Світло віри Олеся Гончара. Роздуми з нагоди 100-річчя від дня народження

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Світло віри Олеся Гончара. Роздуми з нагоди 100-річчя від дня народження

М.Г. Жулинський

У статті особливу увагу зосереджено на постаті письменника - патріота, лауреата багатьох премій, справжнього поборника за національну незалежність, людини, політика Олеся Гончара. На матеріалі щоденникових записів осмислено особливості вияву внутрішнього світу майстра художнього слова крізь призму найрезонансніших творів ХХ ст., зокрема романів «Собор», «Прапороносці», «Людина і зброя», «Твоя зоря». Висвітленорозуміння й потрактування ним таких загальнолюдських міфологем, як історія, духовність, національне безпам 'ятство, дух народу та ін.

Ключові слова: щоденник, собор, образ-символ, культура, духовність, національна пам 'ять, дух нації.

В статье особенное внимание сосредоточено на познании личности писателя-патриота, лауреата многих премий, истинного борца за национальную независимость, человека, политика Олеся Гончара. На материале дневниковых записей осмысливаются особенности выражения внутреннего мира мастера художественного слова сквозь призму восприятия наиболее резонансных произведений ХХ ст., в частности романов «Собор», «Знаменоносцы», «Человек и оружие», «Твоя зоря». Акцентировано на содержании и интерпрктации общеизвестных мифологем - история, духовность, национальное беспамятство, дух народа и др.

Ключевые слова: дневник, собор, образ-символ, культура, духовность, национальная память, дух нации.

Zhulynskyi M. G. The light of Oles Honchar's faith. The meditations to his century anniversary

In this article we focused our special attention on the figure of Oles Honchar who was an example of a patriot-writer, a master of a word-painting, a laureate of numerous rewards, real fighter for our national independence, conscious citizen and a politician devoted to Ukrainian national interests. Investigated the writer's diaries we comprehended and analyzed the peculiarities of the manifestation of Oles Honchar's inner world on the material of his most resonant novels (“The Cathedral”, “The Standard Bearers”, “The Man and the Weapon”, “Your Star”). The writer's belief in Ukrainian Renaissance was based on some invincible faith in the powerful potential ofculture, intellect and spirituality - eternal constants that can provide the success in building Ukrainian sovereignty and independence. In mentioned novels he artistically comprehended the problems of imperialistic and soviet falsification of Ukrainian national history, of the relations between a modern human and the nature. To Oles Honchar's mind, the beauty, the soul, the culture are the guaranties of saving the civilization on Earth.That is why in this paper we investigated his understanding and interpretation of such universal mythological ideas as history, spirituality, national consciousness and unconsciousness, national spirit and others.

Key words: diary, cathedral, symbolic image, culture, spirituality, national memory, national spirit.

«За “Собор” цькують, отруюють життя. Не гребують нічим», - запише 12 квітня 1968 року в щоденнику Олесь Гончар. Роман «Собор» уперше було опубліковано в січні того року в журналі «Вітчизна», тираж - 20 тисяч примірників. А в березні з'явився в популярній серії «Романи і повісті» видавництва «Дніпро». А яким накладом! Нечуваним як для сьогоднішніх днів: 100 тисяч примірників. І нечувана увага. Як читацька, так і провладна. Увага «керівної і спрямовуючої сили» - Компартії. Одні, звичайні читачі, колеги та письменники, називали роман «знаменним в сучасній прозі», «святом української літератури», «піснею світлих соборів людських душ» (Олесь Лупій), інші, передусім партійні функціонери, їхні прислужники, кар'єристи та ті, хто обкидав брудом письменника від імені «трудящих» - наклепом на радянську дійсність, антисовєтчиною, ідеологізацією козаччини... У той же час читачі, прихильники його таланту, буквально засипали письменника листами й телеграмами, вітали з появою нового твору під символічною назвою «Собор», висловлювали своє захоплення, підтримку та солідарність, цитували: «Собори душ бережіть... Тобто совість в душі бережіть!» [1, 23].

