Жанрово-стильові аспекти хорової поеми М. Лисенка "Іван Гус" в контексті української національно-релігійної ідеї

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Українська культура другої половини XIX ст., за свідченнями історичних джерел, перебувала в досить складних соціальних умовах. Сказане стосується і шляхів розвитку музичного мистецтва України, яке в цей період було позначене яскраво вираженими проявами пошуків національної самобутності, своєрідності, що склали не тільки ґенезу для формування національної композиторської школи, а й підґрунтя для процесів духовного та культурно-історичного відродження України в наступні епохи. Суттєва роль в цих процесах належить постаті М. Лисенка, який, за словами С. Єфремова, «...був одним із найдужчих пропагаторів українства, що своєю непереможною силою здобував для його все нові й нові позиції навіть там, куди іншим діячам ніяк було доступитись. Де не брала ні наука, ні письменство, де спинявся розум і логіка -- туди йшло сміливо мистецтво національне, рідна пісня, почуття -- і перед ним розкривались двері й душі, м'якли серця і приймали віщого посланця національного відродження України», якого цитований автор визначає як «інтимну силу» українського руху (цит. за: [13, 252--253]). Дослідження динаміки розвитку та жанрового розмаїття хорового спадку М. Лисенка (в тому числі хорової поеми «Іван Гус») в синхронному контексті хорової культури його часу, тематикою творчості Т. Шевченка і в зв'язку з базовими концептами української національно-релігійної ідеї та її архетипами складає один із затребуваних аспектів сучасного вітчизняного музикознавства, що обумовлює актуальність теми представленої статті.

Аналіз досліджень і публікацій останніх десятиліть виявляє інтерес до різних аспектів проблематики представленого дослідження. Сказане стосується і розвідок щодо творчості М. Лисенка, де поряд з узагальненнями широко відомої монографії Л. Архімович та М. Гордійчука [1] вагоме місце займають наукові розвідки Л. П. Корній [13; 14], О. Козаренка [12], В. Драганчук [8]. Цікавими видаються публікації Я. Горака [5] відносно історії виконавства хорової поеми «Іван Гус» за часів М. Лисенка та її резонансності в культурно-мистецькому світі рубежу ХІХ--ХХ ст. Їх суттєво доповнюють напрацювання І. Дзюби [6], А. М. Галямичева [4], що виявляють духовно-естетичні позиції Т. Шевченка по відношенню до історичної постаті Яна Гуса та його ролі в процесах духовного єднання слов'янства. «Іван Гус» М. Лисенка -- Т. Шевченка зачіпає певний ряд тем, проблем, що є сьогодні актуальними і в річищі проблематики української національно-релігійної ідеї та її складових [7; 15; 16; 18; 20--24]. Проте зазначений ракурс співвідношення поетики зазначеної хорової поеми з духовною специфікою української національної свідомості, узагальненої в її національній ідеї, поки що не став предметом музикологічних досліджень.

Мета роботи -- виявлення жанрово-стильової специфіки хорової поеми М. Лисенка «Іван Гус» у річищі базових складових української національно-релігійної ідеї. Методологія роботи спирається на інтонаційну концепцію музики в ракурсі інтонаційно-стилістичного аналізу, спадкоємного від Б. Асаф'єва та його послідовників, а також на міждисциплінарний та історико-культурологічний підходи, що дозволяє виявити духовно-смислову та стильову специфіку хорової спадщини М. Лисенка, зокрема поеми «Іван Гус», та виділити її із загальноєвропейського культурного ареалу. Наукова новизна роботи полягає в збагаченні уявлень про поетику хорової творчості М. Лисенка, що виступає одним з показових зразків української хорової музики другої половини XIX століття і водночас демонструє її глибинний зв'язок з духовною ґенезою вітчизняної культури.

В сучасному соціумі, в умовах глобалізації питання про збереження своєї національної ідентичності, «національного ядра» набуває особливої значущості. Однією з форм їх узагальнення стає феномен «національної ідеї», формулювання якої певною мірою визначає сенс існування нації як такої. Згідно з думкою В. Маринюк, «національна ідея (як і платонівський ейдос) виступає креативно-енергійною основою, своєрідним суперпроектом, духовною матрицею розвитку певної нації, сконцентрованою в надматеріальному, метаісторичному рівні. Виступаючи системою духовних координат, вона задає історичні і надісторичні орієнтації її регіональної та загальноцивілізаційної місії». В свою чергу А. Р. Кісь розглядає реалізацію національної ідеї як процес, що спрямовує народ до Богобуття» (цит. за: [18, с. 33]). Останнє зауваження є вельми суттєвим для розуміння феномену національної ідеї для європейської (і не тільки) спільноти, оскільки християнство у всій його конфесійній різноманітності стало найважливішою складовою її духовної свідомості.

