Наративна поліфонія як засіб гендерного маркування оповіді в повісті О. Деркачової "Танґо. Історія кохання"

Размещено на http://www.allbest.ru//

Наративна поліфонія як засіб гендерного маркування оповіді в повісті О. Деркачової «Танґо. Історія кохання»

Резніченко Ю. О

У статті викладено результати дослідження специфіки нарації в повісті О. Деркачової «Танго. Історія кохання», що оприявнюють особливості оповіді відповідно жіночому й чоловічому світосприйняттю, ключові відмінності між названими типами письма: рівень емоційної насиченості, обсяг життєвого досвіду, інтимність, сповідальність, приватність/публічність, самоусвідомлення, що обґрунтовує виокремлення виразно фемінної та замаскованої андрогінної нарації героїні-жінки й героя-юнака відповідно. Акцентовано, що властиву персонажам оповідь увиразнює артикуляція едипової ситуації, мотивів самотності, певного непорозуміння між чоловіком та жінкою, суспільно неприйнятного кохання, саможертовності тощо.

Ключові слова: нарація, оповідь, гендер, фемінне письмо, едипова ситуація, мотив самотності. поліфонія гендерне маркування деркачова

В статье изложены результаты исследования специфики наррации в повести О. Деркачевой «Танго. История любви», которые демонстрируют особенности повествования в соответствии с женским и мужским мировосприятием, ключевые различия между названными типами письма: уровень эмоциональной насыщенности, объем жизненного опыта, интимность, исповедальность, приватность/публичность, самосознание, что обосновывает выделение отчетливо феминной и замаскированной андрогинной наррации героини-женщины и героя-юноши соответственно. Акцентировано, что повествование персонажей подчеркивает артикуляция эдиповой ситуации, мотивов одиночества, определенного непонимания между мужчиной и женщиной, общественно неприемлемой любви, самопожертвования и т. п.

Ключевые слова: наррация, рассказ, гендер, фемининное письмо, эдипова ситуация, мотив одиночества.

Осердям художнього доробку Ольги Деркачової - доктора філологічних наук, доцента Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, члена Національної спілки письменників України - є витончена оповідь про людські стосунки, які майже всуціль просякнуті болем і стражданням і водночас ілюструють афористичний вислів героя твору Ю. Андруховича про те, що «Любов - це людське. Любов - це той щем, без якого нас нема» [1, 15].

Ольга Деркачова відома як автор збірок малої прози «Синдром підсніжника» (2007), «За лондонським часом» (2008), «Повидло з яблук» (2014), «Гуртівня штучних квітів» (2014), «Трикотажні метелики» (2015); романів «Крамниця щастя» (2013), «Коли прокинешся» (2015); окремих творів, опублікованих у журналах «Березіль», «Дніпро», «Кур'єр Кривбасу» та ін. Твори письменниці здобули високу оцінку: книга «Синдром підсніжника» відзначена літературно-мистецькою премією імені Івана Франка в галузі літератури, роман «Коли прокинешся» журі міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова-2014» визнало найкращим твором про кохання в номінації «Романи». Наукове осмислення прози авторки перебуває нині у стані зародження, оскільки поки що літературні критики звертаються до вивчення відповідних текстів О. Деркачової здебільшого після публічної презентації чергового нового її твору.

