Той "погляд зсередини" або інше прочитання роману Олеся Гончара "Прапороносці"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Той «погляд зсередини» або інше прочитання роману Олеся Гончара «Прапороносці»

Н.І. Заверталюк

Останнім часом гончарознавці наголошують на необхідності нового, «іншого», прочитання творів Олеся Г ончара: іншого - стосовно інтерпретації їх змісту як у радянському літературознавстві, так і за часів незалежності України. Цю думку поділяв і письменник. І не лише щодо власного художнього доробку, а й загалом - української літератури, народженої в умовах тотальної радянської цензури. У листі, датованому 3 -м червня 1990 року, до головного редактора видавництва «Радянська школа» з приводу надісланого йому для ознайомлення рукопису книги М. Гуменного він зауважував, що «“літературознавчі стереотипи”, “надмірна заідеологізованість”, “вульгарний соціологізм” оцінювання творів у минулому, завдали так багато шкоди нашій літературознавчій науці». Органічним після такого визначення постає і висловлене в цій характеристиці питання-відповідь: «Хіба не призводила ця заідеологізованість до того, що навіть кращі твори сучасної літератури поставали перед читачем здебільшого у вигляді спрощеному, вкрай схематизованому?» [2, 320]. Цей лист, що читачеві став відомим лише після публікації книги «Листів Олеся Гончара» (2008 рік), завершується виразом проникливості автора, що «Нині є змога, відкинувши догматичні приписи, заідеологізовані питання, глянути на літературу по-новому, побачити її в істинно художньому, гуманістичному світлі» [2, 320]. Це стосується і поцінування першого роману Олеся Гончара «Прапороносці».

Романна трилогія «Прапороносці» входила в літературу, у життя читачів (не лише України) тріумфально. Нею захоплювалися читачі, позитивно оцінювали критики й літературознавці. Роман було помічено й владою: дві Сталінські премії - безприкладний зразок успіху на той час. Критики, літературознавці (від авторів перших відгуків на нього) протягом багатьох років, експлуатуючи соцреалістичні ідеологеми, формували характер сприйняття читачем його ідейного змісту як класичного зразка твору «високої ідейності» (звісно, прокомуністичної), що виносилася на перший план в їхньому поцінуванні. Останнє було практично розквітоване усталеними соцреалістичними означеннями роману як твору про «визвольний похід радянської армії», про «інтернаціоналізм», «радянський патріотизм» тощо. Ці узагальнюючі визначення виносилися літературознавцями в оцінці роману на перший план, а поза їх увагою нерідко залишалася модель світу війни і людини в ньому, репрезентована у фокусі філософських, моральних, національних парадигм. Крім того, не можна не враховувати ще один важливий аспект - можливість через соцреалістичні схеми домінант (класовість, партійність) приховати істинний зміст - правду, оприявлення якої під пильним оком радянської цензури - не дозволене нею. І література і літературознавство мають зразки і такого звернення до політичних соцреалістичних штампів зрозуміти ті форми «виламування» тексту твору від соцреалістичного «накипу», відшукати той «погляд зсередини» доцільно й сьогодні.

Цікавим прикладом можливого прикриття істинного змісту роману «Прапороносці» в літературознавстві є одна із перших рецензій на другу його книгу - «Голубий Дунай». Її автора - Юрія Яновського - літературознавці називають серед тих, хто першим підтримав цей твір О. Г ончара і посприяв його публікації, стверджуючи безперечне визнання «молодого таланту», засвідченого романом, Ю. Яновський у статті «Голубий Дунай» долучає його автора до «маститих письменників», що, на його думку, «завойоване ним самим, його талантом» [10, 7]. Та в підтвердженні такої своєї оцінки автора Ю. Яновський насамперед наголошує на «ідейності» твору. Обґрунтування цього визначення в статті переобтяжене соцреалістичними ідеологемами «благородне знамено боротьби за комунізм» (і це при тому, що в романі наявна чітка акцентуація теми боротьби проти фашистських окупантів), «радянська людина», «дух воїнського радянського побратимства», «ленінці» [10, 6-7]. Цікаво, що в листі Ю. Яновського до О. Гончара від 6-го жовтня 1946 року, у якому він повідомляє про ухвалення ним «Альп» до друку, йдеться лише про мистецький талант автора: його «упевнений прозаїчний хист», «живі образи, добрий оптимізм і енергійне розгортання дій» [8, 22]. Абсолютно інший підхід у визначенні змісту твору. І оте «добрий оптимізмм», означення «добрий» замість тих політичних характеристик, якими було переповнено багато літературно-критичних творів тієї доби. Воно більше спрямовувало на творчість самого Ю. Яновського - його статті й нариси («Сонце над Україною» (1944), «По Україні в 1945 році»). Думається, що не міг їхній автор, автор «Живої води», що була завершена в січні 1947 року (опублікована в журналі «Дніпро» того ж року в № 4, 5, а 10 квітня в «Літературній газеті» - уривок з твору «Жива вода: уривок з роману»)), не міг не помітити у творі Олеся Гончара риси, близькі до стилю нарації своїх «Чотирьох шабель», що були заборонені з початку 30-х років. Чи не це спричинило його прагнення до оборони твору молодшого побратима в такий спосіб - через заполітизовані визначення в характеристиці твору. А може, у такий спосіб захистити й себе? Адже Ю. Яновський - автор двох заборонених романів («Майстер корабля», «Чотири шаблі»), на цей час був звинувачений вірними сталіністами в «українському буржуазному націоналізмі» і звільнений з посади головного редактора журналу «Вітчизна». Після загальної високої оцінки роману «Жива вода» (М. Мар'янов, Л. Коваленко та ін.) із середини серпня 1947 року розпочалася критика роману («вияв філософського безсилля», «буржуазного націоналізму» (М. Сидоренко, Л. Санов)), що сягнула свого апогею на вересневому пленумі Спілки письменників України.

