Англійська література XVIII століття у стендалівському інтертексті

Размещено на http://www.allbest.ru/

Англійська література XVIII століття у стендалівському інтертексті

Досліджується вплив англійської літератури XVIII століття на художню та автобіографічну спадщину Стендаля на прикладі таких стендалівських егодокументів, як «Спогади еготиста» (1832) та «Життя Анрі Брюлара» (18351836) із залученням до аналізу ключових для формування поетики бейлівського сповідально-мемуарного тексту творів британської літератури зазначеного періоду. В статті, зокрема, аналізуються способи утворення і формування окремих концептів стендалевської естетики та шляхи розширення лексикону автобіографічних творів

Анрі Бейля, надається пояснення змісту деяких основних лексем у вокабулярі автора «Червоного і чорного», простежуються і розглядаються гіпотетичні інтертекстуальні звязки між автобіографічною прозою Стендаля та творчістю таких авторів англійської літератури XVIII століття як О. Голдсміт, А. Поуп, Г. Філдінг, Л. Стерн, робляться узагальнені висновки про міру впливу та ступінь взаємодії між ними.

Один з піонерів бейлезнавства К. Стрієнський (Stryienski) свого часу небезпідставно визначив Стендаля як «людину XVIII століття, яка заблукала у героїчних часах Наполеона» [25, p. 3]. Вплив попередньої епохи на художню і сповідальну спадщину письменника важко переоцінити: на сторінках стендалівських текстів повертаються до читача знані за минулої доби оповідальні моделі: за ними розігруються окремі епізоди (так, Жульєн, намагається підкорити пані де Фервак за правилами епістолярної війни, викладеними у «Небезпечних зв'язках» Лакло) і ними спрямовуються цілі сюжети (Сорель повсякчас стоїть перед життєвим вибором, колізія якого підказана захопленням автора творчістю Стерна), і, водночас, мрії про любовні пригоди юного провінціала Анрі Брюлара (alias Анрі Бейля) у Парижі - так само, як і роздуми про них знудженого Люсьєна Левена та епізод з пораненням та одуженням Фабріціо при Ватерлоо - ніби відлунюють сторінками творів галантного віку, втілюючи знайомі романні топоси. Значний вплив на формування романіста Стендаля та Бейля-автобіографа, безсумнівно, мала англійська література XVIII століття, про що засвідчують численні інтертекстуальні зв'язки між нею та художньою й сповідально-мемуарною творчістю Стендаля. Мета даної статті - висвітлили деякі з них.

Попри незнання англійської мови (онук доктора Ганьона візьметься за її вивчення лише через кілька років, після від'їзду з батьківського дому), юний Анрі

Бейль, менше з тим, вже був дещо обізнаний з літературною спадщиною Англії взагалі і XVIII століття зокрема, констатує видатний стендалезнавець В. Дель Літто (Del Litto), аналізуючи у своїй фундаментальній монографії «La vie intellectuelle de Stendhal» (1959), літературний багаж Стендаля у 1802 році: замолоду майбутній автор «Червоного» читає В. Шекспіра, С. Річардсона, який викликає в нього «сльози ніжності» та, ймовірно, Д. Дефо, Д. Свіфта і «чорні» романи А. Радкліфф» [8, р. 27], про деяких британських письменників, таких як Д. Адді-сон, він складає уявлення не читаючи їх - зі слів свого лектора ДюбуаФонтанеля, який мав звичку прикрашати свої пояснення за допомогою численних цитат [8, р. 23], і якому, попри дещо іронічну згадку про професорову англійську мову в «Житті Анрі Брюлара», автор лишився вдячним [22, р. 289], зазначивши, що сам він доступив до неї «лише роки потому, коли з доброго дива загадав собі вивчити напам'ять перші чотири сторінки «Векфільдського священника» [22, р. 289-290] (тут і далі, якщо не зазначено окремо, переклад українською мовою мій - Є.Г.).