Сказане є актуальним і для України, оскільки протягом багатьох століть саме християнська релігійна ідея була найважливішою консолідуючою силою її суспільства. «Саме за участю Християнської Церкви формувалася протягом століть українська нація, підтримувалася цілісна будова її культури, зберігався баланс між усталеною традицією та інноваціями» [9, с. 306].

Попри драматичні етапи своєї історії, періоди втрати державності Україні тем не менш вдалося сформувати свою власну національно-релігійну «модель» світобачення, духовну ґенезу якої склав феномен «київського християнства» [20--24], а також національні українські архетипи (софійність, кордоцентризм, антеїзм тощо) [15]. Все це в сукупності визначало не тільки специфіку українського макро- та мікрокосмосу, але й їх принципову відмінність від, наприклад, російської «картини світу» (починаючи з періоду Московської Русі).

Одне з суттєвих місць у цих розбіжностях займає феномен так званого «київського християнства», під яким мається на увазі «особливе поєднання елементів східного і західного християнства на ґрунті дохристиянських вірувань українців, що своїм наслідком мало формування їх самобутнього духовного світу, самовідтворення української культури й ментальності» [20, с. 174].

Відзначимо, що формування його концепції спиралося на духовні праці видатних християнських діячів минулого -- митрополита Іла- ріона («Слово про закон і благодать»), пресвітера Фоми («Пославн- ня до смоленського пресвітера Фоми»), Климента Смолятича, Луки Жидяти («Послання до братії»), а також на широко відомі пам'ятки духовної літератури -- «Повість временних літ», «Житіє Феодосія Печерського», «Києво-Печерський Патерик» тощо. Концепція «київського християнства» відрізнялася, з одного боку, «категоричним неприйняттям месіансько-цезаропапістських ідей, відстоюванням позиції рівності всіх людей перед Богом, з іншого -- демонструвало свою очевидну відкритість християнським духовним вченням Заходу і Сходу. У подібному підході очевидним є наголос саме на традиції раннього християнства епохи Неподіленої Церкви» [17, с. 243]. Позначена концепція світосприйняття, що принципово відрізняється від російської імперської «моделі» державотворення та світобачення, виділяє у якості центрального поняття своїх теоретичних побудов міфологему «Софії-мудрості», «відповідно до якої світ є не лише творінням Бога, оскільки в його основі лежить особливе «божественне начало» -- «душа світу», Софія -- інстанція, що знаходиться між Творцем і Творінням і є джерелом Божественної енергії, яка забезпечує «рух вгору» і «рух донизу»» [23].

Таким чином, істотною генетичною якістю «київського християнства» виступає «етноконфесійний синкретизм», що виявляє «живу синтезу» духовного життя України в її історичній еволюції в напрямку «екуменічної східної концепції» [3, с. 53], породжуючи своєрідний духовний феномен, в якому «візантійська споглядальність» гармонічно поєднується із «західним активізмом» [10, с. 298]. Виділена синтетична якість українського духовного світобачення, що складає також базис української національної ідеї, знайшла відбиття і в музичній культурі України Нового часу, на перетині жанрово-стильових і духовних шукань християнського Сходу і Заходу, сутність яких О. В. Козаренко узагальнює на рівні «слов'яно-греко-латинської єдності, що стала відповіддю вітчизняного інтелектуалізму на нові умови існування, дальшим розвитком питомого українсько-візантійського європеїзму» [12, с. 106]. романтичний стильовий поема лисенко

Позначена специфіка духовного світобачення зберігає актуальність і у XIX столітті -- в період, відзначений не тільки зростанням національної самосвідомості, але й процесами національного відродження. Найбільш яскравими носіями позначених ідей є найвидатні- ші постаті культури України -- Т. Шевченко та М. Лисенко. Єднання поетичного генія Т. Шевченка з яскравою музичною обдарованістю М. Лисенка символізувало появу в культурному світі Європи української музичної класики, що стала водночас і носієм власне української духовно-національної ідеї. Остання, згідно з висновками В. М. Пасічника, «визнає реальний статус буття передусім за індивідом, однак робить це на підставі християнських настанов, згідно з якими людина розглядається як «образ і подоба Божа». Звідси випливає вимога любові до ближнього, оскільки лише любов, за твердженням Фейєрбаха, підносить людину до пізнання її сутності» [18, с. 63--64].

