"Життя та дивовижні пригоди козака Миколи на безлюдному острові" Вал. Злотопольця та І. Федіва як національний інваріант робінзонади

Kulakevych L.M., "The Life and Strange Surprizing Adventures of Cossack Mykhola, Who Lived all Alone in an Un-inhabited Island" by V.

Zlotopoletz and I. Fediv as a National Invariant of Robinsonade In 1920s - 1930s Ukrainian culture acted in pan-european context, so its literary fund was enriched by new plots, images, characters, subjects and motives. The adventure story by I. Fediv and V. Zlotopoletz "The Life and Strange Surprizing Adventures of Cossack Mykhola, Who Lived all Alone in an Uninhabited Island" is the first Robinsonade genre representative in Ukrainian literature. The article deals with analysis and art interpretation of national peculiarities in popular Robinsonade genre in Ukrainian literature.

The subject matter of the research is analysis of central character. Modeling the character of Mykola Nalywaykho authors made use of the tale of chivalry poetic style. In his actions Ukrainian Robinson governs by Cossack ethics and Christian morality. There is a specific distinction from English and German Robinsons. They are just adventures who aimed consciously at extraordinary adventures and get-rich-quick scheme. It is also important to know that the central character's traveling is a matter of principal, because movement enables to demonstrate all his marked characteristics/ He is a warrior, craftsman, grain- grower and founding father (state founder).

In the story was used the motives that are inherent in adventure literature to intrigue the readers such as an escape from captivity, fighting with unknown beast, eating exotic plants, defense against cannibal tribe, finding the treasures on the sunken ship. There is also an educational function.

There is no one portrait features of the central character in the story. But the authors skillfully brought the readers to believe that Mykola Nalywaykho is a person of physical perfectness. It is possible that authors avoid defining concretely the look of the central character meaningly. Perhaps they wanted every reader to imagine what it is like to be in Ukrainian Robinson's place.

In male space of adventure story by І. Fediv and V. Zlotopoletz fondly- erotic element - the integral part of the adventure stories and tales of chivalry - is entirely absent. A woman as another gender is present as mother or sister. Ukraine - that is the Fair Lady to Mykola Nalywaykho. But it is expressed indirectly.

In the adventure story were opened such problems as a lack of Ukrainian polity, a banefulness of multinational marriage for Ukrainian nation, a place of Ukraine among other counties. When a person is conscious of self as a part of nation it is affect his acts and attitude - this is the mane conclusion of the story that authors led to.

The main character was delineated influenced by Ukrainian national poetics. He is idealized; his acts are hyperbolized as in any epic poem. But all his actions don't break away from reality, they caused by practical and important reasons such as national liberation and faith protection.

Key words: adventure genre, Robinsonade, travelling, adventures, interpretation, tale of chivalry.

У 20--30-і роки ХХ ст., коли українська культура функціонувала в загальноєвропейському контексті, фонд вітчизняної літератури поповнився новими сюжетами й образами, темами, мотивами. З іншого боку українська література цього періоду не втрачала зв'язку з гуманістичними традиціями літератури ХІХ ст., розвиваючись у руслі двох тенденцій. Одна з них передбачала опору на загальнодемократичні цінності, формування людської гідності, честі, внутрішньої свободи особистості. Інша втілювала прагнення до виховання національної свідомості, любові до рідної землі та мови, до свого народу, гордості за його героїчне минуле. Обидві проблемно -тематичні домінанти знайшли своє втілення в пригодницькій повісті Вал. Злотопольця та І. Федіва "Життя та дивовижні пригоди козака Миколи на безлюдному острові", яка є першим репрезентантом жанру робінзонади в українській літературі.