Роман О. Голдсміта невипадково посідає у стендалівській бібліотеці одне з чільних місць серед англійських текстів попереднього століття, оскільки від нього - за однією з двох найбільш впливових версій - бере свій початок бейлівський авторський концепт «the happy few» - «нечисленні щасливці», термін, яким А.Бейль позначав обраного - прихильного (bйnйvole) та чутливого (вme sensible), водночас далекого (mon lecteur de 1880) та близького (quelque вme que j'aime) - майбутнього читача своїх сповідальних творів: «tracts..) I have the consolation of thinking are read only by the happy Few» - «Я маю втіху від думки про те, що їх (мої трактати) читають лише нечисленні щасливці», - говорить головний герой книги - добрий отець Прімроз. Втім, прообраз цієї знаменитої стендалівської формули постає ще з авторського щоденника письменника 1804 року: 21 флореаля (11 травня) Бейль, зокрема занотовує: «.. .ce parterre йtait ce me semble, composй de l'heureux petit nombre» [21, p. 127] - «.цей партер, як мені здавалося, складався з тих небагатьох щасливих», хоча, вперше цей вислів ужито дещо раніше, коли на початку того ж року у листі до Е.Муньє він позначив себе його англійським еквівалентом - «the happy few» [20, p. 167]. Навіть набувши своєї остаточної форми, - у вигляді дзвінкого та ємкого англіцизму, - в якій він з'являтиметься, зокрема, в «Історії живопису в Італії» (видання 1817 та 1825 років) - в ролі епіграфа, та «Пармському монастирі», де він правитиме за останнє слово [11, p. 319], концепт спорадично виринатиме на сторінках стендалівських творів у своєму первинному неперекладному варіанті, як-от, у одній з версій авторської передмови до «Лю- сьєна Левена»: «J'ai dйsirй un petit nombre de lecteurs...» [6, p. 410] - «Я бажав собі нечисленних читачів». Канонічного ж наповнення ключове для Стендаля поняття уперше набуло у листі письменника до Луї Крозе від 28 вересня 1816 року, у якому перший наполягає на наступній формі посвяти до «Історії живопису»: «Надрукувати ... на наступній за титульною сторінці - to the happy few. Цьому задуму вже два роки. Це пояснює всю книгу. Я присвячую її чутливими душам» [24, p. 226]. Окрім мистецтвознавчих розвідок автора «Червоного і чорного», таких як «Історія живопису в Італії» та «Рим, Неаполь і Флоренція» [10, p. 302], Голдсміт помітно присутній у інтертексті обох стендалівських автобіографічних спроб: у «Спогадах еготиста» Бейль згадує про переглянуту ним у Лондоні у 1821 році комедію Голдсміта «She stoops to conquer» [23, p. 103] та змальовує критика Делеклюза за допомогою головного персонажа англійського роману: «M. de L'Йtang est un caractиre dans le genre du bon vicaire de Wakefield» [23, p. 163] - «Делеклюз за характером схожий на доброго свяшенника з Вейкфілда» (L'Йtang - таке умовне позначення дав своєму знайомцю Стендаль); рукописи «Анрі Брюлара» містять одразу декілька варіантів стислих анотацій до «Життя» [22, p. 436-437], у яких автор «Брюлара» пов'язує між собою роман Голдсміта і власну спробу осягнути і зафіксувати власне минуле ланцюгом неочевидної подібності, називаючи свою книгу «романом-імітацією «Вейкфільдського священника», а в самому тексті автобіографічного твору кваліфікуючи його як «суперника в невинності» - «йmule en innocence» [22, p. 283], що вчергове ставить знак питання про авторську гру з читачем чи мистифікацію, вважає один из провідних стендалезнавців сучастності Б. Дідьє (Didier) [12, p. 273]. Попри свою доведеність, ця гіпотеза про походження знаного стендалівського концепта не зустріла одностайної підтримки стенда-лезнавчих кіл, лишивши питання відкритим: А. Мартіно (Martineau), наприклад, ще 1951 року зазначав як про «вдале відкриття» про припущення Поля Азара, яке змусило звернути увагу на твір Голдсміта як на ймовірне джерело запозичення [15, p. 134], - на противагу вже існуючому поясненню генези відомої бейлівської формули. Про прихильність до цієї теорії в різні часи заявляли такі фахівці як вже згадувані П. Азар (Hazard) та А. Мартіно, Б. Дідьє, Р. Деньє (Dйnier), визнавали її як можливе пояснення Ж. Блен (Blin) і В. Дель Літто, хоча, останній і дорікав П. Азару тим, що він не поцікавився, коли саме був прочитаний Стендалем роман «співця англійської глибинки» [8, p. 94].

Інша, маловідома версія появи вислову «the happy few» у стендалівському лексиконі, як вказує Ж. Блен [6, p. 411], належить італійському філософу Гальвано делла Вольпе (Galvano della Volpe), який повязує його виникнення з твором англійського поета XVIII століття Александра Поупа (Pope) «Досвід про критику» («An Essay on Criticism») (1711), який, з-поміж іншого, пише: «Such once were Criticks, such the Happy Few, Athens and Rome in better Ages knew»[18, p. 37] (дано зі збереженням оригінальної орфографії) - «Такі колись були критики, такі нечисленні щасливці, Яких знали Афіни та Рим у кращі часи». У російськомовному перекладі поеми Поупа А. Суботіним, цей вислів втрачено: «Такими были критики; таким Рукоплескали Греция и Рим» [3, p. 89]

Попри те, що Стендаль знав Поупа як перекладача Гомера [8, p. 118] та творця передмови до видання творів Шекспіра [8, p. 133-134], власна творчість англійського поета не стала об'єктом окремої рефлексії автора «Життя Анрі Брюлара», і посилання на неї носять епізодичний характер. Тому, слід зазначити, що, окрім Ж. Блена, який у своєму капітальному дослідженні «Стендаль і проблеми особистості» (1958, перевидано у 2001) принагідно стисло - однією приміткою - підсумовує історію питання, ніхто з визначних стендалезнавців до цієї теорії не звертається і до широкої дискусії її не залучає.

