Конценція повстанства в малій прозі Валер’яна Підмогильного: формування модерністського дискурсу в її художній реалізації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття з теми:

Конценція повстанства в малій прозі Валер'яна Підмогильного: формування модерністського дискурсу в її художній реалізації

Н.І. Заверталюк (м. Дніпро)

У статті розглянуто своєрідність концепції повстанства й типу повстанця, презентованих у малій прозі В. Підмогильного та його повісті «Третя революція», пафос відтворення динаміки їхньої еволюції на рівні психологічному, подієвому, мовленнєвому - від лірико-романтичного захоплення ідеєю волі до трагіко-драматичного вияву екстазу нищення. Висвітлено специфіку їхньої художньої реалізації дійсності через конкретні реалії доби й екзистенційні концепти степу, люті - ненависті, руїни, смерті, опозиції село /місто.

Ключові слова: повстанство, повстанець, концепція, реалії, образи - символи, деталі, пафос, еволюція, хронотоп.

В статье рассматривается своеобразие концепции восстания и тип революционера, представленных в малой прозе В. Пидмогильного и его повести «Третья революция», пафос отражения динамики их эволюции на психологическом, речевом уровнях, изображения действий - от лирико-романтического восприятия идеи воли к трагико-драматическому проявлению экстаза разрушения. Освещается специфика художественной реализации действительности, использование с этой целью конкретных реалий действительности, экзистенциональных концептов степи, гнева - ненависти, смерти, оппозиции деревня / город.

Ключевые слова: восстание, революционер, концепция, реалии, образы - символы, детали, пафос, эволюция, хронотоп.

В. Підмогильний - один із перших в українській літературі звернувся до теми повстанства в Україні 1917-1920-х роках, неоднозначного за своїми політичними цілями, поглядами на майбутнє. В її художньому осмисленні він відштовхувався від власних вражень - свідка тих подій, пропускаючи їх крізь власні почуття, які можна означити левотолстовським «Не можу мовчати!». Це й зумовило самобутність сприйняття В. Підмогильним жорстокої правди руху повстанства, вибір ним ракурсу зображення - ніби з середини душі і серця автора, вираження романтики боротьби в її нерозривному зв'язку з трагізмом становища не лише окремої людини, а й світу. Своєрідність відтворення внутрішнього світу людини, повстанця зокрема, у соціальних умовах катаклізмів в оповіданнях і новелах В. Підмогильного 20-х років XX століття дала підстави С. Єфремову, політику, літературознавцю, зарахувати їх автора до письменників, які «розробляють психологію людини» [4, 390]. Дійсно, переймаючись духом епохи, переживаннями тих, хто поруч, В. Підмогильний озвучував їх у слові. Невипадково і читачі, і літературознавці відчували в героях оповідань В. Підмогильного його самого.

Краєзнавець із Дніпропетровська Юхим Сущенко в листі до В. Мельника заперечував можливість безпосередньої участі В. Підмогильного в подіях громадянської війни. Навівши обґрунтування ним цієї тези у своїй монографії [7, 117], В. Мельник звертається до запису слів письменника з протоколу його допиту слідчим НКВС від 1935 року: «Я брав участь у петлюрівському русі - 1919 років... Був діловодом українського клубу в Катеринославі. У січні року відступив з петлюрівською армією, але повернувся після того, як ці петлюрівські частини були розбиті григор'ївцями...» [7, 118]. Ці слова спростовують думку Ю. Сущенка й дають підстави вести мову про ознаки автобіографізму в «повстанських» за змістом творах В. Підмогильного. Як, додамо, і наявні в них хронотопічні та історичні реалії. Зображені в них події повстанського руху пов'язані з реальним часом - 1918 - 1920 роки; їхній простір конкретно означений - Катеринославщина з її просторовими точками (м. Катеринослав, Павлоград, Новоіларіонове (у народі прозване Собачим хутором) неподалік від Писарівки на березі Малої Терси). Це й життєвий простір В. Підмогильного в час найбільшої активізації повстанського руху, коли на цій території селянські полки протистояли айстро-німецьким військам, селянські партизанські загони воювали з денікінцями й врангелівцями, з червоногвардійськими загонами з Харкова, гайдамацькі загони від Центральної ради, Січові стрільці - з російськими більшовиками [5, 574-575, 595, 745; 4, 71, 124, 151, 201, 215, 226]. Пережитий В. Підмогильним особисто драматизм буття й окремої людини, і народу, морально-психологічний його зріз знайшли відповідне відтворення в його оповіданнях, новелах і повісті «Третя революція». Вони не були поза увагою ні читачів, ні літературознавців 20 -х років минулого століття, але останні здебільшого піддавали їх критиці - хто за недосконалість мистецького рівня, а хто з політичних позицій (М. Доленго, А. Музичка, Ф. Якубовський та ін.). Етап пізнання істинного таланту В. Підмогильного розпочався вже з кінця 80-х років ХХ ст. ( В. Мельник, Р. Мовчан, С. Лущій), але самобутність художньої репрезентації в малій прозі В. Підмогильного світу повстанства в його зовнішній і внутрішній еволюції й сьогодні висувають нові питання для подальшого їх літературознавчого дослідження. Це й спонукало вибір означеної в статті теми.