Поняття "робінзонада" має тривалу історію наукового побутування. Воно досить поширене в мистецтві, тому цілком закономірно, що його зміст, як і багатьох інших понять, час від часу уточнюється й видозмінюється - це і жанр, і піджанр, і структура, і мотив. Так, сучасний літературознавець Ю. Попов тлумачить парадигму робінзонада з позицій міфоаналізу як "традиційну сюжетну структуру", в основі якої лежить ситуація ізоляції людини (групи людей) на острові [8, 484]. На його думку, робінзонада як літературна структура є "одним з найдавніших архетипів людського буття": "Мотив відокремленості людини (групи людей) від навколишнього світу наявний вже в бібл. переказах про Потоп та Іону, в ант. міфі про Філоктета та "Одіссеї" Гомера" [8, 484]. У широкому розумінні Ю. Попов детермінує робінзонаду як "різновид авантюрного роману" [8, 485]. Ю. Ковалів означує робінзонаду як "мотив існування ізольованої людини на острові" [7, 335], тобто розглядає як формально-змістовий компонент, що "мандрує" з одного твору в інший.

Найбільш поширеним є визначення робінзонади, запропоноване російським літературознавцем і мистецтвознавцем О. Анікстом, який розглядав її як "піджанр пригодницької літератури" про виживання одного або декількох героїв на незаселеному острові [1]. На наш погляд, саме це визначення робінзонади є найточнішим і дає змогу охопити всі мистецькі здобутки, у яких змальовано життя й пригоди "відособлених особистостей поза суспільством" (О. Анікст) [1] (не лише літератури, а й кіно, наприклад, "Залишитися в живих").

До наукового обігу термін "робінзонада" ввійшов завдяки німецькому письменнику епохи рококо Йоганну Готфриду Шнабелю, який уперше використав його в передмові до своєї філософської утопії "Острів Фельзенбург" ("Insel Felsenburg"), надрукованій у 1731 році. Утворений за аналогією до назв "Іліада", "Генріада", "Лузіада" термін виявився досить вдалим, адже давав можливість водночас наголосити на епічності твору та пригодницькій структурі останнього. Основою стало ім'я героя однойменного роману Д. Дефо "Робінзон Крузо"Повна назва роману: "Життя, незвичайні й дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, що прожив 28 років у повній самотності на незаселеному острові біля берегів Америки поблизу устя річки Ориноко, куди він потрапив унаслідок затонення корабля, під час якого весь екіпаж корабля, окрім нього, загинув, з викладом його несподіваного звільнення піратами; написані ним самим". (1719). Проте тема виживання людини на незаселеному острові не була художньою знахідкою Д. Дефо. Самотнє життя людини на дикому острові змалював ще у XII ст. араб Ібн Туфайль. Ще раніше про подорож на Місяць і життя людей серед неземних істот написав Лукіан Самосатський (120-180 рр. н. е.) у своїх фантастичних романах "Ікароменіпп або Захмарний політ" і "Правдива історія". Певною мірою сюди можна приєднати й останній твір У. Шекспіра, - його трагікомедію "Буря" (1610-1611 рр.).

Надзвичайна популярність роману Д. Дефо спричинила неймовірну кількість наслідувань і стала поштовхом до появи особливого типу оповіді про мандрівників, які опиняються наодинці з природними стихіями й змушені виживати без цивілізаційних вигод, що й дало підстави виокремити новий жанр авантюрно-пригодницької літератури - робінзонаду ("Подорожі і пригоди Вільяма Бінгфільда", "Життя і пригоди Джона

Даніеля" і "Морська подорож Петра Вількінса" Р. Пултока; роман "Дивна доля деяких мореплавців, особливо Альберта Юлія", перероблений і перевиданий Тіком та Еленшлегером; "Таємничий острів" Ж. Верна; "Новий Робінзон" І. Кампе; "Мауглі" Р. Кіплинга, "Тарзан" Е. Берроуза; "Олена-Робінзон" Гранстрема; "Кораловий острів" Р. Баллантайна; "Острів доктора Моро" Г. Веллза; "Володар мух" В. Голдинга; "Острів напередодні" У. Еко та ін.).

Популярність робінзонівського сюжету у світовій літературі Ю. Попов пояснює неабиякою його пластичністю, що дозволяє порушити у творах низку екзистенційних проблем: "безперервна боротьба людини з природою, її приборкання та водночас єднання з нею", "відчуття власної самоцінності та власних можливостей людини, радість натхненної творчої праці", й основне - "спроба створення кращого світу, ніж той, що був примусово чи навмисно покинутий, утопічна мрія про соціальний устрій, де немає місця гнобленню, вадам та злиденності" [8, 485].

