Концептуальна інтерпретація образу митця у циклі поезій Ліни Костенко "Силуети"

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОНЦЕПТУАЛЬНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ОБРАЗУ МИТЦЯ У ЦИКЛІ ПОЕЗІЙ ЛІНИ КОСТЕНКО «СИЛУЕТИ»

Чередник Л.А., кандидат філологічних наук, доцент, доцент кафедри українознавства, культури та документознавства Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка

Анотація

Статтю присвячено проблемі концепту альної інтерпретації образу митця у циклі поезій Ліни Костенко «Силуети». Численні ремінісценції, алюзії, пря ме цитування, біографічні факти є не лише різновидом інтертекстуальних вкраплень, а й допомагають авторові від творити реальність культури як невмирущої екзистенції.

Ключові слова: інтертекст, ремінісценція, алюзія, пое зія, образ, ліричний герой.

Аннотация

Чередник Л. А. Концептуальная интерпретация об раза творца в цикле поэзий Лины Костенко «Силуэты»

Аннотация. Статья посвящена проблеме концептуальной интерпретации образа творца в цикле поэзий Лины Костенко «Силуэты». Многочисленные реминисценции, аллюзии, прямое цитирование, биографические факты являются не только разновидностью интертекстуальных вкраплений, но и помогают автору воссоздать реальность культуры как бессмертной экзистенции.

Ключевые слова: интертекст, реминисценция, аллюзия, поэзия, образ, лирический герой.

Summary

Cherednyk L. Conceptual interpretation of the image of the creator in the cycle of Lina Kostenko “Silhouettes”

The article is devoted to the problem of con ceptual interpretation of the image of the creator in the cycle of Lina Kostenko “Silhouettes”. Numerous reminiscences, al lusions, direct quoting, biographical facts are not only a kind of intertextual inclusions, but also help the author to recreate the reality of culture as an immortal existence.

Key words: intertext, reminiscence, allusion, poetry, im age, lyrical hero.

Постановка проблеми. Творчість нашої видатної сучасниці Ліни Костенко - це «завжди неповторність, якийсь без смертний дотик до душі» [4, с. 113]. Поетеса надзвичайної сили духу, виваженості поглядів, із чіткою громадянською позицією, філософською мудрістю і, разом із тим, пронизливою ліричні стю і душевною щирістю. її творчість воістину феноменальна. Важко не погодитися з думкою Л. Ставицької про те, що твор чий здобуток Ліни Костенко - «це скорше поезія мудрості душі, пізнання світу через сердечні пориви, спалахи емоційності. Примат душі над раціо, навіть стилістичне зниження останнього - важливий світоглядний концепт лірики» [7, с. 23-24].

Вражає розмаїття тем мисткині, широта проблематики її творів, що зумовили виникнення великої кількості підходів до вивчення її творчості. М. Ільницький, відзначаючи широту тематики поезій Ліни Костенко, справедливо зауважив, що «в її книгах зовсім немає описовості, споглядальності, «номенклатурності» тем і мотивів. Натомість у них виявлена гостра, ча сто зболена причетність до тривог і катаклізмів XX ст., до го стрих суспільних і людських дисонансів, що часто виникають у складному сучасному світі» [3, с. 414].

Аналіз попередніх досліджень та публікацій. Літературно-критичне осмислення поетичних перлин Ліни Костенко репрезентовано у працях В. Базилевського, В. Дончика, М. Гольберга, М. Коцюбинської, В. Шелеста, Г. Кошарської, Л. Ставицької, Д. Дроздовського, В. Панченка та багатьох інших. Усі дослідники суголосні у тому, що ядро естетичних пошуків поетеси становлять культурологічні прояви загально людського у тісному переплетінні з національним. Вона напо легливо виводить українську культуру зі стану заблокованості на широку дорогу європейського діалогу.

На сторінках творів Ліни Костенко постійною є одна з най давніших тем світової літератури - тема мистецтва і митця.

Метою нашої наукової розвідки є дослідження концеп тів «культура», «митець» і «мистецтво» у циклі поезій Ліни Костенко «Силуети», осмислення особливості художньо-естетичної продуктивності сюжетних моделей даних творів, аналіз специфіки функціонування культурних матриць на рівні образів, колізій у сфері зіткнення конфліктів і розгортання мотивів.