Перший твір В. Підмогильного, присвячений темі повстанства, оповідання «Гайдамака», як зазначалося автором, було написано влітку 1918 року на хуторі Собачому (де проживав його дядько) й опубліковано навесні 1919 року в журналі «Січ», що видавався в Катеринославі, а в 1920 році в його першій збірці з багатообіцяючою назвою - «Твори. Том 1». Презентуючи твори початківця в статті «Поет чарів ночі», що була опублікована в 1921 році в альманасі «Вир революції» (Катеринослав), В. Юноша (псевдонім П. Єфремова) стосовно оповідань «Повстанці» («Ідуть»), «Перед наступом», «Гайдамака», у яких започатковано тему повстанства, підкреслював, що автор «“не прикрашує” правди життя, а оголює болячки її» [3, 36], що «в атомах життя чулі нерви його намацують цілі світи, незвідані, неспізнані, недосліджені» [3, 37].

Актуалізація уваги літературознавців до оповідання «Гайдамака», як і до інших творів В. Підмогильного повстанського циклу, простежується з кінця 80 -х років ХХ ст., коли нарешті було повернуто твори письменника українському читачеві (автора було ребіалітовано Військовою колегією Верховного суду СРСР 4 червня 1956 р., та апологети радянського режиму все ніяк не могли зняти з його творів ярлика «шкідливості»). У працях З. Голубєвої, В. Мельника, Р. Мовчан, В. Шевчука та ін. акцентовано увагу на питанні специфіки художньої реалізації в оповіданні «Гайдамака» психології людини в умовах дисгармонії внутрішнього та зовнішнього її світу. Природно, що дослідники, аналізуючи цей твір, передусім розглядають характеристики головних персонажів - учнів 7 класу гімназії - Василя й Олеся, які пристали до загону гайдамаків у час їхньої «бійки» з червоногвардійцями, з ними відступали й потрапили в полон. Аналізуючи характеристики цих персонажів, дослідники відзначають, що у виокресленні їхньої інфантильності, неусвідомлення ними свого кроку до повстанців, автор послуговується рисами модерністичної поетики (елементами імпресіонізму, символізму в поєднанні з реалістичними). Торкаються й наявного в оповіданні «Гайдамака» мотиву повстанства, але інтерпитуючи його передусім як хронотопічне поле побутування героїв, зокрема Олеся. Концептуально функція його значно вагоміша, що й вимагає подальшого дослідження.

