Концепція світу в поезії Василя Симоненка

Размещено на http://www.allbest.ru/

Концепція світу в поезії Василя Симоненка

Н.І. Заверталюк (м. Дніпро)

У статті розглянуто індивідуальність концепції світу в поезії В. Симоненка, його основні універсалії, передусім центробіжні - Земля, Україна, специфіка їх художнього оприявлення в ракурсі естетики прекрасного та драматично-трагічного; визначено своєрідність художньої реалізації моделі світу на рівні емоційних рефлексій ліричного «Я» (інтимізація вираження національного начала в характеристиці світу Землі та України, опозиційність домінант художнього світосприйняття і світовідчуття автора).

Ключові слова: концепція світу, шістдесятництво, Земля, Україна, емоція, рефлексія, ліричне «Я», опозиція, алегорія, метафора.

В статье рассматривается индивидуальность концепции мира в поэзии В. Симоненко, основные его универсалии - Земля, Украина, своеобразие их художественного изображения в ракурсе эстетики прекрасного и драматически-трагического; определяется специфика художественной реализации поэтом модели мира на уровне эмоциональных рефлексий лирического «Я» (интимизация выражения национального начала, в характеристике мира Земли и Украины, оппозиционность доминант мировосприятия и мироощущения автора).

Ключевые слова: концепция мира, шестидесятничество, Земля, Украина, эмоция, рефлексия, лирическое «Я», оппозиция, аллегория, метафора.

2014-2016 роки позначені знаменними подіями в літературному (і не лише в літературному) житті нашої країни: 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка і 160-річчя від дня народження Івана Франка та 100-річчя від його смерті. У їхньому світлі по-новому сприймаються й постаті наступників, ними натхненними на відродження національного духу української літератури після чергового (повоєнного) його винищення сталіністами - шістдесятників ХХ століття, ювілеї яких теж припали на визначені вище роки. 2014 р. - 85-річчя від народження «двигуна руху шістдесятництва» (Б. Горинь), ідеолога дисидентства Івана Світличного, поета й літературознавця, 2015 р. - 85-ліття однієї з перших представниць «Руху опору у ХХ столітті в умовах одного із найжорстокіших тоталітарних режимів» [1, 146] - Ліни Костенко; 80-річчя від дня народження Василя Симоненка, залюбленого в Кобзареву поезію, рядки якої спалахували перед ним «як блискавиці», у них відкривалися для нього «Любов і ласка, ненависть і гнів» («Шум полів (Над Кобзарем)») [7, 19].

В. Захарченко, процитувавши у своїй статті «Поет з горніх вершин» рядки з вірша В. Симоненка «47 рік», де йдеться про безправ'я селянина- колгоспника в СРСР, його нужденне життя в повоєнний період (« “жолуді ” замість хліба і “шкапи” / Худі, немов колгоспні трудодні»; «Обличчя матерів налякані, / тривожні»)10, слушно назвав поета «сином Шевченка!» Саме так - із знаком оклику [2, 3].

2016 р. - 80-річчя від дня народження Миколи Вінграновського й Івана Драча, який увінчав своє входження в літературу поемою-симфонією «Смерть Шевченка», у його поетичній галереї портретів і велетень Слова І. Франко. Творчість цих ювілярів-шістдесятників поєднує «Дух, що тіло рве до бою», той національний дух українця, у фокусі якого в їхній поезії утверджується власне «Я» Поета, душа якого тяжіє до волі, до протесту проти її гноблення і неволі народу. Поєднує всіх згаданих ювілярів почуття любові до рідної землі - України. У цьому контексті в їхній творчості презентовано насамперед концепцію світу, що засвідчено й поезією Василя Симоненка. На питанні самобутності світовідчуття її автора, його поетичного вираження неодноразово акцентували свою увагу літературознавці як вітчизняні (від С. Крижанівського, Л. Новиченка до сучасних - Л. Тарнашинської, І. Дзюби та ін.), так і ті, хто вимушено опинився в еміграції (І. Кошелівець, Б. Кравців, І. Шанковький та ін.). Але ж поезія В. Симоненка за своєю внутрішньою нестандартністю (при, на перший погляд, традиційності форми художньої реалізації світу) таїть у собі глибокозмістовні асоціації, що й сьогодні потребують розгадки, а, отже, нового прочитання. І це стосується не лише заборонених чи спотворених свого часу цензурою поезій В. Симоненка. Це зумовило вибір теми статті - концепція світу - як центробіжної у творчості поета та мету її розгляду у фокусі авторського світосприйняття.