В українській літературі робінзонівську тему започатковано з тривалим запізненням, аж на початку ХХ ст., маючи майже двісті років свого побутування в Європі. Певною мірою це можна пояснити тим, що в українських реаліях складно було змоделювати схожу ситуацію (відсутність виходу до світового океану, відсутність далеких екзотичних колоній, до яких можна було б помандрувати в буденних справах, осілість як ментальна риса). Уперше жанр української робінзонади було репрезентовано пригодницькою повістю Вал. ЗлотопольцяВал. Злотополець (1891 (?) - ?) - невідомий український письменник, один із засновників видавничого товариства "Вернигора" в 1916 році, учасник битви під Крутами. Доля письменника невідома. Невідоме навіть повне ім'я письменника (Валерій? Валентин?), а прізвище Злотополець, очевидно, є псевдонімом, утвореним від назви містечка Златопіль. Місцем народження вважається Наддніпрянщина. Відомо також, що він навчався в київській гімназії.

(Петро Чорноморський) (1895-1962) - український громадський діяч, видавець родом із Коломиї. Активний учасник боротьби УНР з більшовицькими і білогвардійськими військами за державну незалежність України. Змушений був емігрувати. та І. Федіва "Життя та дивовижні пригоди козака Миколи на безлюдному острові", виданою в 1946 році в Аусбургу. Офіційних даних про те, коли саме було написано повість, немає. Та, як вважає М. Слабошпицький, українська варіація класичного сюжету була ними створена у 20-х роках, коли Україна переживала складні часи й потребувала своїх героїв, "які свідчили б про силу, розум, волю, наполегливість і винахідливість української нації" [10, 220]. У своїй

післямові до пригодницької повісті він стверджує, що остання народилася як реакція на німецький фейк роману Д. Дефо - "Новий Робінзон" Й.Г. Кампе (саме цей твір видавництво "Вернигора" доручило перекласти Петру Чорноморському - Ігорю Федіву). За версією М. Слабошпицького, патріотично налаштований І. Федів, перекладаючи твір, паралельно створює власний, такий, що буде корисний саме українському читачеві. Згодом до нього приєднується і Вал. Злотополець, один з учасників славнозвісної й трагічної битви під Кругами. У своїх припущеннях щодо часу написання повісті автор післямови спирається на спогади самого І. Федіва: "Та поволі в уяві почав зароджуватися новий - український робінзон. Робінзон, що міг захопити українських юнаків. Юнаків пробудженої української нації. І я, настільки зумів зробити це юнацьким, маловправним ще пером, старався влити в героя повісті українську душу, щоб вона своєю криштальною чистотою і теплотою та лицарською шляхетністю промовляла до душі наших юнаків, ушляхетнювала і виховувала в любові до Бога, до Батьківщини, свого народу й кожної людини, гідної нашої пошани й любові" (підкреслення наше - Л. К.) [цит. за: 10, 220]. Отож, хоч твір і виходить уперше у світ у 50-х ХХ ст., за часом створення він, імовірно, належить до 20-30-х рр., бо навряд чи І. Федів, уже маючи науковий ступінь доктора філософії, заснувавши в еміграції Український видавничий інститут [4, 196], створивши повість у 40-50-х рр., хай і іронічно, міг схарактеризувати її як результат "юнацького, маловправного пера".

Повість "Життя та дивовижні пригоди козака Миколи на безлюдному острові" невелика за обсягом, має відносно просту композицію, містить усього одну сюжетну лінію з повільним у хронологічному порядку розвитком дії, не переобтяжену сюжетними лініями другорядних персонажів. Для твору характерна неісторичність походження персонажа. Письменники не акцентують увагу на конкретних історичних фактах - битвах, походах, не конкретизують час і місце, картини походів і битв розмиваються. Історичний фактаж приховано на маргінесі, він стає наче непотрібним, бо на перший план виведено людину.

Безперечно, автори повісті мали дві мети. Перша - це прославити мужність воїнів, які гинули на полі бою за рідну землю. Інша - презентувати ідею: коли йдеться про долю рідного краю, потрібно забути про власну славу, почесті, образу і зарозумілість заради спільної мети - захисту рідної землі від нашестя ворога.

