Фронтир як соціокультурний детермінант літературної ситуації в Україні й Польщі кінця ХХ сторіччя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Фронтир як соціокультурний детермінант літературної ситуації в Україні й Польщі кінця ХХ сторіччя

Фраза Жиля Дельоза «світ став хаосом, але книга залишається образом світу» [8] якнайбільш придатна для означення специфіки відображення в художній літературі політичного й культурного зламу в посткомуністичних країнах. Він цілком надається до означення як фронтиру - місця, у якому не діють усталені норми й водночас співіснують різні системи цінностей. Літературна ситуація в Україні й Польщі кінця ХХ сторіччя в такому ракурсі ще не розглядалася, що й зумовлює мету й новизну теми цієї статті. Мета - розглянути соціокультурні чинники літературної ситуації в Україні й Польщі кінця ХХ ст. в аспекті фронтирності.

Соціокультурну ситуацію в Україні й Польщі останніх років ХХ століття дослідники характеризують за допомогою термінів посткомуністичний хаос Анджей Шпочинський це словосполучення зробив ключовим і виніс у назву своєї статті «Postkomunistyczny chaos i postnowoczesny pluralizm» (Посткомуністичний хаос і постсучасний плюралізм) [27]. Посткомуністичний хаос пов'язаний із різкою зміною соціального устрою - із зрілого соціалізму пострадянські країни одразу перестрибнули до нової формації на межі між соціалізмом та капіталізмом. А як відомо, «однією з основних ознак перехідного періоду в житті суспільства <...> є те, що загальновизнані норми, вартості, культурні коди та ідеї втрачають свою чіткість і апелятивність, ба, навіть зникають зовсім» (Е. Гаврилюк) [2, с. 227]. і пострадянська амбівалентність. Й. Робаковський про ситуацію в Польщі зазначав, що влада дезорієнтована, у 1986 році скрізь панують абсолютний хаос, який невідомо чим міг би скінчитися, та безнадія, і якщо 1981 рік був роком надії на зміни, то 1989 - роком багатообіцяючого політичного хаосу [23]. Я. Кеневич трактує перелом, зокрема перелом 1989 - 2004 років у Польщі, як суспільну відповідь на події, що визначає форму адаптації. Адаптація поляків полягала в тому, що потрібно було відмовитися від структури, сформованої протягом чотирьох десятиліть пристосуванства до нав'язаної ззовні моделі з ідеологічним підґрунтям Світоглядна зміна для поляків була травмою, яка дзеркально відтворювала повоєнні події утвердження радянської системи на теренах Польщі, про яку Я. Ковальчик зазначив, що щоб стати «будівельником майбутнього», потрібно було здійснити радикальний крок - відтяти себе від усталених понять і впроваджених моделей [22]. [11, 216]. Ключову роль відігравали ментальні ресурси. Зміни забезпечували дії в двох площинах, які складно надавалися до координування: 1) офіційні дії, 2) хаотична неформальна поведінка, спонтанні й мимовільні реакції людей і угруповань, що бажали впоратись із непередбачуваними обставинами й незрозумілими рішеннями [11, 220].

Не менший хаос властивий і українській культурі, чий соціально - економічний стан С. Грабовський визначає як катастрофічний, бо йому притаманна «...широкомасштабна економічна та соціально -демографічна катастрофа, яка супроводжувала в 90 -ті роки постання незалежності: скорочення обсягів ВВП майже наполовину, зменшення кількості населення на 4 мільйони; світовий рекорд другої половини ХХ століття з гіперінфляції; таємниче зникнення матеріального оснащення Совєтської армії на суму понад $50 млрд.; перетворення 65-70% громадян на бідних та злидарів, а кожного десятого дорослого - на гастарбайтера.» [3, 9].