Поетична проза Ю. Яновського, її романтична поетика, дійсно, імпонували О. Гончару. У її авторові він відчув учителя. У листі до О. Юренка, з яким підтримував дружні стосунки з 1933 року, від 1-го листопада 1946 року він повідомляє: «Нарешті знайшов людину, в якої можна багато чому навчитися. Кращого майстра поетичної прози у нас зараз, звичайно, немає» [2, 63]. Це про Ю. Яновського.

До своїх вчителів у літературі - М. Коцюбинського і В. Стефаника - він додав і його, засвоївши велику науку: художній твір - не публіцистика, не документ. У своїх листах, у щоденникових записах Олесь Гончар наголошував на такому сприйнятті основи художньої літератури. Так у листі до І. Прасола, командира мінометної роти, з якою він пройшов бойовий шлях до Перемоги, від 20 грудня 1948 року на його зауваження, що в романі охоплено не всі події з життя роти, О. Гончар наголошує, що він писав «не історію частини», а «художній твір, в якому, як відомо, завжди є більша чи менша доля творчої фантазії», що він поставив перед собою завдання «подати типові образи наших радянських людей, узагальнити весь наш досвід», і що герої роману - «не портрети якихось конкретних людей, це узагальнені образи» [2, 77]. Хоч герої роману «Прапороносці» мають своїх прототипів, а деяких наділено й іменами останніх (Воронцов, Хома Хаєцький), що засвідчено і в листах М. Алексєєва1 до Олеся Гончара [3, 25, 34].

Прочитання тексту роману Олеся Гончара «Прапороносці» у цілісності аби пізнати таїни його художнього слова й образу, розкрити істинні їх смисли актуальне й сьогодні. Адже, починаючи з 90 -х років минулого століття серед незгасаючого інтересу до роману почалася антигончарівська кампанія вже за іншою мотивацією - десоцреалізації. Її ініціатори - представники нового покоління літературознавців, проявивши себе в дослідженні постмодернізму, явно орієнтуючись на окремі висловлювання Юрія Шевельова (Шереха), Гр. Грабовича, акцентували погляд з позицій інших, порівняно з автором, екзистенційних цінностей. На їх думку, в романі Олеся Гончара показано не «ту війну» і «не так», занадто ідеалізував, поетизував воїнів Червоної армії, надавав перевагу натуралістичним описам. Подібні оцінки мають місце і сьогодні.

1 Михайло Алексєєв, фронтовий журналіст, який пройшов з армією від Сталінградської битви, битви на Курській дузі до завершення війни на території Західної Європи, знайомий з Олесем Гончаром - при нагоді спілкувалися в бойовій обстановці, писав про однополчан статті, а в повоєнний період і романи.