Назва твору є описовою. З одного боку, це може бути даниною претекстам Д. Дефо і Й.Г. Кампе, а з іншого - зручним способом уникнути надмірної уваги цензури й водночас таким собі маркетинговим прийомом, аби привернути увагу максимальної кількості читачів, захопивши їх екзотичністю сюжету. Так, для зацікавлення читача в повісті використано мотиви, властиві пригодницькій літературі, - утеча з полону, боротьба з невідомим звіром, поїдання екзотичних рослин (картоплі, кукурудзи, цитрусових), оборона від племені людоїдів, знаходження скарбів на затонулому кораблі; представлена й освітня функція (читач дізнається, що картопля та кукурудза (пшінка), які українці традиційно сприймають як автохтонні культури, насправді походять з Америки). У повісті природу зображено в дусі романтизму - вона прекрасна й величава, але водночас грізна своїми стихіями.

Спираючись на текст повісті, можна скласти повну картину життя XVII ст., намалювати маршрут руху героя. Описи поєднуються за принципом нанизування. Починаючи писати повість, автори, безперечно, були ґрунтовно ознайомлені з українською народною творчістю, українською історією, тому історичне тло, опис народного побуту не виглядають штучними, а є органічною складовою. Глави, у яких ідеться про соціально-економічний стан України, боротьбу з татарами, а потім і поляками, за своєю простотою та природністю нагадують твори народного епосу (думи, історичні пісні). Народнопоетичність оповіді досягається шляхом використання типових епітетів ("біле тіло козацьке", "думка за думкою гнались, як бистрі дніпрові хвилі", "буйний вітер", "заридав, як мала дитина", "сивий, як голуб, дідусь", "ясне, веселе сонечко", "зелені сади", "пишні палаци", "бусурманські окови", "сорочки обов'язково білі", "очі карі", "личко біле", "брови чорні", "мученицька смерть" [5, 8-29]).

Україну в повісті зображено як знівечений, знищений поляками край: "Всюди чув лиш одне: то тихе зітхання, то прокльони, то плач матерів, жінок і сестер. Там батька вбито, в того брата ляхи на палю посадили; там ціле село спалили й вирізали людей упень, там церкву жиди зачинили; цього, як коня ксьондз до таратайки запрягав; в оцьому селю орють людьми, неначе худобою. Немов саме велике пекло розкрилося в широкій, веселій колись Україні" [5, 7]. Загальний емоційно-психологічний стан населення підкреслено колористичними ознаками, серед яких домінують чорний колір і кров ("чорне гайвороння", "чорна прірва", "чорна ніч", "чорний мур", "чорна безодня", "чорне склепіння льоху", "калюжі крові", "закривавлені немовлята", "все облите кров'ю", діти і жінки - "живі трупи", "купи трупів" [5, 8-24]), що зумовлюють трагічний пафос оповіді.

У повісті немає деталей, що презентували б зовнішній вигляд головного героя, натомість в авторській характеристиці Микола Наливайко постає як фізично довершений чоловік. Очевидно, автори свідомо уникають конкретизації зовнішності героя, аби реалізувати свій задум - утілити в його образі українського робінзона. Моделюючи образ Миколи Наливайка, автори повісті спираються на поетику рицарського роману: герой - ходячий кодекс лицарських чеснот. Наділяючи Наливайка позитивними рисами, письменники роблять акцент на його внутрішніх якостях - освічений, енергійний, мужній, хоробрий, стійкий, винахідливий, відданий Батьківщині. Герой - уособлення гордої, сильної духом, національно свідомої особистості, готової пожертвувати своїм життям заради високої мети. Як і середньовічні рицарі, він захищає слабких і знедолених в Україні, обороняючи її від внутрішніх і зовнішніх ворогів, визволяє поневолених українців із татарського полону. У своїх діях герой керується козацькою етикою і християнською мораллю, що було обов'язковим для справжнього лицаря: не полишає в біді товаришів, мужньо й гідно переносить неволю, не намагається привласнити гроші з потонулого корабля, ставиться до врятованого туземця з повагою та розумінням, не перетворює його на раба.