Через сприйняття Олеся, який пристав до гайдамаків, бо «зовсім розчарований у житті» [8, 259], заморочений недосконалістю своєї зовнішності, «від свідомості своєї непотрібності» [8, 260], що й штовхнуло його до пошуку смерті, розкривається не лише байдужість значної частини суспільства до революційних подій, а й нерозуміння нею своєї мети, врешті й слабкості гайдамацького руху. Це психологічно оприявнюється через вираз переживань героя, співвіднесеність його «я» і світу повстанців, розвиток конфлікту. Через сприйняття героя постає і світ червоногвардійців, і світ гайдамацтва, що інтерпретовані автором як своєрідний простір пізнання героєм свого «я», як поштовх до еволюції усвідомлення ним світу повстанства. В епізодах дій гайдамаків, їх відступу «“без бою”, розходження» [8, 262], фіксується стан здивування й презирства Олеся («А нащо було здаватися? Їх же небагато <...>. “Запорожці!” - подумав з презирством.» [8, 263]. Згадки про самороззброєння «вільного козацтва», відмову селян (чи тому, що «схилились на бік більшовиків», чи тому, що боялися «помсти червоногвардійців» [8, 261]) «укупі боронити інтереси рідної Вкраїни» [8, 262] із загоном гайдамаків спершу скорельовані на встановлення емоційного стану героя - його суму, а далі на його спогади про себе в недавньому минулому, що розгортаються у формі самохарактеристики, у якій фіксується його розчарування в гайдамаках: він шкодує, «що не пішов до червоногвардійців, <...> ті хоч б'ються, грабують» [8, 562], тобто діють. Таким чином, оприявнюється ще одна риса повстанства - пасивність. Змінюючи ситуаційні ракурси пізнання, точніше відчуття, Олесем світу повстанства, автор виокремлює мотив протесту, що реалізується на рівні підсвідомості героя як реакції на відступництво повстанців від обраного ними шляху й від отамана Дудника, який коли «усі здались, ще стріляв із кулемета і забив їхніх чоловік шість» [8, 263]. В епізоді розстрілу Дудника образ Олеся в епіцентрі тлумачення концепції повстанця. На звернення Дудника до гайдамаків: «“- Хлопці! Не забувайте мене й Україну”, - лише Олесь вигукнув: “- Не забудем!”». Цей його емоційний порив, як і його прихід до гайдамаків, немає в тексті оповідання прямого політичного вмотивування, та й не усвідомлював він у цьому плані свій прихід до гайдамаків. Але саме в його констатації закодовано зародження протесту проти пасивності повстанців та й іншої інтерпретації внутрішнього сум'яття героя: Олесь не сприймає й червоних. У першій лаконічній характеристиці останніх його устами підкреслено негативну рису - «грабують». Спершу вона сприймається з певною мірою допустимості, але з розвитком сюжетної лінії гайдамаки - червоногвардійці розгорнуто систему означень жорстокості останніх: у ситуації допиту полонених до характеристики дій (знущання) червоних додаються деталі зла («починають звіріти», «зі злістю», «злі очі»). На цьому тлі започатковано розвиток мотиву протесту, що надалі еволюціонує від внутрішнього відчуття героєм його необхідності до безпосереднього його вияву. Лаконічна авторська інтерпретація психологічного переживання героя змінюється емоційно насиченим роздумом: «... його взяла злість того, що вони знущалися над безсилим і обеззброєним ворогом: “Прокляті боягузи! Вміють тільки мирних людей розстрілювати”» [8, 265]. А далі пряме обвинувачення на адресу червоногвардійців і протидія: кидає їм у вічі - «злодії та душогуби», відмовляється йти (посилаючись на травмовані ноги), «дерзить» комісару. У картині допиту в кабінеті комісара робить політичну заяву: «Я боронив інтереси України й буду далі їх боронити від усякого ґвалту і грабування» [8, 269]. Характер обґрунтування ним своєї мети, як і наступне зауваження автора («в школі <...> він мовчки тримався загально-російської орієнтації» [8, 269]), скорельовують на прочитання цього вчинку Олеся як вияву його бажання звернути на себе увагу, як гри, маски.

