Проза Лесі Українки в контексті жіночої прози ХІХ-ХХ століть

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проза Лесі Українки в контексті жіночої прози ХІХ-ХХ століть

Простежено концепції сприймання творчості українських письменниць кінця ХІХ -- початку ХХ століття сучасниками та літературознавцями. Проаналізовано рецепції феномену жінок-письменниць у світовому та національному культурно-мистецькому контекстах. Здійснена спроба прослідкувати докорінні зміни в рецептивно-когнітивному аспекті літератури зламу століть. Досліджено, що в сучасному методологічному прочитанні творчість Лесі Українки, Ольги Кобилянськоїнабуває неоприявлених досі смислових аспектів та інтерпретацій.

Конфлікт «жіночого і чоловічого, або феміністичного і патріархального» [3, с. 132], за влучним висловом С. Павличко, в українському суспільстві набирає обертів з приходом потужної плеяди жінок-письменниць у літературу, в якій жіноча проза була представлена чи не одною Марко Вовчок. Звісно, не відкидаємо появу творів Ганни Барвінок, Олени Пчілки та Наталії Кобринської саме у той час (ХІХ ст.). Але більш знаним і тиражованим був доробок саме Марко вовчок. Проте з огляду на суцільну маскулінну природу тогочасної української літератури, проза Марко вовчок не виокремлювалась як жіноча проза (звісно, неабияк сприяє цьому і псевдонім), а була розчинена у літературі загальній, чоловічій, нейтральній.

Питання про правомірність розгляду жіночого письменства як окремого явища може розцінюватись як дискусійне. Адже жін- ки-письменниці не об'єднувалися в яку-небудь творчу групу, не видавали спеціального часопису, та й узагалі не представляли виразно однорідної течії в літературному житті свого часу. Проте не можна не зауважити, що в літературі кінця XIX -- початку XX століття жін- ки-письменниці посідають значно більшу вагу, ніж у літературі XIX віку. Плеяда молодих авторок активізувала культурне життя України, привносячи нові теми й образи, загострюючи увагу на питаннях жіночої ідентичності, а то й суто феміністичних аспектах. Утвердження

в літературі образу нової жінки веде водночас до утвердження «вищої» культури як атрибуту жіночої ідентичності. Нова жінка періоду модерну означує особливий статус буття жінки, яка переступає межі природи і входить у сферу культури. Саме наприкінці ХІХ ст. відбуваються глибинні трансформації жіночої свідомості в Європі, розгортається широкий емансипаційний рух жінок.

на меті статті є дослідити контекстуальне поле появи та функціонування жінок-письменниць у літературі кінця ХІХ -- поч. ХХ століття.

Емансипація жінки вивільнила енергію, яка протягом ХХ століття створила феномен жіночої творчості. Постать Лесі Українки є своєрідним маркером в українській літературі, що вказує на її (літератури) вартість та художні особливості, хоча прижиттєво Лесю Українку вважали другою за значенням серед жінок-авторок після Дніпрової Чайки. У своїй лекції «Леся Українка як культурна героїня ХХІ ст.» Віра Агєєва стверджує: «Зображення народу як джерела етики й естетики у творчості Лесі Українки точно немає» [1]. Так, саме Леся Українка спромоглася інтерпретувати з жіночої точки зору визначні міфи світу. Зокрема, «Лісова пісня», на відміну від багатьох історій про митця -- це історія не Лукаша, а історія Мавки, фінал описаний її очима» [1], -- так зазначає у своїй лекції дослідниця. Крім кардинально іншої тематики, жіноча проза вирізняється і розмаїттям жанрів. Основний період творчості О. Кобилянської та Лесі Українки (90-ті та 900-ті роки) співпадає з розквітом новелістики в українській літературі початку ХХ століття (В. Стефаник, І. Франко, М. Коцюбинський та ін.). Звідси розмаїтість жанрів «малої прози» письменниць: це і новели, і оповідання, і настроєві психологічні образки, і лірико-пейзажні малюнки, і алегоричні поезії в прозі, й афористичні мініатюри. По-но- ваторськи здійснюються підходи і до композиції творів, Леся Українка «знаходила свої варіанти розв'язання традиційного наративу і на структурному рівні» [2, с. 333]. Так, наприклад, оповідання Лесі Українки «Над морем» варто розглядати як твір з обрамленням.