Такими рисами український робінзон виграшно відрізняється від своїх англійського і німецького прототипів - англійського та німецького.

Робінзон Д. Дефо є типовим авантюристом, який свідомо прагне пригод і швидкого збагачення. Він холоднокровно продає в рабство відданого йому хлопчика Ксурі, залишає напризволяще в горах пораненого провідника. З одного боку він як доброчесний християнин не розлучається на острові з Біблією, та з іншого, як тільки з'являється можливість, стає експлуататором: першого ж туземця, що приєднується до нього на острові, він робить своїм рабом. Будучи сам, м'яко кажучи, не зовсім порядною людиною, герой не плекає ілюзій щодо порядності інших, тому ночами ретельно зачиняє двері від відданого йому П'ятниці.

У повісті Вал. Злотопольця та І. Федіва Микола Наливайко - не самотня, відірвана від суспільства людина. Його образ - це мікрокосм, у якому сфокусовано макрокосм українського народу. Він здатний відтворити його в іншому світі. Подорожування героя є принциповим моментом, адже переміщення в просторі дає змогу продемонструвати всі його якості: він і воїн, і ремісник, і хлібороб, і державотворець. Перебуваючи на острові, герой облаштовує власний побут відповідно до українських традицій - одомашнює лам, розводить городину, садовину, налагоджує гончарну справу, ковальство. На відміну від Робінзона Д. Дефо, який був забезпечений майже всім необхідним, навіть подушками, Миколі Наливайку не вдається запастися речами й інструментами з уламків корабля; йому доводиться робити все самому. Аби вижити на острові, Микола бореться з різноманітними перешкодами, виявляє себе винахідливою людиною, здатною не лише воювати, але й влаштувати собі матеріальний добробут власним розумом і руками, здатною прожити власною працею.

Як зазначає Ю. Карпенко, "письменник підбирає або конструює не тільки особисті імена, а й усі компоненти ономастичного простору твору. Ім'я в художньому творі може сказати більше, ніж задумав письменник" [6, 36]. Антропоцентричні заголовки були дуже поширені в епоху Романтизму, бо давали можливість акцентувати на основному об'єкті зображення - людині. В імені героя автори компонують два знакових для України імені - Микола Наливайко. Ім'я Микола було досить поширеним в Україні, бо українці вірили, якщо дитину назвати на честь святого, то останній буде її захищати. А Микола Чудотворець (Угодник) був найбільш шанованим серед українців, адже саме його вважають заступником людей від усіх нещасть, допомагає людині не втрачати сили духу [2, 375]. Про беззаперечну авторитетність святого Миколая серед українців зауважено, хоч і іронічно, у славетній повісті О. Довженка "Зачарована Десна": "Не вдаючись глибоко в історичний аналіз деяких культурних пережитків, слід сказати, що у нас на Вкраїні прості люди в бога не дуже вірили. Персонально вірили більш у матір божу і святих - Миколая-угодника, Петра, Іллю, Пантелеймона. Вірили також в нечисту силу. Самого ж бога не те щоб не визнавали, а просто з делікатності не наважувались утруждати безпосередньо. Прості люди хорошого виховання, до яких належала і наша сім 'я, повсякденні свої інтереси вважали по скромності не достойними божественного втручання. Тому з молитвами звертались до дрібніших інстанцій, до того ж Миколая, Петра та інших" [3, 14].

Про родовий зв'язок Миколи із Северином Наливайком зауважено у вступі повісті: "Дядька твого Северина спекли ляхи в мідному бику" [5, 11]. Северин Наливайко - український військовий діяч, козацький отаман, гетьман Війська Запорозького, керівник антишляхетського повстання 15941596 рр. у Речі Посполитій. Отже, герой пригодницької повісті Вал. Злотопольця та І. Федіва як ідеальний середньовічний рицар має аристократичне походження, є аристократом по духу, що зумовлює його освіченість, моральність, релігійність, шляхетність, самовідданість, мужність. Окрім військової доблесті, героя наділено й іншими достоїнствами: він уміє поводитися у світському товаристві, підтримувати бесіду, вишуканий у спілкуванні, особливо з дамами. Навіть на безлюдному острові він стежить за своїм зовнішнім виглядом, аби в суботу сорочка була білою (випраною). Аристократизм Миколи як іманентну, а не набуту внутрішню сутність відзначає і його танджерський господар: "Ввічливий та стриманий, він (Микола - Л. К.) ніколи не виявляв невільницького пригноблення. Навпаки, почуття самопожертви було для бранця джерелом самоповаги, що незримим ореолом оповивала його постать. У рухах і поведінці він видавався здетронізованим королем" (підкреслення наше - Л. К.) [5, 41]. У повісті відтворено духовну місію справжнього аристократа: не розкошувати за рахунок праці інших, а працювати разом з ними, долучати їх до культури.

