Постколоніальна філософська візія української літератури: деконструкція реального імперського vs пошук уявної ідеальної держави в творчості Юрія Андруховича

Postcolonial philosophical vision of Ukrainian literature: the deconstruction of real imperial versus the search for an imaginary ideal state in the Yuri Andrukhovich's creativity

постколоніальність андрухович юрій

Костенко Г. К.,

аспірант кафедри теорії культури і філософії науки філософського факультету, Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна (Харків, Україна),

Kostenko H. K.,

Postgraduate, Theory of Culture and Philosophy Science Department, Faculty of Philosophy, V.N. Karazin Kharkiv National University (Kharkiv, Ukraine)

Статтю присвячено проблемі постколоніальності в сучасній українській літературі на матеріалі творчості Юрія Андруховича. В статті представлений аналіз репрезентації стану постколоніальності в творах даного автора, а також міркування щодо проблеми феномена універсальності у сфері відносин колонії-імперії, досліджено намагання постколоніального автора перемогти імперський тоталітаризм гумором, карнавалізацією імперського наративу та побудовою альтернативної містичної імперії, яка може слугувати прихистком колонізованій нації та джерелом нової універсальності на зміну імперського тоталітаризму Методи: крос-культурний, соціокультурний аналіз, семіотико-символічний метод, а також власне постколоніальна методологія. З'ясовано певні риси авторської позиції, які не є конструктивними щодо націєбудування та звільнення від дискурсивної влади імперії. Також робиться висновок щодо необхідності подальших досліджень української постколоніальності з метою звільнення культури нації від імперського тиску та подолання наслідків колонізації.

Ключові слова: філософія культури, філософія літератури, постколоніалізм, антиколоніалізм, сучасна українська культура, Юрій Андрухович, стосунки Імперія - Колонія.

The research deals with a representation of the phenomenon of postcoloniality in contemporary Ukrainian culture. The article containing considerations about the problem of the phenomenon of universality in the field of colony-empire relations, about post-colonial author's attempt to overcome imperial totalitarianism by means of humor, through carnivalizing of the imperial narrative, and constructing an alternative mystical empire in the creative space of the author, which will be friendly to a colonized nation. The scientific methods cross-cultural, socio-cultural analysis, semiotic- symbolic method, in particular, post-colonial methodology have been used in in this article. It is concluded that the postcolonial authorial position as a deconstructor of an existing empire and a dreamer about an alternative empire is to some extent vulnerable to the purpose of building the national cultural space of a decolonized nation. The conclusion is made also that further intellectual labor was needed to truly free the nation's culture from imperial pressure and to overcome the effects of colonization.

Keywords: philosophy of culture, philosophy of literature, postcolonialism, anti-colonialism, contemporary Ukrainian culture, Yuri Andrukhovych, relations Empire - Colony.

Постановка проблеми. Постколоніалізм як окремий дискурс зароджується в середині ХХ століття, водночас руйнування колоніальної системи, розвиток етнічних та культурологічних студій різних напрямків, постструктуралізм, розвиток постмодерністських теорій нації, етносу, влади робить постколоніальні дискурси надзвичайно актуальними та вагомими як у соціокультурних реаліях, так і на теоретичному рівні розвитку гуманітарних наук початку ХХІ століття. Оскільки питання постколоніальних дискурсів актуалізовано у зв'язку з боротьбою України за незалежність протягом ХХ- ХХІ століть, то такий аспект дослідження вимагає розгляду української літератури сучасного періоду у зв'язках з загальними громадськими та соціо-культурними змінами, відповідно можна констатувати, що таких досліджень у сучасній українській філософії недостатньо, а перспективи такого дослідження будуть зростати.

Ступінь дослідження, аналіз останніх публікацій. Центральні роботи, присвячені розробці антиколоніального та постколоніального дискурсу, належать Е. Саїду , Ф. Фанону, Е. Томсон, М. Павлишину, Г Грабовичу, М. Рябчуку. Також деякі питання постколоніального дискурсу та глобалізації висвітлювали у своїх працях Т Гундорова [4; 5], О. Забужко, О. Титар [8].

Мета: проаналізувати репрезентацію феномену постколоніалізму у сучасній українській культурі (на прикладі творчої спадщини Ю. Андруховича).

