Жіночі образи у ранній ліриці С. Йовенко, І. Жиленко, Г. Чубач та Н. Білоцерківець (типологічний аспект)

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Розмірковуючи над різноманіттям жіночих образів у повсякденні, їх феміністичністю та фемінністю, мужністю та тендітністю, виникає питання -- а яка ж Вона -- Жінка?.. Питання жіночої ідентичності завжди було і є на часі: мало актуальність у 60-ті роки, а згодом і у 70-80-ті роки, коли в українському суспільстві загострилися питання національної ідентичності, коли після конфронтації із дисидентським рухом радянська влада дає можливість писати, створювати й шукати нові шляхи розвитку в культурі, мистецтві й літературі. На шпальтах газет та журналів починають з'являтися нові імена, нові імена жінок-письменниць, що прагнуть відшукати ключ до такої омріяної свободи, рівності, гідності, самоповаги й толерантності. їх прагнення повсякчас відображаються і в їхній творчості, де вже з'являється новий тип жінки, яка «виявляє незадоволення своїм становищем, прагне самореалізації» [8, 5]. Проте навіть у пострадянський період, зазначає С. Філоненко, «жінка залишається дискримінованою суспільством, побудованим за патріархальною моделлю» [8, 4-5]. Серед таких цікавих і малодосліджуваних представниць «високоосвіченої жіночої еліти» 70-80-х років ХХ століття слід відзначити постаті І. Жиленко, С. Йовенко, Н. Білоцерківець і Г. Чубач.

Мета роботи -- виявити типологічні особливості жіночихобразів у ранній ліриці українських поеток 70-80-х років, окреслити їх різновиди у жіночому письмі; з'ясувати, як вони виявляються в структурно-функціональних характеристиках як окремих поетичних творів, так і творчості письменниць в цілому; виокремити вироблені пропозиції й підходи до літературознавчого мікроаналізу особливостей жіночих образів в гендерно-філософському аспекті.

Теоретичну основу даного дослідження складає системно-типологічний підхід до літературного твору і творчості письменника, а також гендерні дослідження в сфері фемінного письма. Вихідні положення системного аналізу твору висвітлено у працях вітчизняних та зарубіжних учених, зокрема теоретичні розробки Л. Гінзбург, М. Кодака, де дослідники вдаються до цілісного аналізу творів та мікроаналізу лірики на рівні тропіки. Дослідження Л. Кулакевич «Концепція світу і людини в системі художніх координат ліричної та епічної творчості Світлани Йовенко» [7], С. Філоненко «Концепція особистості жінки в українській жіночій прозі 90-х років ХХ століття» [8] та літературно-критичні нариси і гендерні дослідження В. Агеєвої, О. Забужко, Т. Гундорової щодо жіночого письма.

Існує багато підходів для типологічного виокремлення жіночих образів у ліриці. В залежності від того, яку теорію розвиває той чи той критик, на які зарубіжні чи вітчизняні концепти спирається, -- розрізняють «жіночу» (фемінну) або «феміністичну» поезію чи прозу. Нам близьке поняття, яке визначає О. Забужко -- «феміноцентрична література» [4]. Відтак фокусування такої літератури, зокрема лірики на жінці, її проблемах, її вчинках тощо. І, водночас, виділення таких показових рольових ознак за ціннісно-орієнтаційними спрямуваннями: жінка-герой (діяльна, громадсько-свідома особистість), жінка-естет (жінка-поет -- споглядальна, творча особистість) та жінка-мати (соціальна особистість).

Почнемо розгляд з ранньої лірики Світлани Йовенко. Ще в далеких 1960-х роках (за спогадами Богдана Гориня), юна поетеса на вечорі пам'яті І. Франка брала участь у смолоскиповій ході і біля його пам'ятника прочитала свій вірш «Останній монолог Жанни д'Арк» (1963). «Почувши репліку з натовпу: «:Националисть і манифестацию устроили», з болем писала: «У мої вісімнадцять трудно збагнути, що українська мова в столиці України -- це один з проявів націоналізму» [2]. Така любов до рідної мови, до своєї та національної ідентичності були втілені С. Йовенко саме у відомій історико-героїчній постаті. лірика літературний жіночий вірш