П. Чаплінський у цілому зауважує в суспільних настроях 1987 року «oczekiwaniе па копіес роЬк^ і wschodmoeuropejskiej wersji котипкти» Очікування на кінець польської й східноєвропейської версій комунізму. [10, 35]колективізації більшість незаможників подалась у міста в пошуках заробітків. Також важливими були дії щодо винищення інтелектуального (персональні репресії проти інтелектуальної еліти) та генетичного (Голодомор) коду українців у 30-ті роки. Поляки також зазнали утисків і виселення в Сибір національно свідомих і активних громадян та примусове переселення населення (після завершення звільнення від нацистської агресії депортували українців в Україну і прийняли поляків, які проживали на прикордонних із Польщею територіях). Ці події так само стали для них національною травмою. Однак поляки залишались єдиною нацією, тоді як щодо означення специфіки національної свідомості українців на період розвалу радянської імперії соціологи використовували термін «креолізація» (С. Грабовський [3, с. 18]). Імовірно, збереження відчуття національної єдності дозволило полякам стати однією з найактивніших націй радянського блоку в питанні спротиву радянській ідеології і владі. Зокрема, значні акції суспільного спротиву відбулись у 1956, 1968, 1970, 1976 та 1980 роках. Унаслідок подій 1980 року поляки отримали великий як на стандарти східного блоку простір вольності (М. Шукала [28]). Водночас найбільші сподівання на політичні й економічні зміни в обох країнах відчувались у період горбачовської перебудови, розпочатої 1985 року, що була спробою на вищому рівні за допомогою поступок зберегти радянську систему, яка «тріскалася по швах», бо із розвитком мас-медіа майже неможливо стало утримувати народи в інформаційній ізоляції, необхідній для тоталітарного правління.. Хоч незалежність Польща й Україна здобули приблизно в один час (1989 і 1991 роки відповідно), але соціально-культурна ситуація в країнах значно відрізнялася. Якщо в Польщі його слід означити як пострадянський, то в Україні - як пізньорадянський, бо багато українців виявилися не готові до змін і «влада була ще цілком радянською» (О. Соловей) [6, 274]. Спільним можна вважати те, що каталізатором змін стала Чорнобильська трагедія, адже революція в Польщі бере початок із післячорнобильських демонстрацій навесні 1986 року. І, як засвідчує Т. Гундорова, чорнобильський вибух означав вибух усередині самої радянської системи, бо він підірвав віру в модернізацію по - соціалістичному, що здійснювалася за рахунок надмірної експлуатації розуму й фізичних людських сил та насильства над індивідуальною свободою, націями, статями, соціальними станами, культурою [5, 388]. Віртуальність радянської ідеології змінена на іншу - символічну, де «інформація, символічні знаки <...> стають реальнішими за саму реальність» [5, 388].

Щодо терміна пострадянська амбівалентність, то Я. Г рицак подає його як такий, що застосовується соціологами для означення ситуації в Україні й передбачає використання сполучників «і - і» та «ані - ані», але ні в якому разі «але - але»: «Це типова постава людей у зоні великого й протяжного конфлікту, бо саме вона ґарантує максимальні шанси на виживання» [4, 47]. Протиставлення позицій, розподіл на «своїх» і «чужих» залишився в минулому. За висловом Я. Кеневича, нову Польщу будували не стільки на руїнах реального соціалізму, скільки із його залишків Анатолій Дністровий у свою чергу так описує культурний хаос як матеріал художнього відтворення без ідеологічної настанови: «.Строкатий час переходу, який, можливо, триває й досі, загалом стартував без орієнтирів, без концептів, без ціннісно-смислових установок. Точніше, він стартував як секонд-генд - із усім переважно «зношеним», усім підряд» [9, с.7]. Ігор Бондар-Терещенко зауважив інший аспект: «Окрім власних рабських комплексів, з якими входимо у Майбутнє, нічого устійненого нині не маємо» [1, с. 13]. [11, 219]. Для вибудовування ідентичності в нових умовах критеріїв не існувало. Користуючись словами Т. Гундорової, можна сказати, що це транзитна культура як один із феноменів постколоніальної культури [5, 10], визначений як «топографія міжчасся» [5, 205] і який, як і ярмарок, становить «соціокультурне поле, що репрезентує різні ідентичності. <...> (Це) топос змінної ідентичності» [5, 323 - 324], коли людина перебуває в стані самоідентифікації відносно постійно змінюваних реалій, із якими раніше їй не доводилося стикатисьk

