Дискурс сакрального як конструктивний складник творення класики (на прикладі російської літератури XIX-XXI століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дискурс сакрального як конструктивний складник творення класики (на прикладі російської літератури XIX-XXI ст.)

Н.М. Сквіра

Сьогодні, про що свідчить культурно-літературний процес, класика знову актуалізується, хоч і не без акценту епохи «фазового переходу», коли відбувається «певне зміщення всіх категорій, усіх явищ, усіх понять, усіх законів» [7, с. 74]. Творчість письменників-класиків детально вивчали та продовжують штудіювати покоління дослідників, утім, сучасне осмислення класики як явища естетичного (а не лише історико-соціологічного) потребує доопрацювань, уточнень чи переоцінок.

Класична література є потужним засобом формування онтологічно орієнтованого суб'єкта на противагу постмодерністській з її тяжінням до естетики «кризи», руйнації канону, всепроникної десакралізації та профанації, релятивності, аксіогенетичного потенціалу. Постмодерністський твір ґрунтується на філософії множинної реальності, ігрового переосмислення, класичний же акумулює морально-повчальний аспект. Приклади героїв, які пережили внутрішні страждання дорогою до пізнання сенсу життя, Бога, вищої істини, наслідує уважний читач, при цьому відбувається своєрідний катарсис, унаслідок чого й формується духовний стрижень особистості. Згадаймо, приміром, діалог Андрія Болконського та П'єра Безухова з «Війни і миру». Останній переконує: «Ежели есть Бог и есть будущая жизнь, то есть истина, есть добродетель; и высшее счастье человека состоит в том, чтобы стремиться к достижению их. Надо жить, надо любить, надо верить, что живем не нынче только на этом клочке земли, а жили и будем жить вечно там во всем (он указал на небо)» [18, т. 5, с. 124)]. Болконський, покидаючи паром, «поглядел на небо, на которое указал ему Пьер, и в первый раз, после Аустерлица, он увидал то высокое, вечное небо, которое он видел лежа на Аустерлицком поле, и что-то давно заснувшее, что-то лучшее, что было в нем, вдруг радостно и молодо проснулось в его душе» [18, т. 5, с. 124)].

Подібні об'явлення, пікові наближення до розкриття таїни буття неважко віднайти також у висловлюваннях письменників і поетів-пророків, які по- своєму досягали розуміння сакруму, Вищого Промислу, надавали сакрального модусу дійсності, показували шляхи духовного переродження через слово Істини, досягаючи ідеалу самовдосконаленням. Так, Микола Гоголь твердив: «Выше того не выдумать, что уже есть в Евангелии... Сколько раз уже отшатывалось от него человечество и сколько раз обращалось» [4, т. 6, с. 383)], а Федір Достоєвський у листі до Н. Д. Фонвізіної 1854 р. зазначав: «Этот символ очень прост, вот он: верить, что нет ничего прекраснее, глубже, симпа<ти>чнее, разумнее, мужественнее и совершеннее Христа, и не только нет, но с ревнивою любовью говорю себе, что и не может быть. Мало того, если б кто мне доказал, что Христос вне истины, и действительно было бы, что истина вне Христа, то мне лучше хотелось бы оставаться со Христом, нежели с истиной» [6, т. 15, с. 96)].

Творці високого слова вважалися глашатаями Істини, поети в Росії, як відомо, більше, ніж поети (Є. Євтушенко). 1856 року Олексій Толстой закарбував:

Тщетно, художник, ты мнишь, что творений своих ты создатель!

Вечно носились они над землею, незримые оку...

А Микола Гумільов у своєму поетичному одкровенні свідчив:

И умру я не на постели,

При нотариусе и враче,

А в какой-нибудь дикой щели,

Утонувшей в густом плюще,

Чтоб войти не во всем открытый,

Протестантский, прибранный рай,

А туда, где разбойник и мытарь И блудница крикнут: вставай!