Виклад основного матеріалу та отриманих результатів дослідження. Стан постколоніалізму ставить на новому етапі питання універсальності, оскільки метрополії вважали себе втіленням універсальним цінностей та космополітичної культури. Це питання по-новому освітлюється у працях Г Співак, Д. Батлер, X. Бхабха, С. Жижека, що використовують для аналізу постколоніалізму неомарксистську та психоаналітичну методологію, в тому числі лаканівський психоаналіз.

Постколоніальний автор залишається у підваженій позиції, позиції уникнення колоніальних небезпек - звеличення та реабілітації імперії, але у новому вигляді, наприклад, української імперії чи міфологічної Київської Русі чи інших варіантів (Олександр Ірванець «Харків-1938» (2017)), або взагалі деконструкції усіх значущих наративів як імперських. Одним з кращих випадків є повторення радикального активізму християнства, в тому числі універсального активізму апостола Павла, чим створюється універсальність неімперського характеру, а отже відбувається нова легітимація дискурсів не тільки як тих, що руйнують колоніальний світ, а тих що стверджують світ без колоніальних відносин чи принаймні замінюють антагонізм колонізатор-підкорений більш м'якою контроверзою зовнішня-внутрішня імперія. Цим самим колишнє імперське критикується з метою створення більш універсальної імперії. Радикальна універсальність - тут, наприклад, С. Жижек посилається на Жака Рансьєра і Ернесто Лаклао - охоплює усе часткове значення саме тому, що воно «пов'язане із Залишком», його логіка це логіка тих «виняткових», у кого «немає внутрішньосвітового порядку, хто безпосередньо уособлює справжню універсальність, хто представляє Ціле на відміну від усіх інших, це повинно включити як метрополію, так і колонію, це універсальність, що бореться, «актуальне існування якої є поділом, що пронизує увесь її частковий зміст» [6, с. 193-194].

«Навіть найвищий суддя має ознаки Пана: він завжди маніпулює законом творчо його переосмислюючи» [6, с. 196], милосердя це той «єдиний спосіб за допомогою якого Пан демонструє свою владу, яка перевершує закон», якби він лише гарантував повне виконання закону, правове регулювання, він би позбувся своєї влади та перетворився «просто у фігуру знання, агента універсального дискурсу»; за думкою С. Жижека у конкретно-історичному плані все це є справедливим «навіть і для Сталіна» [6, с. 195-196].

Суперечачи колоніальній владі, постколоніальним дискурс постійно опиняється у небезпеці боротьби з імперським милосердям, а отже крім того, що він повинен продемонструвати таку саму, а можливо більшу універсальність, ніж колоніальний дискурс, одночасно він має продемонструвати свою гуманістичну сутність, що, по-перше, перевершує просвітницьке знання, по-друге, перевершує милосердя імперії, а саме милосердя Пана імперії, що вище милосердя Закону. Тут, можливо, ми можемо побачити коріння по суті своїй досить маніпулятивного твердження, мовляв, для того щоби перемогти Імперію, нація, яка бажає вирватися з лещат колоніалізму, має перевершити Імперію, зокрема, саме в гуманізмі, при чому, звернутий той гуманізм має бути перш за все не на різні складові самої нації, а саме на її імперського ворога - відомо, наскільки нещадні зокрема українці до своєї національної влади, і наскільки слухняно-поблажливі до влади чужинецької, окупаційної. Можна сприймати цей виверт свідомості як наслідки тривалої бездержавності, які призводять до несприйняття будь-якої влади, але внаоч бачимо, що за авторитарної проімперської державної влади критичний антивладний шал українських ЗМІ та публічних експертів значно знижується, натомість за появи державної національної влади (яку формально можна відрізнити від проімперської перш за все культурницькими ініціативами - встановлення державного вшанування Голодомору як національної трагедії, підтримка української культури і книгодрукування, квотування української мови, тощо) критичний тиск антивладний тиск значно посилюється.

З цим постулатом «конкуруючих гуманізмів» Імперії та Колонії принципово не згоден такий відомий дослідник колоніальних травм, як Франц Фанон, який фахово опрацьовував колоніальні психічні розлади в середовищі колонізованих, і вивів з своєї лікарської практики однозначний висновок - «колонізована людина визволяється в насильстві та через його посередництво» [9]. «Аргумент, вибраний колонізованим, був підказаний йому колонізатором, і за іронією долі саме колонізований тепер стверджує, що колонізатор розуміє тільки силу. Леґітимність колоніального режиму походить із сили, і цього порядку речей він ніколи не приховував» [9].