В образі Олеся в оповіданні «Гайдамака» уособлено тип людини, яка ще не знайшла свого місця у вирі боротьби, що розгорнулася на території України: він, дійсно, не знає, на яку стезю стати. Але винісши в назву твору означення «гайдамака» (текст оповідання дає підстави пов'язати його з образом Олеся), автор ніби зближує свого героя з повстанцями і в той же час у фіналі твору відокремлює його і від гайдамаків, і від червоногвардійців, натомість роблячи натяк на відчуття героєм трагічної провини. Обвинувачуючи і тих і тих, він робить крок до усвідомлення своєї участі - провини у вбивстві людей, неможливості її прощення: «... хіба я боровся? <...> А хіба пробував що-небудь?» - задається питанням Олесь. Прагнучи до самооцінки, він підсумовує: «Я тварина малодушна», бо в умовах “зненависті” теж ішов вбивати людей. Його слова про те, що робив це “не в ім'я повинності й боротьби”» [8, 267], не знімають відчуття ним своєї провини. Асоціативно вони акцентують перший крок героя до пізнання себе в абсурдному світі тієї війни. А образ плачу Олеся, яким завершується не лише епізод знущання червоногвардійців над ним, а й розвиток його сюжетної лінії в оповіданні, прочитується і як своєрідний знак майбутнього його вибору.

Наступний етап художньої реалізації теми повстанства в Україні у творчості В. Підмогильного - цикл його оповідань і новел «Повстанці». Написані в Катеринославі, вони були подані в 1921 році (після переїзду їх автора до Києва) до київського видавництва «Час», але не були опубліковані. Через що В. Підмогильний переслав їх до еміграційного журналу «Нова Україна», що виходив у Празі - Берліні, де вони й були надруковані в 1923 році. Редакторів журналу (В. Винниченка і М. Шаповала), а потім і читачів твори циклу зацікавили закодованою в їх текстах відповіддю на питання зумовленості виступу селян проти радянської влади її земельною політикою. Соціальні реалії останньої досить повно наведено в монографії В. Мельника [7, 121-123]. У циклі оповідань В. Підмогильного «Повстанці» протест селянства проти радянської влади, яка не виконала своєї обіцянки «Земля селянам», виражено через систему метафорично-символічних образів, певним чином поєднаних із реаліями часу. Їх політичний підтекст та й друкування за кордоном викликали гостру критику, а потім і заборону на їх друкування в Україні. Оповідання циклу «Повстанці» уперше були опубліковані в Україні в 1990 році в журналі «Прапор» (№ 7).

Порівняно з оповіданням «Гайдамака» герої циклу «Повстанці» свідомі своєї позиції й мети, що оприявнюється не через політичні заяви, а на рівні почуттів, співпереживань, викликаних дійсністю. У першому оповіданні циклу («Ідуть»), сюжет якого структурується як психологічна характеристика динаміки почуттів героїв, означених лексемою, винесеною в заголовок твору - «ідуть», що неодноразово повторюється на вербальному рівні і є ключовою парадигмою в розвитку мотиву вибору шляху до повстанців. Конкретизація його сутності лаконічно реалізується в першій сцені через деталі праці героїв, батька і сина (Прокопа і Тараса) Лісових, («одбудови гатки» на дорозі, бо незабаром доведеться «возити зерно до млина»). Саме в ній презентовано кардинальне слово - повідомлення сина («Тату, <...> я піду до батька Зайченка» [9, 66]) й авторське зауваження стосовно реакції на нього батька, врешті й сина теж («Після цього обидва ретельно працювали»). Реакція батька на таке повідомлення - мовчання, зміст якого розкривається в стилі імпресіонізму - у візійній ситуації, в епіцентрі зображення якої образ коней, наділених людською здатністю почувати. Через їхнє сприйняття поведінки господаря - антитетичності дій, очікуваних від нього (вигук-наказ «“- Гей!” Прокопа, що взявся за віжки, пробуджує в конях надію на повернення до стайні, але “залізом вуздечки звернули їх до могили, звідкіля брано землю”, тому не повірили господарям, коли ті, повернули їх додому - “вони вже не бігли: були певні, що знову доведеться звертати до могили. Але вони знову помилились”» [9, 66]), активізовано функцію підтексту, що скорельовує на прочитання неспокою героїв. Цей зміст мовчання підкреслено і в побутовій ситуації обіду в просторі дому, у межі якої введено діалог, структурований репліками (запитання-відповіді), зміст і тональність яких засвідчують, що час між висловленням сином свого рішення й теперішньою їхньою розмовою - це час роздумів обох. Перша фраза діалогу - запитання батька: «А як же мені самому господарювати» [9, 67] і відповідь на нього сина («Уже ж обсіялись, а жати я повернуся»), як й іронічне зауваження стосовно неї («Хіба що так») розшифровують попереднє мовчання як час роздумів і тривоги батька за себе, родину, за сина. Та й сина теж. Наступні однослівні благословіння батька (« - Іди!»), запитання («- Коли?») і відповідь сина («- Завтра вночі») [9, 67] оприявнюють ставлення героїв до повстання як екстремальної невчасної події, і водночас розуміння ними його необхідності.