Важливий аспект аналізу, представлений у дослідженні, - дискурс сакрального як конструктивного складника творення класики. Ця проблема оприявнюється за допомогою виокремлення засад художньо-естетичної парадигми конкретного культурного періоду, в рамках якого вивчаються специфіка творчої манери письменника, своєрідність та особливості художнього тексту. Комплексний аналіз із застосуванням інтерпретаційно- герменевтичних підходів (феноменологія, герменевтика, культурологічні студії), таких методів, як історико-літературний, архетипно-міфологічний, структурно-системний, порівняльно-типологічний, та принципів рецептивної естетики використано як своєрідний «робочий інструмент», що допомагає дослідити концептосферу сакрального в літературі означеного періоду.

Сакральне як констатуючий елемент релігії, як «світоглядна категорія, котра означає властивість, оволодіння якою надає об'єкту виняткового значення, вічної цінності та на цій підставі вимагає благоговійного до нього ставлення» [8], широко вивчається в теологічно-конфесійному, філософському та психологічному ракурсах. Наш дослідницький інтерес спрямований передусім на літературну сакрологію як таку, котрій уваги приділено недостатньо, порівнюючи з вивченням сакрального як релігійно-естетичної категорії.

Незважаючи на те, що категорія «сакральне в літературі» неодноразово ставала об'єктом дослідження (розвідки С. Абрамова, С. Абрамовича, В. Бичкова, Т. Вільчинської, С. Зенкіна, В. Ільченка, О. Лідова, Ю. Лосєва, І. Набитовича, М. Поповича, С. Савіцького, А. Сафонової, Ю. Смирнова, В. Токмана, В. Топорова, Д. Угриновича, В. Шелюто, М. Ямпольського та багатьох інших), у відомих словниках літературної термінології, як російських, так і українських, визначення сакрального відсутнє (поняття ввійшло в обіг у XX ст. До цього дослідники активно оперували термінами «святе, священне»), а підходи до вивчення поняття відзначаються неабиякою строкатістю. Так, Ю. Борєв у «Естетиці. Теорії літератури» (М., 2003) розглядає сакральний алегоризм крізь призму середньовічної культури. Сакральній поетиці, на думку автора, притаманні: релігійно-виховний характер, дух набожності, надприродність, чудеса. Л. Тітова також схиляється до розуміння сакрального як алегоричних фігур [17, с. 68]. С. Абрамов небезпідставно вказує на вагомі відмінності між сакральним і поетичним текстами: «Образність поетичного тексту індивідуалістична й антропоцентрична, його символічний ряд розпадається на численні егоцентричні символи, ієрархію яких увінчує ліричне "Я”; образність сакрального тексту логоцентрична (= пневматоцентрична), тобто підпорядкована єдиному Символу (архетипу, образу божества, Логосу). Поетичний текст (особливо квінтесенція його - ліричний вірш) у сприйнятті читача центроспрямований (антропоцентричний), сакральний - центробіжний (теоцентричний). У поетичному тексті все підпорядковане єдиному (будь- якому складному) почуттю, навіть релігійне переживання опосередковується в естетичне; у сакральному ж тексті, навпаки, естетичне підкоряється духовно- релігійному та містичному» [1].