Резонансним стало присудження О. Деркачовій премії імені Івана Франка: Н. Стефурак була обурена через порнографічний зміст «нагороджених» оповідань, що «применшують вагу імені генія» [10]. Натомість Л. Загоровська, звернувшись до думок стосовно прози О. Деркачової Є. Барана, В. Кімаковича, Т. Прохаська, С. Пушика, О. Слоньовської, підтримала дебютні на той час твори авторки [5]. Зацікавленість прозою О. Деркачової виявляють у розвідках різних форматів Є. Баран, В. Боровик, В. Єшкілєв, Т. Єрушевич, В. Карп'юк, Н. Коваль, В. Мельник, М. Микицей, С. Ушневич та ін., які виокремлюють ідейно -тематичні горизонти, особливості проблематики, тип героїні в її прозі. Наприклад, літературознавці зауважують, що мотив самотності є одним із ключових у художніх текстах О. Деркачової: Н. Коваль підкреслює, що персонажі її оповідань «понад усе прагнуть подолати самотність» [7, 288], на проблемі «вічної самотності героїв і героїнь Ольги Деркачової» акцентує і Є. Баран [2]. Прикметною в осягненні психоаналітичної природи творів письменниці видається розвідка С. Ушневич, у якій правомірно узасаднено інтелектуалізм осмислення світу крізь призму тілесних садомазовідчуттів, звернено увагу на те, що авторська концептуалізація сексуальних стосунків художньо реалізується через провідні жіночі образи [11, 589]. Простежується не завжди обґрунтована, на наш погляд, тенденція літературознавців обминати увагою ті прозові твори, які були опубліковані на сторінках періодичних видань. Такі твори, очевидно, уважаються ними малохудожніми, що не стосується Ю. Винничука, Р. Іваничука, Г. Пагутяк, Л. Таран, В. Шевчука та ін., чиї повісті вперше побачили світ на сторінках часописів. Вибір письменниками літературних журналів як місця для друку здебільшого мотивується комерційними труднощами, малим обсягом уже написаних текстів для об' єднання їх у збірку, прагненням постійно відчувати діалог із читачем тощо. Вартісною з художнього погляду видається повість О. Деркачової «Танґо. Історія кохання» (була видана в щомісячнику «Березіль», № 3-4, 2013), яка на сьогодні ще не здобула літературознавчої інтерпретації і згадується лише в бібліографічних списках, переліках художніх творів, що вийшли друком у періодичних виданнях [12, 3]. Зростання читацького інтересу до прозового доробку письменниці, важливість порушеної в повісті проблеми, оригінальність обраної авторкою наративної стратегії зумовлюють актуальність пропонованого дослідження та визначають його мету - здійснити спробу визначити специфіку оповіді як засобу оприявнення й увиразнення відмінностей чоловічого й жіночого світовідчуття у творі «Танґо. Історія кохання», що в подальшому уможливить цілісний розгляд поетики названої повісті.

У сучасному літературознавстві поняття «нарація» та «оповідь» трактуються одними дослідниками як синонімічні, інші ж дотримуються думки про відмінність у їхніх значеннях. Ми послуговуватимемося визначенням нарації, поданим у літературознавчій енциклопедії, укладачем якої є Ю. Ковалів: це «оповідь, що почергово розкриває одну чи кілька подій, відмінна від опису та коментаря», засадничий принцип епічних творів [8, 96]. Вивчення особливостей наративу художнього тексту, започатковане й розвинуте у студіях Р. Барта, Б. Ейхенбаума, Ж. Женетта, П. Лабокка, В. Проппа, Ц. Тодорова, В. Топорова, Н. Фрідмана, В. Шміда, В. Шкловського, Ф. Штанцеля та ін., презентоване сьогодні низкою підходів, які А. Нюннінг класифікує на контекстуальну, тематичну, компаративну, прикладну, етнічну, міжкультурну, постколоніальну, когнітивну, феміністичну та інші наратології [14, 54-55]. Л. Штохман акцентує особливу увагу на феміністичній течії, оскільки ця остання посутньо трансформує наукову рецепцію наративу, «відкриває нові перспективи досліджень, де літературні засоби вираження поєднуються із їхнім соціальним та культурним оточенням» [13, 375].

Жіноче письмо, як відомо, наділене «подвійною» свідомістю: з одного боку, авторки мають створювати тексти, які відповідають андроцентричному дискурсу, а з іншого - виражати власну індивідуальність [9, 81]. Для повісті Ольги Деркачової «Танґо. Історія кохання» характерний синтез жіночої й чоловічої оповідей, що художньо втілено через інтимізовану сповідь двох героїв, життєві шляхи яких перетнулися завдяки спільному захопленню танцями. Чергування цих типів нарації фрагментує досліджуваний текст на 28 частин, у кожній із яких оповідачем поперемінно виступають чоловік або жінка. Означена послідовність частин іноді порушується, унаслідок чого відбувається зміщення в бік домінування жіночого наративу. Таку особливість структурної організації тексту пов'язуємо з перевагою емоційного начала над раціональним в оповіді героїні, адже «жіноче письмо за своїми структурно-значеннєвими ознаками протистоїть чоловічому як неієрархізоване» [6]. Вибір авторкою нетипового способу розгортання наративу вмотивовано настановою на достовірність, прагненням зобразити кілька подій із життя героїв (що загалом властиво для повістевого жанру) з погляду їх безпосередніх учасників, розкрити відмінність фемінного й маскулінного світосприйняття.

