Гендерне літературознавство в Україні: теоретико-методологічні зауваги

Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара

Summary. The article deals with the specificity of development of the Ukrainian Gender Literary Study, theoretical and methodological problems of its distinguishing from the feminist criticism (1990-2000th); the main achievements of this field and also tasks, object and future perspectives of Gender literary criticism are outlined.

Key words: Gender Literary Study in Ukraine, theory and methodology of Gender Literary Study, feminist criticism.

Постановка проблеми. У пострадянську добу у вітчизняному літературознавстві розпочався процес модернізації дослідних методологічних стратегій задля оновлення епістемологічного поля після радянської ідеологічної «цензури», націлений на демократизацію культури, на оприявнення її малопримітних сторін. «Перезавантаження» літературознавчої методології синхронізується із західним постмодерним світоглядно-естетичним дискурсом, обіпертим, зокрема, на постструктуралістський «підрив» фалогоцентричного проекту патріархатної культури. Цей проект, як, власне, і вибудовані на його основі феміністичнокритичні концепції, стали доступними для засвоєння в українській культурі, як відомо, лише в 90-ті рр. минулого століття. Прихід в українську культуру інтелектуального та мистецького жіночого контингенту дав поштовх для появи нового літературного (культурного) продукту й зародження (або й відродження) вітчизняної феміністичної критики як стратегії його методологічного, ідеологічного осмислення. Відставання в часі від західного наукового мейнстриму спричинило термінологічну, методологічну плутанину: так, вітчизняна літературна феміністична критика оперує поняттям «гендер», але феміністична й гендерна проблематика фактично не розрізняються, декларується вивчення гендеру, але натомість акцентується факт жіночої депривації, досліджується переважно жіноча проза, тоді як «чоловіча» складова частина літератури не здобуває належної уваги. У 2000-х рр. усе частіше експлуатуються поняття «гендерні студії літератури», «гендерне літературознавство», але спроби його термінологічного окреслення, на наш погляд, суперечливі й дискусійні. водночас протягом останнього десятиліття вийшла у світ низка вагомих досліджень, у яких активується методологічний інструментарій гендерного літературознавства. Отже, у вітчизняному гендерному дискурсі літературна практика випереджає наукову теорію, що актуалізує необхідність теоретичного й методологічного окреслення засад гендерного літературознавства, його кореляції з феміністичною критикою, його наукових цілей і принципів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Гендерні студії, зокрема літературознавчі, розвиваються в Україні від 1990-х рр. під егідою центрів гендерних досліджень у Києві, Харкові, Львові, Одесі та інших містах. У різнодисциплінарних гендерологічних виданнях («вступ до гендерних досліджень» (російською мовою) (2001), «Гендер і культура» (2001), «Гендерний підхід: історія, культура, суспільство» (2003), «Основи теорії гендеру» (2004), «Гендерний розвиток у суспільстві» (2005) та ін., а також підручниках із гендерної теорії типу «Гендер для медій» (2013)) висвітлені засади гендерного виміру - виключно з вузької соціоконструктивістської позиції, обіпертої на постструктуралістсько-феміністичний нігілістичний підхід до особистості. У названих виданнях пунктирно окреслено й літературознавче поле гендеру, однак в усіх уміщених матеріалах (В. Агеєва, І Дороніна, В. Хархун та ін.) акцент зроблено виключно на фемінній «складовій» частині сучасного літературознавчого, художнього та публіцистичного дискурсів і в такий спосіб ототожнено феміністичну та гендерну методологію. Так само у виданні Запорізького національного університету «Гендерні студії в літературознавстві» (за ред. В.Л. Погребної) (2008) предмет і завдання гендерного літературознавства не відділяються від феміністичної критики з її фемінноорієнтованою проблематикою (так, за словами Г. Улюри, «гендерний підхід у вивченні літератури сьогодні <..> артикулює проблему жіночого авторства, з іншого боку - провокує ідеологічне “перечитання” класичних текстів» [7, с. 8]. О. Бажан у статті «Феміністична критика та гендерний підхід» намагається провести демаркаційну лінію між феміністичною та гендерною критикою за методологічним підходом (есенціалізм і конструктивізм; категорія статі (жіночої) та категорія гендеру), за об'єктом дослідження (феміністична критика вивчає жіночу суб'єктивність, а гендерна критика - способи соціального конструювання та вияву маскулінних / фемінінних ідентифікаційних моделей у їхній соціальній і культурній зумовленості) [1]. Попри прогресивний для розвитку гендерного літературознавства характер студії О. Бажан, її «версія» його теорети- ко-методологічних засад має бути скорегована бодай тому, що соціоконструктивістське трактування гендеру не кореспондує з особистісно-психологічною специфікою літературної творчості, крім того, гендерні стереотипи, ролі, установки й т. п. арсенал соціального «вироблення» гендеру не відображені в широкому спектрі художніх творів, передусім ліричних.