Таким чином, в постколоніальній реальності є певний розбіг думок щодо подолання колоніальної травми і створення нової універсальності, яка не буде належати виключно імперському наративу, і яка у висліді однозначно позбавляє Імперію монополії на гуманізм та/або на насильство. Структурна опозиція гуманізм - насильство є важко подоланою як з етичної, так і з прагматичної точки зору, тому окремо цікава спроба медіації, яка виникає в такому полі напруження. Одним з варіантів культурницького посередництва в такий ситуації є наратив гумору, спроба карнавалізації Імперії, яку реалізує в своїй письменницькій творчості зокрема Юрій Андрухович.

Тамара Гундорова розглядає Ю. Адруховича у межах колоніального і постколоніального ресентименту та створення стратегії ревізії [4, с. 80].

В творчості Андруховича присутнє намагання, разом з осудом радянської колоніальної політики ідеалізувати іншу, омріяну, хоч би австро-угорську імперію, або колоніальну політику якогось фантазійного короля - Олелька Другого Довгорукого-Рюриковича [2], або побудувати приватну опозицію колоніального теперішнього через світи мрій і показ нібито безглуздості структур колоніальної влади [3]. Один колоніальний міф заміщує іншим, своєрідним ідеальним утопійним світом для Ю. Андруховича стає «Галичина» і ідеалізовані Габсбурги. Ця ідеальна країна розшукується ним у минулому, вона приступна у слідах та голосах минулого, присутня у постатях її старих свідків, що зустрічались Ю. Андруховичу у дитинстві і «знали на пам'ять гімназійні латинські вирази і за часів Хрущова і The Beatles одягались так, нібито вийшли привітати ерцгерцога Франца Фердинанда» [7, с. 72].

Іншим компонентом творчості Ю. Андруховича стає ревізія та переміщення, що є одним з способів психологічного дистанціювання від імперського. В «Московіаді»(1992) Москва змальовується як омріяний центр усього існуючого життя, до нього мріють приїхати письменниці, оскільки там тільки життя і цивілізація: «Потрапити до Москви на цілих два роки! Потрапити до Москви, де, безсумнівно, нарешті помітять і вознесуть! Потрапити до Москви, аби лишитися в ній навіки! Бути в ній похованою (кремованою!). Потрапити до Москви, де генералів, секретарів, іноземців, патріотів, екстрасенсів - як гівна! А головне - повно бананів!» [2, с. 4].

Хоч відчувається криза цієї імперії самим героєм-наратором: «ти, Отто фон Ф., просто хребтом відчуваєш, як тріщать усі її шви, як розлазяться навсібіч країни й народи, кожен з яких має нині значення цілого космосу чи, щонайменше, континенту» [2, с. 11], «Тим часом імперія починала тріщати» [2, с. 51], але вона, як і колись, досі приваблива скромним імперським блиском та надією на поновлення. Криза є, але вона тільки гуртує імперію, говорить, що пора стати Великою Державою - «Бути Великій Державі чи не бути. Бути Великій Державі чи бути Великому Хаосу. Ієрархії чи анархії. Стрункості наших ідей вороги протиставили свист і гулюкання» [2, с. 90]. Дійсно Радянська імперія може зникнути через внутрішню кризу та аморальність, як пародія на Римську імперію - «Свого часу тебе навчали, що Римська імперія загинула під ударами рабів і колонів. Ця імперія загине під ударами пияків. Колись вони всі вийдуть на Красну площу і, вимагаючи пива, рушать на Кремль. По них стрілятимуть, але кулі відбиватимуться від їхніх проспиртованих непробивних грудей. Вони зметуть усе. Особливо жінки» [2, с. 18], але її підвалини претендують на всесвітність, високу духовність та космополітизм, іншими словами, знов-таки на глобальну універсальність.

У «Московіаді» констатується, що одним з найбільш упосліджених та пригнічених народів є українці і це відбувається у тому числі через їх провину - вони дали колонізаторам зламати своє сумління та своє достоїнство: «Мені тяжко уявити собі естонців, які принижено сплять по московських вокзалах. Мені легше уявити собі в цій ролі, наприклад, туркменів. Але в тому й нещастя імперії, що вона вирішила поєднати непоєднуване - естонців з туркменами. А де на її мапі ми, українці? Десь посередині? Це мало втішає. Тепер будь-який тутешній шовінюга має всі підстави казати: «Да ми єдіний народ! Ми вєдь даже внєшнє нічем не отлічаємся!». І слабкими будуть мої аргументи про Пилипа Орлика й козацьке бароко. Або про Веделя і заквітчаний барвінком меч. Бо він лише кивне головою на оцих сплячих товстих людей, нещасних і вбогих, але навіть несвідомих того, що вони нещасні і вбогі. Лише кивне головою» [2, с. 27].