Подібне розуміння національної ідеї та її духовної складової визначало світобачення Т. Шевченка та багатьох його сучасників у середині XIX століття. Антикріпацькі, антимонархічні позиції у поєднанні з національно-патріотичними настроями та глибокою православною релігійністю склали ґенезу діяльності «Кирило-Мефодіїв- ського товариства (братства)», ідеологом якого був саме Т. Шевченко. Маніфест товариства («Книга буття українського народу» або «Закон Божий») фактично був орієнтований на вирішення соціально-політичних проблем і завдань, актуальних як для України, так і для загальнослов'янської спільноти Європи. Водночас форма «подання» його ідей носила релігійний характер, оскільки «братчики» сповідували ідеї первісного християнства, до якого тяжіла і «модель» «київського християнства».

Показовим в цьому плані є свідчення БенуаМальона, який, оцінюючи позиції членів цього товариства та його лідерів, писав наступне: «Шевченко і Костомаров не допускали в своїй програмі релігійної нетерпимості та гегемонії одного народу над іншим, в той час як обидва ці елементи були в думках всіх московських панславістів. Українська ідея добре проявилася в творчості Шевченка, в його «Івані Гусі»: «Щоб усі слов'яни стали добрими братами...» [6, с. 143].

Апелювання дослідника до відомого твору Т. Шевченка (мова йде про поему «Єретик», створену у 1845 р.) не є випадковим, оскільки фігура Яна Гуса була дуже важливою і символічною не тільки для самого поета, «братчиків», а також і для всього слов'янського світу XIX століття. Його ідеї є оригінальною синтезою західного християнства та традицій «давнього православ'я» [19]. За думкою І. Дзюби, «Гус близький Шевченкові інтимно -- насамперед тим, що жив Христом, а не конфесійними догматами. Шевченко не любив ні ксьондзів, ні попів, але любив Христа, йому звірявся. А в Іванові Гусові він бачить поборника істинного Христа, а не борця проти католицизму». Аналізуючи далі ідейно-смислові аспекти поеми «Єретик» Т. Шевченка та його головного героя, дослідник вказує на очевидні співзвучні паралелі в цьому творі між гуситським рухом, слов'янським відродженням XIX ст. та подіями українського соціально-духовного буття. «Усе, що спричинило протест Гуса в Чехії -- «деморалізація та надруга над людською гідністю й образом Божим», різні форми соціального й національного гноблення -- теж наклалося у Шевченка на становище українського народу під непосильним тягарем російського царизму та гнітом московського православ'я» (цит. за: [2, с. 37]).

Позиція Т. Шевченка та його сучасників щодо сприйняття сутності «українського православ'я» та історичної ролі Яна Гуса в духовному бутті Європи як минулого, так і середини XIX ст. була також близькою і М. Лисенкові, що створив у 1881 р. хорову поему «Іван Гус» на текст одного з фрагментів «Єретика».

М. Лисенко є автором понад 40 хорових творів, серед яких кантати, поеми, а також духовні хорові композиції. Останні, з одного боку, характеризуються зверненням до богослужбових текстів (псальми, духовний хоровий концерт, Херувімська тощо) та близьких до них («Молитва за Україну»). З іншого боку, «всі ці твори далекі від ортодоксальної церковно-співочої традиції, оскільки, згідно з дослідженнями творчості М. Лисенка, «молитовний стиль» співу з властивим йому «аскетичним містицизмом», показовий для русифікованого українського церковного співу, не привертав увагу композитора» [17, с. 407]. Дещо критичним було також його ставлення до офіційного «московського православ'я», котре він у своїх листах іменував «кривословием» [11, с. 174]. Однак християнська складова української національної свідомості на рівні пошуків Бога, духовного сенсу буття, містеріально-літургійних аналогій пронизує всю творчість композитора, в тому числі і твори на тексти Т. Шевченка.