«Керівна і спрямовуюча» партійна рать не дрімала. Стривожена такою широкою популярністю «Собору», вимагала від письменника визнання «деяких своїх помилок», каяття, погодження шляхом перероблення твору з висловленою, а саме, організованою критикою. А письменник, як на зло партії, не каявся. І не переписував роман. Та й читачі в цьому підтримували письменника: «Звідусіль пишуть: не робіть цього! Не руйнуйте самі свого собору.» [1, 40]. За дорученням Політбюро працівники Центрального комітету Компартії України на чолі з другим секретарем ЦК Олександром Ляшком чотири години переконували-вимучували письменника, щоб він визнав «слушність партійної критики» [1, 176] і «переробив» «Собор», тобто щоб сам знівечив його, «вийняв із нього душу». Та Олесь Гончар на цей жахливий для митця компроміс із власною совістю не пішов.

Напередодні ювілею лауреата Ленінської, Державних премій СРСР та УРСР, Шевченківської премії, нагородженого двома орденами Леніна, першого секретаря правління Спілки письменників України Олеся Гончара, а саме 2 9 березня 1968 року, відбувається пленум ЦК Компартії України, на якому секретар Дніпропетровського обкому партії Олексій Ватченко, який упізнав себе в образі Володьки Лободи, змішав із брудом роман, вимагаючи найсуворішої партійної кари за ідеологічно шкідливий твір. Перший секретер ЦК Компартії України Петро Шелест, хоч і не читав роман, про що зізнався за два дні до пленуму в розмові з автором «Собору», виступив також із критикою твору, підтримуючи цього дніпропетровського, за словами Гончара, «обжеру, сквернослова, батькопродавця». Цинічні, облудні парадокси комуністичної культурної політики.

Слава Гончара-письменника надзвичайна, особливо після появи «Собору», який отримав не лише всесоюзний, як тоді писали, розголос, але й світовий. Партійна влада стривожена: радіо Ватикану повідомило, що Папа Римський має намір висунути роман «Собор» на Нобелівську премію. Паніка членів Політбюро ЦК Компартії України: капіталістичний захід збирається цей роман «використати в антисоціальних цілях». А книга поширюється, десь продається, а десь заборонена. Ціна «Собору» серії «Романи і повісті» 29 копійок. Кажуть, у Дніпропетровську за 8 карбованців один примірник продається. У Луцьку, де зібрався партактив для засудження антирадянського роману Олеся Г ончара, після перерви не можуть скликати учасників зборів - не знаходять, бо стоять у черзі за «Собором». І лише одну книгу в одні руки.

Через п'ять років після публікації «Собору» на XXIV з'їзді Комуністичної партії України, делегатом якого був і Олесь Гончар, це «дніпропетровське Мао» - Олексій Ватченко, згадує письменник, і з цієї трибуни «не посоромилось зводити рахунки» [1, 83], - продовжував шельмувати автора «Собору». Минає десять років і «колишній дніпропетровський бос, головний цькувач “Собору”, вручає в ранзі Голови Верховної Ради УРСР авторові “Собору” Золоту Зірку». 29 квітня 1978 року, на другий день після вручення йому Золотої Зірки Героя Соціалістичної Праці Олесь Терентійович занотує в щоденнику: «Кажуть, що це було зворушливо, коли він пригвинчував Зірку до борта піджака. А в декого було враження, що він не Зірку прикручує, а серце викручує з автора роману...» [1, 335].

Олесь Гончар бачить, розуміє, що його, як свого часу Миколу Бажана, Володимира Сосюру, намагаються розчавити не Колимою, а «в інший спосіб - званнями та нагородами, як це вмів робити той підступний кремлівський кат», убити творчо, залишити жити в терорі так, щоб душа надалі кровоточила. І раніше письменник здогадувався, усвідомлював, що всі ці звання, премії, нагороди, величання, мільйонні тиражі книг у перекладах чи не всіма мовами народів СРСР та за кордоном, передусім у країнах соціалістичного табору - свідома, цілеспрямована політика тоталітарного режиму на прикуплення, «запрягання» його таланту в ідеологічно пропагандивну колісницю під умовною назвою «Розквіт братніх літератур народів СРСР».

Пригадую, які ідейні акценти проставляли на його «Прапороносцях». Гімн інтернаціональній дружбі радянських народів, які побороли гітлерівський фашизм, романтичне уславлення радянського воїна-визволителя, головний герой твору - політрук, який уособлює комуністичну партію - натхненника й організатора переможного походу визволителів Європи від коричневої чуми. Що ж, і ці ідеологічні міфологеми фігурують у цьому творі, проте потрібно бачити, вичитувати в «Прапороносцях» те, чим жив, про що мріяв, заради чого воював автор знаменитої трилогії.