Мета статті - визначення й формулювання базових методологічних засад гендерного літературознавства, його предмету й епістемологічних принципів, а також критеріїв систематизації здобутків вітчизняної науки в окресленій науковій царині.

Виклад основного матеріалу. Поштовхом для формування гендерного літературознавства стало відкриття «гендерного виміру» як «універсальної значущості статевої належності людини у всіх сферах її соціокультурного буття», що оприявнило «статеву асиметрію у філософському вивченні людини», адже «половина людства (жіноцтво - О. Ш.) залишалася на узбіччі» [2, с. 5]. До ХХ ст. вивчення зумовлених статтю особливостей творчості було неактуальним, адже прецеденти жіночого авторства сприймалися або як виняток, або з презумпцією меншовартості, тоді як літературний дискурс, представлений чоловіками, розцінювався як універсальний, що знімало потребу дослідження специфіки чоловічого письма. Теоретики тендерного літературознавства (О. Золотухіна, С. Охотнікова) пов'язують його розвиток зі становленням тендерної лінгвістики, яка фіксує реальні відмінності мовлення чоловіків і жінок, що віддзеркалює відмінність їхньої тендерної «природи». Врахування гендерних особливостей художнього висловлення є важливим для окреслення гендерної типології письма, однак гендерне літературознавство, що вивчає гендерну поетику, має значно ширші дослідні горизонти.

Гендерне літературознавство як галузь гендерних студій сфокусоване навколо вивчення тих особливостей літературної творчості, які зумовлені тендерно-статевою ідентичністю творця й мають її художньо переломлені ознаки. У коло наукових інтересів потрапляє також специфіка зображення в літературі гендерно диференційованих типів особистості, суспільства, артикуляції проблем, пов'язаних із тендерною стратифікацію. Н. Зборовська предметом тендерного літературознавства вважає «соціальні та культурні конфігурації «жіночого» та «чоловічого» та різні форми сексуальності, виявлені в тексті [4, с. 294]. На думку С. Охотнікової, гендерне літературознавство (як і гендерна поетика, що вживається в її студії як термін-синонім) має вивчати «гендерну картину світу, ґрунтовану на стереотипах маскулінності та фемінінності» [6]. Гендерному дослідженню підлягають такі текстові рівні: проблемно-тематичний, сюжетно-композиційний, система персонажів (моделі поведінки, внутрішній світ, психологія, типологія), мовлення (дискурси героїв і героїнь), конфлікт, суб'єктна організація (позиція автора, наратора, героя), хронотоп, стилістика, авторська картина світу [5], також враховується фактор читацької рецепції. т. Дороніна виділяє, зокрема, такі пошукові напрями тендерного літературознавства: «виявлення гендерної природи літературної творчості, її образної системи», «руйнування гендерних стереотипів в інтерпретації літературного твору (переважно його образної системи)», «вивчення специфіки виявлення жіночої / чоловічої сексуальності в літературних текстах», «визначення особливостей фемінного / маскулінного сприйняття життєвих явищ і їхнє відтворення в літературному жанрі автобіографії (мемуарів)» [3, с. 315], які вважаємо цілком перспективними.

