Воєнна проза Олеся Гончара та сучасних українських письменників-комбатантів: порівняльний аспект

Размещено на http://www.allbest.ru/

Воєнна проза Олеся Гончара та сучасних українських письменників-комбатантів: порівняльний аспект

М.М. Рябченко (м. Київ)

Упродовж останніх років в українському літературному просторі з 'явилася велика кількість різножанрових книг, автори яких звертаються до теми сучасних воєнних подій на Сході країни. Важливо, що серед них є тексти, написані безпосередніми учасниками бойових дій. На сьогодні вони ще не стали об'єктом уваги літературознавців. У зв'язку з цим у статті крізь призму компаративістики проаналізовані тексти сучасних авторів -комбатантів (Мартіна Бреста, Костянтина Чабали та Сергія Гридіна) і воєнні романи Олеся Гончара. Висвітлено відмінності та спільні риси радянської воєнної прози останнього та текстів сучасних.

В последние годы в украинском литературном пространстве появилось большое количество разножанровых книг, авторы которых ображаються к теме современных военных событиях на Востоке страны. Важно, что среди них есть тексты, написанные ветеранами, которые были непосредственными участниками боевых действий. На сегодня они еще не стали объектом внимания литературоведов, потому в статье сквозь призму компаративистики проанализированы тексты современных авторов - комбатантов (Мартина Бреста, Константина Чабалы, Сергея Гридина) и военные романы Олеся Гончара. Освещены многочисленные различия и небольшие общие черты советской лейтенантской прозы последнего и современных текстов.

Ключевые слова: военная проза, лейтенантская проза, соцреализм, идеологический компонент, окопная правда.

Ryabchenko M. M. Military prose of Oles Gonchar and modern Ukrainian combatants-writers: comparative aspect

As the history of literature shows, war is not only a pain, horror, destruction and death, but also a powerful catalyst for the development of this literature. The war also had a great influence on becoming of Oles Gonchar as a writer, the participant of which he was. Part of his texts belongs to ”lieutenant prose”. In particular, in the works of this direction there is the novel ”The Man and the Weapon” by O. Gonchar, these elements exist in the novel "Cyclone” as well, which continues the story about Bogdan Kolosovsky. Modern combatants-writers use different literary genres, both documentary and artistic. Actually, the artistic narrative is addressed by Martin Brest, Konstantin Chbalala, Sergii Gridin. And if S. Gridin was a well-known children's writer before the war, then the names of Martin Brest and K. Chabaly became new discoveries in the modern literary process.

For the cause that the creative work of these writers arose as a result of the influence of military events in our country, then its attempt of comparative analysis of their texts is natural. As a result, we come to the following conclusions: 1) the literary works of modern combatants-writers can not be automatically related to lieutenant prose, since numerous differences do not allow it to be done (not all contemporary fighters were officers, there is an absence of a required ideological component in their texts, structural and lexical-stylistic features of the narration); 2) the usage of military slang is common for both the literary works of O. Gonchar and the authors mentioned, the emphasis on the social diversity of military units, and patriotism as the main motivation to protect the country; 3) as works of O. Gonchar contain a considerable ideological component and on the whole refer to the already past epoch, then the modern reader is much more emotionally influenced by the texts of contemporary authors- combatants, who are deprived of numerous socio-realistic clichйs and stamps and which openly reveal the truth about the war of the present.

Key words: military prose, lieutenant prose, socialist realism, ideological component, trench truth

Значна частина глобальних воєнних конфліктів у ХХ столітті стала причиною появи потужних літературних течій та нових талановитих імен у письменстві. Так, саме після Першої світової війни розвинувся літературний експресіонізм та з'явилася ціла плеяда письменників так званого втраченого покоління. Наступна війна мала не менший вплив на розвиток красного письменства, черговий раз відкривши нові талановиті постаті в літературних колах тих країн, які брали участь у Другій світовій. Так, хоч формування О. Гончара як письменника почалося ще в 1930 -х роках, перебування на фронті

не могло не позначитися на його подальшому становленні і як митця, і як людини. По війні були написані тексти, присвячені тим подіям його життя, серед яких романи «Прапороносці», «Людина і зброя» та «Циклон». Сучасна російсько-українська війна, яка довгий час через політичні засади мала назву АТО, спричинила не менший вплив на літературний процес: уже сьогодні надруковано більше тридцяти різножанрових книг авторів-ветеранів, частина яких є якісними художніми текстами. Зокрема до таких можна віднести збірку Мартіна Бреста «Піхота», повісті Костянтина Чабали «Вовче» та «Сапери» Сергія Гридіна, що будуть проаналізовані далі. Таким чином, війна - це не лише біль, жах, руйнування та смерть, а ще й, як не дивно, потужний каталізатор для розвитку окремих культурних сфер.