Неможливо оминути й іншу авторитетну теорію про витоки відомого стен- далівського образу, родоначальниками якої у бейлезнавстві другої половини XX століття вважають одночасно Луї Жілле (Gillet) та Луїджі Фосколо Бенедетто (L.-F. Benedetto) [15, p. 134; 6, p. 410], що в якості генетичного джерела дефініції називає драму В. Шекспіра «Генріх V» (1599), у 3-й сцені IV-ї дії якої ми читаємо: «But we in it shall be remembered; We few, we happy few, we band of brothers» - «А разом з ним і нас запам'ятають - Щасливців жменьку і братів по зброї» (переклад Віктора Ружицького) [4, p. 413]. Попри достатньо посередню оцінку цієї шекспірівської п'єси з боку самого Анрі Бейля [19, p. 672] і аргументованість теорії запозичення формули «the happy few» з книги Голдсміта, версія про її походження з твору Великого Барда є доволі популярною у стендалезнавстві: про неї згадує А. Мартіно [15, p. 134] і не обходить увагою Ж. Блен [6, p.410], у її безсумнівності упевнена М. Ді Майо (Di Maio) [13, p. 8], саме під впливом «Генріха V», припускає К. Гундерсен (Gundersen), в орфографії імені автобіографічного героя «Брюлара» з'являється нетипова для його франкомовного написання літера «Y» - Henry, яка ще більше відчужує Анрі від його справжніх родинної та національної ідентичності на користь вигаданих і самовільно присвоєних [14, p. 367].

Ще одне поняття англомовного походження у стендалівському вокабулярі, що заслуговує на пильну увагу, - слово «poffer», похідне від «to puff» - «розхвалювати, захвалювати, надмірно рекламувати». Попри те, що, на відміну від багатьох інших стендалівських неологізмів, автору «Червоного і чорного» не вдалося ввести новоутворену лексему в широкий обіг у французькій мові [17, р. 542], на сторінках його творів випадки вживання слова далеко не поодинокі. Стендаль плідно використовує його як у вигляді деривату - таким ми зустрічаємо його у «Житті Анрі Брюлара», де автобіограф, рефлектуючи про можливу подальшу долю власної сповіді, відгукується про одного з літераторів минулих років, та застосовує власний неологізм, принагідно пояснюючи майбутньому читачеві його походження: «Si...la chose semble ennuyeuse, on en parlera au bout de trente ans comme aujourd'hui l'on parle du poиme de la Navigation det cet espion d'Es- mйnard...cet espion йtait ce me semble, censeur ou directeur de tous les journaux qui le poffaient (de to puff) а l'outrance toutes les semaines» [22, p.31-32] - «Якщо...річ ця (спогади Стендаля - Є.Г.) видасться нудною, за тридцять років про неї говоритимуть, як сьогодні говорять про поему «Мореплавство» цього шпигуна Еменара. цей шпигун, здається, був цензором або директором усіх газет, які щотижня без міри його паффували (від to puff)», так і у незмінній англомовній орфографії [17, p. 542.]. Згідно з припущенням Ж. Меліа (Mйlia), висловленим на початку минулого століття і згодом підтриманим Б. Дідьє у коментарях до видання «Брюлара» [22, p. 453], англіцизм був запозичений А. Бейлем з останньої комедії британського драматурга XVIII століття Річарда Брінслі Шерідана «Критик» (1779) [16, p. 201-202], герой якої - містер Пуф (у перекладі Боброва-Богословської, у Шерідана - Puff) так говорить про своє ремесло: «I love to be frank...and to advertise myself, ...I'm a practitioner in panegyric, ...a professor ofthe art of puffing...». На подібну можливість вказує, зокрема, і повідомлення А. Кордьє (Cordier), який наприкінці XIX століття отримав у власність від антиквара Буччі стендалівські Elementari sulla poesia, серед яких - текст комедії Шерідана «Суперники» (1775) з приміткою Бейля: «Good а copier exceptй le dernier acte. Bonne piиce de romanesque» [7, p. XXV], що, ймовірно, свідчить на користь наведеної вище тези.