Згадаймо, з якими настроями, з якими почуттями і надіями завершували свій переможний похід на Захід такі юні, як Олесь Гончар, воїни, як зустрічали, як вітали радянських солдат у Варшаві, Празі, Будапешті, якою величною, благородною місією армії-визволительки видавалася цим воїнам їхня жертовна боротьба з гітлерівським фашизмом. Ці почуття, цю гордість, ці надії на щасливе повоєнне життя плекали солдати, старшини, юні лейтенанти, замполіти, комбати - усі герої «Прапороносців», усі учасники найкровопролитнішої війни. Наповнений почуттям свята й надії гвардієць - мінометник виконав моральне зобов'язання перед загиблими і живими побратимами: написати, якщо лише зостанеться живим, про тих, хто поклав голови на полях війни і хто пережив, вистраждав і здобув перемогу над гітлерівським нацизмом.

Передусім «Прапороносці» - роман-реабілітація українського народу, правда про значимий внесок солдатів-українців у перемогу; це - поетичний епос-звеличення рядового українця за важку щоденну - в поті й крові - роботу на фронтах Другої світової війни. Це вони, українські воїни - Хаєцькі, Блаженки, Шовкуни, Маковеї, зображені з особливою художньою виразністю та любов'ю таким же українським солдатом, який, як і більшість із них, зазнав окупаційного приниження національної гідності й честі, а від сталінського режиму й звинувачення за перебування під німецькою окупацією. Згадаймо, як

Олесь Гончар презентує атаку піхоти: «Хлопці йшли, як боги! Весь обрій всіявся тими сірими “богами”. Одні підіймалися пологим схилом, інші вже зникали за горбом і наче входили в землю». Недавні українські селяни з Поділля, вчителі, робітники, ці сумлінні землеміри жорстокої війни, з поважною несквапністю міряли розкислий чорнозем, сходили велике й тихе поле крок за кроком - воювали, наче вершили велику, важку роботу.

Ми й до сьогодні не знаємо достеменно, як складалися стосунки письменника-фронтовика, увінчаного Ленінською премією, із комуністичною владою. Очевидно, неконфліктно. Але до пори до часу. Лише нещодавно стало відомо, як вже тоді компартія насторожено ставилася до огорнутого всесоюзною і європейською славою автора «Прапороносців». Бо письменник не мовчав. Рішуче виступав проти русифікації України, зокрема, проти закриття українських шкіл, згодом - будівництва атомної електростанції в районі Чигирина... Взагалі, досить прочитати спогади Петра Шелеста «Да не судимы будете», щоб пересвідчитися: стосунки Олеся Гончара із Центральним комітетом Компартії України не були безхмарними. Письменникові було відомо, що на засіданнях політбюро після появи «Собору» члени політбюро Грушецький і Ватченко звинувачували Олеся Гончара в паплюженні радянської дійсності, «в одну душу домагаючись від Шелеста: “Сажать! Сажать!”» [2, 457], проте лише депутатство і членство Гончара в ЦК перекривало його шлях в Мордовію. Відомо, що вже за часів Володимира Щербицького на одній із закритих нарад перших секретарів обкомів у Центральному комітеті партії він, перший секретар Компартії України, вірний друг і соратник Леоніда Брежнєва, назвав Олеся Гончара «найнебезпечнішим серед письменників націоналістом».

За кілька місяців до свого останнього подиху Олесь Гончар згадує про лист із Тернополя, у якому було охарактеризовано роки брежнєвських репресій: «Це сьогодні все здається простим, але хто пережив ті роки, знає, що на волі чесним людям було не набагато легше, ніж за колючим дротом». Процитувавши ці рядки, письменник згадує і про свій вибір у цій ситуації: «Існував вибір: чи замовкнути, іти в ГУЛАГ, чи таки творчістю своєю якось ще живити дух знесиленої нації. Ось правда того часу.

Так, я не рвався на гулагівські нари. До того ж за мною вже були гітлерівські концтабори (в Білгородці й Харкові влітку 1942 -го)...