Звернення М. Лисенка до хорової творчості невіддільне від процесів інтенсивного розвитку хорового виконавства в Україні у другій половині XIX ст. як найбільш популярної форми музикування, що охоплювала різні верстви українського суспільства та мала за мету активізацію процесів пробудження національної свідомості та духовно-громадянської активності.

Яскраво виражена національно-духовна якість поєднується в цій царині творчості М. Лисенка з типологією поемності, що виявляє романтичні стильові ознаки творчості композитора. За думкою Л. Корній, «хорові поеми М. Лисенка виникли під впливом як жанру літературної поеми, так і особливостей самих віршів, на основі яких вони творилися з деталізованим розкриттям поезії в музиці. Для віршів, на які написані поеми, характерне поєднання оповідності, дієвості й ліричних відступів психологічного характеру.. картинність» [13, с. 327].

Хорова поема «Іван Гус» має два варіанти -- для чоловічого хору у супроводі фортепіано та з супроводом симфонічного оркестру. Текстовою основою твору є один з кульмінаційних моментів поеми Т. Шевченка -- молитовний монолог головного героя. Композитор вніс деякі зміни в поетичний текст, посиливши тим самим його драматизм.

Поемна композиція складається з п'яти розділів. Напружена атмосфера початку твору, пов'язана з образами гноблення, страждання, закладається вже в оркестровому вступі, де символічне відтворення церковного дзвону доповнюється низхідною хроматикою низьких струнних -- музично-риторичним втіленням образу страждання. Драматургічно поема вибудовується на поступовому русі від констатування думки про недосконалість світу («Кругом неправда і неволя.»), різкої критики несправедливої пануючої духовної влади папського Риму, вселенського плачу-жалоби («Земля плаче у кайданах, як за дітьми мати.») до впевненості про наближення часів «небесної кари» гнобителям і проханням благословення, зверненим до Бога. Подібний «сценарій» розвитку «подій» поеми, що розгортається від «темряви» духовного падіння влад, що порушили Божественний Закон, та відтворення глибини страждань народу, до закликів до боротьби і звертання до «істинного Бога», певною мірою також нагадує провідні ідеї маніфесту «Кирило-Мефодіївського товариства», до якого, як вказувалося раніше, належав Т. Шевченко і які певною мірою сповідував також М. Лисенко.

Романтичні стильові риси поеми М. Лисенка виявляються у контрастних змінах темпу (від Graveдо Vivo), динаміки, психологічних загостреннях-протиставленнях антагоністичних сил, у звертанні до типологічних ознак поеми, показових для музичного мистецтва XIX -- початку ХХ ст. Сказане відтворюється і в тональному плані поеми. Образно-смислова контрастність між першими її трьома розділами і двома останніми позначилася і в очевидному протиставленні дієзної та бемольної однойменних тональних сфер: gis-cis-gis-- As- Des-As.

З іншого боку, поема «Іван Гус» також демонструє ознаки духовно-співацької традиції, що виявляються і в апелюванні до тембрової семантики чоловічого хору, у в використанні в деяких епізодах рес- понсорних протиставлень solo-tutti, і в зверненні до виразних музично-риторичних фігур «кола», «хреста», і в використанні в окремих епізодах поліфонічних форм викладення, що синонімізувалися в Новий час з «високою» духовною співацькою традицією. Показовим є також і принцип хорового викладення тексту від першої особи, що передбачає єдність «Я -- Ми». Водночас деякі кульмінаційні моменти поеми відзначені звертанням до монодії. Символічним в цьому плані є завершальний розділ аналізованої хорової поеми, що все ж акцентує не стільки образи помсти, скільки «слово тихеє» молитви і прохання благословення на мучеництво-терпіння.

Таким чином, хорова поема «Іван Гус» М. Лисенка виникла на перетині творчих та жанрово-стильових відкриттів класика української музики та духовно-соціальних шукань його епохи, зосереджених на ідеях національного визволення та всеслов'янського єднання народів Європи на тлі «етноконфесійного синкретизму». Водночас текстова та інтонаційно-драматургічна складові поеми виявляють контактність з базовими рисами власне української національно-релігійної ідеї, орієнтованої на концепцію «київського християнства», архетипи національної свідомості, узагальнені у феномені «українсько-візантійського європеїзму». «Іван Гус» М. Лисенка, з одного боку, відтворює тяжіння автора до поетики музичного романтизму, з іншого -- демонструє глибинний зв'язок з церковно-співацькою практикою, що виявляється в апелюванні до семантичних ознак тембральності чоловічого хору, певних типів фактури та «сакральних» чинників музичної риторики.