Образ світу в ліриці В. Симоненка певною мірою ідентичний його інтерпретації в поезії шістдесятників, зокрема за його скорельованістю на концепти Вічності і Часу, за їх концентрацією в системі тріади Земля - Сонце - Небо, за виокресленням його в просторі Всесвіту (макросвіт). Світ у поезії В. Симоненка «мільйонноокий», безмежний, йому немає «ні краю ні кінця» («Світ який - мереживо казкове!»). У його епіцентрі образ України, піднесений до рівня Землі, складової світу. До речі, В. Симоненко чи не найчастіше, порівняно з іншими шістдесятниками, іменує світ як Україна, безпосередньо повсякчас називаючи її державно -національне наймення. У художній презентації В. Симоненком універсалій Землі й України прикмети динамічності світу в ракурсі естетики як прекрасного, так і драматично-трагічного. Як прекрасне світ у його поезії постає в ореолі казки («Світ який, мереживо казкове!» [10, 92]; «Україно! Ти для мене диво!» [10, 124]; «Земля - мов казка, /Кращого сонця ніде нема» [10, 124] ). Якщо в ліриці І. Драча, зокрема першої його збірки «Соняшник» (1962 р.), у характеристиці моделі світу визначальними є знаки Сонця, то в інтерпретації світу В. Симоненком акцентовано землецентричність. Ключовим у його дискурсі є образ землі, означеної епітетом «рідна», її уособленням переважно є образ України, представлений природними та історико-культурологічними реаліями (Тарасова гора, Дніпро, степ, Син Перуна Олег-владика, меч Святослава й мудрість Ярослава тощо), при актуалізації в ньому материнського начала. У поезії В. Симоненка образ Землі-України витворюється насамперед на почуттєвому рівні емоційних рефлексій ліричного «Я», за яким, безумовно, «Я» автора. Звідси й та надзвичайна чуттєвість характеристичних означень світу Землі-України (ніжна, тепла, рідна, ріднесенька, Вкраїнонько), через які реалізується її персоніфікований тип - «мати». Характеристика останнього інтимізується словами звернення - синонімами «нене», «мамо», що інтонаційно поглиблюють вираз пізнання найдорожчого в житті дитини і матері - любові. Асоціативно в них закодовано особливості сільської українськості, зорієнтованої на ментальність народу, в основі якої як домінанти її внутрішнього світу - потяг до краси, любов до природи, що й зумовлює гармонію людини і природи, повага до старших, ретельність у праці, любов до Вітчизни. Органічним у цьому контексті в поезії В. Симоненка є звернення до світу дитинства як своєрідного мікросвіту - землі, «Де стоять в обновах білих, в чистому вбранні / Рідні хати, білі хати з хмелем при вікні» [10, 208], утвердження простору героя в системі еквівалентів землі (рідне поле, нива моя, батьківська («Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок»); «замріяні заквітчані сади» («Здається, світ не був таким ніколи»). концепція світ поезія симоненко

Осягаючи поезію В. Симоненка більше як через двадцять років, Б. Олійник відзначив нерозривність людини і космосу в ній та самобутність її художнього оприявлення: «Не відаю, свідомо чи несвідомо, але Василь Симоненко не кинувся в перегони в космічно-кібернетичній темі, а пішов у глиб, здавалось би, давно освоєних пластів. І поглянув на космос очима людини праці, від чого він, той космос, наблизився на відстань щодення...» [6, 95]. Підтвердженням такого наближення є актуалізація наведених вище концептів - нива, поле, сад і, додамо, «грудочка любимої землі», що стукотить у грудях ліричного «Я».