Гадаю, досвіду одних таборів на людське життя цілком досить, щоб зрозуміти, що й до чого.» [2, 560].

Олесь Гончар уважав, що свій обов'язок українця, українського письменника-патріота він виконує чесно, відповідально. Став на захист Івана Дзюби, Ліни Костенко, Івана Драча та інших поетів-шістдесятників, виступав проти душителів і нищителів природи, руйначів історичних пам'яток, нашого святого «старорозтерзаного Києва», ініціював відбудову Михайлівського Золотоверхого собору. Якось прогулюючись Володимирською гіркою, вражено вигукнув: «А місце! Для Бога! Тільки тут, над Дніпром, і стояти було тому чуду Злотоверхому» [2, 54]. І домігся: відбудували завдяки очолюваному Олесем Гончаром фонду з відбудови Михайлівського собору. Бо вірив, що цей прекрасний витвір людського генія має обов'язково відродитися. Був віруючою людиною. Християнином. «У дитинстві я був дуже релігійним. Найпершзавдяки бабусі. І те почуття, що відтоді лишилось, не раз потім допомагало мені в житті й творчості», - згадував О. Гончар [1, 366]. То ж не випадково з'явився і його роман «Собор», і постав над Дніпром Михайлівський Злотоверхий, і відродився Успенський собор. Адже часто думав про Бога, поглядом розкошував у небі, був задивлений у небо, там шукав очима світло. Неземне світло, бо сам був наповнений світлом віри в Господа, яке дістав од віруючої бабусі. Вважав це світло віри великим моральним багатством. Віра - «такий запас світла, що його упродовж усього життя не вдалося погасити цій сатанинській кривавій системі тоталітарщини. Скільки докладалось нею зусиль, щоб спотворити живу душу, та все, виявляється, марно: світло є!» [2, 299], - сповідально відповів 8 червня 1990 року в щоденнику Олесь Гончар. Безсумнівно, це моральне багатство - віра, духовний запас світла, допомогли вистояти в часи цькувань за «Собор».

Великого болю і моральних страждань зазнав письменник у зеніті своєї слави, широкої читацької популярності. Замислив своїм новим романом «Собор» сказати слово правди про той цинічний час, у якому найлегше живеться цинікам, пристосованцям, бездумним бюрократам, безбатченкам, наклепникам, кар'єристам, мовним ренегатам, духовним браконьєрам та ін. І от митець, увінчаний лаврами, здавалося, надійно захищений такими номенклатурними «щитами», як членство в Центральному комітеті партії, депутатство, живий літературний класик, який здобув усі найвищі всесоюзні й республіканські премії, твори якого перекладено багатьма іноземними мовами, наважився сказати правду про внутрішній стан тоталітарної системи - про занепад духовності, втрату національної історичної пам'яті, про руйнування історичної й культурної спадщини, про те, як «махровим цвітом цвітуть будяки відступництва, ренегат і нищитель ходить серед найвпливовіших, гордовито виставивши вперед есесівську щелепу» [1, 339].

Творчість, чи не найблагородніший і найутаємничніший спосіб реалізації людиною своїх здібностей, духовних можливостей і прагнень виправдати своє буття на землі, є визначальною ідейною домінантою оповідань, повістей і романів Олеся Гончара. Унікальний витвір національного генія - старовинний козацький собор - не лише реальна серцевина своєрідного виру суперечок і поглядів на історію свого народу, на принципи подальшого буття нації в часі, у загальнолюдському культурному розвитку, а й художній символ, ідеал духовності, гармонії, мистецької довершеності, краси. «Невже ти не почуваєш, що в отому гроні соборних бань живе горда, нев'януча душа цього степу? - запитує Микола у свого товариша Геннадія. - Живе його мрія-задума, дух народу, його естетичний ідеал...» [3, 442].

Творці німої музики округлих, гармонійно поєднаних бань, динамічно наростаючих ярусів та ідеальних ліній, увібрали колективну свідомість народу, його поривання до краси, розуміння, відчуття прекрасного і вже цим передали себе в майбутнє, сподіваючись, що в пам'яті прийдешніх ця естафета великої поезії не загубиться. Навпаки, буде прийнята з вдячністю, естетично осмислиться і залишиться для майбутнього. Лише так будуються собори в людських душах, лише з думою про вічне необхідно творити сьогоднішній день. Із соборів людських душ виростає соборність нації. А резерви світової цивілізації немислимі без активної участі кожної нації, кожного народу. Вільно, розкуто творити національну соборність може лише вільний народ. Тому так послідовно й пристрасно захищав автор «Собору» ідеали національної духовності, національну гідність рідного народу, внутрішню свободу кожної людини як осереддя універсального прагнення до життя.