Оповідь у тексті повісті О. Деркачової починається словами наратора- чоловіка: він споглядає за поведінкою жінки (її так званий «паспортний» портрет відсутній, важить лише враження - замилування жінкою: «Вона стоїть і дивиться у вікно. Вона завжди перед початком ось так тут стоїть» [4, 57]). Переживання героєм стану захоплення протилежною статтю асоціативно перегукується із міфом про Пігмаліона й Галатею: зокрема в образі Ївги акцентовано її схожість із неприступною статуєю («самовпевнена і вільна» [4, 60],«вона нагадує бабусину порцелянову статуетку» [4, 57], спина жінки є «прохолодною і гладкою, як атлас» [4, 57], гордовитий погляд). Іван, як і Пігмаліон, оминав жіноче товариство («У мене нема дівчини. Ніколи не було. <...> Вони занадто недосяжні» [4, 61]). Однак на образ оповідача не проектується творче начало, властиве грецькому цареві. Відмінність у віці героїв уперше актуалізована через роздуми героїні («Цей хлопчик з танців...» [4, 66]), а згодом уточнена словами Івана: «Вона доросла, вона впевнена у собі, а я... Просто студент» [4, 73-74], що оприявнено в едиповій ситуації. Артикульоване героєм обожнення Ївги (від початку твору й надалі, наприклад: «Моя... Вона ніколи не буде моєю» [4, 76], «Моя Ївга. Моя дівчинка. Моя маленька радість і велика таємниця. Мій біль і моє відчуття польоту» [4, 61]), турботливе ставлення жінки до нього, намагання вберегти від помилкового рішення («Рятуй своє бідне серце, поки я не кинула його собі під ноги» [4, 77]) увиразнюють мотив зачудування жінкою, яка постає архетипним уособленням материнського начала. Заключна частина повісті, оповідь у якій належить жінці, віддзеркалює сцену з першої частини, що зумовлює циклізацію оповіді: якщо на початку твору Ївга зображена зі спини, то у фіналі її обличчя звернене до чоловіка («Він іде. Стою на балконі і п 'ю чай. Моє тіло ще пахне ним» [4, 86]), після довгих вагань вона здійснює вибір присутності Івана в її житті. Оповідь про спільні в житті обох героїв події розгортається за ланцюговим принципом, а саме: у першій частині зображено сцену знайомства в танцювальному класі (наратор - чоловік), у другій Ївга оповідає про своє повернення додому із занять. На стрижневий сюжетний наратив накладено рефлективні переживання, спогади (домінують у жіночому наративі). Подієвий розвиток у тексті мінімізований (зустрічі на танцювальних заняттях - зустрічі в університеті - прихід Івана до Ївжиного помешкання тощо).

Сповідальність як одна з основних характеристик оповіді в повісті слугує не лише для створення відповідного настрою, а і є прийомом гендерного її маркування. Спираючись на студії С. Лансер, Н. Павлова зауважує, що опозиція приватного та публічного письма є істотною для розрізнення особливостей жіночої й чоловічої оповідей: фемінний наратив орієнтований на приватні форми (листи, щоденники, мемуари), тоді як для патріархального визначальною є публічність [4, 82]. Оповідь героїні повісті О. Деркачової - Ївги - є виразно інтимною, натомість чоловічий наратив не є однозначно приватним або публічним, він радше балансує на межі означених координат: Іван (герой твору) емоційно стриманіший у висловленні почуттів, орієнтований на однозначну фіксацію свого стану, на презентацію послідовного розгортання подій у стосунках із жінкою, і водночас він подеколи соромиться власних переживань, не має на меті зробити історію, розказану ним, відомою широкому загалу. Отже, оповідь персонажа-чоловіка в повісті відповідає традиційним означенням маскулінного наративу лише частково, що спричинене найперше рефлективною її природою, крім того, не останню роль відіграє й вік героя - студентський, тобто гендерні характеристики Івана реалізовані як такі, що перебувають на завершальній стадії формування, що на текстовому рівні оприявнюється через вираження його думки.