У вірші «Грудочка землі» опоетизація заглавного образу як чинника світу досягається завдяки розвитку мотиву пісні-настанови: «Поважати труд людський і піт. / Шанувати Вітчизну <... > / Бо вона на цілий світ» [11, 62]. Образи грудочки землі й пісні як символічні рецепції світу України визначають діапазон емоційних станів людини в її параметрах (світло душі, наснага, любов). У такій моделі єдності Землі та Людини в поезії В. Симоненка втілено діалектику «світу в мені», в епіцентрі якого хронотопічні означення психологічного зрізу духовності ліричного «я» («замріяні», «заквітчані сади», хвилі Дніпра). Через внутрішнє сприйняття світу на рівні серця і душі, коли «Я» зливається із ним, вбираючи в себе його радощі і болі, а означення «моя» («Україно моя», «моя земле») є знаком не володарювання над ним, а безмежної любові у форматі найінтимнішого почуття між людьми - кохання («Я закоханий палко, без міри...» [10, 38]) виражено почуття любові, тривоги.

Особистісність ліричного «Я» розпросторюється у світі України: «Я живу тобою і для тебе, / Вийшов з тебе, в тебе перейду, / Під твоїм високочолим небом / Гартував я душу молоду!» («Земле рідна! Мозок мій світліє.» [10, 123]). Його душа зливається зі сферою духовності України, зумовлюючи емоційний рівень світосприйняття: «Я твоїм ім 'ям радію! І сумую іменем твоїм / <...> Я твоїм ім'ям благословляю, / Проклинаю іменем твоїм / <...> з твоїм іменем вмираю / І в твоєму імені живу!» («Україні» [10, 98]). Повтор експресивної за тональністю фрази у вірші «Україні» з її інтимізованим центром - «Я» - надає тексту внутрішньої сили вираження світоглядної домінанти автора - людина як особистість, основного екзистенціоналу програми шістдесятників. Утверджуючи самоцінність «Я» людини, В. Симоненко вводить її в межі світу та всесвіту, окреслюючи не лище «світ у мені», а й «я у світі» та «Я - світ» як рівнозначне «ми - світ». У вірші «Я.» («Він дивився на мене тупо.»), що був опублікований у збірці «Поезії» (1966 р.) у циклі «Листи з дороги», В. Симоненко у вимірі останніх заперечує прорадянське тлумачення співвіднесення «ми» і «я» як підкорення другого першому: «У кожного Я є своє ім'я, / <...> Ми - не безліч всесвітів різних. / Ми - це народу одвічне лоно», в якому «мільйони “я”» [7, 183]. З таких рефлективних векторів дискурсу позиції «Я» - світ в поезії В. Симоненка й вибудовується парадигма Україна - мати в її міфологемному сенсі - Великої матері, Берегині роду й народу, що сакралізується у фокусі синівського почуття.

Відзначені аспекти моделювання світу в поезії В. Симоненка дають підстави для спростування погляду на поетику творчості В. Симоненка перших її поціновувачів як традиційної. З модерністичних позицій підходив В. Симоненко до зображення Землі-України в іпостасі жінки, концептуалізуючи ознаки тілесності. Так, у вірші «Чорні від страждання мої ночі» персоніфікований образ України (саме такий його зміст оприявнюється з розвитком алегоричного сюжету вірша) постає (скористаємося філософським трактуванням концепту Земля) у «дискурсі тілесності». У її характеристиці акцентовано деталі тіла (жіночого тіла), що на час написання цього твору було не надто популярним у нашій літературі («груди недоторкані», «соромливе лоно», «солодке грішне тіло» [10, 139]).