Поезія «Останній монолог Жанни д'Арк» [5, 99--100] містить у свої драматичній колізії класичну триєдність -- часу, простору і дії. За сюжетом твору відбувається спалення відомої борчині за національну ідею Жанни д'Арк. Вона вимовляє прощальні слова у вигляді монологу-звернення як до своїх катів (в поезії -- це влада), так і до свого народу. Вірш свідомо поділений С. Йовенко на дві умовні частини: перша -- викривання та засудження безжальних тиранів, а друга -- молитва-звернення до народу та майбутніх поколінь. В обидвох частинах поезії героїня постає як вольова, цілеспрямована особистість, яка не мириться із несправедливістю тогочасного суспільного устрою. Психоемоційний стан ліричного героя вже з перших рядків вказує на глибокий внутрішній драматизм і боротьбу. Постійне звернення авторки до анафори з алітераційними сполуками підсилює ефект ненависті й зневаги героїні до уряду: «Ви брешете! Не я бридка чаклунка!» / «Ви зрадники! Без роду, без народу» [5, 99--100]. Водночас рядок «Ви брешете...» утворює ніби своєрідне стилістичне кільце першої частини монологу.

Друга частина -- зображує спустошену, знесилену головну героїню, яка молить свій народ не полишати боротьби: «...Мій боже, мій народе, я конаю...Вже облітають звуглені бажанняіз мого серця і зіходять кров'ю Мої слова» [5, 100]. Паузи замовчування, які створюють стилістичне кільце у першому реченні, трагічна метафорика («облітають звуглені бажання», «зболені зіниці») та епітетика («безжально», «безтямно», «несамовито») підсилюють ефект незбагненого кінця. Проте навіть на останніх хвилинах свого життя головна героїня не перестає любити свою Батьківщину, народ, родину:

Для тебе він, родино моя вбога, Останнє слово і привіт останній Твоєї Жанни, що любила надто Твою свободу, совість, батьківщину...

Усвідомлюючи невідворотність ситуації, Жанна продовжує закликати народ до боротьби: «О, зброї не складай, народе мій... Я бачу полум'я!..» [5, 100]. Лірична героїня до останньої хвилини життя залишається мужньою, дієвою і вірною своїм ідеалам. Для С. Йовенко у подальшій творчості образ борчині стає однією з характерних ознак у зображень різноманітних жіночих персонажів. Чи то вона відома постать -- Жанна д'Арк, Леся Українка, міфологічна Ніобея (Ніоба) в одноіменних віршах, чи то -- звичайна жінка і мати з поезій («Жінка», «Жінко, завжди маленька», «Нам в дітях народ колисать»). І якщо в першому варіанті -- ліричний суб'єкт відпочатку героїчний, стійкий, «і значить: залізний» (С. Йовенко), то в іншому -- при зовнішньому ліризмі, м'якості й ніжності у зображенні -- жінка «завжди велика вічним клопотом хатнього вогнища, материнством, праведним гнівом і огромом любові, якої не збагнути маленькому світу» [5, 136].

Осмислюючи першу збірку Н. Білоцерківець «Балада про нескорених» (1976) [1], виявляємо переважну більшість громадянської та громадянсько-філософської лірики, що репрезентує своєрідну данину тогочасному уряду. Проте і серед низки піднесено-патріотичної поезії представлена палітра жіночих образів. В цих образах переважають не героїчні, а більш побутові, соціальні риси, що стосуються сфери любові та самовіддачі: жінка-альтруїст, покірна жінка, співчутлива жінка, іноді -- фаталістка.

Розглянемо для прикладу вірш «Коли б я усе уміла» [1, 19]. Історія «не терпить» умовного способу, проте лірична героїня вдається до мрійливих міркувань: щоб вона зробила, якби вміла. Проте хід її думок вирізняють не егоїстичні, а альтруїстичні наміри:

Жорстких зробила б добрими,

А ледарів роботящими,

Усіх боягузів -- хоробрими,

Хороших людей -- ще кращими.

Авторка завершує рядки протиставлень кульмінаційною фразою -- «Людина б людину любила, Коли б я усе уміла». На рівні пафосу зберігається певна коректність, жодної декларативності, а на рівні психологізму -- загальнолюдськість. Така толерантність у зображенні жіночих образів зберігається у Н. Білоцерківець протягом усієї збірки: прониклива чуттєвість у змалюванні образу матері в поезії «Пісня» [1, 22], яка чекаючи на рідних:

Когось, напевно, вийшла стріти І, щоб у тьмі не заблудив,

Покрила коси білим цвітом,

Легким, немов домівки дим.

Або загальнолюдське жіноче терпіння, що відтворене у поезії «Доля» [1, 21], де лише у трьох катренах авторка змогла показово втілити вікові стадії жіночого почуття до чоловіка -- закоханої дівчини, дружини і вже бабусі. Для підсилення ефекту жіночої покори, С. Йовенко використовує епіфору «І схилилось обличчя її», проте емоційні фарби для окремої вікової стадії різні -- сором'язливість, слухняність, втома.