Сповнена драматизму оповідь Ївги про своє минуле й нові повороти її долі емоційно політональна, являє собою сповідь героїні, що симптоматично для фемінного типу нарації. Через слово Ївги представлено цілу палітру життєвих вражень: спогади дитинства («згадую маму у бігуді, подертому халаті» [4, 62]), болючі роздуми про її шлюб («Після розлучення я боялася повернутись до порожньої квартири - боялася тиші» [4, 65]), самовизначення через танець («Живу від танців до танців. Від кроків до кроків. Так легше жити. Не так сіро і безперспективно» [4, 61]), ставлення до Івана тощо. У спогадах жінки про зраду коханого вловлюються саркастичні акценти, які виконують функцію рецептивної установки: читач сприймає образ колишнього чоловіка Ївги крізь призму свідомості оповідачки («Дико не щастило з чоловіками. Мабуть, усе. Ага. Одного разу була одружена. Згадую з жахом» [4, 64]). Відтворюючи в пам'яті образи зі свого нещасливого минулого, героїня підкреслює власну саможертовність і водночас бездушну, жорстоку натуру колишнього чоловіка. Оповідь Ївги презентує зіткнення безумовного й прагматичного (відповідно фемінного й маскулінного) підходів до людських стосунків, рішення героїні у фіналі повісті про «неповернення на випалену землю, в минуле» [4, 87]. Розмисли, коментарі героїні винесено в дужки (ознака жіночої нарації): «залицяльник торкався руки, <... > (я тоді думала: ну ось, цей чоловік збуджується лише від вигляду мого коліна)» [4, 65], подані безпосередньо після вказівки на репліки чоловіка («Він говорив, що не можна так нарікати на долю. <...> О так. Він мав на увазі себе і свою кар 'єру. І не розумів, що мені хочеться того, чого і більшості жінок, а не чергового наукового досягнення <... >» [4, 63]). Відсутність можливості віднайти спільну мову з іншим чоловіком, якому Ївга мала б народити дитину, пов'язана з легковажністю обранця, а нові любовні почуття з Іваном трактуються обома героями повісті як суспільно неприйнятні, табуйовані, про що наратори зізнаються собі зазвичай наодинці: Іван не хоче утратити ілюзію сильного почуття, Ївга вкотре шукає щирості, хоч уже не вірить у світлу любов. Якщо думки героїні сконцентровані навколо окреслених спогадів, то життєвий досвід Івана і, відповідно, горизонт його рефлексій значно менший. Оповідач -чоловік більше зосереджений на переживанні нового для нього почуття, на пізнанні себе, його нарація дещо інфантильна, у деяких фрагментах тексту близька до двоголосної фемінної («піде до кухні варити каву (вона казала, що це її вранішній ритуал)» [4, 70]), однак менше позначена драматизмом.

Танець для героїв повісті оцінюється як ключ до самоусвідомлення. Зауважимо, що попри різну мотивацію початку занять танцями (порятунок від спроби самогубства для Ївги та прагнення Івана підвищити власну самооцінку), обидва оповідачі переживають танець як ілюзію іншого життя, що дає змогу розкрити свої почуття. З погляду Івана, жінка є неприступною в танці й у побуті, вона надто серйозно ставиться до свого перевтілення, «коли вона танцює вальс, вона нагадує витончену англійську леді. Коли латину - напівбожевільну жрицю» [4, 65]. Наратив, продукований Іваном, - героєм - ілюструє відсутність у нього віри в себе й у можливість взаємного почуття, що є нетиповим для самовпевненої маскулінної оповіді. Через посередництво танцю Івана поступово («Я - її пара.