Тональність художньої реалізації таких відтінків образу Землі відбувається по висхідній до останньої строфи - пуанту, де й названо ключове слово - «мамо»:

Стегна твої, брови і рамена,

Шия і вогонь тендітних рук - Все в тобі прекрасне і священне,

Мамо моїх радощів і мук! [10, 132]

Тілесні деталі характеристики Вітчизни у вірші «Чорні від страждання мої ночі» підкреслюють її соціально-антропологічну сутність. Згадка історичних реалій минулого («Диких орд незлічені навали / Розтрощили пращури мої») асоціативно прочитується як акт, здійснений в ім'я майбутнього життя Вітчизни. Такий їх зміст уточнюється в розгорнутій констатації місії Вітчизни-матері: народжувати «завтрашнє життя». Разом з тим реалії знищення силами «диких орд» вмотивовують емоційний стан ліричного героя, означений психологічно насиченими метафоричними образами - заявлені в назві вірша («страждання ночей»), і його мук у фіналі твору у зв'язку із проголошеним викликом тим, хто «оскверняє помислом гидким» матір-Вітчизну.

У контексті наведеної вище характеристики Вітчизни у вірші «Чорні від страждання мої ночі» актуалізовано роль опозиції любов/ненависть, добро/зло у виокресленні протилежного формату світу - світу неволі, що багатогранно презентовано в поезії В. Симоненка. У системі історико- соціологічних його координат знаки-екзистенціонали війни, тюрми, тоталітарної влади, домінантами в характеристиці яких є маркери крові та крику («ріки крові», «крик землі», «шинкують кров'ю війни», «кривава межа» у серці тощо). За викривальним пафосом, прозорістю змісту символіко-метафоричних образів модельованого світу неволі поезії В. Симоненка наближені до творів Д. Павличка, зокрема його циклу «Жест Нерона», та майбутніх дисидентів.

У вірші «Світ який - мереживо казкове!» світ постає у двох вимірах: щасливої казки і жорстокої дійсності. Афективно-екзальтовані, оксиморонні образи переорієнтовують оповідь з рівня поетизації на її зниження до мовленнєвого дискурсу викриття. Несумісність непоєднуваних означень у характеристиці світу («Пристрасний, збурунений, німий! / Ніжний і ласкавий, і жорстокий» [10, 51] (підкреслення моє - Н.З.)), як і у вірші «О земле з переораним чолом» («Радосте безрадісна моя!» [10, 106]), структурує катарсисну позицію в розвитку мотиву антинародного світу України як світу страждання. Відкрита опозиційність зображеного ідеологічним канонам радянської політики, зрозуміло, була помічена цензурою. У посмертному виданні книги вибраного В. Симоненка («Поезії» 1966 р.) оксиморонний образ «радосте безрадісна моя» у вірші «О земле з переораним чолом» було замінено публіцистичним штампом у стилі радянської епохи: «Комуністичнарадосте моя!» [7, 66].

За спогадами С. Крижанівського, автора післямови до збірки «Тиша і грім» (1962 р.), схожі втручання в рукописи поета, а то й вилучення з них, не були рідкістю. Як це сталося і з віршем «Може, так і треба неодмінно...», якого, на його думку, і було вилучено із збірки ще до її друкування. У його спогадах зацитовано останню строфу вірша: «Вас як прапор підніма людина / В боротьбі за правду проти тьми. / Так, безсмертні, станьте на коліна / Перед нами, смертними людьми» [5, 158]. До речі, цей вірш було опубліковано в збірці «Поезії» (1966 р.) без першої строфи, що, очевидно, була ключовою й давала С. Крижанівському підстави визначати вірш у творчості В. Симоненка як програмовий. Перша строфа цього вірша збережена за одним із варіантів рукопису В. Симоненка у виданні «Берег чекань» - «Може, так і треба неодмінно, /Як робить давно вже звикли ми: / Падати слухняно на коліна / Перед геніальними людьми» [8, 152] - явно спрямовувала увагу на постаті вождів пролетаріату, на мотив ідолопоклонства їм. За її відсутності такий зміст затушовувався, переадресовувався на «геніїв» не політичної сфери. Порушувався й тематично-пафосний зв'язок з другою строфою, що стала першою («Вихвалять. І славити, й кричати, / Роздувати фіміамів дим - / Геніїв між нами небагато, / То чому б не поклонятись їм!» [7, 102]), останньої, ключової (щоправда, у дещо іншій редакції, порівняно з наведеною в спогадах С. Крижанівського) - «Вас, як прапор, підніма людина / В боротьбі за правду проти тьми. / Генії! Безсмертні! На коліна / Станьте перед смертними людьми!» [7, 103].