Незаангажованість розкриття цієї внутрішньої суперечності, що постає на рівні підсвідомості героїв, простежується також у своєрідному епілозі оповідання «Ідуть», що є розв'язкою попередньої теми (Тарас і його товариші вирушають до повстанців) і в той же час самостійною імпресіоністично-експресіоністичною картиною стану душі героїв. Зіставлення останньої зі світом природи, символічно-метафоричні образи поглиблюють психологізм його вираження. Репрезентація їх у простір неба («Вони йшли далі, обережно ступаючи по землі, немов лізли по драбині на небо» [9, 69] є своєрідним виразом схвалення їхнього задуму, спробою їх сакралізації. Невипадково П. Єфремов свою статтю-рецензію про згадану вище збірку В. Підмогильного «Твори. Том 1» назвав «Поет чарів ночі». Він помітив у творах, що увійшли до неї, індивідуальність поетики майбутнього прозаїка - лірика (зорієнтованість на романтизм ХХ ст., вияв власної манери зображення спостереженої ним драматично-трагічної дійсності, за визначенням П. Єфремова, «жорстокої і брутальної» [3, 36]. Стосовно ж оповідань «Гайдамака» і «Повстанці» (за такою назвою було опубліковано «Ідуть» у збірці «Твори. Том 1») П. Єфремов наголошував на «перемозі в них» імпресіоністичної манери писання та синтетично-символічного поширення й поглиблення самого висвітлення реальної дійсності», хоч і визначав жанр твору «Ідуть» як нарис [3, 36]. Підтвердженням його думки про «імпресіоністичну манеру писання» є персоніфікований образ вишні як символ Дерева життя українця, ностальгічно - ідилічний образ тиші, романтично окреслений фантом степу з його безмежністю в їх співвіднесені із відчуттями героїв (Тараса - вишня «поклала йому на бриль білі пелюстки <...>, подарувала йому своєї ще краси», тиша - «стала йому замість душі», «замість очей», бо мав «велике серце»; «степ дав йому міць нерухомості та спокій потужності» [9, 68-67]. Ці символічно-метафоричні образи є мітами національного, вони зорієнтовують на мотив волі, що потребує оборони.

У площину степу винесено й героїв оповідання «Отаман Кремнюк». Але в ньому і образ степу, і пов'язаний з ним модус повстання набувають іншого трактування. Юрій Лавріненко, представляючи В. Підмогильного читачам своєї книги «Розстріляне відродження», наголошує, що його твори «подають чималий матеріал для пізнання людини часів революції.» [6, 386]. Один з її аспектів репрезентовано в оповіданні «Отаман Кремнюк», у якому неординарність людини-повстанця, як і його світогляду, розкривається через сприйняття героєм степу. Співвідносячи внутрішній світ героя зі степом, автор художньо реалізує новий, порівняно з образами юнаків («Гайдамака»), майбутніх повстанців («Ідуть»), інший тип людини, яка стала на шлях повстанця, інше трактування волі (з погляду героя). Якщо йти за класифікацією концептів повстанства П. Прудона, головний герой оповідання «Отаман Кремнюк» - уособлення «індивідуального анархізму». Його характеристика структурується з системи опозицій на рівні душі («партійна» / «повстанська») і на рівні ідеологічно-моральних констант («партійна правда» / «повстанська правда»). З погляду героя, «повстанська правда» несумісна з “соціалістичною мрією” - їй немає місця в повстанській правді» [9, 80]. Означення «соціалістична мрія» озвучене у зв'язку з образом хорунжого Лободи, який прибув «до повстанського табору з посвідкою есера», тобто, за визначенням Кремнюка, одного з тих, хто має «партійну душу».