Аналізуючи низку жіночих образів у ранній ліриці І. Жиленко (збірка «Соло на сольфі» [3]), виявляємо авторське бачення ліричної героїні як жінки-естетки, жінки-митця, що не лише спостерігає за навколишнім світом, а й насолоджується його красою та гармонією. Такі спостереження малюють у творчій уяві героїні різноманітні казкові, фантастичні картини, вона (авторка і водночас ліричний суб'єкт) постійно вдається до персоніфікації та метафоризації дійсності.

Природа оживає і набуває як людських рис, так і ознак різноманітних предметів, де «зросла вечірні квітка прохолоди», де «літа корабель гойднувся розпачливо і тихо поплив за вічною течією» і де:

Тераса в виноградному неводі Пропахла пізньою ожиною,

І сонна річка муліне

Згасає на колінах жінки [3, 68].

Як просто і по-жіночому трепетно вдається І. Жиленко створити атмосферу казкового затишку, описуючи природу напередодні дощу серед передосінніх дач. Епітетика, метафорика не викликають в уяві читача негативних відчуттів бридкої, дощової осені, бо влучно використана кольористика у текстах поезій. Золотава осінь є уособленням «відзолотілої, відгорілої жоржинами маленької станції», переддощовий гомін птахів -- «і так печально, ніжно дише між вільхами пташиний плач», а вечірні сутінки -- це «юдоль казкових вересневих фей», де «стікають горобинові алеї священно-пурпуровими дощами». Авторка водночас із описами природи змальовує образ самотньої жінки, яка крокує чи то садом, чи то серед дощових дач: «В ній нема ні сміху, ні ридання -- Лиш вродлива стишеність печалі» [3, 46]. Таке змалювання ліричної героїні дуже подібне на опис жіночої краси у 130-му сонеті В. Шекспіра (переклад Д. Паламарчука): «І голосу її рівнять не треба До музики, милішої мені, Не знаю про ходу богинь із неба, А кроки милої -- цілком земні».

Навіть у такій «тихій» печалі жінка-естетка прекрасна, довершена і гармонійна. незважаючи на свою самотність, лірична героїня не дратується нею, вона приймає її, розчиняться в ній, і сама стає тією казковою феєричною німфою зі свого улюбленого саду. І при цьому залишається досить реалістичним персонажем:

Там жінка у червоному жакеті Остання квітка, відгомін журби Складала мертве листя до букета,

Заглиблюючись в просіку дубів [3, 66].

В жіночі образи в поезіях залюблена не лише авторка, а й сама природа. Вдало підібрана кольористика то вирізняє жінку в природі, то ототожнює з нею. Такий стилістичний прийом ще раз підтверджує зосередження І. Жиленко на поетикальній ролі жінки у світі загалом і в ліриці зокрема.

Жіночі образи у збірці Г. Чубач «Журавка» [9] представлені у двох різновидах -- поетикальна (жінка-естет, поет) та соціальна (мати, кохана жінка). Образ жінки-поетки метаморфізується у збірці, переходить в образ птаха, зокрема у віршах «Березневість раннього світанку», «Журавка», «Соло, соло...» тощо.

Цей птах -- надії, мрії ліричної героїні, можливість жити і творити вільно, бо «Підіймаюся в небо щоранку І в жита опускаюся знов. Моя хата не має ганку, зате має тепло і любов» [9, 3]; «співати» своїх щирих пісень:

Ті птахи, що високо літають,

А звивають гнізда на стерні,

В теплі дні веселої співають,

У холодні їх пісні сумні... [9, 7].

У своєму прагненні творити жінка-естет замиловується навколишньою природою, яка заколисує, наповнює її і дає сили. У тексті таку навколишню гармонію підкреслюють постійні повтори як окремих рядків, так і катренів:

Березневість раннього світанку Ще холодить руки ясенам.

Маю в небі синю колисанку Свому серцю, мріям і пісням [9, 6].

Проте жінка-«птах» у Г. Чубач ніколи не забуває про своє коріння, як високо не літає. Відтак, кожноюнаступною поезією авторка прямо чи метафорично підкреслює, що вона «не з великого міста», а «журавка з подільського жита», яка «в душі несе високе небо» і «гніздом уміє дорожить». У своїй свободі і простоті лірична героїня (уособлення автора) щира, вона потребує природніх емоцій («тож мені плачу і сміху треба»), які надихають на створення такої проникливої жіночої лірики.