Стосовно наведеної вище заміни в тексті вірша «О земле з переораним чолом» у книзі «Поезії» на сьогодні маємо різні думки. У «Коментарі» в збірці «Берег чекань» наголошено, що упорядник для друку обрав варіант із книги «Поезії», оскільки оригінал йому був невідомий. Щодо введення до його тексту плакатно-афористичної ідеологеми радянізму «Комуністична радосте моя!» І. Кошелівець допускає - втручання цензури [4, 237].

А. Ткаченко, порівнявши текст поезії «О земле з переораним чолом», наявний у виданні 1966 р., із рукописним варіантом , відзначивши спотворення в ньому початку другої строфи (заміну рядків «Вкраїнонько!

Розтерзана на шмаття / У смороді й тумані гнойовім. / Кричиш ти мені у мозок...» [цит. за: 12, 105] на - «Вкраїнонько! Гуде твоє багаття, / Убогість корчиться і дотліває в нім. / Кричиш ти мені в мозок... » [7, 66], інтерпретує його як факт «перестрахувальної підміни діалектики почуттів», уважаючи його наслідком «або редакторського втручання, або навіть роботи горезвісного “цензора в собі”» (Ліна Костенко) [12, 106]).

Імовірнішим усе ж видається перше припущення А. Ткаченка. Зрозуміло, що констатація «Гуде твоє багаття...», у якому «дотліває» убогість, як і мовленнєва модель «Любове грізна! Світла моя муко» замість «Любове світла! Чорна моя муко!» та згадана ідеологічна сентенція «Комуністична радосте моя!» не відповідні рефлективному світовідчуттю «Я» автора. Притаманна поезії В. Симоненка символіко-метафорична система таїть у собі код іншого змісту підтексту художньо реалізованої в ній концепції світу - не тієї, яку міфізувала влада. Чимало творів В. Симоненка засвідчують його безкомпромісність, що оприявнюється на рівні антитоталітарного дискурсу художнього трактування світу. Означення його як жорстокого, сповненого скорботою, поєднання непоєднуваного в ефектно - екзальтованому виокресленні рис світу Землі, врешті, підсилення їх змісту знаками оклику, скорельовують увагу на реальність. Як, наприклад, звернення «О земле з переораним чолом, / З губами пересохлими від сміху!» зорієнтовані на цілком можливе запитання: чому земля «з переораним чолом»? Чому її губи пересохли «від сміху»? Відповідь безпосередньо звучить у тексті поезії - у системі концептів драматично-трагічного змісту (кривда, зло, «шматували», «розтерзана на шмаття»). У їх підтексті психологічно навантажена антитеза «сміх крізь сльози», що підкреслює дисгармонійсть світу. Невипадково, що вірш «О земле з переораним чолом» протягом багатьох років, навіть після повернення творчості В. Симоненка в літературний процес України не передруковувався.