Список літератури

1. Архімович Л., Гордійчук М. Микола Віталійович Лисенко. Життя і творчість. Київ: Мистецтво, 1963. 356 с.

2. Барчан В. Поетична інтерпретація Т Шевченком чеської історії в рецепції І. Дзюби. Науковий вісник Ужгородського університету. 2015. Вип. 2 (34). С. 36- 38.

3. Великий А. ЧСВВ. Українське християнство. Причинки по історії української церковної думки. Рим, 1969. 223 с.

4. Галямичев А. Образ Яна Гуса в творчествеТараса Шевченко. ИзвестияСаратовскогоуниверситета.2009. Т 9: История. Международныеотношения, вып. 2. С. 51-53.

5. Горак Я. Про заборону виконання хору «Іван Іус» Лисенка на Шевченківському вечорі у Львові 1891 року. Українська музика. 2012. № 2 (4). С. 2533.

6. Дзюба И. «Славянскаяболь» Тараса Шевченко. Политическаяконцептология. 2014. № 2. С. 139- 156.

7. Діяк І. Українська національна ідея: Шлях до Великої України. Київ: Наукова думка, 1995. 132 с.

8. Драганчук В. Ментальний архетип «Лицаря-захисника» в хоровій творчості Лисенка. Українська музика. 2013. № 4 (10). С. 33- 40.

9. Євсеєва Т Релігійна складова національної ідеї: українська та православна ідентичність як історичний чинник формування української нації. Український соціум. Київ: Знання України, 2005. С. 293- 307.

10. Зибцев В., Попов В. Українське православ'я: господарський менталітет. Вісник Одеського національного університету. Соціологія і політичні науки. 2009. Т 14, № 13. С. 293- 300.

11. Изписем. Музыкальнаяакадемия. 1992. № 2. С. 168- 174.

12. Козаренко О. Феномен української національної музичної мови. Львів, 2000. Число 15. 286 с.

13. Корній Л. Історія української музики. Частина третя. XIX ст.: підручник. Київ; Нью-Йорк: Видавництво М. П. Коць, 2001. 480 с.

14. Корній Л. Тарас Шевченко і Микола Лисенко: націокультурні та музично-стильові рефлексії. Часопис НМАУ ім. П. І. Чайковського. 2014. № 1 (22). С. 15-25.

15. Кримський С. Архетипи української ментальності. Проблеми теорії ментальності:зб. статей / відп. ред. М. В. Попович. Київ, 2006. С. 273- 299.

16. Медвідь Ф. Українська національна ідея як детермінанта державотворчих процесів. Політичний менеджмент. 2005. № 1. С. 35- 43.

17. Муравська О. Східнохристиянська парадигма європейської культури і музика ХУШ-ХХ століть : монографія. Одеса: Астропринт, 2017. 564 с.

18. Пасічник В. Національна ідея в контексті українсько-російських відносин:навчальний посібник. Львів: СПОЛОМ, 2007. 182 с.

19. Рябков А. Ян Іуси его связь с православной Кирилло-Мефодиевской традицией. Зауральский научный вестник. 2014. № 2 (6). С. 81-85.

20. Саган О. Поняття київського християнства, його церковна та просторово-часова ідентифікація. Українське релігієзнавство. 2013. № 65. С. 173- 179.

21. СаганО. Православ'я в контексті культурного розвитку українського народу : автореф. дис. ... канд. філософських наук. Київ, 1993. 16 с.

22. СаганО. Проблема ідентифікації «українського православ'я» у ви- трактуванні Митрополита Іларіона (І. Огієнка). Іван Огієнко і сучасна наука та освіта. Серія: Історична та філологічна. 2013. Вип. 10. С. 159- 166.

23. Харьковщенко Є. Київське християнство - поняття, суть, історичне значення. Ґілея: науковий вісник. 2013. № 72. иКЬ: http://nbuv.gov.ua/ujm/§і1еуа_2013_72_113 (дата звернення: 15.11.2016).

24. Харьковщенко Є. Софійність київського християнства як релігійний і етнонаціональний феномен : автореф. дис. ... доктора філософських наук. Київ, 2004. иКЬ: disser.com.ua/contents/8805.html (дата звернення: 15.11.2016).

Размещено на Allbest.ru