Зокрема, Т. Гундорова в монографії «Кіч і література. Травестії» (Київ: Факт, 2008) зараховує роман «Прапороносці» до особливої літературної моделі - кітча за його, як вона вважає, концептуальними ознаками: стереотипність, імпресіонізм, карнавальність. Пояснюючи таке своє сприйняття роману О. Гончара під час презентації своєї монографії 2011 року, Т. Гундорова підтверджує цю свою думку, підкреслюючи, що роману «Прапороносці» притаманні «кічева передусім романтична образність, невіддільна від соціалістичної ідеології, наявні в ньому соцреалістичні символи-кліше, що використовуються як своєрідні “ікони”, через які транслюються ідеї партійного керівництва - вищість радянської армії, радянське повоєнне антизахідництво» [7, 91]. _

Ці критичні зауваження на адресу автора «Прапороносців» поділяє М. Рябченко «Воєнна проза Олеся Гончара та сучасних українських письменників-комбатантів: порівняльний аспект», яка була представлена в стендовому форматі на Всеукраїнській науковій конференції, присвяченій 100-річчю від дня народження Олеся Гончара (Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара, 12-13 квітня 2018). У ній акцентовано увагу на таких прорахунках автора: «відсутність негативних героїв», «позитивне перевиховання одного із персонажів (Хоми Хаєцького)», «плакатність та панорамне зображення бойових дій», «приниження ворога і загальне вивищення СРСР над іншими країнами, поневоленими». До недоліків віднесено й те, що герої «говорять виключно правильною літературною мовою». Більшість із них можна заперечити, посилаючись на текст роману.

У сучасників Олеся Гончара, тих, хто пройшов науку «окопних університетів, пройшов крізь полум'я війни, долю тих, хто пережив окупацію, долю біженців, тих, кого називають “дітьми війни” або “останніми свідками війни”», що засвідчено листами Олеся Гончара, його щоденниковими записами, листами до нього, що нещодавно були оприлюднені, спогадами тих свідків війни. Так, у листі від 4 квітня 1947 року до начальника Політвідділу 72 гвардійської стрілкової дивізії (1943-1945 роки) Г. Денисова, з яким спілкувався ще у фронтовій обстановці, Олесь Гончар, у відповідь на його лист, у якому той висловив свою думку про роман «Прапороносці» наголошує: «Я почув про свій твір думку офіцера-фронтовика, безпосереднього учасника подій, про які йде мова в “Альпах” і “Г олубому Дунаї”, і я дуже радий, що Ви побачили в них найголовніше - правду. Фальш непростима ніякому художникові, а тим паче такому, який хоче писати про радянського бійця - фронтовика, про його благородний подвижницький труд в ім'я Батьківщини, про його священну кров, чесно пролиту за неї» [2, 70].

Дійсно, роман «Прапороносці» не вільний від канонізованих соцреалістичних штампів у характеристиці подій і героїв, саме на цьому акцентувала критика, навмисно замовчуючи наявні у творі й несумісні з ними істини часу. Саме на це нещодавно звернув увагу М. Жулинський у статті «Слово віри Олеся Гончара. Роздуми з нагоди 100 -річчя від дня народження», називаючи ті, продиктовані «зверху», штамповані ідеологеми в поцінуванні протягом багатьох років роману: «Гімн інтернаціональній дружбі радянських народів, які побороли фашизм, романтичне уславлення радянського воїна - визволителя, головний герой твору - політрук, який уособлює комуністичну партію - організатора переможного походу визволителів Європи від коричневої чуми... Що ж і ці міфологеми фігурують у цьому творі, але слід вичитувати в “Прапороносцях” те, чим жив, заради чого воював автор знаменитої трилогії» [6, 7].

А жив Олесь Гончар Україною, і в епіцентрі зображених подій у його творі - воїни-українці, що аж ніяк не задовольняло ні владу, ні її підопічних цензорів, які спільними зусиллями тиснули на критиків, а через них - і на читача. І це тоді, коли українці були в авангарді військових частин, що виконували місію визволителів. Цю їхню роль ретельно проілюстрував В. Абліцов у книзі «Олесь Гончар. Ілюзія і дійсність», розпочавши цю тему своєрідним відступом до розмови про залежність автора від радянських ідеологем, відштовхуючись від них, він робить несподіване уточнення: «Трагедія в іншому - вірі героїв трилогії в нове повоєнне життя, що вела їх по дорогах війни, ніяк не могла збутися в СРСР. Вони не знали, що кривавий диктатор Й. Сталін, святкуючи добуту перемогу, заявить, що перемога здобута передусім одним народом - “великоруським” (і це у цинічній формі повторить ініціатор нинішньої агресії Москви проти України В. Путін, котрий заявив, що, мовляв, Росія й без України була спроможна перемогти фашистську Німеччину). І це тоді, коли Українськими були названі основні фронти, армії яких звільняли республіки СРСР й наступали на нацистський Берлін. 2310 українців були удостоєні звання Героя Радянського Союзу» [1, 219]. роман воєнний гончар читач