Сакральне як метакатегорія, як соціокультурний феномен вимагає співвідношення з профанним як опозиційним поняттям. Діалектиці «сакральне- профанне» присвячено велику кількість ґрунтовних досліджень, починаючи від Е. Дюркгейма до П. Флоренського, І. Ільїна, С. Франка, М. Бердяєва, М. Еліаде (увів термін «ієрофанія»). Дослідники виділяють релігійно-філософський напрям у вивчення дихотомії «сакральне-профанне» (представники -П. Флоренський, С. Булгаков, І. Ільїн, О. Лосєв, С. Франк, В. Соловйов та ін.), релігійно-езотеричний (Рене Генон, Тітус Буркхардт, Юліус Евола), психоаналітичний (З. Фрейд, К. Юнг, Е. Фроммм) тощо. Р. Кайуа у монографії «Людина і сакральне» (1939) акцентує жорсткість меж профанного й сакрального. О. Медведєв справедливо наголошує на наслідках орієнтирів людини на сакральне у профанному світі: «Сакральне... вказує на межі відповідальності людини: чим більший відхід від сакрального, тим більше поле дозволеності й менше відповідальності. Сакральне життєво необхідне під час самотворення особистості, творення людиною самої себе, що неможливе без визнання вищих, досконалих, абсолютних цінностей. Сакральне - альфа і омега створення особистості: основа, на якій будується внутрішній світ людини, увінчуючи його цілісність» [14, с. 50]. Ми не спинятимемось на цьому питанні, лише акцентуємо, услід за Р. Бартом, на ролі міфу в процесі сакралізації профанного: «перехідне - у вічне» [5] через масову культуру та свідомість. Сакралізація міфу тісно пов'язана з каузалізацією та етизацією міфу, слушно відзначає О. М. Фрейденберг, профанне ж нерідко стає аксіологічною домінантою соціуму, що виявляється і в літературі, і в мистецтві. Художній твір таким чином у широкому сенсі являє собою суб'єктивно потрактовану структуру міфу, витоки ж сакрального тексту - у першопричині, Логосі Божественному.

Утім, С. Зенкін у монографії «Небожественне сакральне» категорію сакральне не поєднує з божеством, радше із соціумом, який постійно апелює до нього. Сакральне, на думку дослідника, є продуктом наукового пізнання і витворюється раціональністю: «Сакральне чинить опір історичному осмисленню; можливо, це навіть найантиісторичніший елемент людської дійсності. Воно проявляється в часі, але опирається розчленовуванню цього часу, замінює дискретну логіку подій і епістемологічних розривів континуальною течією енергій. Навіть у розвинутих, інтелектуалізованих релігіях сакральне погано мириться з історичним рухом: воно або примушує обмежувати цей рух циклічним кругообігом міфу, або, як у християнському монотеїзмі, відзначає своєю енергією одну виняткову подію, тим самим запускаючи історичний процес, який у результаті приведе до раціоналізації і секуляризації культури, "розчаклування світу”» [9, с. 413-414]. Підкреслюючи континуальність категорії сакрального, автор постулює його небожественність, отож, несимволічність у звичному сенсі (письмо раціоналізується): «сакральне як таке (а не поняття про нього) не просто знак чи знаковий комплекс, у ньому є суттєвий дознаковий і досмисловий пласт, який саме і специфічний для сакрального» [10].

Сакральне у літературному вимірі - поняття багатоаспектне. Йому притаманний зв'язок із духовною сферою / трансцендентним началом / Абсолютом, що руйнує просторово-часові рамки. Сакральне як Істина (об' явлення) явлене у різнопланових маркерах: знаках, символах, образах, архетипах твору. Як зазначає В. Шелюто у роботі «Сакральне як естетична категорія», аналізуючи генезис та еволюцію означеної категорії крізь призму вчень Е. Дюркгейма, Р. Девідсона, Р. Отто, ряду сучасних російських дослідників, «Сакральне містить в собі етичне й естетичне начало, проте не вичерпується ними. Навпаки, воно є тією основою, на якій відбувається формування і розвиток цих начал у релігійному світогляді. Сакральне начало по відношенню до естетичного має свою специфіку, що характеризується ірраціональною, нумінозною якістю. У цьому сенсі сакральне ніколи не зводиться ні до естетичного, ні до етичного начала, але розгортається в естетиці й етиці, виявляючи в цих сферах свій раціональний аспект. Наприклад, у художній творчості, у літературі, музиці, сакральне проявляється у символічній формі» [22]. Патрік Труссон у роботі «Сакральне і міф» акцентує, що досвід сакрального неможливо осягнути цілковито, описати за допомогою конкретних прикмет, збагнути його прояви можна лише трактуванням символічних сугестивних значень [19].