У вірші «І знову сам воюю проти себе -» В. Симоненко висловлює своє кредо Поета: «Мені дарма, плюю на остороги, / Топчу улесливості мох». І в той же час, розуміючи реальність ідеологічного диктату, проголошує: «Мої чорти беруть мене на роги, /1 щоб мені не збитися з дороги, / То треба дослухатися обох» [10, 179]. На межі такої внутрішньої суперечності й визначено його вибір: «говорити правду всім бульдогам» [10, 231]. Це, очевидно, зумовило «відсутність» у його ставленні до своєї творчості «самособіцензора», що, за словами Л. Тарнашинської, ішло «від чесної вдачі, від невміння одягати маски й притлумлювати почуття, коли душу рвав біль за всіх покривджених...» [11, 105].

Цей біль породжував у його поезії слова правди й гніву, силу говорити про Україну, як світ, «сповнений страждань і мук», світ, у параметрах якого «розстріляне кохання», «розстріляний народ» [10, 107] , називати

винуватців такого її стану. У вірші «На цвинтарі розстріляних ілюзій» постає картина світу-цвинтаря, де в активній позиції образ «могил» (саме в множині), у яких «зариті» «розстріляні ілюзії», «мільярди вір», «мільярди щасть» та «розтерзані, зацьковані, убиті». Трагічний пафос градаційної характеристики такого світу зумовлює гнів ліричного «Я», вираження якого вибудовується на емоційних авторських рефлексіях: «Душа горить. Палає лютий розум / І ненависть регоче на вітрах» [10, 99]. Через часові виміри подій і прозрінь - теперішній («...На цвинтарі ілюзій / Уже немає місця для могил! / Уже народ - одна суцільна рана, / Уже від крові хижіє земля») і майбутній («І кожного катюгу і тирана / Уже чекає зсукана петля. / Ошукані, зацьковані, убиті / Підводяться і йдуть чинити суд» [10, 99]) - чітко виокреслюється кут зору автора. Зміна назви цього вірша на - «Пророцтво 17-го року» у збірці «Поезії» (1966 р.), як і додаток у фіналі вірша двох у стилі робітничо-більшовицького гасла рядків («І встане правда і любов на світі, /1 на сторожі правди стане труд» [7, 60]), не пов'язаних за смислом із попередньою тезою, скорельованою в майбутнє, не змогла переорієнтувати слово поета на інший об'єкт викриття - царизм.

В. Симоненко, дійсно, - майстер шифрування тексту. Але в підтексті його художніх образів-тропів, на яких вибудовуються й головні універсалії світу, за асоціацією прочитується як соціологічний, так і філософський та антропологічний їхній зміст, їх зорієнтованість на дійсність. Як, наприклад, у вірші «Спасибі [Я вклонюся землі...]» - жодної конкретної деталі, хіба що «дідівська садиба». Текст вірша формується на системі символічно- метафоричних означень, що спрямовують на зіставлення й порівняння із дійсністю. У вірші «Спасибі» репрезентовано два виміри світу Землі: тієї «дідівської садиби» як однієї із точок мікросвіту села й Землі, що позначена «тисячами доріг», щедрістю до людини. Саме цій, другій, «безмірно багатій мамі-землі», як охарактеризована вона ліричним героєм, адресовано подяку, що не кінчаються його стежі «дідівською садибою». Світ останньої, як і образи ланцюгів, «холодних, і безжальних», якими був «прикутий» до неї, асоціативно акцентують проблему безправ'я людини, передусім селянина - колгоспника, позбавленого за радянської влади навіть права на паспорт, на зміну місця проживання (якщо йдеться про переїзд до міста). Згадаймо, через пару років з'явиться й роман Олеся Гончара «Собор», у якому теж піднято цю проблему в зображенні долі сільської дівчини - Єльки.

