fiction: щоденники українських

письменників ХХ століття / О. А. Галич. - Луганськ : Знання, 2008. - 200 с.

Гончар О. Т. Щоденники : 1943-1967 / Упоряд., підгот. текстів, ілюстр. матеріалу та передм. В. Д. Гончар. - К. : Веселка, 2002. - Т. 1. - 455 с. : іл.

Гончар О. Т. Щоденники : 1968-1983 / Упоряд., підгот. текстів, ілюстр. матеріалу та передм. В. Д. Гончар. - К. : Веселка, 2003. - Т. 2. - 607 с. : іл.

Гончар О. Т. Щоденники : 1984-1995 / Упоряд., підгот. текстів, ілюстр. матеріалу та передм. В. Д. Гончар. - К. : Веселка, 2004. - Т. 3. - 606 с. : іл.

Різун В. В. Літературне редагування : підручник / В. В. Різун. - К. : Либідь, 1996. - 240 с.

Сміт Е. Національна ідентичність / Е. Сміт / Перекл. з англ. П. Гаращук. - К. : Основи, 1994. - 224 с.

Соколов А. В. Общая теория социальной коммуникации : учеб. пособие / А. В. Соколов. - СПб. : Изд-во Михайлова В. А., 2002. - 461 с.

Степаненко М. І. Літературний простір «Щоденників» Олеся Гончара: монографія / М. І. Степаненко. - Полтава : ТОВ «АСМІ», 2010. - 528 с.

Размещено на Allbest.ru