Ю. Лотман у «Статтях з семіотики та топології культури» зазначає, що сакральна сфера постійно присутня у нашому житті, однак вона «завжди консервативніша за профанічну» [13, с. 92]. C. Абрамович у статті «SACRUM у культурі як наукова проблема» слушно розмірковує: «Сакральне, ця, схоже, родова, відмінна особливість, що відрізняє людську свідомість від світовідчуття тварини, яке принципово не виводиться за рамки нашої свідомості, воно, певно, апріорне, як поняття часу й простору...» [2, с. 522]. Про надмирний духовний характер сакруму пише С. Аверинцев, наголошуючи, що «кожна християнська теорія сакрального мистецтва повинна знайти відповідь на питання, яке пропонує друга заповідь старозавітного Декалога: “ Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею...” (Вих. 20:4). Ця заборона має глибокий смисл, адже він закриває шлях будь- якому полегшеному задоволенню духовної спраги, будь-якому зрівнянню в правах сущого й видимого. Для віри недобре надто легко прийняти ідею сакрального образу, бо тоді буде незрозуміло, де закінчується норма віри й починається проста артистична умовність» [3, с. 165]. Р. Отто, наприклад, вважає саме християнство релігією, яка виразила й збагнула Сакральне повністю за допомогою категорій позитивного та сповненого моральним змістом Святого. М. Еліаде натомість більше уваги приділяє Сакральному в його синкретичній формі, нейтральній добру і злу.

Так чи так, категорія сакрального в релігійній естетиці виступає як інтегруюче начало, адже досконалий Бог створив світ досконалим - на основі добра, істини та краси. Ці компоненти і вважаються маніфестами сакральної естетики. Про сакральний потенціал усіх творів мистецтва пише нідерландський філософ і дослідник культури Йоган Хьойзінга: «Твір мистецтва майже завжди причетний до сакрального світу, він несе в собі заряд його міці: магічну силу, священний смисл, репрезентативну ідентичність речам космічного значення, символічну цінність, коротко кажучи, освяченість» [21, с. 161].

З-поміж усталених характеристик сакрального таємнича / ірраціональна природа; шлях до Істини / Абсолюту; універсальна повнота та безумовна / імпліцитна значимість; символізація, метафоричність; сугестивність. Концептосфера сакрального - це релігійно марковані концепти (загальнорелігійний сегмент (цінності, таїнства, духовні субстанції, церковні традиції тощо), морально-етичні категорії (добро, зло, любов, гріх, смирення тощо)), які є, за І. Набитовичем, «міченими ядрами» у структурі sacrum (що є фрактальною за своєю природою) та наділені «діяхронічною пам'яттю» [15, с. 11]. При вивченні сакрального в літературі варто зважати також на континуальність цієї метакатегорії: sacrum не відмирає, а зазнає численних метаморфоз і відроджується в розмаїтих формах із притаманними їм продукуючими смислами (десакралізація, пародіювання сакрального тощо). Недаремно сьогодні філософи й соціологи говорять про те, що сучасна культура має справу з секуляризованими формами сакрального як такого.

Розпізнавання латентної природи сакрального у художніх творах дозволяє реципієнтові не лише краще зрозуміти твір, але й осягнути світоглядно-ціннісні установки автора. Тому актуальним є як питання типології сакрального, так і методології вивчення цієї метакатегорії в художньому творі. літературний сакрологія прецедентний текст

І. Набитович слушно зауважує: «Категорію sacrum можна досліджувати, асимптоматично підступаючи до різних рівнів її структури - через дескриптивне наближення до тих чи інших ірраціональних досвідів її переживання, містичних просторів сакрального у світі психічних відчувань чи аналізу та інтерпетації інституційних елементів релігії, зраціоналізованих релігійно маркованих концептів (як певних ментальних сутностей), образів та символів (як своєрідних «сутностей об'єкта»)» [15, с. 26-27].