На сьогодні бібліографія наукових досліджень різних аспектів творчості О. Гончара налічує значну кількість джерел, є серед них і праці в галузі компаративістики. Так, М. Гуменний [7] простежив типологічну спорідненість зарубіжного антивоєнного роману (А. Барбюса, Е. М. Ремарка, Е. Хемінгуея) і відповідних текстів українського письменника. Розглянувши жанрові та стилістичні особливості їхніх творів, науковець означив художньо- філософський контекст літературного явища. Особливості побудови романів Е. М. Ремарка та О. Гончара, національно-мистецького феномену, способів художнього осмислення теми війни і миру в українській та німецькій прозі звернула увагу у своїй дисертації К. Галич [2]. Специфіку художнього зображення війни розглянуто в стаття «Людина і зброя: сторінками літопису ХХ століття (на матеріалі романів «Людина і зброя» Олеся Гончара та «Прощавай, зброє!» Е. Хемінгуея)» Р. Шрамко [18]. Ю. Волощук досліджувала антропологічно-наративні особливості воєнних романів І. Багряного та О. Гончара [1]. Сучасна українська воєнна проза перебуває на етапі свого становлення як літературний напрям, сьогодні наявні лише окремі читацькі відгуки та критичні рецензії на неї (мої статті «Жанрова різноманітність сучасної воєнної прози в українській літературі» та «Воєнна мала проза» лише подані до друку й ще не побачили світ). Відповідно, дана праця - це перше порівняльне дослідження воєнної прози О. Гончара та сьогоденної творчості українських авторів-комбатантів, що зумовлює його актуальність.

Після закінчення Другої світової війни в радянському літературознавстві з'являється поняття «лейтенантська проза», яким позначають твори молодших офіцерів, переважно лейтенантів, які воювали в лавах армії СРСР. Твором, що започаткував цей напрям, став роман Віктора Некрасова «В окопах Сталінграда». І хоч письменника й не зараховують до цього напряму, оскільки його твір вийшов друком у 1946 році, а основний корпус текстів лейтенантської прози постав на межі 1950-1960-х років, все ж він був першим у радянській літературі, хто відверто й максимально правдиво розповів про війну. Якщо виокремити ознаки лейтенантської прози, то вони наступні: оповідь ведеться від першої особи, що є безпосереднім учасником бойових дій; у творах максимально чесно описуються воєнні будні, усі події достовірні та реалістичні, тобто наявна окопна правда; відсутня романтизація війни, надмірна героїзація та пафос; провідна думка тексту: армія - це не просто безликі бойові одиниці, а сукупність конкретних людей з власною життєвою історією. Більшість авторів цієї прози до війни не мали літературного досвіду.

Частині творів О. Гончара властиві риси лейтенантської прози. Романом, який найбільше відповідає усім її критеріям, є «Людина і зброя». Хоч його головним героєм є вигаданий Богдан Колосовський і наявний третьоособовий всезнаючий наратор, у тексті твору явні автобіографічні компоненти: студентський батальйон, відмова головних персонажів від можливості евакуюватися, бойові дії на річці Рось та біля Дніпра, вихід з оточення - усе це було і в житті автора. Письменнику вдалося створити індивідуалізовані образи бійців: Андрій Степура, Славик Лагутін, Мирон Духнович, Решетняк та інші досить яскраво ілюструють різнохарактерність солдатів радянської армії. Розповідь у романі реалістична, О. Гончар не цурається описів натуралістичних ситуацій смерті на війні: «Серед цієї розритвини, серед розтолоченого, змішаного з землею стебелиння лежав Дробаха. Ноги розкидані, голова незграбно вивернута під спину, зуби оскалені, а обличчя чорне, спалене геть. Права рука лежить окремо від тіла, жовта, присипана землею» [3, 92]. Окопна правда виражена у відвертій критиці недосконалості зброї і нездар-командирів, чиї непрофесійні накази призводили до непотрібних та безглуздих смертей. Дивно, що цензори пропустили згадки про голодомор (розповідь Решетняка в розмові з Духновичем) і навіть про загороджувальні загони (у «Листах з ночей оточенських» Колосовський згадує «заградотрядника», який радить йому краще застрелитися самому, щоб після виходу з оточення до нього не було питань від органів). Ще одним прикладом вибірковості цензурування є детальний опис в романі підготовки та підриву енкаведистами Дніпрогесу, адже за офіційним радянським міфом це зробили «фашисти». Можливо, на послаблення пильності до тексту вплинуло високе на той час становище письменника (лауреат Сталінських премій, голова правління СПУ, секретар правління Спілки письменників СРСР), або традиційна химерність і нелогічність причин для цькування в Радянському Союзі. Як би там не було, та роман досить правдиво висвітлює воєнні події 1941 - 1942 років. Оскільки твір написаний в межах соцреалістичної літератури, у ньому наявний ідеологічний компонент:постійне наголошування на вирішальній ролі комсомольців та комуністів, згадки про «батька Сталіна» [3, 250] та Леніна («лампочки Ілліча світилися в хатах степовиків» [3, 229]), неодмінно згрубілі портретні характеристики німців і под. Проте ці обов'язкові елементи не заступають загальної відвертості та реалістичності зображення.