Олесь Гончар - поборник діяльної духовності, що синтезує волю народу для збереження соборності людських душ, гуманістичної святості й моральної чистоти національних ідеалів, гармонійно поєднаних із загальнолюдськими ідеалами. Та письменник усвідомлював, що досягнення синтетичного образу - уявлення діяльної духовності неможливе без аналізу складної, заснованої на політичній демагогії та ідеологічній спекуляції «правильними тезами» системи зла. Зло протиприродне, бо воно деструктивне, за ним немає культури традицій, прагнення гармонії, удосконалення внутрішнього світу людини.

Образ собору в романі Олеся Гончара - символ національної пам'яті, духовності, незнищенності українського духа. Ця «горда поема степового козацького зодчества» відлунює далекими піснями і засвідчує, що з деформації національної пам'яті, національної свідомості, з втрати української пісні почалося й руйнування народної душі. Зачарований архітектурною довершеністю козацького собору, тим духовним «повівом предковічної краси», письменник майстерно в образній формі передав і переконав, що цей собор - це творіння невідомих зодчих, це послання із сивої давнини, призначений для того, щоб уберегти людину від руйнації власної душі, від загрози безпам'ятства, щоб вистачило в неї мужності й віри відвести сокиру вандала - браконьєра від храму. Бо ж головне призначення літератури і мистецтва, найважливіша їх місія - «стояти на варті духовності, берегти - і в епоху НТР - поетичне начало в людині, підтримувати в незгасності вогнище краси» [1, 264].

Олесь Гончар уважав, що «грізні переживаємо часи. Упирі мілітаризму й технократії з'їдають духовність. Цинізм і споживацтво ширяться як чума» [2, 16]. Як у воду дивився. На початку 90-х минулого вже століття він тривожився тим, що сучасна цивілізація ніби заповзялась «руйнувати людину, позбавити її духовності» [2, 16]. Тому прагнув і всією своєю творчою діяльністю, і громадянською активністю утверджувати діяльну духовність, що стимулює національну енергію, волю і творчу силу нації задля торжества свободи, миру, добра, краси, світла, світу щастя людського. І в романах «Тронка», «Людина і зброя», «Собор», «Циклон», «Берег любові», «Твоя зоря», в оповіданні «Чорний Яр», у публіцистичних виступах, зокрема, у статтях «То звідки ж взялася “звізда полин”?», «Про що запитують обеліски» він намагався ставити людину, суспільство, націю віч-на-віч із гострими проблемами сучасності, безкомпромісно означуючи й гнівно осуджуючи загрозливі для людської душі і пам'яті народної «зони зла», із запальною емоційністю викриваючи номенклатурних «майстрів руковивертання», «висуванців», селекціонерів бюрократичних штампів, майстрів цинічної демагогії, прагматичних кар'єристів. Бо бачив, як ці «зони зла» тоталітарної системи розростаються, мов ракові пухлини, захоплюють простори національної історії, культури, нищать рідну мову, плюндрують природу, знесилюють дух нації, гасять її поривання до свободи і незалежності.

Дзвін тривоги, дзвін перестороги Олеся Гончара долинає і до наших днів. Його застереження, пристрасні поклики-застереження, духовна енергія його творчої свідомості звернені й до нас, до нашого морально ослабленого, духовно немічного часу. Письменник-гуманіст вірив, заради цього жив і творив, що українська нація сформується як культурний організм, як культурна система, яка зароджується на цивілізаційне самоздійснення індивідуальною духовною енергією її членів, передусім національної еліти, інтелектуального потенціалу нації. Безперечно, Олесь Гончар був духовним лідером нації, його творча наснага окрилювала дух мільйонів українців енергією високого патріотизму та віри в щасливу долю незалежної України. У черговий раз, коли вхопило серце і мимоволі розум опановувала думка про наближення кінця земної долі, Олесь Гончар занотує: «Тануть сили. Розтану, відійду, як хмара дощова. Як улітку один із коротких липневих твоїх снів, Україно... / Тільки б відійти з думкою, з певністю в душі: Україна є! / Україна буде!» [3, 74].