Вивчення категорії sacrum у російській літературі XIX-XXI ст. реалізується науковцями у таких площинах, як: «сакральне-мирське», «сакральне-поетичне», сакральне й есхатологічні мотиви; трансформація сакральних жанрів; актуалізація профанного; сакральна ідіоматика; сакральність образної системи, простору; віддзеркалення сакральних прецедентних текстів у творчості; сакральна нумерологія та ін.

Прикметно, що вектор інтерпретаційного коду російської класики розмаїтий: від зазначених вище аспектів сакрального до їх ігнорування, обмирщення чи навіть «махрового» психоаналізу (унаслідок чого сучасні автори розвідок «пропагують» Гоголя-гомосексуаліста, Достоєвського- невротика, Толстого-епілептика тощо). Звісно, що складність геніальних натур письменників вимагає прискіпливого дослідницького окуляру як до їхнього життя, так і творчості та провокує виникнення великої кількості суперечливих, часто непередбачуваних висновків. Вартими уваги у цьому питанні вважаємо міркування С. Аверинцева: «Наші сучасники надто ладні розглядати так би мовити екзистенційні проблеми, проблеми душі як проблеми психіки, вважаючи, що їх можна владнати засобами психоаналізу та психотерапії. Мої шанування великому Зигмунду Фрейду, - але, заради Бога, не будемо надавати його незліченним послідовникам останнє слово в питаннях екзистенційних! Як колись Райнер Марія Рільке сформулював свої аргументи проти того, щоб датися в руки психоаналітиків: проганяючи моїх бісів, вони розганяють і моїх янголів» [3, с. 417-418].

С. Зенкін зазначає, що, досліджуючи функціонування категорії сакральне, вибирає оповідні тексти, які «працюють на межі сакрального і профанного: «Саме собою сакральне... не піддається наративизації, у тканині оповідання воно утворює непроникну кісту; а ось способи ресимволізації цієї кісти, її вторинної розповідної структуризації, що проходить через особистість і долю літературного героя, можуть та мають вивчатися» [10]. В. Ільченко і В. Шелюто у монографії «Духовна культура у просторі сакрального», оперуючи «комплексною, багатовимірною, багатоаспектною, з множинними сенсами» проблемою сакрального як метакатегорією всієї гуманітаристики акцентують на відносній проекції її дослідження: «Осмислюючи феномен сакрального виключно з наукової точки зору, ми вдаємося до редукції, "профанації”, примітивізації і спрощення, мов би намагаючись виразити складні, за своєю суттю і характером поняття, засобами наукової мови, що прагне до граничної формалізації». На думку науковців, фокусування дослідження змінюється залежно від його методологічної основи: «Якщо ми розглядаємо проблему сакрального в рамках якоїсь певної релігійної чи культурної системи, зокрема, православ'я, то ми можемо вийти на глобальне розуміння сакрального. Православ'я є релігією, в якій сакральне явлене на високому рівні. Сакральне, що йде від Євангелія, настільки енергетичне, що має викликати світіння душі. Саме уявлення про сакральне, виражене в християнській релігії за допомогою висловлювання: "Моє Царство не із світу цього”, свідчить про те, що дати точне, однозначне, наукове, формально логічне, раціональне визначення ірраціональному феномену сакрального неможливо» [11].

Попри слушні зауваги та конструктивні дискусії щодо методів та прийомів вивчення літературної сакрології сучасне літературознавство збагачується розвідками, що висвітлюють напрями дослідження цього явища. Так, І. Федорова вибудовує типологію сакрального, розмежовуючи поняття «сакральне» та «сакраментальне»: «Сакральне є даністю зверху, явищем, що існує незалежно від людини, певною особливою формою побутування, властивою божественному, а сакраментальне (у одному з існуючих значень) - це похідне від людини, створене нею, особистісне наділення божественними якостями того чи іншого явища. Сакральне завжди статичне і незмінне у своєму значенні, воно - частина Божественного буття, а сакраментальне відрізняється смисловою рухливістю, будучи частиною людської свідомості. Ще одна принципова відмінність між сакральним і сакраментальним полягає в тому, що сакральне у більшості своїй пов'язане саме з духовним виміром. При цьому сакраментальне в основному базується на матеріальних об'єктах, хоча й не виключає духовної константи» [20]. На думку дослідниці, сакральне віддзеркалюється на рівні змісту та поетики творів (сакральні теми, сюжети мотиви) і має три форми оприявнення: 1) сакралізація, яка виявляється в сакраменталізації - «зведення до культу елементів душевного світу людини» (предметне вираження: душа, совість, любов, патріотизм, загальні цінності);