Хоча імперія лякається українського руху, будь-яких спроб свободи та того, що робить «пробандерівський діяч, близький до рухівсько-гетьмансько-мельниківських кіл, котрий зараз намагається заснувати в Москві підривну газетку» [2, с. 69].

Що може бути основою імперії та колоніальної політики - це всесвітнє рабство та поневолення людини: «Зібравши всі землі та всі народи, згуртувавши їх воєдино, виконаємо волю великих отців наших! Бо перевертаються вони в самотині мавзолеїв своїх від того, що нині з їхнім спадком діється. Очима тисячоліть дивиться на нас космічна місія Держави. Тримаємо у своїх руках вирішальні карти для великої грі, - телефони, посади, агентів, комп'ютери, але головне - мільйони, мільярди людей, які хочуть і мріють бути рабами, які заради свого блаженного рабства вийдуть на площі та вулиці, бо немає вищої честі й вищої мрії для простого маленького чоловічка, ніж бути слухняним, саможертовним, гордим і приниженим рабом великої, надмогутньої, пірамідальної, підзоряної Імперії» [2, с. 95]. Головний герой-наратор «Московіади» усвідомлює, що навіть протест передбачений імперською системою і використовується нею: «Проклинаю імперію, - вимовив ти з інтонаціями східного пророка. - Ти?! Що служив їй вірою та правдою? - І «Сашко» сардонично зареготався» [2, с. 70].

Способом долати цю колоніальну залежність і здобувати свободу для наратора більшості творів Ю. Андруховича стає переміщення, переміщення в історії надає ту вигоду, що стає своєрідною культурною компенсацією - відродженням «золотого часу».

Як вірно в цьому контексті відмічає Т Гундорова, «наратор Андруховича налаштований на уявне переміщення себе, свого місця, свого часу кудись зовні, за межі колонії. Поштовхом до побудови контріснування і контрісторії, як показав ще Ніцше, слугують образа і злопам'ятство, котрі і надають негативну перспективу. Останнє відтворює повноту світу, хоча б у формі якогось ідеального бачення, в котрому могли би реалізуватися прагнення. Таке бачення може бути спрямовано і в минуле (до втраченого раю), і в майбутнє (до землі обітованої), але найголовніше, що воно надає уявлення про повнотність історії. Андрухович не без самоіронії зізнається у національній «зацикленості на минулому» [5].

Т Гундорова розглядає Ю. Андруховича в межах постколоніальної ідентичності транзитної культури, де транзитна культура має залагодити найбільш крайні опозиції колоніальної - метропольної культури і одночасно заповнити пустоти колоніальної спадщини за рахунок перебування усередині: «перебування «всередині» завжди вище, більш вдячно і більш благородно, тому що воно означає твою включеність, долучення, присутність, - на відміну від окремого, відділеного, відкиненого перебування «між»» [7, с. 98].

У іншому романі автор і наратор намагаються уникнути імперії, як це зробити, однозначної відповіді в тексті не знаходиться - це лишається «Таємниця» для читача. Це один з постмодерних прийомів, роман «Таємниця»(2007) можна розглядати як повернення мистецького жанру роману, в тому числі автобіографічного роману, ми бачимо, що для автора насамперед важлива гра наративів, гра у наративі, життя розглядається як спроба жанрової пародії, в той же час можлива пародія на життя у жанрі.

Ю. Андрухович намагається розширити формальні пошуки сучасної української літератури і, якщо не зробити популярним, то хоча б познайомити читачів з таким жанром, як роман-репортаж, який, за словами письменника, є дуже актуальним у Польщі, що нагадує грецьку діатрібу чи бароковий наратив. В тексті присутній автобіографізм, він нагадує інтерв'ю про життя автора - від дитинства, юнацьких років, навчання у Львові, до подорожей світом, також зустрічаються історії з життя друзів, свідчення про перебіг подій з тієї чи іншої точки зору, взаємодія реальних та вигаданих персонажів, переоповідання якихось сюжетів, байок, приповідок тощо, зокрема про справжній культ футболу та шанування футболістів.