Поява численних жіночих імен у літературі, безумовно, не була випадковістю. Вона ознаменувала прихід у культуру талановитої когорти, яка, шануючи традиції попередників, водночас розширювала естетичні горизонти рідного письменства -- впроваджувала нові теми, мотиви та засоби художнього відображення дійсності.

Почався своєрідний «бум» жінок-письменниць з того, що письменниця Н. Кобринська організувала в Станіславові «Товариство руських женщин» (1884). Кобринська наголошувала передусім на «економічній незалежності жінки від мужчини», на можливості жінки реалізувати себе в «науці і праці» [4, с. 3]. Саме під впливом Н. Кобринської ідеями жіночої емансипації перейнялася О. Кобилянська, котра не випадково свою повість «Людина» (1894) присвятила галицькій посестрі. Хоча жодна з українських письменниць не була активісткою феміністського руху, але зокрема ольга Кобилянська мала певний досвід співпраці з «Товариством Руських жінок на Буковині». 1894 року вона виступила однією з ініціаторок створення цієї феміністичної організації, а в літературі дебютувала як послідовна феміністка. Кобринська добре знала, що таке консерватизм середовища, в якому жінки не тільки «не вміють і бояться бути собою», а й сприймають нові ідеї насторожено-агресив- но. Чоловіки ж просто «осмішували жіночий рух»; такі собі, за висловом Н. Кобринської, «парубоцькі жарти» [4, с. 5].

Зусиллями Н. Кобринської та Олени Пчілки, при підтримці І. Франка з'явився альманах «Перший вінок» (1887). Загалом альманах «Перший вінок» виразно проартикулював ідею жіночої емансипації. На сторінках «Першого вінка» виступили як уже знані літературні постаті, що раніше дебютували в галицькій пресі, так і початкуючі авторки, для яких альманах став важливим шансом засвідчити власний талант. тут також була представлена Наддніпрянська Україна: старше покоління репрезентувала Ганна Барвінок, середнє -- Олена Пчілка (Ольга Косач), а наймолодше -- Леся Українка, Людмила Старицька-Черняхівська, Дніпрова Чайка. Свій поетичний, прозовий чи дослідницький доробок представили галичанки Уляна Кравченко, Анна Павлик, Михайлина Рошкевич, Софія Окуневська, Ольга Франко, запропонувавши укладачам альманаху свої вірші, оповідання, етнографічні розвідки, статті.

Леся Українка та Ольга Кобилянська зробили виклик домінуючій чоловічій традиції, бо відчували себе спадкоємницями зрілої традиції «жіночої літератури», маючи своїми попередницями Марка Вовчка і Ганну Барвінок, Олену Пчілку та Наталю Кобринську. Так, твори пізнього етапу еволюції Ганни Барвінок спростовували поширене уяв-лення про неї як «типову письменницю етнографічної школи». Але вона «ніколи не замикалася на традиційному прозописьмі, пильно приглядалася до нових стильових тенденцій», так, наприклад, новелу «Малюнок» (1906) можна назвати «імпресіоністською» [2, с. 46].

Наталя Кобринська (збірки «Дух часу» (1899) і «Ядзя і Катруся» та інші оповідання» (1904) пише переважно в реалістичній стильовій манері, що відповідало тодішнім поглядам письменниці на літературу та її завдання. Як і твори Ганни Барвінок та ранні оповідання Лесі Українки, за формою твори Н. Кобринської ще належали до реалістичної школи письма, але вже змістовно вони стояли на модерніст-ських позиціях.

Але тільки з появою прози О. Кобилянської та пізніших оповідань Лесі Українки тематика і проблематика жіночої прози в українській літературі була докорінно змінена. «Літературний образ жінки ХІХ століття -- «покритки», «бурлачки», «повії», що були квінтесенцією горя, нещастя й немочі, відступив перед «царівною» і «одержимою духом»» [3, с. 53]. «Нова жінка» О. Кобилянської -- людина сильна характером, позбавлена романтичної імперсональності, спроможна на одинокий виклик суспільству. Саме цих рис бракувало жіночим образам у чоловічій народницькій літературі. На думку Р. Семківа, «Valse mйlancolique» -- це «потужний феміністичний текст, лише він показує ролі, що відрізняються своїм вектором. І очевидно, що Коби- лянська не намагається продемонструвати якусь ієрархію при цьому, а лише те, що ролі жінок можуть співіснувати. Не репродуктивно-об- слуговуюча роль жінки, адже це лише одна з ролей. Але є й інші ролі» [5]. Дійсно, лише наприкінці ХІХ ст. жінка почала здобувати право, скажімо, на навчання. Так, на шляху до знань жінки стикались зі значно більшими труднощами, ніж чоловіки, «особливо на початковому етапі -- до кінця ХІХ століття, -- зазначає дослідниця Оксана Кісь. -- До таких складнощів належали психологічні аспекти -- подолання суспільної недовіри або вівертого неспийняття жіночої освіти, необхідність доводити свою інтелектуальну спроможність» [6, с. 76].