У розкритті теми повстанства й еволюції Лободи в координатах степу, що виокреслюється через рефлексії двох героїв, парадигми «повстанська душа» і «повстанська правда» ідентифікуються, Лобода з героя-опонента наближається до героя-однодумця отамана. Простір степу постає як місце переформатування свідомості хорунжого й еквівалент повстанства. Через опозицію степ - воля / нива оприявнюється дилема повстанець / хлібороб, що асоціативно зорієнтована на мотив несумісності праці хлібороба й безглуздя кровопролиття. Ці опозиції розгортаютьтся в ракурсі трагічного. Генералізуючим у художньому розкритті прагнення волі Кремнюком є образ смерті, яка лише одна, за його переконанням, «може вгамувати спрагу простору» [9, 83]. Уперше про неї згадано в розповіді героя про своє захоплення степом у першій його зустрічі з ним: «Ми сплелися з ним в потужних обіймах, мов брати напередодні смерті» [9, 81].

Органічним продовженням - поглибленням виразу цього його відчуття є заява-предвіщення: «Я буду вбитий уночі серед степу» [9, 80]. З розвитком сюжету діапазон образу смерті багатоаспектно укрупнюється завдяки концентрації слова та дії героя від у запалі висловленої ним жадоби «піти на села із закликом: кров!», - хай у крові «затопиться безглуздя й захлинуться міста», бо за його переконанням, «кров червона й липуча мусить згонами впасти на степ, щоб умити йому засмутніле обличчя» [9, 82], - до подієвого вираження екстазу руйнівництва в ситуації нищення ниви. Заява Кремнюка, що цей його вчинок є «помстою на тих, хто катує степ, хто нищить буйні квітки, що ними бажав заквітчати собі груди» [9, 83], є метафоричним вираженням однієї з версій повстанства, місії повстанця через емоційні рефлексії героя. Емоції в їх психологічному вираженні виконують катарсисну функцію. У наступних після ситуації столочення ниви в імпресіоністичних експресивних характеристиках стану як людини, так і степу (і навіть коней), виокреслюються афектно-екзальтований тип повстанця й риси рецептивної моделі революції. Пейзажні деталі («далекі могили»; «пахощі степу», сповнені «суму і нестому»), візійні образи, що поставали в уяві Лободи (спершу споглядача, а потім й учасника знищення ниви) в образах тіней, що з'являлися з могили, як постаті «з обличчями, заюшеними кров'ю»; градаційність звукових образів (пісні «зі скарг і крові <...>, «туги жінок», що, за авторським визначенням, «зливались у величезну кантату» [9, 83], надають оповіді відповідної тональності (радощі, жаль, благання). У векторі кантати й наступна уявна картина «шаленого бою», у якій теж акцентовано звукові образи («зойк підтятого тіла та співи», «скиглення дівчини над барвінком» [9, 83-84]. Образ барвінку вжито в міфологічному значенні - символу вічної пам'яті по померлому [див.: 2, 428].

Логічною, на перший погляд, видається згадка про «щастя козацької відваги» як уособлення духу козацької вольності в діапазоні стану героя в просторі степу, її проекції на парадигму жертвопринесення у візійній картині ночі («ніч, як пущливий намет вельможного мешкання, як тихий дим жертвенного всепалення» [9, 84]). Але деталь «всепалення» переключає на поведінкову модель героя в просторі ниви, вибудовуючи її нову апокаліптичну проекцію: «Коли коні винесли їх знову на шлях, Кремнюк сказав: / - Хай же гинуть міста на його славу! (степу - Н. З.) / А потім додав він пошепки <...>: / - Ми знищемо й села, хай гине все во ім'я його!» [9, 84]. Цими словами поставлено останню крапку в рецептивній моделі повстанства в оповіданні «Отаман Кремнюк». Характер її художньої реалізації засвідчує зорієнтованість В. Підмогильного як художника слова на європейський модернізм, більше того й на відкриття нових модерністичних тенденцій, зокрема в царині екзистенціалізму, шлях українського письменника до яких було перервано в епоху розстріляного відродження.