Посттоталітарний хаос в Україні доповнюється ще й лавиною інформації, раніше забороненої та замовчуваної. Вона справила враження справжнього шоку для багатьох українців, чия колективна пам'ять систематично руйнувалася під впливом антинаціональної колоніальної політики Росії. Кількість нової «старої» інформації про себе та світ за «залізною завісою» зумовила своєрідний часовий зсув у свідомості українців. Історичний вектор у сприйнятті подій не діяв, бо одночасно з'являлась інформація про різні періоди вітчизняної історії й культури. Зокрема, В. Ґабор говорить про початок 90-тих як роки, коли Україна стала незалежною державою й відповідно представники покоління 80-х років, особливо альтернативної, андеґраундної літератури, отримали змогу публікувати свої твори, а також порівнює із дев'ятим валом кількість публікацій художніх творів репресованих українських письменників 20-30-х і 70-х років та зарубіжних письменників і філософів, заборонених свого часу тоталітарною владою [6, 11]. Як наслідок, пізній український модернізм виявився поєднаним із авангардом і постмодернізмом, а «новій літературній хвилі притаманне й гостре відчуття апокаліпсису» [6, 12]. Ця специфіка стала одним із чинників дискусії про постмодернізм в Україні, коли літературознавці засумнівались, чи варто говорити про український постмодернізм, бо національний модернізм залишався майже невідомий і недоступний широкій громадськості, тривав недовго, а його розвиток був примусово перерваний.

У Польщі пізньорадянського часу теж був відчутний «недосит» публікацій західних авторів. Однак уже у 80-ті роки там почалось активне формування незалежних видань («Tygodnik Solidamosc» - з 1980 року, «Wezwanie» - з 1982 та ін.), про що українці могли лише мріяти.

Ситуація міжчасся, хаосу проявилась не тільки в суспільстві, а й у літературі. Зокрема, П. Чаплінський зауважує, що «najciekawsze ksi^zki, jakie powstaly w ci^gu ostatnich kilkunastu lat, traktuj^ literatur? jak przetwцrni? smieci» Зокрема, Я. Ковальчик зауважує щодо персонажів роману «Чтиво» Т. Конвіцького, що вони репрезентують галерею індивідуумів, із яких мало хто займається тим, чим повинен з огляду на професію, переважно це торгівля й шалений політичний плюралізм [22]. Найцікавіші книги, що з'явилися протягом останніх кільканадцяти років, розглядають літературу як завод по переробці сміття. [18]. Посттоталітаризм як ідеологічний компонент не став предметом осмислення в художній літературі 1990-х років, на відміну від констатації хаосу в колективній і суб'єктивній свідомості, який проявився в такому: соціалістична ідеологія проголошена нечинною, але не надано її замінника, не діють норми конвенційності між різними прошарками населення, змінені самі прошарки, зруйнована соціалістична планова система економіки, влада втратила більшість важелів силового регулювання політичних, суспільних конфліктів і проблем, мафіозні структури перестають бути маргінальним елементом суспільства тощо. Існування з невизначеними аксіологічними критеріями й маркерами (тут-і-тепер) домінує над історичною свідомістю.

Вектори минулого й майбутнього переважно деактуалізовані. Людина зосереджена на власній екзистенції, перебуваючи в стані постапокаліптичної дезорієнтації й децентрації. А. Шпочинський називає таку хаотичну варіативність культури, у якій співіснують окремі протиставні її різновиди, неладом, тобто культурним хаосом, що є наслідком швидкого розпаду соціалізму та постмодерної інтелектуальної формації. На його переконання, культура 90-х не може бути описана в категоріях порядку, бо замість уніфікації згідно зі зразком наголошуються відмінності та протиставлення. Для цього використовуються терміни хаос, дезінтеграція, багатоцентровість. Дослідник, зіставляючи культури постіндустріальних і посткомуністичних суспільств, виділяє такі їхні спільні риси, як змінність нормативних порядків, відхід від ієрархічно-впорядкованої і спільної системи цінностей, ситуативне регулювання суспільного життя, ситуативна особистісна самоідентифікація, презентизм і аісторичність. Презентизм і аісторичність відповідають тенденції до усвідомлення себе в ситуації «тут-і-тепер», тобто акцентують неартикульованість історичної свідомості, відсутність апелювання до традиції, натомість увиразнюють культурну ситуацію «без границь», коли затираються кордони між ціннісними, усталеними раніше нормами [27].