Викладення основного матеріалу. Як показує дослідження, тема поета і поезії пронизує набуток Ліни Костенко різних періодів, наприклад: вірші «Доля», «Страшні слова, коли вони мовчать...», «Ми мовчимо - поезія і я», роман у віршах «Маруся Чурай» та багато інших. Літературознавець Д. Дроздовський так писав про письменницю: «Ліна Костенко - це дзеркало української культури, в якому сама нація постає сильною, му дрою і красивою. На жаль, часом нація справді не доросла до Поета» [2, с. 82].

Образ поета у творах Ліни Костенко - це завжди напруже ний нерв доби, який промовляє у своїх віршах «від імені болю» [5, с. 243].

Цикл «Силуети» має досить своєрідну композицію, яка ок реслює значний період культурного розвитку людства. Авторка змальовує образи різноманітних митців, які зробили вагомий внесок у розвиток світової культури. Серед них - тринадцять письменників (з них - дев'ять класиків світової поезії і чоти ри прозаїки, а саме: Данте, Рембо, Е.Л. Войнич, О. Пушкін, Б. Пастернак, К. Гамсун та ін.), художники (Верне, Ван-Гог, Мікеланджело Буонарроті, Дега, І. Сошенко та ін.), музиканти (Страдиварі, Ф. Ліст та ін.), актор («Finita la tragedia»). Окрім того, поетеса вважає творцями усіх, хто сприяв розвитку сві тової науки (Г. Галілей, Ф. Нансен, М. Склодовська, Дж. Бруно) та ін. Також серед когорти творців є ім'я титана Прометея та його дружини Климени.

Відкриває цикл вірш «Художник», присвячений французькому живописцю Орасу Верне, відомому майстрові батальних полотен. Окрім того, митець любив писати бурхливі краєвиди, поєднуючи їх із військовими сутичками (наприклад, картина «Битва на морі» (1825), та екзотичні гостросюжетні моменти («Мазепа, переслідуваний вовками» (1826-1827)). Саме про цес малювання бурхливого моря під час грози і змальовує Ліна Костенко. Авторка розповідає, як художник, щоб відчути усю велич грози, навіть просив прив'язати його до щогли:

Він писав її барвою моря, шумовинням білої піни, він робив ескізи суворі олівцями порід камінних [4, с. 220].

Верне наскільки тонко відчував природну стихію, що «йому обпікали руки горді спалахи блискавиць» [4, с. 220]. Отже, ми тець, щоб бути правдивим, має розуміти, пережити те, що він зображає.

Цікавим є інший вірш, присвячений нідерландському художнику Вінсенту ван Гогу. Ліна Костенко словесно змальо вує внутрішній стан свого героя, його самотність, болісне сві товідчуття:

культура костенко літературний поезія

Моя муко, ти ходиш по грані!

Вчора був я король королів.

А сьогодні попіл згорання Осідає на жар кольорів [4, с. 223].

Прийом алітерації ще більше нагнітає ситуацію тривоги: «Холод холоду. Тиша тиш //Циклопічною одинокістю небо ди виться на Париж» [4, с. 223].

Твір сповнений численними ремінісценціями та алюзія- ми, які створюються за допомогою згадок про роботи митця. Так, наприклад, у рядках «а сьогодні попіл згорання осідає на жар кольорів» [4, с. 223] простежується згадка про картину, що є своєрідною візитівкою художника - «Соняшники» (1887). Надзвичайно яскраві золотаво-жовті соняшники стали симво лом прекрасного у житті. Але картина має глибокий трагічний підтекст: усе, що народжується, має померти. Такий жорстокий закон буття.

У рядках вірша відчувається подих смерті, насування ка тастрофи. Поезія досить точно відтворює останні роки життя художника, на мольбертах якого «розп'ятий світ», а сам він - «надгроб'я на цьому цвинтарі» [4, с. 223].

Сумний і знервований характер оповіді підкреслює натяк на останню картину Ван Гога «Дорога з кипарисом і зіркою». На ній - густе темно-синє небо, прикрашене велетенською зіркою, що за розміром перевищує місяць. У центрі полотна - високий і прямий кипарис, гостре темне листя якого безладно настовбурчилося. Він наскільки високий, що глядач не бачить його верхівки: дерево у якомусь напруженому пориві прагне до нічного тривожного неба. Повз нього проходить звивиста по хила дорога. Дві маленькі непропорційні фігурки перехожих, що йдуть до невеликого готелю з ледь освітленими вікнами, гу бляться на дорозі і, здається, ось-ось зісковзнуть зі свого шляху. Картина сповнена символів: кипарис нагадує про потойбічний світ, далека зірка - про вічність, різкі мазки пензля передають знервованість художника, його хворобливий стан:

Кипариси горять в небозвід.