У вірші «Спасибі» В. Симоненка модель неволі пов'язана з першим виміром землі, концептуальним у її структуруванні є образ меж. Констатуючи вихід із їх простору «Я» як одиниці, особистості («я сьогодні до тебе уже не прикутий»), автор переключає погляд на картину обмеженості світу людини, позиціонуючи в ній образи ярма, ланцюгів, ґрат, узагальнюючи їх у метонімічному образі вселюдської жорстокої тюрми: «Це вони мені руки в'язали і ноги, / це вони мою мрію тримали в тюрмі. / Ніби ґрати, вони обступають дорогу - / коридор у вселюдській жорстокій тюрмі» [10, 46]. Їй протиставлено образ Землі, яка «напружила м'язи - і тріснули межі». Він постає уособленням життя, волі. Наявний у характеристиці Землі образ жита зберігає своє архетипічне значення - життя. У художній інтерпретації В. Симоненка образ Землі у вірші «Спасибі» - уособлення життя, волі людини. Він персоніфікований через порівняння з дівчам: деталі, виділені в його зображенні, зорієнтовують на світло, на щастя, на любов: «У кісниках барвистих із райдуг веселих, з білим бантиком чистих замріяних хмар...» [10, 46].

Безкомпромісність у зображенні світу сучасного чітко простежується у віршах В. Симоненка, що були заборонені в СРСР. У них без прикрас презентовано світ тюрми з репресивною політикою тоталітаризму («Брама», «Курдському братові»), антинародністю і догматизмом у ставленні до людини («Некролог кукурудзяному качанові, що згнив на заготпункті»). Правдиво представлено абсурдність світу тоталітаризму в літературній казці поета «Казка про Дурила», що теж була заборонена й вперше в Україні була опублікована в збірці «Лебеді материнства» (Дніпропетровськ: Пороги, 1989). Використавши фольклорний мотив мандрів героя в пошуках щастя, автор провів свого героя через незвичайний світ, але не позбавлений відомих читачеві реалій. На початку «Казки про Дурила» у картині світу його дитинства в контексті релігійно-фольклорних образів оприявнюються деталі голоду, безправ'я народу в його рідному краї. Розгортаючи таку інтерпретацію світу, автор витворює образ антираю, офарбленого кров'ю «тих людей, що підло не визнали» ідей «наймудрішого» ідола, який «навчив убивати, навчив людям в вічі оману пускати» [10, 257-258], та інших «лисих», «величаво мудрих вождів» [10, 259]. «Рай» для обраних у казці В. Симоненка, спроектований на сферу соціальних суперечностей дійсності 60-х років, більше того - на недавнє минуле, яке ожило в пам'яті в період короткочасної відлиги. Постаті старшин раю, у яких «ноги в крові», бо «трішечки, зовсім помалу кого задушили, кого зарубали», ідола, образ «річки із крові та трішечки сліз» [10, 257] - знаки реальної доби. Гротескна картина антираю в «Казці про Дурила», дана в монологічній формі устами старшин «раю», що місцями переходить у полілог, у заповіті його засновника, сприймається як пародія на радянську країну з властивими їй монополізмом «окремих» на «мудрість», абсолютну правоту, гегемонізм, репресії.

Світ у поезії В. Симоненка сповнений контрастів. Його образ, передусім образ України, виокреслюється через аксіологічні опозиції. Неоднозначне й світовідчуття ліричного «Я»: він то захоплюється, то картає її за байдужість до своєї неволі. На цьому тлі актуалізовано опозицію любові / нелюбові: Україна - об'єкт любові ліричного героя: «Я закоханий палко без міри» [10, 38], - зізнається він в однойменному вірші. Та у вірші «В букварях ти народжена» проголошує: «Україно! Тебе я терпіти не можу. / Я тебе ненавиджу чуттями всіма». Пояснивши, чим викликано це почуття («На обличчі <...> радість позначена, / На губах скам'яніли казенні слова»), ліричний герой визначає свою позицію: «Ялюблю тебе іншу - коли ти бунтуєш» [10, 199]. Любов'ю просякнуто слово В. Симоненка про Україну, болем за її долю, гнівом проти її байдужості до свого становища - невільниці й до тих, хто її гнобить. Як же при цьому не згадати франківський мотив: «Я не люблю її з надмірної любові».

