Постпам’ять про голодомор як проживання колоніальної травми

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Британський журналіст Гарет Джонс першим розповів у 1932-1933 роках історію про голод в Радянській Україні, проте йому не повірили, натомість широкого розголосу набули оповіді Волтера Дюранті, коресподента «Нью-Йорк таймс» у Москві, який заперечував факт голодомору та отримав Пулітцерівську премію за опис прогресивного суспільства.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Упродовж 1932-1933 років чимало іноземних видань, зокрема газети «Таймс», «Дейлі телеграф», «Манчестер гардіан», «Ле Фігаро», писали про голод в Радянській Україні, винищення селян та масовий мор населення. Тема Голодомору як факту геноциду української нації радянською владою досі є досить дражливою та неоднозначною.

Нещодавно вийшла друком книга Енн Епплбаум «Червоний голод» про голодомор в Україні в 1932-1933 роках, що є на часі, адже повертає справжнє обличчя історичної правди до європейської спільноти, заколисаної пропагандистськими слоганами Кремля. Під час 69-го Берлінського міжнародного кінофестивалю “Berlinale” відбулася світова прем'єра фільму режи- серки Агнешки Голланд «Містер Джонс» («Гарет Джонс») про Голодомор в Україні. Цей фільм є спільною роботою Польщі, Великої Британії, Шотландії, Німеччини, Бельгії та України.

Переважна більшість п'єс сучасної української драматургії, сюжети яких актуалізують тему Голодомору, постають у рецепції постпам'яті - це «досвід тих, хто виростав у тіні розповідей про події, що передували їх народженню, свідомість кого формувалася травматичними подіями, яких вони не можуть до кінця ані зрозуміти, ні відтворити» [9, с. 318]. Це розповіді про спогади очевидців у драмі О. Миколайчука-Низовця «Дикий мед у рік Чорного Півня» чи архетипно-міфологічні рефлексії, представлені у сюжетах п'єс О. Клименко «Intermezzo» та Неди Нежданої «Голос тихої безодні».

М. Гірш вказує на безпосередній вплив постпам'яті про травматичні події на прямих нащадків тих, хто власне зазнав її [8, с. 390]. Дослідниця переконана, що спогади одних людей можуть відображатися в пам'яті їхніх дітей та внуків, особливо, коли це стосується пережитих потрясінь. Дослідники мЄПЮГУ studies А. Ассман, М. Альбвакс, А. Берґсон, В. В'ятрович, М. Гірш, А. Ерл, О. Зінченко, Ж. Ле Гофф, П. Нор розробили концепції «історичної пам'яті», «місць пам'яті», «культурної пам'яті». Концепція постпам'яті (А. Ерл) постала в контексті постколоніальних студій, апелюючи здебільшого до досвіду проживання травми жертвами Голокосту.

О. Миколайчук-Низовець у драмі «Дикий мед у рік Чорного Півня» структурує сюжет п'єси навколо проживання / проговорювання травми Голодомору через актуалізацію постпам'яті головної героїні - Жені. Жінка опиняється в досит непростій життєвій ситуації: вона молода вдова, яка сама виховує доньку, дізнається, що вагітна від чоловіка, з яким у неї був принагідний секс і якого вона не кохає.

Виклад основного матеріалу. Драматург розгортає кульмінаційний момент вибору Жені - життя / смерть навколо такого звичного для вагітних жінок «хотіння чогось». її мучить бажання спробувати на смак щось незвичне, дивне, таке, що змогло б заспокоїти або дало хоча б короткочасне відчуття насолоди. Цілком природнє бажання маленької і доступної радості у такій не простій ситуації. Вона спорадично перебирає усі можливі варіанти «хотіння», але її гастрономічне бажання «чогось» має глибокий несвідомий / архетипний контекст. Певною мірою це вияв особистого імпресіонізму, зітканого з алюзій, спогадів, відчуттів, натяків і підтекстів, де чільним є архетипний образ Мудрої Старої - бабусі. Женя переконана, що «тільки бабця могла так мене пригорнути і витерти мої слізки. Тільки вона вміла любити так, як зараз уже ніхто не може й не вміє любити. Навіть моя мама ніколи так не могла. Вона завжди намагалася бути сучасною, а сучасні люди не вміють робити так, як любила моя бабця. Тому пригорнутися хочеться до бабці, якої немає. Господи, як же іноді буває самотньо і холодно» [6, с. 116].

У сюжеті п'єси О. Низовця-Миколайчука домінантним є архетип Матері, що водночас актуалізує національний архе- типний образ Жінки-Матері-Батьківщини-України. Женя не ідентифікує свою матір як емоційно-ціннісний суб'єкт. Такою для неї є бабуся, яка ще маленькою дівчинкою втратила всю родину під час голодомору 1933 року. Проте вижила / відбулася як Мати / Жінка / Мудра Стара, яка зуміла передати своїй онуці головне: снагу та любов до життя.