Другий типологічний напрямок, який розвиває Г. Чубач у «Журавці» -- це образ жінки-матері. Цікавим видається те, що цей образ в текстах збірки є не безпосереднім (явним), а опосередкованим і проявляється через низку сюжетних колізій окремих віршів. Так, зокрема, у поезії «Вдома» [9, 15] авторка подає читачам різнорідну реакціюліричного героя на красу природи та людськогожиття на батьківщині.У свідомості суб'єкта твору, міське життя, яке позначене модерними технологіями, красивим життям, раптово перетворюється на спогади давно минулих подій дитинства та юності: «Будуть крани водою шуміти, Будуть клумби широкі цвісти, А мені пригадається жито, А мені пригадаєшся ти...» [9, 15].

Власне складність існування та самотність у великому індустріальному місті змушують ліричного героя -- з метою психологічної рівноваги -- поринути у світ гармонії природи батьківщини, що уявляється ним у цілісній різнобарвності:

Рідна хата на дві половини,

Тихий спокій дитячого сну.

Перед вами не маю провини,

А завжди відчуваю вину...

Суб'єктові твору знайоме в рідному краю все: хата, подвір'я, колодязь, їх кольорове розмаїття. Він настільки залюблений у цю красу батьківської оселі, що використовує лише пестливу лексику («відерце», «пісочок») спрямовану на підсилення ефектучогось рідного (сакрального), зберігаючи при цьому своєрідну камерну тональність у всьому тексті. Ліричний герой лише тут по-справжньому відчуває всю сутність і глибину поняття «рідна домівка», «материнське тепло». Вся ця багатошаровість краси «рідної домівки» відтворює ті психологічні риси людського характеру, що вирізняють у ліричному героєві реалістичну особистість, яка прагне спокою і вмиротвореності, що завжди давали матуся і батьківська оселя. спогади, змальовані в аспекті автобіографізму, надають поезії «Вдома» ефекту різнорідної цілісності, увиразненої семантично навантаженою епіфорою, що створює своєрідне гармонійне кільце у структурі твору:

Рідний дім залишається в серці,

Як далеко від нього не йди.

Щоб підвести читачів до рецепції тієї чи тієї ситуативної картини, тих чи тих вчинків суб'єктів твору, Г. Чубач вдається також до своєрідного внутрішнього діалогу ліричного героя зі своїми дитячими спогадами, розкриваючи їх через поетичний синтаксис віршів. Образ жінки-матері, тема батьківщини та родинного вогнища репрезентована і в наступних збірках Г. Чубач, зокрема «Пісня роду», «Другові дитинства», «В моїм краю» тощо.

Отже, проаналізовані вище показові поезії ранньої лірики С. Йовенко, І. Жиленко, Г. Чубач та Н. Білоцерківець на рівні синхронії та діахронії репрезентують типологічну низку жіночих образі в поетологічних (естетка, поетка, альтруїстка), дієвих (героїня, борчиня) та соціальних (мати, кохана, дружина) ролях. Узагальнюючи суспільно-історичні передумови активізації тендерної проблематики та появи як нового типу українських письменниць, так і нового типу їх героїнь, С. Філоненко влучно зауважує, що з'являється така «жінка, представниця інтелектуальної, мистецької еліти, яка усвідомлює драматизм свого буття в патріархальному світі, вбачає у творчості шлях до вивільнення з-під влади соціальних стереотипів і традиційних жіночих ролей, обстоює (...) одвічні цінності: любов, толерантність, мудрість» [8, 5].

Література

1. Білоцерківець Н. Балада про нескорених: лірика. Київ : Молодь, 1976. 47 с.

2. Горинь Б. Під світлим небом юності. Слово Просвіти. 2015. 28 вересня. Режим доступу : http://slovoprosvity.org/2015/09/28/pid-svitlim-nebom-yunosti/

3. Жиленко І. Соло на сольфі : поезії. Київ : Молодь, 1965. 80 с.

4. Забужко О. Незгасний маків цвіт. Всесвіт. 1990. № 1. С. 130133.

5. Йовенко С. Міст через осінь : поезії. Київ : Дніпро,1981. 247 с.

6. Кодак М. Авторська свідомість і класична поетика : монографія. 2-ге вид. Луцьк : ПДВ «Твердиня», 2014. 276 с.

7. Кулакевич Л. М. Концепція світу і людини в системі художніх координат ліричної та епічної творчості Світлани Йовенко : монографія. Дніпропетровськ : СПД Маковецький Ю. В., 2008. 190 с.

8. Філоненко С. Концепція особистості жінки в українській жіночій прозі 90-х років ХХ століття : монографія. Київ; Ніжин : ТОВ «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2006. 158 с.

9. Чубач Г. Журавка : лірика. Київ : Радянський письменник, 1970. 80 с.

Размещено на Allbest.ru