Проте, якщо герої середньовічних рицарських романів, європейських пригодницьких романів були байдужі до свого національного минулого, до долі власного народу, здійснювали зазвичай свої подвиги на честь своєї дами, аби захистити свою честь чи честь свого роду або й просто заради особистої слави, то герой Вал. Злотопольця та І. Федіва всю свою енергію спрямовує на захист українського народу й становлення України як європейської держави, що зближує його з героями українського героїчного епосу. Кожен середньовічний рицар повинен був обрати собі благородну даму, звеличувати її, вершити ратні подвиги на її честь, брати участь у турнірах. У чоловічому просторі повісті Вал. Злотопольця та І. Федіва повністю відсутній любовно-еротичний елемент, що був невід'ємною складовою рицарських і пригодницьких романів, жінка як інша стать присутня лише як мати або сестра. Для Миколи Наливайка Прекрасною Дамою є Україна. Те, що Україна заміняє йому реальну жінку, виражено опосередковано. Поруч із народнопоетичними звертаннями ("Україно-нене! Невже ж я тебе побачу?" [5, 131]), у повісті використано епітети, означення, що зазвичай вживаються стосовно коханої жінки, які в повісті адресовано устами героя Україні: думав про "таку далеку й солодку Вкраїну" [5, 79]; оповідав про "любу Вкраїну, про її пишну красу" [5, 132]; "його любовна туга горіла тепер рівним вогнем, немов лампада нерукотворна перед образом розп'ятої Матері-Вкраїни" (підкреслення наше - Л. К.) [5, 162]. Саме їй Микола відданий і душею, і тілом, тому навіть у моменти глибокої депресії та зневіри відкидає самогубство, адже його життя належить не йому, а Україні. Вважаємо, що на інтерпретації Миколи Наливайка в художньому творі українських авторів певною мірою позначилася специфіка поетики революційної романтики, згідно з якою у час, коли всі мали будувати державу, любов та сімейне життя відходили на другий план.

У роздумах про причини відсутності української держави герой української робінзонади доходить висновку: усе через те, що "за жінок брали чужинок із ворожого народу" [5, 130]. Шлюб із чужинкою Микола Наливайко розглядає як зраду Вітчизні, тому без вагань відкидає пропозицію багатої мусульманки одружитися з нею. Така інтерпретація вчинку героя в художній його реалізації має історичну й духовну основу. З погляду національної самосвідомості, дитині, народженій у міжнаціональному шлюбі, рано чи пізно доведеться обирати якусь одну націю. І досвід багатьох віків свідчить, що зазвичай цей вибір відбувається на користь національності з більш високим соціальним, культурним чи етнічним статусом. Підтвердженням цьому є трагічний досвід української історії, найяскравіше презентований долею аристократичного роду Вишневецьких, чоловіки якого традиційно одружувалися з іноземками: Дмитро Байда Вишневецький був одним з організаторів козацтва й засновників Запорозької Січі, а Єремія Вишневецький - придушувачем козацько-селянського повстання. Українська нація без власної державності, у стані упослідженості завжди програвала російському батьку чи польській матері. Проблему згубності для українського народу міжнаціональних шлюбів ще раніше осмислював у своїй творчості Т. Шевченко. За його поетичною версією, Іван Гонта (поема "Гайдамаки") вбиває власних синів через те, що їх матір'ю була полька- католичка, хоч багато хто з істориків стверджує, що такого насправді не було. Очевидно, Т. Шевченко свідомо моделює таку ситуацію: йому важливо донести до читача думку про те, що сини Гонти не підтримають батька в боротьбі за українську державність, адже почуватимуться частиною іншої, ворожої нації й захищатимуть іншу релігію.