Небо глухо набрякло грозою.

Вигинаються пензлів хорти.

Чорним страусом палеозою

Переламано горам хребти [4, с. 223].

Прості синтаксичні конструкції вірша з численними знака ми тире і риторичними окличними реченнями сприймаються як останні схлипування душі, що покидає цей світ.

Є у вірші і згадка про божевілля Ван Гога. Але поетеса сво єрідно трактує цей біографічний факт:

Він божевільний, кажуть. Божевільний!

Що ж, може бути. Він - це значить я.

Боже - вільний...

Боже, я - вільний!

На добраніч, Свободо моя! [4, с. 223].

Філософський момент переходу матерії з одного стану в ін ший дає художнику звільнення, той спокій, якого не було у реальному житті. Злиття автора зі своїм ліричним героєм крас номовно свідчить не лише про глибину переживань, а й про єдність страдницького шляху справжніх митців. Дослідник В. Саєнко щодо констатації цього факту писав: «Створений палімпсест, який характеризується практично невичерпною семантикою і символікою багаторівневого осягнення долі справжнього митця, що переростає свій час і стає нетлінним скарбом людства. І хоч його життєва дорога проходить через страждання, але геніальна пристрасть сильніша від самотності і недуги» [6, с. 165].

Вічна тема істинного мистецтва постає у поезії «Чекаю дня, коли тобі скажу...», присвяченій італійському скульпто ру, художнику, архітектору, поетові й інженеру Мікеланджело Буонарроті. Завдяки ремінісценціям із життя італійського майстра Ліна Костенко створює узагальнений образ істинного митця, для якого характерними є сумніви у власному таланті, незалежно від віку і доби:

Важкі повіки.стежечка сльози...

І жаль безмірний однієї втрати:

«В мистецтві я пізнав лише ази.

Лише ази! Як шкода умирати...» [4, с. 225].

В усі часи тільки невігласи вважали себе геніями, не усві домлюючи власної бездарності:

Ти, невблаганно совісте майстрів,

Тобі не страшно навігацій Лети!

Тяжкий був час. Тепер кого не стрів -

Усі митці, художники й поети.

Всі генії.

На вічні терези

Кладуть шедеври у своїй щедроті.

Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,

Був Мікеланджело Буонарроті [4, с. 225].

Низка віршів циклу присвячена відомим майстрам красного письменства. У них головною є проблема взаємин митця і влади, митця і суспільства. Висновки досить сумні: в усі епо хи творець був чужим серед юрби міщан, тому і ставав вигнан цем. Так, у поезії «Під вечір виходить на вулицю він» авторка переповідає історію безсмертного Данте. У вірші багато біо графічних мотивів, зокрема вигнання поета з рідної Флоренції, життя на чужині:

Вважай, що спалила. Згорів я. Помер.

Сім міст сперечались, що їхній Гомер.

А ти ж, моє місто, єдине, одне!

О, як ти цькувало і гнало мене! [4, с. 224].

Мотив поета-вигнанця є й у вірші «Хлопчичок прийшов із Шарлевілю», головним героєм якого є відомий французький поет-символіст Артур Рембо. У творі знову з'являється думка про те, що митець є вигнанцем у суспільстві, оскільки не впи сується у його закони:

Він не може звикнуть до принижень, може, він скажений через те.

Він нестерпний? Дами і добродії!

Етику порушив, етикет?

Не доводьте дійсність до пародії, вам нічого, але ж він поет! [4, с. 228].