Фактичне ототожнення феміністичного та тендерного підходів до вивчення літератури, відсутність чіткого усвідомлення завдань і методики власне гендерного літературознавства зумовлюють «аморфність» «феміністично- / гендернокритичного» вітчизняного дискурсу. він формується в перші десятиліття ХХІ ст., але не набув значного поширення в українському літературознавстві, часто зазнаючи критики академічних кіл традиційного літературознавства, однак можна систематизувати цей дослідний дискурс за низкою критеріїв. так, вітчизняну феміністичну / гендерну критику варто диференціювати:

а) за місцем дислокації: материкова та діаспорна (Р Веретельник та ін.);

б) за об'єктом дослідження: вітчизняна проза (значна кількісна перевага), поезія (Н. Анісімова, І Грачова, Г. Бібєрова, Ю. Гончар, В. Копиця, О. Ромазан, М. Штолько та ін.), дитяча література (І Качак), non-fiction (М. Варикаша); російська проза (І Дороніна, В. Погребна, Г. Улюра); російська драматургія (І. Хабарова), зарубіжна проза;

в) за літературним періодом, що досліджується: сучасна література (В. Агеєва, О. Галета, І Гундорова, Н. Зборовська, І Кисла, М. Крупка, Ю. Кушнерюк, Г.-П. Рижкова, О. Ромазан, М. Рябченко, Х. Стельмах, Л. Таран, І Ткаченко, Г. Улюра, С. Філоненко, М. Штолько, та ін.), радянська література (В. Агеєва, Н. Зборовська, Л. Яшина), 20-ті рр. (Н. Блохіна, О. Ковальчук, Л. Кавун), модернізм (С. Павличко, Т. Гундорова, В. Агеєва, Н. Зборовська, Р Веретельник, Я. Поліщук, Л. Таран, М. Крупка), література ХІХ ст. (Н. Білоус, Н. Зборовська, Ю. Гончар, Т. Гундорова, М. Крупка); якщо в 90-х рр. увага більше приділялася літературі минулих епох, то в 2000-х актуальним об'єктом феміністичного / гендерного прочитання стала сучасна література (1990-2000-х) переважно жіночого авторства;

г) за напрямом дослідження: феміністична критика патрі- архатного письменства (представлена у двох напрямах - критика та переформатування літературного канону (В. Агеєва, Т. Гундорова, Н. Зборовська, М. Крупка) та викриття стереотипного зображення жіноцтва (Я. Поліщук, В. Агеєва, Н. Зборовська, Т. Гундорова, Г. Улюра та ін.)) і гінокритика (обидва напрями - специфіка презентації жіночої «ментальності» та пошуки засад жіночого письма - часто поєднуються в студіях Т. Гундорової, С. Філоненко, М. Крупки, Л. Таран, Х. Стельмах, О. Ромазан, М. Штолько, Т. Ткаченко, О. Галети, Г.-П. Рижкової, В. Агеєвої, Н. Зборовської та ін.); вивчення «чоловічої» творчості, найчастіше - гендерної ідеології, рідше - стильових засад (Г. Александрова, Ю. Гончар, Н. Зборов- ська, Т. Качак, Л. Яшина);

ґ) за методологічними домінантами: 1) «стихійна» феміністична / гендерна критика (мала місце переважно до 2000-х рр., але часом наявна дотепер), яка торкається питань трактування жіночих (рідше чоловічих) образів у літературі, стосунків статей без свідомого застосування гендерної / феміністичної теорії, без орієнтації на ідеологію фемінізму, тим більше - без акцентування гендерних засад творчості (окремі статті О. Слоньовської, Я. Поліщука, Р. Тхорук, Л. Кавун, Л. Яшиної); 2) власне феміністична критика (актуальна в 90-х, поч. 2000-х), обіперта на феміністичну теорію (В. Агеєва, Г. Бібєрова, М. Крупка, Л. Таран, О. Корабльова, С. Філоненко, Г. Улюра та ін.); 3) «синтетична» феміністично-гендерна критика, що сполучає феміністичну ідеологію та тендерний «паритет» щодо творчості представників різних статей (Н. Білоус, Н. Зборов- ська, І. Хабарова); 4) гендерне літературознавство (М. Варика- ша, Ю. Гончар, Т. Качак, С. Філоненко).