Як прозаїк Леся Українка маловідома, хоча її оповідання (22 прозових твори) є високою модерністською літературою, які дають змогу Дмитру Чижевському зробити такий висновок: «Леся Українка закінчує історію українського реалізму в надзвичайно цінній формі, яка фактично виводить літературу далеко за межі реалізму, а українську літературу робить -- вперше -- літературою світовою» [7, с. 132]. Ставлення як критики, яка не оцінила належно зокрема оповідання Лесі Українки, так і самої письменниці до власної прози не було однозначним. З одного боку, Леся Українка ніколи не ідеалізувала свої оповідання, не вважала їх досконалими, але, з іншого, завжди вимагала сприймати їх як її «рідних дітей», а не щось прохідне і другорядне. Так, «Приязнь» Лесі Українки, -- твір, де вперше в жіночій літературі ХХ ст. піднімається тема дівчачих підліткових дружб і тонко завуальованої дівчачої розбудженої сексуальності. Твори Лесі Українки інакші; вони відрізняються і від патріархальної тематики, і від іншої жіночої прози того часу. Говорячи, зокрема, про «Лісову пісню» (а це можна сказати про всю творчість Лесі Українки), В. Агєєва зазначає: «Це не є твір про злигодні українського села, він не є фольклорною інверсією» [1].

В жіночій прозі, на відміну від попередньої чоловічої, яскраво постає мова тіла в художньому тексті, а тіло й тілесність постають феноменами культурологічного пошуку (закоханість героя в героїню при першій зустрічі («Природа» О. Кобилянської, перевага тілесного над духовним в образі Алли Павлівни («Над морем» Лесі Українки) тощо). Так, якщо проза Лесі Українки ще містить перехід від школи реалізму до нового модерного письма, то вже мала проза О. Кобилян- ської наскрізь проникнута психологічним вираженням підсвідомого, зображенням потужного інтуїтивного начала героїв. Зокрема, герой новели «Природа» відкриває цілий світ у зосереджуючій миті життя (закоханість, мов спалах, і здогад (другий спалах, не менш сильний). Одна з ролей жінки у згаданих творах зосереджує в собі потужне незалежне начало, яке іноді балансує на грані -- з домінуванням над чоловіком. Але подібні ситуації призводять до краху стосунків, як це показано, зокрема, у оповіданнях «Жаль», «Приязнь» Лесі Українки, повісті «Людина» Ольги Кобилянської.

Отже, ми спробували проаналізувати особливості літературного контексту, який оприявнив феномен жіночої прози в українській літературі кінця ХІХ століття та продемонстрував появу інших кодів, шифрів у новій жіночій літературі.

Список використаних джерел

літературознавець феномен національний

1.Агеєва В. Леся Українка як культурна героїня ХХІ ст. URL: http: //www. youtube.com/watch?v=i8XRAmsxvGw (дата звернення: 14. 08. 18).

2.Ковалів Ю. Історія української літератури: кінець ХІХ -- поч. ХХІ ст.: підручник: у 10 т. Київ: ВЦ «Академія», 2013. Т 2: У пошуках іманентного сенсу. 2013. 624 с.

3.Павличко С. Теорія літератури. Київ: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2002. 679 с.

4.Переписка М. Драгоманова з Наталією Кобринською (1893- 1895) / зладив і видав М. Павлик. Львів: Друкарня Уділова, 1908. 14 с.

5.Семків Р Ольга Кобилянська. Природа царівни. URL: //http: //www. youtube.com/watch?v=i8XRAmsxvGw (дата звернення: 14. 08. 18).

6.Українські жінки у горнилі модернізації / під заг. ред. О. Кись; Інститут народознавства ИАИ України. Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2017. 303 с.

7.Чижевський Д. Історія української літератури. Київ: Видавничий центр «Академія», 2003. 568 с.

Размещено на Allbest.ru