У романі «Циклон», який було опубліковано на десять років пізніше є продовженням розповіді про життя Богдана Колосовського тепер уже в мирному житті. У ньому нявні лише окремі елементи лейтенантської прози. Зокрема в численних аналепсисах - згадках головного героя про страшні реалії війни та перебування в німецькому таборі для полонених на Холодній горі в 1942 році. Вони автобіографічні (О. Гончар наділяє власними спогадами персонажа), максимально правдиві та натуралістичні, презентовані у фокусі окопної правди: «А коли настав перепадок тиші, то вона була тишею стогону, наповнених димом воронок, тишею кривавого мотлоху, завислого на кущах [...]. Курилися вирви, людські нутрощі позависали на кущах, в місиві землі, бруду і крові знівечено лежали всюди рештки тих, хто недавно були ще людьми, твоїми товаришами [...]. Ти йшов поміж тіл, біліли плями облич серед чорноти розвернутої землі, і враз зупинився: дівчина лежала якась, медсестра. Маслаччя колінних суглобів стирчало з кривавого м'яса біле, аж голубувате. Голова скручена, спідничка закотилась, молоде тіло біліє страшною святою білістю» [5, 110]. Ідеологічні компоненти притаманні цьому романові, проте їх рівень знижено завдяки опису психологічного стану головних персонажів та зображенню їхньої творчої праці. Якщо у вищенаведених текстах О. Гончара ідеологічні маркери поступаються виразу основної смислової спрямованості творів, то в знаменитій трилогії «Прапороносці» вони є провідними та цементуючими ознаками наративу. Перша редакція роману, як зазначає Т. Гундорова, з'являється як «типовий текст сталінської літератури» [8, 195], про абсолютну приналежність цього та інших творів письменника до соцреалістичного канону говорили свого часу і Ю. Шевельов [17], й І. Кошелівець [10], і з ними неможливо не погодитись. І хоч постійне редагування твору (залежно від зміни політичної кон'юнктури) віддалило його від сталінських маркерів, та все ж це були суто формальні правки, які на сенсовому рівні змінилися дуже й дуже мало. Так, навіть в остаточному варіанті тексту наявні провідні коди соцреалізму: обов'язковий образ вчителя (батька), яким може бути лише член партії (Воронцов); відсутність негативних героїв (провідна ознака так званої високої сталінської літератури, коли конфлікт у тексті розгортається навколо боротьби «хорошого» з ще кращим); позитивне перевиховання одного із персонажів (Хома Хаєцький); плакатність та панорамне зображення бойових дій; обов'язкове приниження ворога й загальне вивищення СРСР над іншими країнами (поневолена Європа, яка тільки й чекає порятунку від радянської армії, у той же час вона з блошицями, якимись мізерними людьми, безграмотна і под.); надмірний і постійний пафос численних описів; незалежно від соціального походження (а письменник наголошує на різноманітності радянського війська) усі персонажі говорять виключно правильною літературною мовою; також у наративну канву вплітаються розтиражовані міфи та ідеологеми радянської пропаганди (Сіверцев думає про Павку Корчагіна, наявні згадки про те, як Меншиков потопив Мазепу і шведів (звісно, не на користь останнього), подвиг Матросова, старших братів і т.д.). Таким чином, ті невеликі позитивні моменти тексту - ліричність оповіді, виведення на перший план саме українських солдатів, елементи окопної правди, любовна лінія чи загальний гуманізм - які відстоюють різні дослідники (зокрема, Ю. Ковалів [9]), не перекривають типової соцреалістичної зашлакованості роману. А тому трилогію «Прапороносці», хоч вона й розповідає про воєнні події, не можна віднести до лейтенантської прози, оскільки у творі відсутні її провідні ознаки.