Сучасна дослідниця гуманітаристики Єва Доманська вказує на тривалу історію: емоції як теми досліджень у різних некла- сичних напрямах історіографії, «що не боялися піднімати ці «ірраціональні» теми та виступати проти подієвої історії, великих політичних синтез, які гублять з поля зору звичайну людину» [3, с. 102]. Науковець виокремлює рух Аннали і акцентує увагу на статті Люсьєна Февра «Чуттєвість та історія», маніфесті Пітера і Кароля Стернз. Дослідниця вважає, що, «аналізуючи роль пам'яті та емоцій у нестандартній рефлексії над минулим, варто враховувати ідеологічний аспект цієї проблеми.

Дослідження емоцій та емоційний підхід до досліджень, що пропагується неконвенційною історією, йдуть пліч-о-пліч із пошуком справедливості для тих, кого «велика історія» позбавила голосу, чия візія минулого та світу не збігається з моделлю традиційного дослідження та представленням минулого» [3, с. 103]. Власне через емоції та архетипні проекції певних образів головній героїні таки вдається пізнати природу свого несвідомого бажання - скуштувати мед диких бджіл, актуалізуючи історію життя свого несвідомого роду.

Женя має певні психологічні проблеми з відбуванням / проживанням архетипу Матері. Вона вже має дитину, яка ніколи в житті не бачила батька. Одного разу їй вже доводилось приймати рішення: народжувати чи ні. Тоді любов перемогла смерть. Трагічна втрата коханого чоловіка покладає на неї місію тривання / продовження життя в його доньці заради їхнього кохання.

Ситуація, в якій жінка опинилася сьогодні, значно складніша, адже це не її шлюбний чоловік, а коханець («мандатоно- сець» Владлен Маркович), ще й випадковий. Дружина коханця запропонувала грошову компенсацію, щоб Женя позбулася небажаної вагітності. Натомість «мандатоносець» (батько) - проти аборту, обіцяє допомагати до семи років і виплачувати аліменти, а згодом -забрати дитину та виховувати у спеціалізованому інтернаті, а матері будуть дозволяти інколи бачитися з нею. Тож питання Жені, чи залишити цю дитину, набуває не лише морально-етичної, а і соціальної проекції. Над жінкою тяжіє соціальний тиск усталених звичаїв та традицій суспільного устрою. Шинода Болєн наголошує, що «для патріархального суспільства єдино прийнятні ролі жінки - це дівчина (Пер- сефона), дружина (Гера) та мати (Деметра)» [2, с. 39].

Художній образ головної героїні у сюжеті аналізованої п'єси позбавлений еротизму / сексуальності. її теперішні відносини з чоловіками - це не те, що можна означити як стосунки. Взаємини з Сергієм теж досить паталогічні, наразі вони перебувають у стані «френдзони». Чоловік відверто розповідає про бачення їхнього майбутнього, де немає місця ще одній її дитині. Він може пристати на варіант трьох дітей, але це повинна бути їхня спільна дитина.

Той життєвий хаос, в якому опинилася Женя завдяки архетипній пам'яті про мед диких бджіл, повертає жінку в лоно прадавньої космогонії, де головною цінністю є любов - правдива та милосердна. Рішення Жені коливається між архетипними полюсами життя та смерті, де вона обирає буття / небуття не лише для майбутньої дитини. Це мить, яка може припинити існування її роду. Якщо позбутися цієї дитини, це рівноцінно визнанню поразки перед злом, яке нищило наш народ у 1933 році. Це влада маси, що проектується на нічим не кращий «зовнішній» гуманізм сучасного мандатоносця. Великий і красивий рід Жені безмовно поліг у погребі власної хати. Вона чи не єдиний його паросток, відтак аборт - це упокорення та визнання їхнього права на «лідерство»: «якщо раніше людей в Україні винищували голодом, то зараз гинемо через лідерство. Бо ми - лідери в Європі по захворюваності на туберкульоз, на СНІД, на рак молочної залози, на дитячий алкоголізм, на аборти, на чорт знає ще що» [6, с. 123], однак перемагає воля до життя, адже «матері ніколи не бувають самотніми».

Женя закривається у квартирі, немов намагається сховатися, зануритися у лоно прадавньої матері, щоб там відшукати відповідь на єдине питання, що її хвилює. Залишившись на самоті, у власних спогадах вона шукає те місце, де зможе відігрітись душею. Жінка прагне простих та щирих взаємин, де любов буде головною цінністю. Замкнутий простір квартири ховає її від зовнішнього світу, проте і там вона не знаходить жаданого спокою. її бажання усамітнитися для прийняття доленосного рішення щоразу порушують сусіди, які постійно щось свердлять та чимось гупають. Це немов одне з кіл пекла Данте, коли психологічний дисонанс має цілком матеріальне вираження у поведінці сусідів.

Женя «проговорює» власні спогади та всі міркування «за» і «проти» збереження дитини, що суголосні ідеї М. Фуко про мовлення як нескінченний рух [7]. У цей дискурс говоріння з самим собою вливається і текст Інших. Спершу це подруга Моніка, яка вже приймала таке рішення, згодом - дружина коханця з «діловою пропозицією», сам мандатоносець, виважений та обережний Сергій, досить сувора гра статистичних даних і цифр, що вражають. Вершиною цього цільового інформаційного потоку є щоденник ненародженої дитини.