2) сакралізація, виражена сакраменталізацією з елементами десакралізації;

3) сакралізація і сакраменталізація, виражені десакралізацією з елементами профанації - «зведення до культу елементів зовнішнього світу людини» (культ речей, особистості, ідеологій тощо) [20].

Вивченню сакрального простору, яке виокремилося на сьогодні в окрему науку - ієротопію, присвячено роботи О. Лідова. Правомірним, на думку автора, є аналіз за допомогою ієротопічних підходів також літературних текстів: «При цьому йдеться не стільки про безпосередній опис священних просторів, чи то раю, монастиря або храму, скільки про спроби чисто літературними прийомами передати образ особливого просторового середовища, яке зовні може навіть не мати загальноприйнятих сакральних ознак» [12, с. 33]. Означений у статті корпус проблем, які неодмінно виникають при вивченні категорії сакрального, допомагає переконатись у тому, що ця категорія потребує дослідження з застосуванням гетерогенних культурних, філософських, релігійних, естетичних парадигм, водночас варіює типології вивчення: крізь призму генології, морфології, тематології, літературних течій, стилів, макро- та мікропідходів (див. І. Набитович, С. Савіцький) тощо.

Оперуючи терміном «ієрофанія» (увів руминський вчений М. Еліаде), наділимо семантичним потенціалом прояву священного певні кластери, чи модулі. Принаймні 2 кластери (модулі), на наш погляд, уможливлять дослідження сакруму художнього тексту: ієрофанічний і теофанічний. Перший передбачає вивчення:

• сакрального логосу (тексту, сюжету, образу, мотиву, формули, цитати, слова);

• сакральної модальності «суб'єкт, об'єкт, предмет»;

• сакрального хронотопу (ієротопія);

• сакральних цінностей, морально-оціночних категорій (віра, добро, зло, святість, гріх);

• сакральної трансформації (ситуації кризи, навернення, катарсису, зміни поглядів тощо).

Предмет теофанічного кластера (модуля) - дослідження Божества.

Ще одним продуктивним і перспективним напрямом вважаємо вивчення концептосфери (Д. Лихачов) та локусу сакрального, які імплікують раціональні й ірраціональні (у розумінні Р. Отто останні являють собою «таємничо- затемнену сферу, котра ухиляється не від нашого почуття, а від нашого понятійного мислення» [16]) вияви sacrum і не були до цього часу об'єктом дослідження, а також аналіз специфіки естетики та етики сакрального, що дозволяють говорити про парадигму сакральної культури (на кшталт «Гоголь - пророк православної культури»), розкриття художньої природи таких феноменів, як раціоналізація, етизація та каузалізація міфу (за О. Фрейденберг), поняття «нового міфу», у якому профанне стає превалюючим, сакралізуючись через сучасну масову культуру, віртуальну реальність і набуваючи форми ідеології.

Бібліографічні посилання

1. Абрамович С. SACRUM в культуре как научная проблема // Абрамович С. Вибрані праці / Семен Абрамович. - К.: Видавничий дім Дмитра Бураго, 2016. - 552 с.

2. Аверинцев Сергей. Собрание сочинений / Сергей Сергеевич Аверинцев; под ред. Н. П. Аверинцевой и К. Б. Сигова. Связь времен. - К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2005. - 448 с.