Збройний конфлікт на сході України, як уже зазначалося вище, знайшов свою художню реалізацію в сучасній літературі. До цієї теми звертаються у своїх текстах як цивільні особи (письменники, журналісти, волонтери), так і безпосередні учасники бойових дій. Серед останніх можна виокремити письменників, які були мобілізовані (А. Чех, С. Гридін) або ж пішли на війну добровольцями (Б. Гуменюк, В. Пузік), і тих, хто раніше не писав, та і взагалі не думав пов'язувати свою діяльність з художньою творчістю (Мартін Брест, В.Запека, О. Пайкін, О. Петров, Ю. Руденко, К. Чабала). Окрім художніх текстів вийшла друком значна кількість воєнних щоденників та есеїстики, зокрема це книги Л. Бурлакової, Р. Зіненка, О. Мамалуя, П. Солтиса, В.Трофімович, Д. Якорнова та ін.

Одразу після появи текстів сучасної воєнної прози частина рецензентів в оцінці їх почала, за аналогією до текстів про події Другої світової війни, використовувати термін «лейтенантська проза». Проте для такого ототожнення немає підстав. Незважаючи на безумовну наявність спільних рис (і автобіографізм, і окопна правда, і індивідуалізовані солдатські образи, і переважна відсутність літературного досвіду осмислення війни), є кардинальні відмінності, які дають змогу говорити про окремий сучасний літературний напрям. Так, сьогоднішні автори-комбатанти переважно не завжди належать до офіцерського складу, а частина з них взагалі перебувала в добровольчих батальйонах. Окрім того, загальновідомий факт, що в СРСР жодна книга не могла бути надрукована без неодмінного цензорського її прочитання, для неї обов'язковим був ідеологічний компонент, адже головна функція радянської літератури полягала у вихованні потрібної комуністичній партії людини - гвинтика із директивно закладеним набором уявлень, стереотипів та кодів поведінки. Лейтенантська проза, незважаючи на певні послаблення, все ж не була позбавлена останнього, вона перебувала під пильним контролем. Сучасна воєнна проза абсолютно плюралістична, різножанрова, має авторські наративні особливості та персональну стилістику, не кажучи вже про лексичну свободу (присутність жаргону та обсценних слів).

Наявні на сьогодні тексти воєнної прози від комбатантів можна поділити на кілька груп: еґо-тексти (щоденники), еґо-белетристика та власне художні твори на основі реально пережитих подій (автофікшн). Означеною термінологією активно послуговуються французькі літературознавці, в український же дослідницький простір їх ввела Ю. Осадча [12]. Загалом, еґо - проза (або ж еґо-белетристика) як нове явище з'являється в європейських (і українській в тому числі) літературах наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття в межах модернізму. Її поява пов'язана з відходом від класичних форм нарації й розвитком синкретичних літературних жанрів, коли такі традиційні позалітературні жанри як щоденники, автобіографії та інші самоописові тексти набували рис художньо-літературних, натомість роман та мала проза почали тяжіти до документальності. Сам же термін у науковий обіг у 1970-х роках запровадив Ф. Лєжен, сформувавши теорію автобіографії, чітко означивши її ознаки, критерії та форми документального тексту. При цьому історик та соціолог літератури наголошував на обов'язковому розмежуванні вигаданого художнього роману й автобіографії. На противагу цій жорсткій класифікації його колега С. Дубровський уводить означення «автофікшн» (autofiction), обстоюючи можливість літературної обробки достовірного автобіографічного матеріалу (детальний розгляд розвитку теорії еґо-белетристики наявний у вже згадуваній дисертації Ю. Осадчої, а також її монографії «Японська еґо -проза ватакуші-шьосенцу: теорія, ґенеза, сучасний контекст» [13]). Якщо подивитися на залучені для аналізу тексти крізь призму даного термінологічного апарату, то повісті «Вовче» К. Чабали та «Сапери» С. Гридіна потрібно трактувати як автофікшн (у них наявний повноцінний художній сюжет, проте зрозуміло, що автори у його наповненні використовують власний воєнний досвід і, напевне, окремі реальні ситуації). Книга ж «Піхота» Мартіна Бреста є зразком еґо - белетристики: її тексти самоописові.

Повість «Вовче» К. Чабали вийшла друком восени 2017 року й одразу набула популярності серед читачів. У невеликому за обсягом творі автор зобразив воєнні будні, в основі яких власний досвід. Окрім реалістичної і правдивої розповіді про життя бійців Вовченка Сергія (позивний Вовк) та Риженка Олексія (позивний Жора), які воюють на одному з оборонних укріплень на передових позиціях, у наративну канву повісті вплетена мало не детективна лінія, за якою реципієнт стежить не менш напружено, намагаючись разом з головними героями розплутати життєву історію колишнього вимушеного сепаратиста, який змінив свої погляди й перейшов на український бік. Цікавим є також авторське обігрування назви повісті. Його можна потрактувати як фразеологічне означення «вовче життя», враховуючи реалії буття головних героїв, і як ремінісценцію зі «Степового вовка» Г. Гессе, але все набагато простіше. Як пояснює у своїх інтерв'ю К. Чабала, оскільки наратором у повісті виступає бієць Вовк, то це все - розповідь про його, Вовче, життя.