Список використаних джерел

1. Альтернатива барикад / «У майбутнього слух абсолютний» : бесіди Оксани Пахльовської із Ліною Костенко // Дзюба І. Є поети для епох / Іван Дзюба. - К. : Либідь, 2011. - С. 98-203.

2. Захарченко В. Поет з горніх Шевченкових вершин. Шевченківські мотиви у творчості Василя Симоненка / В. Захарченко // Літературна Україна. - 2001. - 22 березня. - С. 3.

3. Кошелівець І. У хороший Шевченків слід ступаючи...: [Передмова] /

І. Кошелівець // Симоненко В. Берег чекань. - Мюнхен : Сучасність, 1973. - Перевид. - К. : Наук. думка, 2001. - С. 11-46.

4. Кошелівець І. Коментарі / І. Кошелівець // Симоненко В. Берег чекань. - Мюнхен : Сучасність, 1973. - Перевид. - К.: Наук. думка, 2001. - С. 233-244.

5. Крижанівський С. Рокована доля / Крижанівський С. Спогади // Вітчизна. - 1992. - № 2-3. - С. 157-160.

6. Олійник Б. Вітер часу не остудить. / Борис Олійник // Олійник Б. Криниці моралі та духовна посуха. - К. : Радян. письменник, 1990. - С. 30-98.

7. Симоненко В. Поезії / Василь Симоненко. - К.: Молодь, 1966. - 206 с.

8. Симоненко В. Берег чекань / Василь Симоненко. - Вид. 2, допов. - Мюнхен: Сучасність, 1973. - Перевид. - К. : Наук. думка, 2001. - 248 с.

9. Симоненко В. Тиша і грім. Поезії / Василь Симоненко. - Харків : Формат, 2007. - 252 с.

10. Симоненко В. Твори : [у 2 т.] / Василь Симоненко. - Т.1: Поезія. Проза. - Черкаси : Брама - Україна, 2004. - 422 с.

11. Тарнашинська Л. «Симоненко - ідея» / Л. Тарнашинська // Тарнашинська Л. Сюжет доби: Дискурс шістдесятництва в українській літературі ХХ століття. - К. : Академперіодика, 2013. - С. 99-104.

12. Ткаченко А. Василь Симоненко. Нарис життя і творчості / Анатолій Ткаченко. - К. : Дніпро, 1990. - 312 с.

Zavertaliuk N.I. Conception of the world in Vasyl Symonenko's poetry The article deals with the investigation of world concept peculiarities presented in Vasyl Symonenko's poetry, its specific features as a sixtier's lyrics. Poet's motivation by moral and ethical, national and cultural, historical and political reasons embodied in his creativity is researched. The analyses of Vasyl Symonenko's creativity gives the summarizing about the main universalities of the world take central place in the representation of some themes (Time, Infinity, Eternity, Earth, Sky and Heaven etc). At first, we mean the images of Ukraine and the world depicted in aspect of aesthetic of beautiful, dramatic and tragic worldview. The peculiarities of art realization of world model in Vasyl Symonenko's poetry (verses, fairy tales) are investigated. Vasyl Symonenko's poetic world is full of contrasts; its image is depicted with the axiological oppositions. The structure of ontological dichotomies (love / hate, tenderness / angry, beauty / cruelty; lyrical hero's self and the world: “Me in the world”, “the world in me”), the intimation of expression of lyrical hero's reflections, imagological and metaphorical systems of depiction of hero's world-view (allegory, metaphor, art detail, personification, interjectional sentences) are researched. It is discovered that in the subtext of poet's tropes we can associatively read social, philosophical and anthropological meaning, their orientation to the reality. The world of Soviet Union represented as an absurd, totalitarian, antidemocratic, disharmonic and dogmatic; it is described with the artistic tools of grotesque and parody, outlined as a global prison, as a cemetery of humanistic illusions where human being has no elementary human righs.

Key words: concept of the world, sixtiers, Earth, Ukraine, emotion, reflection, lyrical hero, opposition, allegory, metaphor.

Размещено на Allbest.ru