Поетеса ніжно називає Рембо хлопчиком, і в цьому звертанні лунає невидиме єднання їхніх душ, бо й сама вона зазнала гіркоту переслідувань. На початку і в кінці вірша використовується обрамлення, яке є логічним завершен ням оповіді про поета-бунтаря: «Хлопчичок прийшов із Ша рлевілю» [4, с. 228]. Але вірш закінчується іншим рядком: «Хлопчичок прийшов із Шарлевілю. Мученик вернувся в Ша- рлевіль» [4, с. 228]. У цих словах - весь трагізм долі митця. Отже, закінчення слугує важливим структурним елементом поезії, оскільки не просто містить висновок, а й об'єднує усю композицію твору. Слід також зазначити, що авторка вдається до астрофічної строфіки, що найкраще передає на пругу твору. На цю особливість римування у поезіях Ліни Костенко звернув увагу В. Брюховецький, який зауважив, що поетеса «приділяє величезну увагу семантичному наголосу в римуванні. У неї гостре чуття відтінків смислу, які можна передати саме через, здавалось би, суто технічну сторону віршування» [1, с. 242].

Окрім того, у вірші переважають іменники, що допомагають передати констатацію факту. Прийом персоніфікації («О Пари жу, не доводь його до божевілля, // постарайся зберегти його або // хоч принаймні пожалій, щоб вижив» [4, с. 228]) допома гає увести мотив заклику до співчуття, яке, на жаль, відсутнє у суспільстві. Велика кількість риторичних звертань, окличних речень допомагають передати біль щодо долі митця, яким на сичений вірш.

У циклі «Силуети» є й інший мотив: добровільної втечі митця з рідних місць, які перетворили його життя на справжні сіньке пекло. Це вірш «Алея тиші», присвячений письменнико ві Л. Толстому. У короткому вірші викладено усе життя велико го майстра слова: його моральні пошуки істини, прагнення до досконалості, анафему, душевні тортури:

А за життя, о, як хотілось тиші!

Здригався мозок, загнаний, як лось.

А за життя сім сивих днів на тижні

Щось по душі гасало і товклось! [4, с. 243].

Відомо, що безглуздість звинувачень критики, співвітчиз ників, які цілеспрямовано цькували письменника, сімейні негаразди стали причиною того, що Толстой покинув свій маєток у Ясній Поляні і вирішив почати нове життя. Та хво роба і смерть завадили здійсненню його планів. Ті, хто терзав його душу, після смерті письменника зробили з нього ідола. І в цьому полягає парадокс генія, якого за життя досить часто не визнають:

Спочатку так: терзати, розпинати.

Щоб знав. Щоб знов. Щоб слухався. Щоб звик.

А потім все - святині, експонати.

Письмовий стіл, перо і черевик.

Той дуб. Той граб. Та бричка, що у стайні.

Той чорт. Той граф. Того паперу жмут.

Та станція. Той поїзд. І останні його слова:

«Тікати... доженуть...» [4, с. 243].

Аналізований вірш є глибоко психологічним. Розкриттю напруженого стану героя сприяє прийом градації («Щоб знав. Щоб знов. Щоб слухався. Щоб звик»), який має не лише інто наційно-емоційні, а й психологічні ознаки. Виразність градації посилюється поєднанням її з повтором, що є одночасно і лек сичною анафорою («Той дуб. Той граб. Та бричка, що у стай ні. // Той чорт. Той граф. Того паперу жмут. //Та станція. Той поїзд»). Саме так коротко і ємко поетеса відображає усе життя Л. Толстого: від його дитячої мрії знайти «зелену паличку», що схована під старим дубом у лісі, з метою зробити усіх людей щасливими, до його втечі з Ясної Поляни, того поїзду, що при віз письменника на станцію Астапово, де він відійшов у віч ність. Останні слова митця «Тікати... доженуть...» є свідчен ням його нескореності і вірності своїм ідеалам, які так ніхто і не зрозумів.

Мотив самотності митця у суспільстві є головним і у вірші «Астральний зойк». Головний герой твору - Олександр Пуш кін, який веде розмову з людьми із «зоряної пустелі» вічності. У творі з'являється думка про ницість земної метушні, яка по глинає людей у реальному житті. Виникають також розмисли про необхідність свободи для справжнього творця, без якої він не може жити:

Я хочу волі, волі!.. А царі?

Я хочу жити, жити!.. А Дантеси?

Я сто поем ще маю на меті,

А я дивлюсь у вічі пістолеті...

В безсмерті холодно. І холодно в житті.

О Боже мій! Де дітися поету? [4, с. 236].

На жаль, риторичне питання, що лунає в останніх ряд ках в усі віки залишається без відповіді: дантеси і царі були і є завжди.