Загалом, книга К. Чабали відзначається лексичною та стилістичною ощадливістю. Автор уникає багатослівних описів, майстерно зображуючи об'ємну картину за допомогою коротких фраз і простих речень, у тексті діалоги переважають над монологами й описовими моментами - усе це допомагає уникнути пафосності, зайвої риторичності та робить текст динамічним. Ця лексико-стилістична особливість тексту К. Чабали вигідно відрізняє його від романів «Людина і зброя», а тим більше, «Прапороносці» О. Гончара. Так, у першого за допомогою кількох коротких речень чітко й водночас повно описано бойову ситуацію («Свист. Вибух. Мерзла земля струснулася, підскочила, порозліталася врізнобіч, застукала дощем по шоломах тих двох, які пригнулися в траншеї» [16, 6]), у другого - розлогий піднесено-героїчний опис на кілька абзаців, що значно зменшує внутрішню текстову напругу. Також відмінні ці автори і в описах бойових втрат: О. Гончар вдається до найповнішого натуралістичного опису, натомість К. Чабала звертається до еліпсису як одного із прийомів інформаційної компресії («А ми з Женькою удвох залишилися відбиватися, бо ж Ходора так і не витягти було з тих завалів. Зовсім дах у нього поїхав. Плаче, сміється, молиться... Шкода... Як знову нас почали мінометами крити - прилетіло. Увечері з Женькою збирали Ходора поміж залишків бліндажа» [16, 125]).

С.Гридін до мобілізації був відомий як автор підліткових романів, а після повернення з війни на основі отриманого досвіду пише повість «Сапери». Як і К. Чабала, він вигадує своїх головних героїв, використовуючи збірні образи, окрім того, він не вдається до документальної або ж топографічної достовірності, витворюючи узагальнену картину року життя одного із багатьох мобілізованих четвертої хвилі. Ця повість найбільше серед аналізованих текстів наближається до лейтенантської прози О. Гончара. Г. Улюра навіть трактує частину її елементів як «розгорнуті кліше “лейтенантської прози”» [15], і з цією думкою варто погодитися. Головний герой - Федір Говоруха - сорокарічний обиватель, який, отримавши повістку з військкомату для сина, вирішує нічого не говорити останньому і йде замість нього до війська, навіть на формальному рівні співвідноситься з героями лейтенантської прози, оскільки після закінчення військової кафедри має звання старшого лейтенанта. Говоруха знає про події на Сході, але сприймає їх виключно як картинку з телевізора, він далекий від патріотичних думок і живе тривіальним життям звичайної людини в колі «робота - дім - сім'я». Проте потрапивши на війну, досить швидко стає справжнім воїном (сапером), а його світогляд, поведінка та ставлення до неї змінюються. Образ сина при цьому залишається поза увагою автора, його наділено всього однією фразою в тексті, а далі він існує як перманентна згадка в думках Говорухи. Тобто цей персонаж виконує роль суто сюжетного каталізатора.

Незважаючи на те, що повість С. Гридіна художня, у ній наявні численні деталі воєнного та навколовоєнного життя: медкомісія, «учєбка», аватари, недолугі командири, важке налагодження комунікації в різнорідному чоловічому середовищі - усе це послідовно зауважено. Образ Говорухи постає, як і будь-який мобілізований у реальному житті. У романі «Людина і зброя» О. Гончара є опис негативного ставлення кадрового військового (помкомвзводу Гладуна) до мобілізованих новобранців, аналогічні сцени наявні і в повісті «Сапери». І лейтенантик, який везе поповнення до військової частини, і капітан з майором уже в «учєбці» усіляко підкреслюють свою зверхність і нібито перевагу над неорганізованими цивільними: «Мобілізовані? - чомусь скривився капітан. - Спеціальність? - враз посуворішав [...]. Рота закрий, лейтенанте, а то разом сядете! Присилають біс знає кого, - презирливо посміхнувся, трохи заспокоївшись» [6, 84-85]. Крім того, у повісті «Сапери» він співвіднесений із героєм соцреалістичної літератури мотив, морального перевиховання. Її герой Гавула, який був мобілізований разом із Говорухою, і який не визнавав авторитету останнього як командира, постійно створюючи конфліктні ситуації (часто пив, відмовлявся виконувати накази, зневажливо ставився до своїх обов'язків військового), ставши свідком смерті товариша, рішучих дій Говорухи в критичній ситуації у першому бою, раптом перетворюється на зразкового бійця, що усвідомив свої помилки. Цей сюжетний поворот у повісті непереконливий. Художньо непереконливими в повісті С. Гридіна є епізоди, у яких простежується прагнення автора передати патріотичні почуття бійців: об'єднання різнорідного натовпу в єдиний колектив під час співу гімну в «учєбці» або ж сльози через читання «Кобзаря» Шевченка. Ці епізоди нагадують традиційні ура-патріотичні кліше, які мало узгоджені з її попереднім змістом повісті.