Врешті Женя «пригадує» бабусин спогад. Про ліс, у який дівчинка пішла вмирати, адже не могла залишитись серед мертвих у селі, де не залишилося людей, а ті, що були, втратили подобу творіння Господа. її душа навіть перед смертю прагнула краси. Мед диких бджіл урятував їй та брату життя. «Ліс за народними віруваннями східних слов'ян традиційно прирівнюється до потойбічного світу і протиставляється дому, як територія «чужа» і «неосвоєна» - «своїй» і «освоєний». Протиставлення дім - ліс є більш конкретною різновидністю протиставлення свій - чужий (за Топоровим)» [1, с. 127].

В архетипній критиці ліс - ворожий простір, проте О. Миколайчук-Низовець зміщує традиційну космогонію. Справжня загроза тепер - люди, які стали виявом хтонічної суті антигуманно! ідеології комунізму. У природи / лісу виявилося більше милосердя, аніж у людей.

Через спогади бабусі Женя відбуває ритуал ініціації:

жінка відособлюється від цілого світу у власній квартирі;

вона пізнає / проживає історію бабусиного виживання як власну (аналогічно чинить героїня п'єси Неди Нежданої «Мільйон парашутиків»);

відбуває процес десоціологізації (ображає та свариться з подругою, усвідомлює та визнає власний статус «нікого», тобто коханки мандатоносця);

вона безпосередньо контактує зі смертю, семантично образ Жені балансує на межі вбивці / жертви;

ламінальний стан (вагітність прирівнюється до нього, адже в одній особі живе дві душі);

вона фактично здійснює ірреальне, пригадує смак дикого меду, який ніколи не куштувала;

розмовляє з мертвими (з бабусею та просить у неї поради / благословення на прийняття рішення).

Одна з умов проходження ритуалу ініціації - процес навчання неофіта, долучення його до сакральних знань свого роду, його історії. Женя вибудовує асоціативні мости (дитинство / бабуся; Переяслав / князь Володимир / печеніги / двобій най- сильніших воїнів; Богдан-Зиновій Михайлович Хмельницький / весілля у Переяславі / віщування смерті; Шолом Алей- хем). Бабуся - родом з села Ташань, яке покинула підлітком, також пройшла ініціацію та випробування справжньою смертю, не символічною.

Як бабуся намагається очиститись від жахіття голодомору (три дні носить з криниці воду і миється, дізнавшись про канібалізм та самосуд односельців над жінкою з дитиною), так само Женя прагне очиститись сама та прибрати в помешканні. Жінка миється (очищення онірія першостихій - вода, а земля дала їй мед).

Короткий екскурс у спогади міста її дитинства - Переяслав - постає через визначні постаті його мешканців. Протиставлення Переяслава до трьох Нью-Йорків вказує на противагу двох відмінних світоглядних систем (архетипної та техногенної).

У тексті п'єси О. Миколайчука-Низовця чимало інтертекстуальних покликань. Так, є пряма цитата з В. Шекспіра “to be or not to be”, що перетворюється на стьоб “tо bed оr not tо bed” Також є асоціації з твором Т.Г. Шевченка «Сон, на панщині пшеницю жала».

Висновки. Отже, художня правда про Голодомор постає як синкрезис (особистої пам'яті, колективної пам'яті, постпам'яті, історичної пам'яті). Поєднуючи всі ці чинники, вона стає значно потужнішою та визначальною в емоційному плані.

Література

1. Балушок В. Обряди ініціацій українців та давніх слов'ян. Львів. Нью-Йорк. 1998. Вид-во М.П. Коць. 216 с.

2. БоленШ.Д. Богини в каждой Женщине: Новая психология женщины. Архетипы богинь. Пер. с англ. Г. Бахтияровой, О. Бахтиярова. Москва : София, 2008. 272 с.

3. Доманська Є. Історія та сучасна гуманітаристика: дослідження з теорії знання про минуле. Переклад з польської та англійської В. Склокіна. Київ : Ніка-Центр, 2012. 264 с.

4. Заярнюк А. Література в історії та історіографії / історії літератури. Київ : Смолоскип 2010. Антитоталітарний дискурс української прози 20-х: проблематика голодомору та особливості її художньої реалізації.

5. Маттінглі Дарія. «Жінки в колгоспах - велика сила»: хто вони - українські призвідниці голодомору. URL: http://covorp.in.ua/(дата звернення 08.09.2019).

6. Миколайчук-Низовець Олег «Дикий мед у Рік Чорного півня». Дніпро, 2008. № 9, С. 115-127.

7. Фуко М. Археологія знання Переклад з французької В. Шовкун. Київ : Основи, 2003. 326 с.

8. Hirsch M. The Generation of Postmemory. Poetics Today. 2008. № 1. URL: http://www.columbia.edu/~mh2349/papers/generation.pdf(дата звернення 08.09.2019).

9. Szczepan A. Rozrachunki z postpamiciq. Od pamici biodziedzicznej do postpamici / pod red. T. Szostek, R. Sendyki i R. Nycza. Warszawa : Instytut Badan Literackich PWN, 2013. S. 317-328.

Размещено на Allbest.ru