Наводимо ці факти за книгою В. Абліцова, оскільки вони підтверджують думку, не лише про необхідність «іншого» прочитання «Прапороносців», а і його актуальність сьогодні. Ця актуальність твору забезпечується розвитком у романі української теми,заявленої вже на початку в оповіді - спогаді одного із його героїв - Козакова - про перші кроки повернення на Батьківщину після багатомісячної розлуки з нею, що пройшли в битві за її визволення. За своєрідністю стилю оповіді (її емоційності), поетично-романтичної презентації теми повернення на Батьківщину роман О. Гончара наближений до роману «Майстер корабля», де ця тема теж є центральною. Уже в цьому першому епізоді реалізації названої теми, в епіцентрі якої мотив любові до Батьківщини, що об'єднує народи, до якої зроблено перші кроки в русі через вогонь війни до визволення України. Ступивши на рідну землю (українську), вони всі, як один, впали навколішки, поцілували землю. і «заплакали <...>, як діти» [4, 9].1

Устами героя роману озвучено реальний епізод війни, зафіксований у публіцистичних творах письменників-фронтовиків. Зокрема і в статті О. Довженка «Я бачу перемогу» (1942), у якій ідеться про загін казахів, які ступивши на українську землю, почувши не звичний наказ «вперед», а «-На коліна!», і привітання «Здрастуй, братня українська земле», відчувши 1 Тут і далі цитуємо за текстом останньої редакції роману «Прапороносці»; при наявності суттєвих змін в тексті з попередніми редакціями - вказуємо.

хвилювання, з яким воно було вимовлене, і прийнявши це хвилювання, «Всі, як один, схилились <...> до української землі і цілували її» [5, 325]. Прикметно, що в переліку в тексті «Прапороносців» народів, які в лавах Червоної армії визволяли Україну, один із них названо не за національною приналежністю, а за територією проживання - «сибіряки» (збережено у всіх режакціях - Н. І.). історично за цим означенням, не лише корінні жителі Сибіру, «россіяни», але й українці, переселені чи й заслані як за царизму, так і за радянської влади.

Оповіді Козакоа в романі «Прапороносці» передує своєрідний публіцистичний заспів-пролог, наявні в ньому концептуальні деталі зорієнтовані на пафос нарації як єдності героїчного і трагічного: «<...> Кордон! Ми знов повернулись сюди, і вартовий став на тому місці, де він стояв 22 червня 1941 року. Ми не забули нічого, але багато чого навчились. Ми живі, змужнілі й досвідчені. А чи живий ти, ворожий авіаторе, з залізним хрестом на грудях, ти, який у ту далеку чорну неділю скинув на цю прикордонну будку першу бомбу з свого літака? Чи думав тоді ти, що все так обернеться, що бійці нового, народженого битвами 2-го Українського фронту в своїх земних безсмертних гімнастерках знову з'являться на берегах цієї річки і перепливуть її? Доля! - сказав би ти.» [4, 6].

Так, роман «Прапороносці» - твір про долю воїнів-мінометників, що зі своїм полком у лавах 2-го Українського фронту брали участь у визволенні країн Західної Європи, загарбані ще в 1939-1940 роках: від Румунії «до придунайських рівнин, до весняної “Золотої праги”, де закінчили війну» [4, 400]. Просторові точки цього походу відзначено і в назвах книг трилогії - «Альпи», «Голубий Дунай», «Злата Прага». Зображені в них картини боїв, характеристики образів-персонажів сповнені реалій дійсності і біографії автора, на які нині проливають світло й авторські спогади в «Письменницьких роздумах».1 «Якщо тільки залишуся живим, я напишу про тебе!», - клятва, яку дав О. Гончар після загибелі друга, а згодом уточнив, адресуючи її всім товаришам, живим і мертвим: «Якщо тільки залишусь живим.» [3, 399]. Згадуючи цю сакральну хвилину свого життя, Олесь Гончар розгортає тему відданості цій клятві: «На фронті я проходив курс справжньої науки життя, бачив людину за таких обставин, де вона розкривається до кінця. Саме тоді, в ті похмурі, задимлені дні й освітлені пожежами ночі нам по-справжньому відкривалася велич нашого народу. Про це я хотів писати» [3, 398] - «про війну і проти війни», про солдат війни. Про них були новели «Модри Камень», «Весна за Моравою», романи «Прапороносці», «Людина і зброя», «Циклон».

Роман «Прапороносці» про героїзм солдата, образ якого опоетизовується («де ми проходили, колії світяться», «розвідники йшли на галопі, попутно з променем, по віхах сонця - вперед, вперед»). Цей пафос зумовлений переживанням Перемоги в ракурсі «радощів зі сльозою на очах» (залишусь живим - буду жити, повернуться сини до матерів, батьки до дітей, не буде більше похоронок). А для О. Гончара - «написати книгу про них, про трударів 1 Уперше опубліковані в журналі «Вопросы литературы» (1964, № 6) російською мовою; у збірнику «Про наше письменство» (1972) - українською.