Книга «Піхота» Мартіна Бреста - яскравий зразок еґо-белетристики в сучасній українській прозі. Вона складається з різножанрових творів: синкретичного тексту «Кілька днів піхоти», у якому щоденникові записи олітературюються, гумористичної п'єси «Збройні сили Середзем'я» - своєрідного рімейку трилогії «Володар перснів» Дж. Р. Р. Толкіна, коротких знову ж таки гумористичних заміток «Записки пальцем» та кількох оповідань (два з них - «Свої» і «Сто шістдесят» - написані у співавторстві зі ще одним комбатантом Сергієм Сергійовичем). Головним героєм цих текстів є сам Мартін Брест та його побратими, усі вони реальні люди, мобілізовані, що пліч - о-пліч стояли з ним на бойових позиціях. Навіть герої «Збройних сил Середзем'я», незважаючи на травестування, мають дійсних прототипів.

Як і О. Гончар, Мартін Брест був мобілізований до піхоти, відповідно можемо порівняти погляди зсередини й способи опису обох письменників цього роду військ. Уже зазначалося вище, що твори першого багатослівні, занадто пафосно-героїчні, воєнні події часто зображені плакатно, не кажучи вже про наявність ідеологічного компоненту. Так, усі персонажі -піхотинці «Прапороносців» перед боєм неправдоподібно святкові:«Глянувши на

Брянського, Черниш остаточно переконався, що сьогодні буде щось особливе. Брянський був якийсь урочистий, інакший, ніж завжди. Застебнутий на всі ґудзики, туго підтягнутий, чистий, він стояв на бруствері, справді, мов соняшник у цвіту [...]. Потім Брянський покликав Сагайду, і той підбіг, гупаючи важкими чобітьми. Він теж сьогодні був увесь чепурний, святковий, тугий і відрапортував урочисто» [4, 53]. За кілька сторінок письменник дуже вже бравурно описує реакцію на звістку про атаку піхоти: «Як прояв найвищих спільних сподівань, ця магічна звістка одразу облетіла весь фронт, штаби й батареї і докотилася до тилів. Піхота встала! Якби там були оркестри, вони б зустріли цю звістку вітальним маршем» [4, 58]. Оскільки воєнні дії в рік, коли Мартін Брест перебував в армії, втратили наступальний характер, у його книзі описана позиційна війна. Звісно, і її можна зобразити панорамно та велично, але письменник-комбатант жодного разу не вдається до цього риторичного прийому, яким постійно послуговується О. Гончар. Натомість автор, використовуючи короткі описи або ж прийом кінематографічності, вміє майстерно передати усю напругу двобою між укріпленнями: «Топають брудні черевики. Гойдається автомат, тягне шию, губи злипаються, як же хочеться пити, чорт забирай. Кроки асфальтом-камінням-землею-травою перериваються спалахами дій. Ти йдеш-пливеш у цьому вітрі, входиш у гарячу напругу, а потім рррраз - і ти стоїш на даху машини, проводиш теплаком за дорогою, ковзаючи невидимим поглядом по вистиглій землі [...]. Розліплюєш губи. І видаєш у холодне повітря цей гарячий згусток простих слів: - Бачу ціль. На два, відстань триста-чотириста. Один... Ні, два [...]. Спалах, кінець прожитого моменту, що закінчився здибленою землею [...]. І лише тут розумієш, наскільки сильно були стиснуті зуби. А ще, здається, ти зовсім не дихав [переклад мій - М.Р.]» [11, 53-54]. Мартін Брест, як і багато дійсних ветеранів сьогоднішньої війни, настійно наголошує в тексті на тому, що всі бійці просто виконували свою роботу, й не любить, коли цю роботу занадто героїзують.