Письменника повсякчасно болісно тривожив розлад сучасної людини з духовними цінностями й заповітами, з природою, з національною історією, яка фальшується, «підганяється» під великодержавні, імперські схеми. Не лише в романі «Собор», але й в попередніх своїх творах - у «Людині і зброї», у «Тронці» та в наступних - «Циклон», «Берег любові», «Твоя зоря» - Олесь Гончар застерігав від історичного безпам'ятства, від фетишизації технічного прогресу, від розгулу свавільної, руйнівницької стихії і закликав плекати красу, спільну відповідальність за примноження добра, за повноту і гармонію людського буття на нашій планеті. Ось чому образ величного козацького храму в романі «Собор» символізує, за словами його автора, «дух обжитості планети, згоди, гармонійності буття, дух, якому належить об'єднати людство, охопити все суще на землі». Краса, душа, духовність, за переконанням О. Гончара, - запорука збереження людської цивілізації, порятунок людства від роз'єднання, деградації, розладу з природою, духовними і моральними цінностями, від очерствіння людських сердець і взаємин між людьми. «Я наснажуюсь красою неба, красою життя», - запише письменник 22 квітня 1995 року зі світлим мажорним настроєм святкування Великодня [2, 565].

У кожному творі Олеся Гончара виразно проглядається конфліктне протиставлення добра і зла, краси і потворності, любові й ненависті, творення і руйнування. Скажімо, в «Прапороносцях» молодий письменник-фронтовик із особливою мистецькою вправністю поєднав лірико -реалістичний стиль- «настрій» із жорстокою реальністю тяжких, з кров'ю, потом, смертями воєнних походів і боїв. Так, у трилогії багато високих, патетичних, емоційно бурхливих, піднесених інтонацій, які з часом важко сприймалися новим поколінням читачів, особливо тими, хто не переживав жахіть найжорстокішої за всю історію людства світової війни. А доля самого автора цього твору? Стражденна, драматична і навіть трагічна. Та водночас і щаслива. Бо зазнав великої слави. Як митець і громадянин. Як син свого народу, патріот України. І великого болю від принижень і страждань у німецькому полоні, від співпереживань українській долі. І навіть, коли писав роман «Людина і зброя», у якому так багато крові, поту, болю і переживань на грані життя і смерті, згадував про поетично-реалістичну домінанту стилю «Прапороносців» і не жалкував про свій дивовижний ідеалізм і піднесені настрої: «Бо воювати довелось за свободу, за Україну, за її майбуття -принаймні з такою вірою ми йшли під кулі, мерзли в окопах... Так, ми були ідеалістичними, багато що уявлялося не таким, яким постало потім після війни, але ж це вже не наша вина. Брежнєвські танки душили не тільки празьку весну, душили й весну українську. А тоді ми несли її народам Європи, і то була правда. // Ні, юнацький ідеалізм у людині - це таки прекрасно!» [2, 490].

27 січня 1992 року Олесь Гончар посвідчить в щоденнику: «Ось я: скільки в моєму житті трагізму, як мало довелося зазнати світлих днів!» [2, 397]. І справді, дитяче сирітство, голод 1933 року, у червні 1941 року доброволець у студентському батальйоні, оточення, колючі дроти Білгорода, полон, повільне вмирання від голоду і виснаження в концтаборах на Холодній горі в Харкові, окупація, знову фронт, окопи, поранення, а по війні цькування за оповідання «МодриКамень», за «Собор». У трагічному 1942 році признається собі, що йому судилося молоду свою «душу розбиту кожен день на розп'яття нести». Нести заради України: «Тобі, Україно прийдешня, в дар від нас, змучених, справді те, чим наш дух трепетав».