Доволі прозора алюзивність формули, якою підсумовується 2 глава «Життя Анрі Брюлара», - «Після стількох загальних міркувань я маю народитись», - певно, не вичерпує різноманіття аспектів взаємодії найбільшого автобіографічного твору А. Бейля з «Трістрамом Шенді» Стерна, яка виходить далеко за межі звяз- ку з ним на рівні буквального цитування, наслідування чи запозичення: шендіст- ський інтертекст червоною лінією проходить через бейлівські проекти різних часів і жанрів - від передмови до «Двох чоловіків» через «Червоне і чорне» до «Життя Анрі Брюлара» [5, p. 688]. Стерніанством Стендаля пояснюються, зокрема, поетика численних авторських відступів і нелінійна хронологія оповідання, свідома анахронічність «Брюлара»; на думку М. Нерліха (Nerlich), книга англійця - безсумнівна літературна модель структурування текста для Бейля-самодослідника і, в якості «антироману» [1, p. 292], «анархічного варіанту роману» - заманливий жанровий орієнтир [2, p. 153-155], який Ш. Белл (Bell) визначає як своєрідну противагу лінійній моделі автобіографії, запропонованої Руссо [5, p.688-689]; зрештою, Б. Дідьє тлумачить фігуру Трістрама на сторінках мемуарно-сповідальної прози Стендаля як своєрідну символіку невимовности будь-якого початку і неможливості створення автобіографії, неможливості до якої «Анрі Брюлар» постійно повертається [12, p. 272].

«Історія Тома Джонса» також постає на сторінках «Життя» лише двічі - зокрема, коли, висловлюючи сумнів у своїй здатності знайти розуміння у читачів, вихованих на романах, що неправдиво зображують людське серце, Бейль протиставляє їм Філдінга [22, p. 54], - проте інтертекст англійського роману поширюється далеко за межі стендалівського сповідального тексту. Знайомий з творчістю британського письменника XVIII століття принаймні з 1803 року, Бейль послуговується створеними Філдінгом образами Тома Джонса та Блайфіла для задуму комедії «Два чоловіки», яка, зрештою, лишиться лише задумом [8, p. 94; 9, р. 274], працюючи над незавершеним «Люсьєном Левеном», він постійно піддаватиме аналізу і зіставленню творчу манеру - власну і англійського романіста [9, р. 274], порівнюватиме твір британського автора з «Іліадою», констатуючи його забутість та приналежність до минулого. Втім, інтерес автора «Пармського монастиря» до «Тома Джонса», незважаючи на розчарування від французького перекладу, залишиться незмінним - почавши в якості посібника до вивчення англійської мови в бібліотеці юного Анрі Бейля, книга пройде повноцінну еволюція сприйняття - від «другорядного» до «чудового» роману про Тома Джонса, який Стендаль - автор-початківець и зрілий майстер - неодноразово перечитуватиме, уважно вивчатиме та час від часу критикуватиме [9, р. 274].

Англійська літературна спадщина XVIII століття у рецепції Стендаля мала значний вплив на художню та сповідально-мемуарну творчість автора «Червоного і чорного», утворивши численні та різноманітні інтертекстуальні зв'язки, дослідження яких залишається актуальним і в майбутньому.

Бібліографічні посилання

автобіографічний література естетика

1.Вольперт Л. И. Стернианство Пушкина и Стендаля / Л. И. Вольперт // Воль- перт Л. И. Пушкинская Франция. - Тарту: 2010. - с. 282-293 [Интернет-публикация].

2.Нерлих М. Стендаль, сам свидетельствующий о себе и своей жизни / Михаэль Не- рлих. - Пермь: УралВГО, 1999. - 361 с.

3.Поуп А. Опыт о критике / Александр Поуп // Поуп А. Поэмы. - М: Художествен¬ная литература, 1988. - С. 89.

4.Шекспір В. Генріх V / В. Шекспір // Шекспір В. Твори в шести томах. - К: Дніпро, 1985. - Т.3. - С. 349-442.

5.Bell Sh. Sterne, Laurence / Sheila Bell // Dictionnaire de Stendhal. - Paris: Honorй Champion, 2003. - p.688-689.

6.Blin G. Stendhal et les problиmes de la personnalitй / Georges Blin. - Paris: Josй Corti, 2001. - p.410-411.

7.Cordier H. Moliиre jugй par Stendhal / Henri Cordier. - Paris: 1898. - p.XIX-XXV.

8.Del Litto V. La vie intellectuelle de Stendhal. Genиse et йvolution de ses idйes (1802¬1821) / Victor Del Litto. - Paris: PUF, 1959. - p. 23-27.

9.Dйnier R. Fielding, Henry / Renйe Dйnier // Dictionnaire de Stendhal. - Paris: Honorй Champion, 2003. - p.274.

10.Dйnier R. Goldsmith, Oliver / Renйe Dйnier // Dictionnaire de Stendhal. - Paris: Honorй Champion, 2003. - p.302.

11.Dйnier R. «Happy Few» (to the) / Renйe Dйnier// Dictionnaire de Stendhal. - Paris: Honorй Champion, 2003. - p.319.

Размещено на Allbest.ru