Фронту, про людей великого подвигу» [3, 400]. «Прапороносці» - це його книга Пам'яті. В останньому розділі марш полку (після капітуляції ворога) вулицями Праги, чеської столиці зорієнтовує на Життя, на Пам'ять про загиблих у його ім'я: «Ряди вже заповнено, вже по них не видно, чого коштували полкові плацдарм і долина Червоних Маків, Альпи і тисяча інших боїв. Приходить він, затамувавши в собі великі болі і радощі, несучи в собі непохитні свої присяги і мрії <...> / Випробуваний всім. / Готовий до всього» [3, 391].

Олесь Г ончар неодноразово у своєму «Щоденнику» зіставляв Перемогу із Великоднем. «День Перемоги. Це наш другий Великдень. Солдатський» - так починається запис від 9 травня 1994 року, від якого О. Гончар переходить до спогаду про «студбат», про небо «у вибувах зенітних снарядів», про студентів, які стали «смертниками Камікадзе» в ситуації, коли «регулярні війська вже майже розгромлені» і відкрито «шлях німецьким танкам, що рвуться до Києва» [3, 525]. Про цю трагедію перших місяців війни на території України О. Гончар розповість у своєму першому антикультівському романі «Людина і зброя». Роман «Прапороносці» - про останній етап Другої світової війни. Проте Олесь Гончар не міняв свого погляду на подвиг солдата Червоної армії, возвеличував його, а не «винищував» його роль на цьому етапі війни, що історично було визнано світовою громадськістю. Другий фронт, як відомо, США відкрили 6 червня 1944 року (Європейський, як його назвали).1 У його читачів різних поколінь, не було сумнівів щодо правдивості зображеного світу війни.

Показовими в цьому плані є враження від прочитання (першого, яке залишилося назавжди) твору Д. Павличка, який аж ніяк не був одурманений радянською ідеологією. Він, юнак, учень 10 класу, який, як і його однокласники читав і перечитував роман, побачив в ньому національне начало. Згадуючи про своє перше захоплення твором Олеся Гончара, Д. Павличко наголошує, що читаючи, «відзначав у пам'яті епізоди героїзму воїнів Червоної Армії <...>. Мені подобалися усі образи українців у “Прапороносцях”» [9, 135].

Пригадую в цьому зв'язку і своє враження - читала й перечитувала роман «Прапороносці» у шкільні роки, як і мої однокласники, учні Врадіївської СШ, і обговорення роману в 1949 році, учасниками якого були вчителі, серед них кілька фронтовиків, які повернулися інвалідами, але були живі, і учні, серед яких були і ті, хто пізнав часи окупації, долю біженців, але не було жодного, хто б не пережив пострілів над головою, бомб, які падали неподалік, серед них і у більшості з них війна забрала батьків. Був навіть і учень 9 класу, який встиг повоювати, був мобілізований після звільнення Врадіївки - і ніхто з присутніх не сказав, що «не ту» війну чи «не так» показав О. Гончар. Ми захоплювалися образами українців, Шурою Ясногорською, докоряли авторові - чому не залишив живою. Сприйняли як кредо життя світлу ідею краси вірності - вірності Батьківщині, вірності коханому. І по сьогодні вражає картина наслідків битви в долині Червоних Маків. Зіставлення символічно -метафоричних 1 Див.: Снайдер Тимоти Кровавые земли: Европа между Гитлером и Сталиным. - К. : ДулШи, 2015. - С. 363-364; Великая Отечественная война 1941 - 1945 : Энциклопедия. Глав. ред. М. М. Козлов. - Москва : Советская энциклопедия, 1985. - С. 143-145.

Образів - краси цвіту й бадилля, що забезпечує відповідний рівень вираження фатальності загибелі краси світу і людини в умовах війни. Паралельне авторське звернення і до екзистенційних знаків, зорієнтовують тему на майбутнє сприйняття трагедії сучасності, зокрема ті, що простежуються у візійній ситуації зустрічі Маковея із Шурою, їх уявний діалог, витриманий в імпресіоністичному вираженні. І образ «великого сонця - щедрим промінням і цю пірамідку», що «виросла край шляху на відстані гарматного пострілу від Праги» [4, 387], прочитується як символ єднання народів. Такий його зміст закріплено в уявній картині зібрання чехів на місці минулого бойовища, біля братської могили, аби пом'янути своїх визволителів. Співвіднесеність образів обеліска і червоних маків, констатація реалій увічнення останніх в аналах історії полку є своєрідною зав'язкою у розвитку мотиву вічної пам'яті.