3. Гоголь Н.В. Собрание сочинений: В 9 т. / Н.В. Гоголь; сост., подг. текстов и коммент. В. А. Воропаева, И. А. Виноградова. - М.: Русская книга, 1994.

4. Детальніше див.: Барт Р. Избранные работы: Семиотика: Поэтика / Р. Барт; пер. с фр.; сост., общ. ред. и вступ. ст. Г. К. Косикова. - М.: Прогресс, 1989. - 616 с.

5. Достоевский Ф.М. Собрание сочинений: в 15 т. / Ф.М. Достоевский. - Л.: Наука, 1988-1996.

6. Дугин А. Постфилософия. Три парадигмы в истории мысли / Александр Дугин. - М.: Евразийское движение, 2009. - 744 с.

7. Зенкин С.Н. Небожественное саральное: Теория и художественная практика / С.Н. Зенкин. - М.: РГГУ, 2012. - 537 с.

8. Зенкин Сергей. Сакральное как вызов // НЛО. - 2012.

9. Ильченко В.И., Шелюто В. М. Духовная культура в пространстве сакрального: Монография / В.И. Ильченко, В.М. Шелюто. - СПб: Изд-во «Ъ», Луганск: ООО «Пресс-экспресс», 2016. - 676 с.

10. Лидов А. М. Иеротопия. Пространственные иконы и образы-парадигмы в византийской культуре / А.М. Лидов. - М.: Дизайн. Информация. Картография: Троица, 2009. - 352 с.

11. Лотман Ю.М. Избранные статьи: В 3-х т. Т. 1. Статьи по семиотике и топологии культуры / Ю.М. Лотман. - Таллин: Александра, 1992. - 472 с.

12. Медведев А.В. Сакральное как причастность к абсолютному / А.В. Медведев; Рос. филос. о-во; Межвуз. центр проблем непрерыв. гуманитар. образования при Урал. гос. ун-те им. А. М. Горького. - Екатеринбург: Банк культурной информации, 1999. - 152 с.

13. Набитович І.И. Дослідження фрактальної природи sacrum'y в художньому (Інгарденівська перспектива) / І.И. Набитович // Studia Ingardeniana / Red. I. Nabytowycz, T. Hundorowa, M. Oldakowska-Kuflowa. [Teka Komisji Polsko-Ukrainskich Zwi^zkфw Kulturowych Oddzial PAN w Lublinie, vol. IV]. - Lublin, 2009. - S. 26-42.

14. Титова Л.Н. Оппозиция сакральное/светское на пражской сцене XVIII века / Л.Н. Титова // Оппозиция сакральное/светское в славянской культуре. - М.: Институт славяноведения РАН, 2004. - C. 67-76.

15. Толстой Л.Н. Собрание сочинений: В 22 т. / Л.Н. Толстой. - М.: Худ. лит., 1978-1985.

19. Хёйзинга Й. Homo Ludens. Статьи по истории культуры / Й. Хёйзинга; пер., сост. и вступ. ст. Д.В. Сильвестрова; Коммент. Д.Э. Харитоновича. - М.: Прогресс - Традиция, 1997. - 416 с.

Анотація

У статті проаналізовано основні особливості функціонування метакатегорії «літературна сакрологія», означено варіативність тлумачення поняття, виокремлено напрями вивчення сакрального в російській літературі XIX-XXI ст.

Сакральне у літературному вимірі - поняття багатоаспектне, якому притаманний зв 'язок із духовною сферою / трансцендентним началом / Абсолютом, що руйнує просторово-часові рамки. Sacrum як Істина (об'явлення) явлене у різнопланових маркерах: образах, символах, архетипах твору. З-поміж усталених характеристик сакрального таємнича / ірраціональна природа; шлях до Істини / Абсолюту; універсальна повнота та безумовна / імпліцитна значимість; символізація, метафоричність; сугестивність.