До теми повстанства В. Підмогильний звертається і в повісті «Третя революція» (1926), але в її інтерпретації висуває інші універсали, що зумовлено соціально-політичними реаліями доби: лірико-романтичне захоплення ідеєю волі України («Ідуть») у контексті моделі повстанства змінюється виразом відчуття граничного афекту нищення («Отаман Кремнюк»), герой як уособлення індивідуалістичного анархізму поступається масі, охопленій екстазом руйнівництва («Третя революція»). Генералізуючою в розвитку конфлікту в тексті повісті виокреслено опозицію село / місто в її найабсурднішому вияві, де в активній позиції село. Назва твору («Третьою революцією» іменували виступ «революційно-повстанської армії» Н. Махна (1918-1921 роки) «деякі теоретики анархізму» [7, 157]), хронотопічні (через природні, топонімічні й історичні деталі) прикмети, зображені у творі ситуації й образ Махна безпосередньо зорієнтовують на події, що відбувалися восени 1918 року в Катеринославі і які були спричинені політикою більшовиків. Пообіцявши «Земля селянам!», більшовики, виконуючи вже перший свій «Декрет про землю» (прийнятий у кінці 1917 року), порушили свою обіцянку. У відповідь селянство, яке спершу підтримувало більшовиків, піднялося проти їх влади. Влада традиційно асоціювалася з містом. За уявленням персонажів-селян у повісті «Третя революція» місто - уособлення влади й кривди, центр, «звідки йшли усі накази, куди возилися податки, де жили дідичі, лунала чужа мова і зникав викоханий у степах хліб» [10, 438].

В. Мельник у своїй монографії один із перших відзначив, що В. Підмогильний у повісті «Третя революція» «спробував зануритися ще раз, більш аналітично у ту атмосферу історично непередбаченого загострення взаємин села і міста» [7, 157]. Ідучи цим шляхом - поглиблюючи розкриття психології повстанця, В. Підмогильний створює інший його тип: на місці того романтика, хто вирушаючи до батька Зайченка, «пив силу землі» («Ідуть»), тих, кому ніч відкривала «мрії про волю, жадобу влади, тишу забуття» («Перед наступом»), - у повісті «Третя революція» погромники. У мотивації їхньої сутності домінуючим чинником постає почуття гніву: «смертельна звіряча лють», у якій сфокусовано «всю безоглядність ненависті села до пана і до всього, що панським здавалось» [10, 418]. На цьому ґрунтується їхня програма «зничтожити панів», народжується їхня ненависть. З розвитком сюжету саме на вираженні цієї емоції (на психологічному, подієвому, мовленнєвому рівнях) вибудовується динаміка конфлікту. Психологічний мікрообраз «люті» поглиблюється в ситуаціях поведінки махновців, образи яких перебувають у причинно -наслідковому зв'язку з мотивом стихії повстанства, з розвитком якого виокреслюється образ міста-хаоса, міста-руїни. У центральну позицію в характеристиці останнього виведено образ смерті. Від його експресивних означень («смертельний диригент», «танець смерті», «смертельна симфонія») до трагічних деталей («труп вершника в обіймах коня»), документальної вставки («Наказ Ч. 1»), де чотири рази згадано слово-погрозу «розстрілять», до фрази, висловленої в наказовій тональності «пострілять і край», якою завершується сцена в льоху.