Спільною рисою для творів обох авторів є ліричність. Як зазначає Г. Радько, свого часу твори О. Гончара «стали своєрідним поштовхом для потужної хвилі ліризму, яка стане домінантною і перебудує епос 60 -х років» [14, 57]. Ліричність Бреста щемка, вона стосується особистих переживань і відчуттів, власного болю за загарбану і сплюндровану малу батьківщину (письменник родом із Г орлівки, яка зараз знаходиться на тимчасово окупованій території), вона абсолютно позбавлена ідеології, пафосу чи чогось подібного. Оскільки Мартін Брест вдається до таких засобів комічного як гумор та іронія, уникає розлогих описів боїв та критичних ситуацій, його письмо легке й невимушене. Автор ніби ховається за зовнішньою оптимістичністю, і вдумливому реципієнту доводиться відчитувати про загрозливі реалії життя на взводному опорному пункті нульової лінії бойового зіткнення між рядків.

Як герої романів О. Гончара, так і герої творів К. Чабали, С. Гридіна та Мартіна Бреста - мобілізовані, вчорашні абсолютно мирні жителі, які в більшості до війська не мали відношення, і автори на цьому наголошують у своїх текстах. Опис бойового побратимства, яке неодмінно виникає на війні, - це взагалі чи не крос-континетальна ознака воєнної прози, і, звісно, притаманна вона авторам аналізованих творів. Також спільним у текстах цих письменників є відзначення невідворотних змін, які війна накладає на людину. Так, у романі «Циклон» це зазначає Ярослава: «Кажуть, що людина, яка була на фронті, стріляла, вбивала, - зовсім відмінна від тієї, якій не довелось зазнати такого [...]. Війна, певне, полишає невитравний слід у душі. В очах у декого з них - ти помітив? - смуток, що ніби скипівся» [5, 139]. Про те ж саме у своїй манері висловлення думки між рядків пише й Мартін Брест: «Я кивну головою й раптом побачу в його очах. Ще за кілька хвилин я побачу це ж саме в очах Майстра, Вахоніна, Прапора, Козачка, Ярика, у всього кістяка роти. І зрозумію, що такий же самий вираз - і в мене [переклад мій - М. Р.]» [11, 10]. Звісно, що патріотичні почуття, впевненість у своїй місії захисника власної землі також характерні для всіх аналізованих творів. На лексичному рівні спільною рисою є використання воєнного жаргону. Зокрема у «Прапороносцях» наявні такі лексеми як «самовар» (міномет), «собака» (шестиствольний німецький міномет), «огірки» (снаряди); у сучасній прозі до таких слів належать «лєтьоха» (лейтенант), «секрет» (військово-сторожовий пост), «зеленка» (місцевість із пишною рослинністю), «покємон» (модернізований кулемет Калашникова) та багато інших.

Проте між текстами О. Г ончара та К. Чабали, С. Гридіна й Мартіна Бреста набагато більше відмінного, аніж спільного. Найпершою і найзначнішою відмінністю є відсутність ідеологічних маркерів у сучасній воєнній прозі.

Жоден з аналізованих авторів не вдається до політичної ба навіть патріотичної риторики (вищезгадані ура-патріотичні кліше в повісті «Сапери» не є домінантними в цьому тексті). Кожен з авторів-комбатантів максимально правдиво говорить про недоліки армії, звісно, без озирання на можливу цензуру з боку органів. Чого, що показало дане дослідження, не можна сказати про твори О. Гончара. Як своєрідний підсумок аналізу його творчості варто навести цитату з монографії Т. Гундорової, з якою я повністю погоджуюся: «Звичайно, Олесь Гончар - не догматичний представник, скажемо так, соцреалістичного канону, він прагнув до розширення радянської літератури і тематично, і формально, володів своїм стилем, осмілювався втілювати національні та патріотичні ідеали, мав своє уявлення про радянський гуманізм, намагався бути письменником-інтелектуалом і філософом. І все ж, творчість Гончара не виходить поза межі канону, а в певному сенсі є типовою, ба навіть служить моделлю для уґрунтування офіційної соцреалістичної літератури [виділення авторське - М. Р.]» [8, 204].

Сучасні тексти гранично правдиві й на лексичному рівні. Якщо О. Гончар лише зрідка вдається до вищенаведених жаргонізмів, то в сьогоденних творах їх багато, оскільки в такий спосіб автори-комбатанти намагаються максимально реалістично передати мовлення своїх персонажів. З цією ж метою вдаються вони й до обсценної лексики. Впадають в око й описові ситуації, пов'язані з окопною правдою: як було зазначено вище, О. Гончар завжди подає натуралістичний опис смерті та отриманих бійцями травм, в аналізованих сучасних текстах такий наративний прийом відсутній. Думаю, це в першу чергу пов'язано з тим, що книги сучасних ветеранів пишуться «по -живому», і автори поки що не готові вдаватися до настільки деталізованих оповідей.