Олесь Г ончар у «Прапороносцях» показав українців, як мужніх, сміливих, добрих воїнів. Маючи це на увазі, Д. Павличко наголошує на актуальності цього роману і сьогодні, підкреслюючи: «Отже, й сьогодні не можна викреслити “Прапороносців” з нашої літератури» [9, 131-135]. І із життя додамо - особливо в обставинах теперішньої загрози путінської Росії.

Можна закинути авторові «Прапороносців» за політизованість образів, скажімо, Воронцова і Брянського, але при цьому не можна перекреслити актуальності розгорнутого стилю поетичного романтизму ідеї краси вірності - Вірності коханій (коханому), Вірності Батьківщині, обличчя якої позиціонується не лише через соціально -політичні концепти тогочасної дійсності, а й через національні, сфокусовані в образах-персонажах, внутрішньо зріднених з Україною, для яких страшніша від смерті - ганьба перед Батьківщиною [3, 35-36]. Саме в підтексті їх зображення закодовано національне «я» автора (на його щастя, не прочитане тодішніми чиновниками від ідеології, на жаль і деякими сучасниками). У розвитку політичного мотиву визвольної місії радянської армії в розгромі фашизму на території країн Західної Європи, акцентуації в його параметрах ідеї націоналізму Олесь Г ончар на всіх рівнях сюжету зображує солдатів-українців як героїв великої битви на її завершальному етапі.

У цьому контексті художньо реалізується в романі «Прапороносці» ще один мотив, явно не бажаний в трактовці війни - ставлення командування штабів, влади до українців (упередженість, недовіра), які змушені були проживати на окупованій гітлерівцями території (залишені Червоною армією, що відступала під ударами ворога), чи побували у ворожому полоні. Після звільнення вони мали проходити перевірку через штрафбатальйон і змити «свою провину кров'ю». Їх кидали майже без підготовки (на початку звільнення України, про це нещодавно заговорили історики, отримавши можливість ознайомитися з відповідним архівним матеріалом, навіть з порушенням закону, без мобілізації через військкомати, таким чином командири частин приховували попередні втрати кадрового складу своїх частин) кидали майже без підготовки на передові позиції «змивати кров'ю свою провину» (нині це вже підтверджено документально). Ключем до прочитання такого підтексту в романі Олеся Гончара є характеристика бійців-українців у діалозі Юрія Брянського і Сагайди (командирів середньої ланки, які в бою завжди були поруч з підлеглими) у четвертому розділі першої книги трилогії - «Альпи». Наведені в ній хронотопічні означення («...вінницькі, подільські, наддніпрянські колгоспники»), зауваження Брянського, що вони «з останнього поповнення», що він «сам їх навчав, поки стояли в обороні» [4, 22], засвідчують, щ вони із районів України, щойно звільнених від загарбників, і науку бою проходять безпосередньо на фронті. Відзначені в їх характеристиці згуртованість, працелюбство («трималися вкупі, жили ще спільними спогадами про домівку»; «чесні чорнороби війни, вони сумлінно ставляться до праці» [4, 22]), специфіка їхнього мовлення (говірка) оприявнюють їхню українськість, що з розвитком сюжету буде неодноразово підкреслено.

Кульмінацією в цій першій у романі «Прапороносці» характеристиці воїнів-українців є ситуація-діалог, в епіцентрі якого - відповідь на запитання «З кого виходить найбільше героїв у бою?»:

«- З колишніх безпритульних, - сказав Сагайда. - З біломорканальців.