Урбаністичний простір у конкретній хронотопічній точці сюжету наділений рисами потворності, що виявляються через рецепторне сприйняття (зорове, слухове) та ситуаційну їх конкретизацію: «льох» і «жах льохових ночей» у підвалі готелю «Асторія»; «каганець» і «буржуйка», «напівтемрява» і «безсонні ночі» у помешканні однієї родини; тропеїчні образи «чорного стовбура», що «велично окреслив у повітрі смертельну дугу» в міському саду; бульвар, що «вишкірив з-під землі потворні високі пеньки»; будинки, що «скам'яніли» [10, 427]; «побиті», «замкнені крамниці» [10, 430] - усі ці реалії, ініційовані часом «третьої революції», презентовані в повісті В. Підмогильного як нового етапу повстанства, порівняно із зображеним у його оповіданнях.

Список використаних джерел

повстанство підмогильний проза екзистенційний

1. Винниченко В Відродження нації (історія української революції [марець 1917 р. - грудень 1919 р.]) : у 3 ч. - / Володимир Винниченко - К. - Відень, 1920. - Ч. 3. - [репринтне відтворення]. - 542 с.

2. Войтович В. Українська міфологія / Валерій Войтович. - К. : Либідь, 2002. - 664 с.

3. Єфремов П. Поет чарів ночі / П. Єфремов // Єфремов П. Молитва богу невідомому / [Упор. М. Чабан]. - Д., 1983. - С. 31-41.

4. Єфремов С. Історія українського письменства : у 2 т. / С. Єфремов. - [вид. четверте, з одмінами й додатками]. - Т. 2. - Нью-Йорк, 1991. - 430 с.

5. Історія міст і сіл УРСР. Дніпропетровська область / [ред. колегія. Голова П. Тронько]. - К. : Головна ред. Української Радян. енциклопедії АН УРСР, 1969. - 958 с.

6. Лавріненко Ю. Валеріан Підмогильний / Ю. Лавріненко // Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Антологія 1917 - 1933 / [підгот. тексту, редаг. М.К. Наєнка] - К. : ВЦ «Просвіта», 2001. - С. 386-390.

7. Мельник В. О. Суворий аналітик доби: Валер'ян Підмогильний в ідейно - естетичному контексті української прози першої половини ХХ ст. : [монографія] /

8. Володимир Олександрович Мельник. - К.: Ін-т літ-ри ім. Т.Г. Шевченка НАН України, 1994. - 320 с.

9. Підмогильний В. Гайдамака / Валер'ян Підмогильний // Підмогильний В. Місто. Роман. Оповідання. - К. : Молодь, 1989. - С. 258 - 272.

10. Підмогильний В. Повстанці / Валер'ян Підмогильний // Прапор. - 1990. - № 7. - С. 65 - 91.

11. Підмогильний В. Третя революція / Валер'ян Підмогильний // Підмогильний В. Місто. Роман. Оповідання. - К. : Молодь, 1989. - С. 414 - 440.

The article deals with the investigation of the peculiar interpretation of the conception of rebellion and the type of insurgent in Valerian Pidmohylnyy's short stories and in his short novel “The Third Revolution”. The evolution of the representation of this theme in obedience to the social and political movements of that epoch was researched. The pathos of its depiction on the psychological, event and speech level was studied from the first steps of its knowledge through the lyric-romantic admiration of the future freedom (“They are coming”), the existential affect of the collision of feeling of freedom in the projection to the readiness to destroy everything on way to it (“Chieftain Kremnjuk”), to the tragic-dramatic manifestation of the ecstasy of the destruction (“The Third Revolution”). The specific of the artistic representation of the emotional conditions of human and mass, the depiction of the reality with the existential concepts of steppe, rage-hate, ruin, death, the oppositions of steppe and field, city and village were investigated. Their poetical peculiarities and the structuring of facts and personages characteristics (symbols, kinds of metaphors, thing, landscape, behavior and psychological details) were analyzed. The syncretism of V. Pidmohylnyy's individual style (the combining of the features of realism, expressionism, impressionism, existentialism) as his onliness in the Ukrainian literature of 1920-30th and his orientation to the modernistic tendencies in the European literature were researched.

Key words: V. Pidmohylnyy, rebellion, type of insurgent, evolution, pathos, existential concepts, syncretism, symbols, oppositions thralldom - freedom, steppe - field, city - village, detail, kinds of metaphors.

Размещено на Allbest.ru