З розвитком мотиву подорожі (хоч і проти власної волі героя) в повісті Вал. Злотопольця та І. Федіва пов'язано реалізацію проблеми місця України серед інших держав світу. Зображуючи поневіряння світами Миколи Наливайка в неволі, автори акцентують на тому, що герой з болем усвідомлює: ніхто не знає про Україну як державу. І хоч у Західній Європі, Північній Африці знають про козаків, але ідентифікують їх не як українську націю, а як військове об'єднання, що гідно стримує навали татарських орд. І лише завдяки політичним і військовим здобуткам Богдана Хмельницького Україна змогла заявити про себе як серйозного гравця на світовій політичній арені.

Вал. Злотополець та І. Федів, розгортаючи сюжетну лінію Миколи, послідовно підводять до думки про те, що усвідомлення людиною себе як частини великого цілого - народу впливає на її життєву позицію і вчинки: "Відтоді, як він (Микола - Л. К.) довідався, що Вкраїна стала самостійною державою, світогляд запорожця цілком змінився" [5, 166]. Якщо спочатку Микола поводився як людина, змушена задля виживання співіснувати з туземцем, то, прочитавши в англійських газетах статті про події на Україні, він вже позиціонує себе як громадянин держави: оголошує свій острів українською колонією, вивішує жовто-блакитний прапор і навіть створює Урочисту обітницю колоністів о. Нової України, що за своїми засадами є хоч і примітивною, та все ж конституцією (визначено державну мову, вихідні дні, кару за сепаратизм і зраду тощо). У повісті запропоновано і шлях вирішення проблеми неоднорідності населення України. Микола Наливайко знає декілька мов, що дає йому змогу порозумітися з різними людьми, однак усі, хто опиняється на острові (тубільці, іспанці), поступово вивчають українську мову як таку, що дає можливість спілкуватися з господарем острова, отримувати від нього нові знання про світ, речі побуту та їх використання.

Вал. Злотополець та І. Федів, перебуваючи у вирі політичних і суспільних зрушень в Україні (проголошення автономії України (10 червня 1917 р.), утворення Української Народної Республіки на чолі із Центральною Радою (9 (22) січня - 29 квітня 1918 р.), потім - Української Держави у формі Гетьманату П. Скоропадського, державний військовий переворот (путч) на чолі з Директорією (14 грудня 1918 р. - 14 листопада 1920 р.)), напевне, усвідомлювали, що класичний сюжет про пригоди героя в екзотичних місцях буде яскравою приманкою для читачів і дасть можливість якщо не виховати національно свідомих громадян, то принаймні привернути їхню увагу до екзистенційних проблем буття українського народу. І хоч автори обирають історичним тлом добу Хмельниччини (XVII ст.), проблеми, порушені в повісті, не лише не втратили своєї актуальності, а навпаки, ще більше загострилися на початку ХХ ст. - невиписаність власної історії, неусвідомлення власної національності, а звідси - роз'єднаність і відсутність державності. Адже вже не секрет, крах української державності у 20-х рр. ХХ ст. значною мірою був наслідком національної неусвідомленості українців, їхньої незгуртованості.

Очевидно, письменники не випадково обирають хронотопічний вимір зображених подій: період Хмельниччини, коли Україна здобула незалежність, але, уклавши союз із Росією, вона поступово перетворилася на колонію. У творі явно відчувається схожість ситуації середини XVII і початку XX ст., коли Україна знову постала перед вибором. Автори повісті, зображуючи події минулого, утверджують тезу, якщо українці зроблять вибір на користь Росії, то Україна не буде вільною, і на доказ цього згадано Берестейську угоду. Заперечуючи можливий союз із Радянською Росією, Вал. Злотополець та І. Федів спираються на глибинний історичний досвід. У повісті російський народ постає як дика сила, некультурний натовп, де навіть сам цар неписьменний, а його урядовці і міністри - грабіжники, бо за все вимагають хабара. Аби зберегти об'єктивність такої негативної характеристики московитів автори повісті передоручають оповідь про неї представникам інших народів: "Англієць багато оповідав Миколі про нового спільника України: про нечувану московську неохайність, нечемність, брудну розпусну лайку та повнісінькі хати тарганів. Сумлінного європейця вразили також і вдача тамтешнього народу: москвин, не вагаючись, дає безліч обіцянок, але, як справжній дикун, ніколи не додержує слова" [5, 195].