Виникнення Бу-Ба-Бу тлумачиться через античну міфологію та винаходи піфагорейців, оскільки священною є тріада митців: «Три - це довершене число. А чотири - так собі, нічого цікавого. Якщо від чотирьох відняти один, то вийде трикутник» [3, с. 274].

Ліричним героєм неодноразово перетинаються кордони «Франика»-Станіслава, одного разу це дозволяє побачити оперу, але перетинаються також і кордони трансцендентного, де посмертне існування змальовується в образі пляжу з гіппі, що розташований у куточку за воротами з написом «Вхід на будову заборонений». І Франківськ, і Львів, і Берлин знаходяться десь на межі реальності та уяви, це стосується також часових переміщень та зсувів містами та країнами. Стосовно часових зсувів, це не лише біблійний та дитячий циклічний час, але й простір пам'яті, що вибудовується у процесі розмови. Отже, Берліном блукають два чоловіки, вони зустрічаються та ведуть довгі розмови, але ця горизонталь ускладнюються геть іншим часовим виміром - простором ностальгійного повернення до дитинства, зі своєю перспективою розвитку дитини, її дорослішання. Цей простір пам'яті частково є символічним і поступово трансформує пласку горизонталь оповіді на міфологічну вертикаль.

Але й абстрактні поняття, як, приміром, Європа, у письменника мандрують зі трансценденції у світ речей і конкретних явищ завдяки метафорам дому, а також по-борхесовськи великої бібліотеки, світу-як-бібліотеки. Отже, розвиваючи тему Європи як простору, Ю. Андрухович цілком логічно мусить вирішувати проблему - а де центр цього простору. Для Ю. Андруховича, що живе мандрівкою, центр стає кочовим, мінливим: частіше він перебуває усередині письменника, у його серці, думках, «там, де Європа думає, що вона закінчується, там її центр. Передусім в Індії», «центри Європи мандрівні, вони пересуваються разом з людьми. Перепрошую за вживання цього слова - але це, як серце. Воно всередині» [3, с. 428-429].

Завдяки подорожі письменника і будується спочатку цей центр світу, потім його «вузли сполучень» і нарешті власний простір, що впорядковує та гармонізує оточуючий хаос. Щоб цей простір залишався структурованим та життєздатним, у ньому треба подорожувати, відчуваючи та даруючи свободу, основним транспортом залишається слово, що дарує життя і свободу, це потяг, що іде до самого себе, оскільки слово «першокласний транспортний засіб». Коли в «Московіаді» ця свобода є втраченою як ліричним героєм, так і нацією, то у «Таємниці» нею володіють і герой, і нація загалом, але це нація, що перебуває у якомусь омріяному «золотому часі».

У багаточасових бесідах Егон Альт виступає або сповідником, або психоаналітиком, який намагається виявити найбільшу травму життя письменника - це травми невизнання, переслідування, втечі, національної меншовартості та пригнічення. Це колоніальна травма центральноєвропейської душі, яка перебуває в національній окупації, наратор оповідає так про себе: «Я вважаю себе мешканцем Центрально-Східної Європи, тобто справді європейцем, але інакшим, з досвідом, суттєво відмінним від того, що прийнято вважати європейським досвідом. Мій досвід є досвідом європейця окупованого, я маю на увазі не тільки ті танки у Празі 68-го, хоч і їх теж» [3, с. 400].

Діалогічність, багатошаровість, інтертекстуальність є найважливішими ознаками текстів Ю. Андруховича. У «Таємниці» постає два образи колонізованої України. У першому художньому образі Україна постає як середньовічна європейська камінна руїна. У другому поетичному образі Україна перетворюється на великий потяг у майбутнє, тут використовується гра фантазії та карнавалізація культури - згадаймо, ще в «Московіаді» головний герой одягається рудим блазнем, щоб виконати свою історичну місію з підриву імперії та її цінностей - «ти вибрав стару, мов цирк, космополітичну й чимось безлику маску рудого блазня» [2, с. 88].

Ю. Андрухович, який виступає в сучасній українській культурі не тільки як автор, але і як публіцист та дослідник, часто згадує карнавальність як провідну характеристику української культури в цілому. Автор зосереджується на деконструкції, але не варт забувати, що, на думку дослідників, «вибір молодого постколоніального науковця перед відразливим обличчям новітнього колоніалізму максимально конкретизується. Він може вибрати літературознавство як постмодерну (неоімперську) гру, байдужу чи відверто ворожу національній культурі, або літературознавство як інтелектуальну боротьбу за відродження та утвердження національно-культурної ідентичності рідного народу» [10]. Узагальнюючи цю останню думку, зазначимо, що подібні вибори стосуються не тільки молодих, не тільки науковців, і не тільки - і не стільки - літературознавців, а й усього усвідомленого культурницького загалу.