Важливим компонентом посткомуністичного хаосу в обох країнах стала «вестернізація» побуту, змішування різних способів життя - звичного соціалістичного та запозиченого західного. Старі звички викорінювалися повільно, й водночас стрімко вливались у життя ознаки капіталістичної споживацької культури. Контраст між ними створював враження несправжності, ілюзійності. М. Вішнєвський згадує, що 9 0-ті роки в Польщі

були майже проявом віртуальної реальності. Бомбардовані образами кращої реальності (інший одяг, кока-кола), поляки переставали відчувати себе поляками. Досить влучним є порівняння М. Вішнєвським із кіборгами тих, хто жив у 1989 році: їм можна було б видалити чіп «пе-ен-ер» і вмонтувати інший, з програмою «неолібералізм», після чого, як у фільмі про Робокопа, людське начало часто конфліктує із доданим [20]. П. Гожлінський, говорячи про власне відчуття того часу, зауважує, що в нього почалися клопоти з реальністю, змішувалися різні альтернативні реальності [20].

Буття між різними культурами (національна - колоніальна, офіційна - маргінальна), економічно-політичними формаціями (соціалізм - капіталізм), релігійними системами (християнство - атеїзм) спонукало письменників, які писали про цей час, пильніше придивлятися до індивідуальних поглядів, систем цінностей, розмаїття мовленнєвих стилів, що виникали під впливом нових (маргіналізація населення, бандитизм) / інших (гетеротопні місця андеграунду, психлікарні тощо) - нешаблонних - ситуацій, зміненого речового оточення (предмети західної культури, побут представників соціально розшарованого суспільства) та надавалися до адекватного відтворення у зв'язку зі зняттям норм політичної та видавничої цензури.

Увагу письменників до соціальних аспектів життя можна виводити від «старої» традиції вкорінення в соціум, однак простежуються нові віяння Зокрема, С. Жадан про покоління дев'ятдесятників, до якого належав і яке вважав перехідним поколінням, зауважив, що від старої літератури воно перейняло залежність від суспільного життя, вкоріненість у соціум, тоді як покоління нульових років - вже вільна генерація, бо не мають залежності від зовнішніх обставин. [15].. Замість визначення засад суспільних негативів та характерологізації, універсалізації зображуваного спостерігаємо тенденцію до фіксації екзистенції сучасника з апелюванням до контексту, із включенням до рецептивного поля твору життєвого досвіду читача. Важливою є також позиція автора, яку можна передати фразою А. Дністрового: «Я дуже люблю письмо, яке ні на що суспільно не претендує» [14].

Художні стратегії письменників при цьому значно різняться між собою - від об'єктивовано-експресивної картинки (О. Ульяненко «Сталінка» (1997) [17], Д. Масловська «Польсько-російська війна під біло-червоним прапором» (2002) [24]) до наративно нейтрального «втілення» в емоційну реальність персонажа (О. Ульяненко «Пророк» (2013 - посмертне видання) [16], А. Стасюк

«Дев'ятка» (2012) [26]) та «класичних» я-нарації (Т. Конвіцький «Чтиво» (1992) [21], А. Дністровий «Пацики» (2005) [10]) або нарації від третьої особи (Д. Одія «Вулиця» (2001) [25], В. Кожелянко «Діти застою» (2012) [12]).