Порівняно з романом Д. Дефо, де герой, опинившись нарешті дома, щасливо доживає до старості, у повісті Вал. Злотопольця та І. Федіва фінал щасливо / нещасливий: гідно витримавши тяжкі випробування, Микола Наливайко повертається в Україну, де вже не застає батька й матір живими. Він приєднується до війська Б. Хмельницького і гине в розквіті сил у битві під Конотопом. Але помирає він щасливим, з усмішкою на вустах. Такий кінець повісті зумовлено свідомими авторськими настановами, прагненням створити національно-патріотичний твір і донести до читача думку про те, що "перемог без жертв не буває" [10, 222]. Образ Миколи Наливайка, як і образи класичних пригодницьких героїв, є романтичним, однак український романтичний герой відрізняється від героїв зарубіжних творів. Цілком слушною видається думка Т. Бовсунівської про те, що український романтичний герой, на відміну від західноєвропейського - байронівського типу, "не вирішує проблеми добра і зла на космополітичному рівні, а лише у площині національного життя" [9, 9].

Найбільша цінність твору українських авторів полягає в розкритті ідеї патріотизму, в ідеалізації козацтва як борців за віру й честь, "народності героїв". Образ Миколи Наливайка постає уособленням лицаря-носія української національної ідеї та героїчного духу народу, його могутніх сил, вільнолюбного характеру людини, сповненої патріотизму і почуття воїнської честі. У його зображенні актуалізовано риси української народної поетики: герой явно ідеалізований, його вчинки, як і в будь-якій героїчній поемі, гіперболізовано, але при цьому герой не відірваний від дійсності, його життєво важлива мета - звільнення України і захист християнської релігії.

Список використаних джерел

1. Аникст А. Робинзонада / А. Аникст // Литературная энциклопедия: В 11 т. - М. : ОГИЗ РСФСР, Гос. ин-т., Сов. энцикл., 1935. - Т. 9. - Стб. 718-723.

2. Войтович В. Українська міфологія / В. Войтович. - К. : Либідь, 2002. - 664 с.

3. Довженко О. Зачарована Десна / О. Довженко. - Х. : Фоліо, 2011. - 604 с.

4. Життєпис д-ра Ігора Федіва, редактора перевидання книги історії УСС-ів 1955 р. // Українські Січові Стрільці [Електронний ресурс]. - С. 193-- 197. - Режим доступу: http://halychyna.ca/USSTOC/USSTOC.htm

5. Злотополець Вал. Життя та дивовижні пригоди козака Миколи на безлюдному острові: пригодницька повість / Вал. Злотополець, І. Федів; [за ред. М. Славинського, худ. В. Харченко]. - К. : Ярославів Вал, 2007. - 224 с.

6. Карпенко Ю. Имя собственное в художественной литературе / Ю. Карпенко // Филологические науки. - 1986. - № 4. - С. 34--40.

7. Літературознавча енциклопедія: У 2 т. / Ю. Ковалів. - К. :

Академія, 2007. - Т. 2. - 624 с.

8. Попов Ю. Робінзонада / Ю. Попов // Лексикон загального та порівняльного літературознавства / [керівник проекту А. Волков]. - Чернівці : Золоті литаври, 2001. - С . 484--486.

9. Світло українського романтизму: інтерв'ю з доктором філологічних наук, професором Т.В. Бовсунівською // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. - 2002. - №2. - С. 8--9.

10. Слабошпицький М. Одіссея Миколи Наливайка / М. Слапошпицький // Злотополець Вал. Життя та дивовижні пригоди козака Миколи на безлюдному острові: пригодницька повість / Вал. Злотополець, І. Федів; [за ред. М. Славинського, худ. В. Харченко].

Размещено на Allbest.ru