Категорія sacrum у російській літературі XIX-XXI ст. вивчається у таких площинах, як: «сакральне-мирське», «сакральне-поетичне», сакральне й есхатологічні мотиви;

трансформація сакральних жанрів; актуалізація профанного; сакральна ідіоматика; сакральність образної системи, простору; віддзеркалення сакральних прецедентних текстів у творчості; сакральна нумерологія тощо. Автор, оперуючи термінами «ієрофанія», «теофанія», пропонує методику дослідження сакруму художнього тексту, а одним із продуктивних і перспективних напрямів означує вивчення концептосфери та локусу сакрального, специфіки естетики й етики сакрального, художньої природи раціоналізації, етизації та каузалізації міфу, поняття «нового міфу», у якому профанне стає превалюючим, сакралізуючись через сучасну масову культуру, віртуальну реальність і набуваючи форми ідеології.

Ключові слова: сакральне, профанне, десакралізація, міф, класика.

В статье проанализированы основные особенности функционирования метакатегории «литературная сакрология», отмечена вариативность толкования понятия, выделены направления изучения сакрального в русской литературе XIX-XXI вв.

Сакральное в литературном измерении - понятие многоаспектное. Ему присуща связь с духовной сферой / трансцендентным началом / Абсолютом, который разрушает пространственно-временные рамки. Сакрум как Истина (откровение) проявляется в разноплановых маркерах: образах, символах, архетипах произведения. Среди устоявшихся характеристик сакрального таинственная / иррациональная природа; путь к Истине / Абсолюту; универсальная полнота и безусловная / имплицитная значимость; символизация, метафоричность; суггестивность.

Категория sacrum в русской литературе XIX-XXI вв. изучается в таких плоскостях: «сакральное-мирское», «сакральное-поэтическое», сакральное и эсхатологические мотивы; трансформация сакральных жанров; актуализация профанного; сакральная идиоматика; сакральность образной системы, пространства; отражение сакральных прецедентных текстов в творчестве; сакральная нумерология и т. п. Автор, оперируя терминами «иерофания», «теофания», предлагает методику исследования сакрума художественного текста, а одним из продуктивных и перспективных направлений считает изучение концептосферы и локуса сакрального, специфики эстетики и этики сакрального, © Н. М. Сквіра, 2018 художественной природы рационализации, этизации и каузализации мифа, понятия «нового мифа», в котором профанное становится превалирующим, сакрализуясь через современную массовую культуру, виртуальную реальность и приобретая форму идеологии.

Ключевые слова: сакральное, профанное, десакрализация, миф, классика.

The article deals with the main features of the functioning of the metacategory «literary sacrоlogy», variability of interpretation of the concept and the directions of studying of Sacral in Russian literature of the XIX-XXI centuries.

Sacral in the literary measuring is a multidimensional concept. It has a connection with a spiritual sphere / transcendence / the Absolute that destroys spatiotemporal scopes. Sacrum as the Truth (revelation) shows up in different markers: characters, symbols, archetype of a text. Among long-held descriptions of Sacral are mysterious / irrational nature; way to the Truth / the Absolute; universal plenitude and undoubted / implicit meaningfulness; symbolism, metaphoricalness; suggestibility.

Scientists study the category Sacrum in Russian literature of XIX-XXI c. in such directions: «sacral-profane», «sacral-poetic», sacral and eschatology motives; transformation of sacral genres; actualization of profane; sacral study of idioms; sacralness of a system of characters and space; a reflection of sacral precedent texts in works of art; sacral numerology. The author by means of such terms as «hierophany», «theophany», proposes methods of studying Sacral in works of art and considers that researching of the sphere of concepts and sacral locus, the specifics of aesthetics and ethics of Sacral, art nature of rationalization, etiquization and causalization of myth, the concept «new myth», in which the profane becomes prevalent because it is sacred due to modern mass culture, virtual reality and transferred to ideology, is one of the productive and promising directions.

Key words: Sacral, profane, desacralization, myth, classics.

Размещено на Allbest.ru