Позитивною рисою вітчизняної феміністичної / гендерної критики є примат літературознавчих відкриттів над ідеологією, тобто фаховий, глибокий та аргументований аналіз художнього тексту переслідує частіше наукові, а не політичні цілі. Вітчизняна феміністична критика від часу її формування легко надавалася до сполучення з іншими методологічними стратегіями (частіше постструктуральними, постколоніальними, психоаналітичними). У другому десятилітті ХХІ ст. гендерний аналіз, що формується на її здобутках, усе частіше використовують як один із методів дослідження поряд із широким спектром інших (С. Філоненко, Л. Штохман, О. Юрчук).

Гендерні студії в Україні все ще розглядають виявлену в соціумі та культурі гендерну відмінність як прецедент нерівності, що вимагає усунення і, перебираючи феміністичнокритичну стратегію «підозри», ревізують творчість чоловіків-ав- торів і симпатизують жіночій творчості, «захищають» її від патріархатно налаштованої критики, «виправдовують» перед нею. Натомість гендерний підхід до прочитання літератури має бути паритетним щодо презентації маскулінності / фемінінності в літературі й аполітичним, отже, має виявляти відмінність гендерного «менталітету» творчого суб'єкта, виражену в його тексті / письмі.

Об'єктом дослідження гендерного літературознавства, на нашу думку, є гендерно марковані й смислоносні рівні / елементи поетики твору: 1) елементи поетики художнього тексту, зумовлені гендерною свідомістю а) автора; б) наратора / ліричного Я; в) персонажа (ліричного), гендерним режимом культури (соціуму) як основи картини світу у творі та референтні маскулінності / фемінінності як категоріям гендерної свідомості; 2) механізми реалізації маскулінної / фемінінної художньої свідомості в художньому тексті, що зумовлюють пріоритет відповідної техніки письма. Гендерні елементи поетики можуть бути реалізовані на всіх рівнях тексту, в усіх родах, жанрах літератури. Гендерні смисли можуть бути латентними, тоді текст вважається гендерно нейтральним і не піддається розгляду в указаному ключі. Гендерна свідомість, яка є генератором гендерних смислів у творі, може не збігатися зі статтю титульного автора (тому усі спроби окреслити т. зв. «жіночу прозу» і под. виносяться за межі науки), а також використаною технікою письма, передусім його наративних і стилістичних компонентів. Експлікована в тексті гендерна свідомість може також бути «підроблена» або зімітована з тією чи тією (художньою) метою, крім того, часто творча особистість свідомо / несвідомо трансгресує в «чужий» гендер задля розв'язання власних психічних проблем. В усіх випадках предметом літературознавчого вивчення є гендерно марковані елементи художнього мислення та формат їхньої презентації в тексті ускладнює розвиток гендерного літературознавства відсутність аргументованого й науково вивіреного «контенту» маску- лінної та фемінінної свідомості (ідентичності), зокрема й через соціоконструктивістське педалювання їхнього дискурсивного, плинного, аморфного й релятивного характеру, що не дозволяє окреслити сутнісні риси. Без них імплементація категорій маскулінності / фемінінності в літературознавство безперспективна. Проблемою застосування гендерного методу в літературознавстві є нерозробленість засад власне літературознавчого використання гендерної теорії: її соціологічний аспект, що є домінантним, може бути застосованим під час аналізу тексту обмежено й тенденційно: частіше розкриваються гендерні стереотипи, рідше - особливості соціального, комунікативного, сексуального досвіду статей. Хоча останні теж здебільшого подаються стереотипно, бо не вмотивовані гендерно-психологічними реаліями. Плідний розвиток гендерного літературознавства, яке поволі формується на рівні епістемологічної практики, але ще не виробило чітких теоретичних і методологічних критеріїв, забезпечить лише комплексне застосування антропологічних знань, де перевага має бути надана психологічним, психоаналітичним, культурологічно-соціальним науковим царинам.

Висновки