Нині, коли завдяки опублікованим дружиною письменника Валентиною Гончар щоденниковим записам, завдяки поки що частково оприлюдненому листуванню митця, ми маємо змогу глибше пізнати внутрішній світ художника слова, його сокровенні думки, переживання, мрії, можемо сказати: його дух трепетав від сподівання, від передчуття найщасливішої миті в долі України - незалежності. Олесь Гончар усе життя про це мріяв і намагався жити й творити в ім'я цієї високої історичної мети. Він вважав, що його синівський обов'язок перед своїм народом, обов'язок художника - духовно возвеличувати людину, плекати в її душі віру й надію на гідне вільної людини самоздійснення, єднати цей розколотий, розтерзаний, розбалансований циклонами історії український національний світ і світ планетарного людського буття.

Письменник був переконаний, що культура, духовність, інтелект - це ті базові константи, без яких самозвершення української цивілізації неможливе. Він вірив, що культура народжується з поривання духу нації до самоздійснення, до досягнення суверенності, повної незалежності. «Суверенність націй, повнота їх незалежності - єдиний вихід» [2, 281], - роздумує в лютому 1990 року Олесь Гончар, перебуваючи в лікарні, в реанімації після інфаркту. Його гнітить надсуворий режим реанімації, що нагадує своєю ізольованістю, самотою, цією карою, неволею карцер, але єдина розрада - можливість думати. І письменник роздумує над неприродним, штучним псевдодержавним утворенням, яким є «державна гігантоманія - СРСР. Як можна компетентно керувати цим штучним поєднанням різних географічних зон і штучно зігнаних в одну імперію безлічі національностей... Що спільного між ними? Тільки те, що всі принижені, безправні» [2, 280-281]. Проживаючи більшу частину свого трудженого життя в цій, за його словами, «дивній цивілізації», яка «на татарщині замішана, на крові та вбивствах», письменник не почувався вповні щасливим. Не дозволяла бути щасливим доля України. «Феофанія. Палата. Згасаю, як свічка. / Нічого не страшно. Болить лише мені - постійно! - доля України. Якою вона буде?» - тривожиться Олесь Гончар після чергового інфаркту в серпні 1993 року.

Ні, не купався безжурно і щасливо Олесь Гончар в бурхливих хвилях аплодисментів, слави, почестей. Про інше свідчать його щоденникові записи, наповнені переживаннями за рідну мову, за природу, за українську людину. Письменник особливої, до сердечного болю, відповідальності за українське слово, за скалічені «тоталітарним дияволізмом» українські душі намагався повернути наш спримітивізований комуністичною системою народ до віри, до краси, піднести людський дух до висот національної гідності й національної єдності. «Якщо не буде єдності - нічого не досягти. Скільки тих усобиць та чвар зазнала наша історія - саме ж вони й згубили Україну. Боже, дай нам піднестись до єдності!» [2, 299]. І вже за рік до смерті продовжить: «Якщо здобудемось на всенаціональну єдність, нас не здолає ніхто!» [2, 543]. Живив душу мрією про щасливу долю України, вірив в силу рідної мови, у її майбутнє, був переконаний: «Мова для нас, українців, - це не тільки засіб спілкування. За сучасних обставин вона щось значно більше! Для нас мова - це й пам'ять, і честь, і гідність; для народу нашого мова - це саме життя» [1, 580]. Закликав дивитися у високість, у блакить, у небо: «Небо - синонім Бога, образ ідеалу, недаром же воно всім народам у всі віки давало відчуття безсмертя» [1, 578].

Віриться, що саме небо, українське небо, й дарує безсмертя творцю соборів в людських душах.

гончар письменник

Список використаних джерел

1. Гончар О. Т. Щоденники: У 3-х т.: Т. 2 (1968-1983) / Упоряд. підгот. текстів, ілюстр. матеріалу та передм. В. Д. Гончар; [Худож. оформ. М. С. Пшінки]. - 2-ге вид. випр. - К.: Веселка, 2008. - 607 с.: іл.

2. Гончар О. Т. Щоденники: У 3-х т.: Т. 3 (1984-1995) / Упоряд. підгот. текстів, ілюстр. матеріалу та передм. В. Д. Гончар; [Худож. оформ. М. С. Пшінки]. - 2-ге вид. випр. і доп. - К.: Веселка, 2008. - 646 с.: іл.

3. Гончар О. Собор / Олесь Гончар // Гончар О. Тронка. Собор. Вибрані твори: У 4-х т.: Т. 1. - К.: САКЦЕНТ ПЛЮС, 2005. - С. 265-519.

Размещено на Allbest.ru