Письменники використовують принцип зображення «погляд зсередини», що дозволяє уникнути позиції автора як деміурга та підпорядкування нарації узагальнюючій ідеї. Художня реальність репрезентується через погляд персонажа, становить його індивідуальну реальність або колаж поглядів різних персонажів. Сприйняття сюжету як цілісного й логічного ускладнюється. Навіть якщо події подані в часовій послідовності, то потрібні зусилля читача, аби «зібрати їх докупи», надати їм інтерпретативної «зрозумілості». О. Ульяненко і Д. Масловська в романах «Сталінка» й «Польсько-російська війна під біло-червоним прапором» відповідно апелюють до мовлення як основного способу порозуміння між персонажем і читачем (автор як опосередковуюча інстанція в художньому спілкуванні усунений), у мовленні персонажів відбито їхній «неприкрашений» і «невідфільтрований» авторським втручанням образ мислення. Епізоди романів О. Ульяненка «Пророк» і А. Стасюка «Дев'ятка» можна порівняти з кадрами кінохроніки - фіксаціями окремих моментів оповідуваної історії, що засвідчують емоційні стани персонажів і часто позбавлені логічних зв'язків. Романи Т. Конвіцького і А. Дністрового передбачають орієнтування читача в певному контексті. «Чтиво» апелює не лише до історико-культурного контексту межі 80-90-х років минулого століття, а й до стереотипів польської літератури, зокрема шаблонів формульної літератури. Такий прийом дозволяє автору проводити тонку іронічну гру з читачем окремими натяками й водночас репрезентувати йому цілу панораму тогочасного суспільства в різноманітних, часто непередбачуваних зв'язках. А. Дністровий також занурює свого читача в стихію історичного часу, зокрема кримінальної реальності підлітків межі століть, але без апеляції до віртуально-літературного існування. У романі відсутня гра з читачем на рівні введення в смислову структуру твору наративних прийомів. А. Дністровий пропонує читачу доторк до реальності, що минула, але присутня в пам'яті. Роман насичений численними подробицями, що слугують алюзіями на певні стереотипні ситуації 90 -х років і місця дії, зумовлені соціалістичною постреальністю (уніфіковані однотипні будівлі, архітектура, невибагливі однакові назви та ін.). Їх використання дозволяє автору уникати детальних описів, створювати в читача ілюзію екзистенційної широти та співприсутності. Наратор «Вулиці» (роман Д. Одії) також належить життєвому простору своїх численних персонажів, з історій яких складається роман. Автор уникає персоніфікації наратора, однак використовує звороти, що викликають враження живої розмови, чим затирається межа між читачем і художнім світом. Художній світ у такий спосіб стає репрезентацією суб'єктивного погляду наратора, який є його (світу) частиною. Якщо твір Д. Одії становить сукупність розповідей про мешканців вулиці, то роман В. Кожелянка є плетивом доль персонажів. Наратор захований за персонажами, надає слово кожному по черзі. Його призначення не виявити максимум інформації про них, а створити мозаїку колективної свідомості «втраченого», «неприкаяного», дезорієнтованого покоління - народжених в умовах радянської системи і які не здатні вписатись у нові соціально-економічні умови.

Отже, згадані твори змінюють класичну схему формування й репрезентації в літературному тексті художньої інформації. Замість логічно вивіреної авторської інтенції, що простежується на всіх рівнях тексту, письменники пропонують потік інформації, що апелює до екзистенційного та естетичного досвіду читача як суттєвої частини інтерпретативної стратегії. Послуговуючись термінами Р. Дебре, знання-як-потік витісняють знання-як- склад [7, 296].

Список використаних джерел

літературний текст україна польща

1. Бондар-Терещенко І. №оліт (Про двотисячні як нульові) // Ігор Бондар - Терещенко. №оліт: Літературно-критичні статті. - Луцьк: ПВД «Твердиня», 2008. - 316 с. - С. 12 - 14.

2. Гаврилюк Е. Тусовка вмерла - хай живе тусовка: ідентичність львівських неформалів / Елеонора Гаврилюк // Ї: Незалежний культурологічний часопис. - 2002. - № 24. - С. 223 - 240.

3. Грабовський С. Україна - не Африка? «Білі негри» у пошуках самих себе / Сергій Грабовський. - Ніжин: Видавець ПП Лисенко М.М., 2012. - 217 с.

4. Грицак Я. Життя, Смерть та інші неприємності // Ярослав Грицак. Життя, смерть та інші неприємності: статті та есеї. - К.: Грані-Т, 2010. - С. 6 - 21.

5. Гундорова Т. Транзитна культура. Симптоми постколоніальної травми: статті та есеї / Тамара Гундорова. - К.: Грані-Т, 2013. - 548 с.

6. Ґабор В. Українська проза нової літературної хвилі останнього десятиліття: тенденції розвитку та пошуки Грааля // Василь Ґабор. Від Джойса до Чубая. Есеї, літературознавчі розвідки та інтерв'ю. - Львів: ЛА «Піраміда», 2010. -

С. 11 - 18.

7. Дебре Р. Введение в медиологию / Режи Дебре; пер. с франц. Б.М. Скуратова. - М.: Праксис, 2010. - 368 с.

8. Делез Ж. Тысяча плато: Капитализм и шизофрения / Жиль Делез, Феликс Гваттари; пер. с фанц. и послесл. Я.И. Свирского; науч. ред. В.Ю. Кузнцов. - Екатеринбург: У-Фактория; М.: Астрель, 2010. - 895 с.

9. Дністровий А. Без Верґілія? Замість вступу // Анатолій Дністровий. Письмо з околиці: статті та есеї / Анатолій Дністровий. - К.: Грані-Т, 2010. - С. 6 -

10.

10. Дністровий А. Пацики: Конкретний роман / Анатолій Дністровий. - Львів: ЛА «Піраміда», 2011. - 244 с.