Я можу відчувати її запах, дихання, погляд, шкіру» [4, 67]) реалізується відповідна гендерна стратегія поведінки героя, зокрема те, що він стає більш рішучим, що відзначено устами Ївги, оповідь якої засвідчує її прагнення бути слабкою жінкою в руках сильного чоловіка: «Він буде колись героєм. Бо він уже поводиться як справжній чоловік» [4, 83]. Подібне художнє осмислення любовної історії в концептуальному образі танцю наявне в мініатюрі О. Деркачової «Румба» [3]: героїня береться виконувати румбу без партнера, адже в сучасному світі люди спроможні жити без любові, тому й парні танці можуть бути представлені в сольному виконанні. Наявність у доробку авторки кількох творів, у яких образ танцю символічно збагачений, дає підстави стверджувати метаоповідність параметрів прози О. Деркачової.

Отже, для повісті О. Деркачової «Танґо. Історія кохання» визначальною є наративна поліфонія: оповідь ведеться від імені чоловіка й жінки, які презентують погляди одне на одного та на самих себе відповідно до гендерної стратегії письма. Фемінна нарація орієнтована на приватність, самозаглиблення, вона інтимізована, емоційно й ситуативно збагачена. Оповідь головного героя відзначає симбіоз чоловічого й жіночого типів письма, що пов'язується як із жіночим авторством досліджуваного тексту, так і з предметом роздумів персонажа, особливостями його віку. У повісті через наративну стратегію реалізовано феміністичні мотиви певного непорозуміння між чоловіком та жінкою, суспільно неприйнятного кохання, жіночої саможертовності та ін.

Список використаних джерел

Андрухович Ю. Чувирла і чудовисько / Ю. Андрухович // 100 тисяч слів про любов, включаючи вигуки / Авт. проекту С. Г. Васильєв, О. А. Коваль; Упорядник С. Г. Васильєв; Худож.-оформлювач І. В. Осіпов. - Харків : Фоліо, 2008. - С. 3-16.

Баран Є. Література як інша [Електронний ресурс] / Є. Баран // Літакцент. - 2009. - 28 січня. - Режим доступу: http://litakcent.com/2009/01/28/ Hteratura-jak-insha/

Деркачова О. Повидло з яблук / О. Деркачова // Кур'єр Кривбасу. -

- № 268-269-270. - С. 145-149.

Деркачова О. Танґо. Історія кохання / О. Деркачова // Березіль. - 2013. - № 7-8. - С. 57-87.

Загоровська Л. Премія Івана Франка: заслужено чи ні? [Електронний ресурс] / Л. Загоровська // Репортер. - 2007. - 17 травня. - Режим доступу: http://www.ifportal.net/artides/fun/9310

Карабльова О. Художні версії проблеми самотності у сучасній жіночій прозі : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.01 «Українська література» / О. Карабльова. - К., 2004. - 20 с.

Коваль Н. Проза Ольги Деркачової: еротика плюс езотерика / Н. Коваль // Літературознавство. Фольклористика. Культурологія. Збірник наукових праць /

Відп. ред. В. Т. Поліщук. - Черкаси : Видавець Чабаненко Ю. А., 2012-2013. - Вип. 13-14. - С. 285-294.

Літературознавча енциклопедія: у 2 т. / авт.-укл. Ю. І. Ковалів. - К. : ВЦ «Академія», 2007. - Т. 2. - 2007. - 624 с.

Павлова Н. Возможно ли прочесть «женское письмо»? К проблеме гендерно ориентированной нарратологии / Н. Павлова // Мир русского слова. -

- № 3. - С. 79-84.

Стефурак Н. Нове відкриття «станіславського феномену» /

Н. Стефурак // Галичина. - 2007. - 8 травня.

Ушневич С. Садомазохістична природа тілесності у малій прозі Ольги Деркачової / С. Ушневич // Сучасні літературознавчі студії. Літературний дискурс: транскультурні виміри / Гол. ред. Н. О. Висоцька. - К. : Вид. центр КНЛУ, 2015. - Вип. 12. - С. 583-589.

Размещено на Allbest.ru