- Зовсім ні, - заперечив Брянський <...>. - Найкращі воїни взагалі люди чесних трудових професій» [4, 22]. У сприйнятті Сагайди визначення «біломорканальці» зорієнтовано на радянський міф про велич Біломорканалу та його будівників як героїв. Протиставлення їм в запереченні Брянського «людей чесних трудових професій», як і перелік останніх, у якому не означено професію згаданих Сагайдою біломорканальців, спричиняє запитання: хто ж тоді будував Біломорканал? І не тільки. Постає й інше: чому Олесь Гончар звернувся до цієї теми? На час написання роману мало хто знав, що Біломорканал будували в'язні, репресовані селяни-«куркулі» з України, тисячі яких там і загинули. На перший погляд таке зіставлення героя війни 1943-1944 років, зображеного в романі «Прапороносці» як уособлення ідей краси вірності й козацького побратимства, із біломорканальцями не вмотивоване. Доцільність зіставлення цих образів зумовлена їх змістом, зашифрованим в глибинному підтексті характеристики солдатів-українців, на сенс якого зорієнтовують виразні натяки-деталі долі героїв, що передували їх участі в боях проти гітлерівських військ (і могли спричинити репресії проти них радянської влади). У ньому і вмотивування пафосу зображення бійців -українців (із «підозрілою» для влади сторінкою біографії). Олесь Гончар тоді, 1946 року, поставив перед собою високу й одночасно небезпечну для себе (адже був у полоні) мету, про зізнався собі (не іншому) у щоденникових записах 1986 року: « .зняти з народу нашого охоче наліплюване тоді тавро окупаційності. <...>показати, що воювали українці не гірше за інших і крові пролили не менше.» [3, 116]; «зняти з них тавро “другосортності”. Повернути їм гідність, і це теж було однією із спонук до написання “Прапороносців”» [3, 87]. Але цей прихований зміст довгий час залишався поза увагою літературознавців. Торкалася цієї проблеми й автор цієї статті, зокрема в статті «А Гончар залишається» (Дивослово. - 2016. - № 4. - С. 13-19).

І образ Хоми Хаєцького, як і інших персонажів, не вписується в простір карнавалу. Сцену повчання ним європейців, розкриття ним колгоспного устрою як еталону щасливого життя, дійсно, постає комічною, абсурдною. Ця абсурдність, досить промовиста, і в запереченні тієї волі, яку несе комунізм. Але, скажімо, його поведінка в епізоді звільнення ув'язнених бранців, замкнутих есесівцями в «пакгаузі» недалеко від станції в Цістерсдорському районі Австріїй ними підпаленому, щоб знищити цю робочу силу (невільників з багатьох країн, серед яких найбільше слов'ян). Образ Хоми Хаєцького постає як уособлення волі.ця концепція його образу художньо реалізується як на родієвому рівні (його дії аби звільнити їх з палаючого пакгаузу, поведінка після усвідомлення ним своєї ролі), так і на рівні діалогів і полілогу. Перші означення його характеристики як визволителя: «...веселий і радісний, повертався між ними своїми широкими раменами» [4, 336] - оте означення «раменами» відтінює вираз його мужності, зумовлює правомочність його дій: «зривав з їхніх рукавів жовті, як гусінь, нашивки і викидав геть.

- Відтепер ви вільні» [4, 326], і в паспортах («арбайтскарте») «при світлі пожежі» писав: «звільнений, звільнений, звільнений, звільнений.» [4, 328], усвідомлюючи значимість свого вчинку: «те, що це він приніс цим людям найдорожче, найпрекрасніше життя і волю. Це він приніс їм цей живий вітряний вечір, він дарує їм простір, дарує світ, і ці широкі шляхи в рідні краї.» [4, 327].

Цей епізод XVI розділу третьої книги «Прапороносці» («Злата Прага») побудовано на сполученні драматичного (картина жаху людей в замкнутому просторі вогню) і прекрасного (сцени спілкування звільнених із Хомою), жорстоких реалій війни і романтичних деталей розвитку мотиву волі, опоетизації її відчуття.

Дивними видаються обвинувачення автора роману «Прапороносці» в тому, що він вдається до «приниження ворога». По-перше, «приниження» немає.письменник викриває ворога, гітлеризм, війну як головні чинники винищення життя. Адже цього вимагають тисячі загиблих у розташованих в Європі концтаборах (Бабин Яр в Україні).

Той докір, що герої роману говорять (зважаючи на те, що багато літературознавців і мовознавців оцінює мову цього твору як приклад краси і багатства української мови) чистою літературною мовою. Це теж, по-перше, у мовленні героїв наявні й зразки народних говірок (як, наприклад, «патку - патку» в мові Хоми Хаєцького), народні фольклорні лексеми. По-друге, виникає питання: «А що володіння вже й літературною мовою - мовою І. Котляревського, Т. Шевченка - є вадою?»

Отож, читаймо роман Олеся Гончара «Прапороносці» по -іншому, поглядом зсередини, проникаючи в усі пласти тексту.

Список використаних джерел

1. Абліцов В. Олесь Гончар. Ілюзія і дійсність / В. Абліцов. - К., 2018. - 306 с.

2. Гончар О. Листи / Олесь Гончар / Упоряд. В. Д. Гончар. - К. : Укр. письм., 2008. - 431 с.

3. Гончар О. Письменницькі роздуми (як писалися «Прапороносці») / Олесь Гончар // Гончар О. Прапороносці. Письменницькі роздуми. Вибрані твори : У 4 т. : Т. 4. - К. : САКЦЕНТ ПЛЮС, 2005. - С. 395-407.