У «Лексиконі інтимних міст» (2011) Ю. Андрухович згадує Харків 1995 та 1997 років як втілення своєрідної автентики української культури, колоніалізованої, вбитої, розстріляної, але не скореної: «Харків - це автентика. Це такий трагічний музей, де все можна помацати руками. Тільки на них щось обов'язково поналипає. Другого разу нас провадив Володимир Гаряїв (йому тоді вже перевалило за вісімдесят, ще того ж року він помер), останній з живих футуристів, учень того ж таки Семенка, свідок харківської міфології, цього бурхливого (і в патетиці, і у величі, і в комізмі) злету двадцятих років, цих божевільних і безжальних проектів переоблаштування світу з неминучим ощасливленням людства, раси, кляси, нації - проектів, до фанатичного творення яких дивним чином причетна ціла зграя рухливих, наче ртуть, антиподів, серед яких і Марінетті, і Фернан Леже, і Брехт, і Маяковський (харків'янин Ґро Вакар завжди вигравав у нього на більярді, єдиний, хто завжди вигравав у нього на більярді), і невизнаний віденський художник, батько якого звався Шикльґрубер, а також увесь цей Харків, Харків у дійових особах - котру не візьми, за кожною легенда, краса і відчай жестів, неврастенія, постріл Хвильового, смерть поруч із несподіваними сецесійними фасадами Василя Кричевського, ми збилися в тісніше коло - було вітряно і пронизливо. Так буває, коли знагла відчуєш доторк чогось значно більшого, ніж ти міг собі уявити» [1].

Ці особливості творчості Ю. Андруховича свідчать про те, що він переживає колоніальний досвід, але не відкидає його остаточно. Ревізія стосується тільки того, що пов'язано зі страхітливими втіленнями імперії, одночасно Імперія для нього існує і як певна утопія з її особливим фантастичним, фантасмагоричним світом, поетизуючи який, Ю. Андрухович все одне вважає його загадкою, «таємницею». Герой Ю. Андруховича - герой подвійної «центральноєвропейської» душі, що пережив травми тоталітаризму, але не зміг збагнути, на чому засновується механіка їх негуманістичної, нищівної для людини діяльності.

Висновки. Постколоніальне письмо виділяється в окремий літературний дискурс у 1970-1980-х, це, з одного боку, намагання відрефлексувати методи і способи, через які західні країни-колонізатори та їхні культури здійснювали владний вплив на культурницький простір колонії, з іншого боку, постколоніальна література зосереджується на відтворенні гнобленого національного, супутно проясняючи, як саме колонії чинили опір імперському домінуванню.

Одним з виходів постколоніального автора з безкомпромісного бінаризму Імперія-Колонія стає гумор - пародіювання дискурсивного словника самої імперії, вихід в блазнювання, як герой «Московіади» Ю. Андруховича. Також виходом є певна маргиналізація, і подальша апеляція маргіналізованого і травмованого героя-наратора до самого Бога - або вихід як ствердження нової універсальної та забутої культури еліти, повернення напівфантастичної Австро-Угорщини як прихистку колонізованій нації.

Завдяки топосу подорожі у Ю. Андруховича будується спочатку центр світу, потім його «вузли сполучень» і нарешті власний простір, що впорядковує та гармонізує оточуючий хаос. Щоб цей простір залишався структурованим та життєздатним, у ньому треба подорожувати, відчуваючи та даруючи свободу, основним транспортом залишається слово, це потяг, що іде до самого себе, оскільки слово «першокласний транспортний засіб». Коли в «Московіаді» ця свобода є втраченою як ліричним героєм, так і нацією, то у «Таємниці» нею володіють і герой, і нація загалом, але нація, що перебуває у якомусь омріяному «золотому часі». Замилування автора іншою, напівмістичною, нерадянською імперією, хоч і сприяє, через зіткнення двох імперських культур, руйнуванню універсальності радянського імперського, але залишає власне його, як постколоніального автора, в лещатах імперсько-колоніалістського фрейму. Постколоніалізм цих творів Андруховича неухильно тягнеться до неоколонізації, поки що марно намагаючись вловити пульс деколонізованої нації.

Список використаних джерел