11. Кеневич Я. Память в процессе польского перехода и преобразования / Ян Кеневич // Debaty Artes Liberales. - 2013. - Tom VII: Пограничья Евро-Азии / Научный редактор Зоя Морохоева. - Warszawa 2013. - 383. - С. 209 - 223.

12. Кожелянко В. Діти застою: Роман / Василь Кожелянко. - Чернівці: Книги - ХХІ, 2012. - 328 с.

13. Соловей О. З літературного побуту 90-х // Соловей О. С. Оборонні бої: Статті, рецензії, есеї / Післямова О.Пуніної. - Донецьк : Видавництво БВЛ, 2013. - С. 271 - 293.

14. Стахівська Юлія. Анатолій Дністровий: "Я - Жуков" (інтерв'ю). - URL: http://life.pravda.com.ua/interview/2008/09/17/8259/ [доступ: 4.06.2014].

15. Стефановська Ліда. С. Жадан: «Я себе бачу письменником, який пише те,

що йому хочеться” (інтерв'ю). - URL:

http://www.potvah76.org.ua/potyah/?t=106 [доступ: 10.08.2015]

16. Ульяненко Олесь. Пророк: Роман / Олесь Ульяненко. - К.: Український пріоритет, 2013. - 176 с.

17. Ульяненко О. Сталінка // Олесь Ульяненко. Сталінка. Дофін Сатани: романи / О. Ульяненко; худож.-оформлювач Д.О. Самойленко. - Харків: Фоліо, 2013. - С. 3 - 140.

18. Czaplinski P. Czas wymienic narracje! / Przemyslaw Czaplinski // Tygodnik

Powszechny. - 2009. - Nr. 24. - S. 5. - URL:

https://www¦tvgodnikpowszechnv¦pl/czas-wvmienic-narracie-134194 [доступ 11.07.2017].

19. Czaplinski P. Zaglada jako nieczystosc / Przemyslaw Czaplinski // Wieloglos. Pismo Wydzialu Polonistyki UJ. - 2014. - № 4 (22). - S. 33 - 44.

20. Gozlinski P., Wisniewski M. R. Porozmawiajmy o mordowaniu pisarzy / Pawel Gozlinski, Michal Radomil Wisniewski // dwutygodnik.com - 11/2015. - URL: http://www.dwutygodnik.com/artykul/6269-porozmawiajmy-o-mordowaniu- pisarzy.html [доступ: 13.09.2016].

21. Konwicki T. Czytadlo / Tadeusz Konwicki. - Warszawa: Niezalezna Oficyna Wydawnicza, 1992. - 205 s.

22. Kowalczyk J. R. Tadeusz Konwicki / Janusz R. Kowalczyk. - URL: http:// culture.pl/pl/tworca/tadeusz-konwicki [доступ : 2.12.2016].

23. Lisowski Piotr. Postmodernistyczny garaz i "Panstwo wojny". Rozmowa z Jozefem Robakowskim. - URL: http://www.obieg.pl/recenzje/27209 [доступ: 21.08.2015].

24. Maslowska D. Wojna polsko-ruska pod flag^ bialo-czerwon^ / Dorota Maslowska; ilustrowal Krzysztof Ostrowski. - Warszawa: Lampa i Iskra Boza, 2003. - 206 s.

25.Odija D. Ulica / Daniel Odija. - Wolowiec: Czarne, 2001. - 143 s.

26.Stasiuk A. Dziewiзc / Andrzej Stasiuk. - Wolowiec: Czarne, 2012. - 453 s. (ebook)

27.Szpocinski A. Postkomunistyczny chaos i postnowoczesny pluralizm / Andrzej Szpocinski // Kultura wspolczesna. - 1994. - № 1. - С. 68-72. - URL: http://kulturawspolczesna.pl/readpdf/197/Postkomunistyczny%20chaos%20i%20 postnowoczesny%20pluralizm [доступ: 13.08.2015].

28.Szukala M. Czym byla „Solidarnosc”? Trzydziesta pi^ta rocznica rozpoczзcia polskiego karnawalu / Michal Szukala/ - URL: http://dzieie.pl/artvkulvhistorvczne/czym-bvla-solidarnosc-trzvdziesta-piata- rocznica-rozpoczecia-polskiego-karnawalu [доступ 11.07.2017].

Размещено на Allbest.ru