3. Гончар О. Щоденники : У 3 кн. : Кн. 3 / Упоряд. В. Д. Гончар. - К. : Веселка, 2004. - 606 с.

4. Гончар О. Прапороносці / Олесь Гончар // Гончар О. Прапороносці. Письменницькі роздуми. Вибрані твори : У 4 т. : Т. 4. - К. : САКЦЕНТ ПЛЮС, 2005. - С. 5-391.

5. Довженко О. Я бачу перемогу / Олександр Довженко // Довженко О. Повість полум'яних літ. Повісті. Оповідання. Публіцистика. - К. : Молодь, 1984. - С. 324-331.

6. Жулинський М. Слово про Олеся Гончара (роздуми з нагоди 100 -річчя від дня народження) / М. Жулинський // Слово і Час. - 2018. - № 4. - С. 3-9.

7. Із післячорнобильської перспективи: презентація монографії Т. Гундорової «Кіч і література. Травесті» // Слово і Час. - 2011. - № 2. - С. 87122.

8. Листи до Олеся Гончара : У 2 кн. : Кн. 1. (1946-1982) / Упоряд., передм. М. Степаненка. - К. : САКЦЕНТ ПЛЮС, 2016. - 436 с.

9. Павличко Д. Олесь Гончар (Іди до мене!) / Дмитро Павличко // Павличко Дм. Спогади. - Т. 1. - К. : Ярославів Вал, 2015. - 488 с.

10. Яновський Ю. «Голубий Дунай» / Юрій Яновський // Слово про Олеся Гончара. Нариси, статті, листи, есе, дослідження. - К. : Радян. письменник, 1988. - С. 6-7.

Анотація

У статті осмислено кардинально протилежні оцінки роману «Прапороносці» О. Гончара, сприйняття його читачами й критиками, літературознавцями як в перші роки після його публікації, так і на сучасному етапі розвитку літератури на воєнну тематику. У ній розглянуто характер відтворення в романі «Прапороносці» світу війни з героїзмом його народу і трагізмом його втрат, інтерпретації його тексту і підтексту як за часів панування соцреалістичних догм, так і на сучасному етапі, підкреслено дискусійність останнього; зроблено спробу відповіді на питання, що забезпечує життєвість роману «Прапороносці», інтерес читачів і літературознавців до нього на сучасному етапі.

Ключові слова: роман, соцреалізм, ідеологема, текст і підтекст, «погляд зсередини», модель світу війни, образ України й українця, художність тексту і документалізм.

В статье осмысливаются кардинально противоположные оценки романа «Знаменосцы» О. Гончара, восприятие его читателями и критиками, литературоведами как в годы после его публикации, так и на современном этапе развития литературы на военную тематику. В ней рассматривается характер отражения в романе «Знаменосцы» мира войны с героизмом народа и трагизмом его потерь, интерпретации его текста и подтекста как во время активизации соцреалистических догм оценки творчества писателей, так и на современном этапе, дискуссионность оценок последнего с целью определения истины: поиска ответа на вопрос, что обеспечивает интерес к этому роману сегодня?

Ключевые слова: роман, соцреализм, идиологема, текст и подтекст, «взгляд с середины», модель мира войны, образ Украины и украинца, художественность текста, документализм.

In the article we comprehended the contrary opinions on Oles Honchar's novel “The Standard Bearers ”, the readers ', literary scientists ' and criticists ' reception of this text in the first years after it had been published and nowadays when the literature about the war unfortunately had got a new reason to evolve.

We analyzed the specificity of the depiction of the war world in the mentioned novel in the context of people's herois m and the tragedy of irreplaceable losses. The interpretation of the text and subtext of “The Standard Bearers” in times of socialistic realism domination and today is investigated, the controversy of modern reading of this novel is emphasized. We tried to answer the question: what is the reason of “The Standard Bearers '''popularity and viability in the XXIstcentury? What does arouse the interest to that novel in the souls of readers and literary criticists today?

In our time “The Standard Bearers” by Oles Honchar demands “another” reading. The topicality of the novel is provided by the evolution of “Ukrainian theme ” in it from the very beginning of the text till the final depiction of the victory in the Great War. It is emphasized that some contemporary native researchers don't analyze the war world model in the novel. This model is represented in the focus of philosophical, moral and national paradigms, and the real sense of them could be hidden under the socialistic realism dogmas because of soviet censure.

Key words: novel, socialistic realism, ideologem, text and subtext, “look from the inside”, model of the war world, image of Ukraine and Ukrainian man, artistic features of text and documentalism.

Размещено на Allbest.ru