У результаті проведеного аналізу романів О. Гончара та сучасних письменників-комбатантів можна зробити такі висновки: 1) твори сьогоденних ветеранів не можна автоматично відносити до лейтенантської прози, оскільки численні відмінності не дозволяють це зробити (не всі теперішні бійці були офіцерами, відсутність обов'язкової ідеологічної складової у їхніх текстах, структурні та лексико-стилістичні особливості наративу); 2) спільним для творів О. Гончара та зазначених авторів є мотив патріотизму як найголовнішої спонуки до захисту країни, наголошення на соціальній різноманітності військових підрозділів та тема воєнного побратимства, звертання уваги на недоліки армії, використання воєнного жаргону; 3) оскільки твори О.Гончара містять значний ідеологічний компонент й загалом відносяться до вже минулої епохи, то на сьогоднішнього читача емоційно значно сильніше впливають тексти сучасних авторів-комбатантів, які позбавлені соцреалістичних кліше та штампів, і які максимально відкрито доносять правду про війну.

Оскільки сучасна воєнна проза як літературний напрям перебуває у стані свого становлення, можна говорити про значний потенціал майбутніх досліджень, у тому числі й у компаративному аспекті.

Список використаних джерел

український літературний книга гончар комбатант

1. Волощук Ю. Портрет людини в обрамленні війни (на матеріалі великої воєнної прози Івана Багряного та Олеся Гончара) / Ю. Волощук // Література. Фольклор. Проблеми поетики: зб. наук. пр. - 2008. - Вип. 32. - Ч. 2. - С. 300314

2. Галич К. Антивоєнний роман Ремарка і Гончара: проблеми типології: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук: спец. 10.01.05 «Порівняльне літературознавство» / К. Галич. - Тернопіль, 2009. - 22 с.

3. Гончар О. Людина і зброя / О. Гончар // Твори в п'яти томах. Т. 4. - К. : Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1966. - 470 с.

4. Гончар О. Прапороносці / О. Гончар. - К. : Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1981. - 471 с.

5. Гончар О. Циклон. Тронка. Собор / О.Гончар. - К. : «Радянська школа», 1990. - 592 с.

6. Гридін С. Сапери / С. Гридін. - К. : ВЦ «Академія», 2017. - 192 с.

7. Гуменний М. Західний антивоєнний роман і проза О.Гончара: компаративний аспект: монографія / М. Гуменний. - К. : Євшан-зілля, 2013. - 376 с.

8. Гундорова Т. Кітч і література. Травестії / Т. Гундорова. - К. : Факт, 2008. - 284 с.

9. Ковалів Ю. Спроба верифікації роману «Прапороносці» Олеся Гончара / Ю. Ковалів // Літературознавчі студії. - 2008. - Вип. 22. - С. 73-80.

10. Кошелівець І. Можна одверто? / І. Кошелівець // Сучасність. - 1997. - № 10. - С. 112-121.

11. Мартин Брест. Пехота / Мартин Брест. - К.: ДИПА, 2017. - 384 с.

12. Осадча Ю. Его-белетристика як жанр: питання поетики (на матеріалі японської та української прози): дис. ... канд. філол. наук: 10.01.06 / Осадча Юлія Володимирівна. - К., 2006. - 220 с.

13. Осадча Ю. Японська еґо-проза ватакуші-шьосенцу: теорія, ґенеза, сучасний контекст / Юлія Осадча. - К. : Наукова думка. 2013. - 303 с.

14. Радько Г. Олесь Г ончар і його творчість на тлі 60 -х років ХХ століття / Г. Радько // Таїни художнього тексту (до проблеми поетики тексту): зб. наук. праць. - Д. : Пороги, 2013. - Вип. 16. - С. 52-57.

15. Улюра Г. Як ти підеш на війну? (Рецензія на книжку Сергія Гридіна «Сапери») [Електронний ресурс] / Г. Улюра // ЛітАкцент. - 2017. - 13 листопада. - Режим доступу: http://Htakcent.com/2017/10/13/yak-ti-pidesh-na- viynu-retsenziya-na-kmzhku-sergiya-gridma-saperi/

16. Чабала К. Вовче / К. Чабала. - К.: ДИПА, 2017. - 176 с.

17. Шерех Ю. Здобутки і втрати української літератури. З приводу роману Олеся Гончара «Таврія» / Ю. Шерех // Критика. - 2002. - Число 5 (55). -С.168-179.

18. Шрамко Р. Людина і зброя: сторінками літопису ХХ століття (на матеріалі романів «Людина і зброя» Олеся Гончара та «Прощавай, зброє!» Ернеста Хемінгуея) / Р. Шрамко // Рідний край. - 2008. - № 2(19). - С. 68-71.

Размещено на Allbest.ru