Красномовним свідченням цього є поезія «Княжа гора», присвячена генієві українського народу Тарасові Шевченку: «Земля ж моя рідна! Нема на тобі притулку. // Поети твої - і ті вже тобі чужі» [4, с. 237]. Та разом із тим, ніякі заборони і кайдани не в змозі заглушити голос справжнього митця, бо він проб'ється до людей. Саме такі роздуми з'являються у рядках вірша «Кобзар співав в пустелі Косаралу...»: «Правдивій пісні передзвін кайданів - то тільки звичний акомпанемент» [4, с. 239].

У циклі «Силуети» є вірш, що вирізняється серед інших своєю високою тональністю. Це поезія «Любов Нансена», в якому оповідається романтична історія кохання норвезького мандрівника Фрітьофа Нансена і Єви Сарс. Герої твору стоять перед вибором: кохання чи служіння справі. Любов Нансена і Єви жертовна, оскільки кожен із них готовий на самозречення заради коханої людини.

Привертає увагу і вірш-роздум «Чи зрікся Галілео Галі- лей?», у якому теж поставлена проблема вибору. Люди жор стокі до геніїв, готові засудити кожен їх вчинок. Але митець майже завжди залишається вірним собі і авторка захищає його від людського поголосу:

О, не тривожте, люди його прах!

Чи знали ви, до осуду охочі,

якщо він навіть зрікся на словах, які тоді були у нього очі?...[4, с. 227]

Та незважаючи на осуд натовпу, неприйняття суспільством, переслідування і заборони, справжній митець залишається не покірним і нездоланним, вірним своїм ідеалам. Саме так мож на тлумачити зміст останнього вірша циклу «Вітри гули віо лончеллю.». Головним героєм поезії є нескорений Прометей, з яким крізь віки веде бесіду авторка:

Тут берегів амфітеатри, і море міниться од барв.

О Прометею! Варто?!

Варто!

Так він сказав мені з-за хмар [4, с. 258].

Що «варто»? Варіантів відповіді може бути безліч. Але найголовніше те, що слід бути вірним обраному шляху, своїм ідеалам, боротися словом із цинізмом і ницістю в ім'я пере моги Добра.

Отже, у результаті нашого дослідження слід зробити такі висновки. Головною темою циклу Ліни Костенко «Силуети» є тема мистецтва. Героями поезій стали митці різних епох і мистецьких напрямів. Серед них є художники, пись менники, музиканти, науковці, дослідники. Усіх їх об'єднує вірність обраному шляху, усі вони творці своєї справи, за яку ладні боротися до останку.

Ремінісценції, алюзії, пряме цитування, біографічні матері али на сторінках циклу функціонують як інформативні аксіоми і вільно вплітаються у контекст, розбудовуючи естетичну сферу образної рецепції. Окрім того, вони надають творам достемен- ності, викликають роздуми і міркування.

Митець, у розумінні Ліни Костенко, є людиною, яка значно перевершила свій час. Досить часто творець залишається са мотнім у цьому світі, де правлять ниці інстинкти. Він є гнаний і осміяний натовпом, зраджений і вигнаний, але незламний, бо є голосом совісті народу, доби. Якою є його мета? У вірші, при свяченому Григорію Сковороді, Ліна Костенко дала відповідь на це питання:

Він твердо ставить кам'яну стопу.

Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу.

Крізь дощ і сніг, дебати і дебюти.

Ми є тому, що нас не може бути [4, с. 198].

Література

1. Брюховецький В.С. Ліна Костенко. Нарис творчості / В.С. Брюхо- вецький. - К.: Дніпро, 1990. - 262 с.

2. Дроздовський Д. «З суми безконечно малих виникає безконечно велике...»: [До 80-річчя Ліни Костенко] / Д. Дроздовський // Укра їнська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2010. - № 3. - С. 70-83.

3. Ільницький М. З чого постає неповторність (Ліна Костенко) / М. Ільницький // На перехрестях віку у трьох книгах. Кн. 1. - К.: Києво-Могилянська академія, 2008. - С. 412-426.

4. Костенко Л. Вибране / Л. Костенко. - К.: Дніпро, 1989. - 559 с.

5. Макаров А. Поэзия - сестра истории: О стихотворном романе Лины Костенко «Маруся Чурай» / А. Макаров // Дружба наро дов. - 1982. - № 2. - С. 243-250.

6. Саєнко В.П. Концепт «культура» в естетичному просторі поезії Ліни Костенко / В.П. Саєнко // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2004. - № 2. - С.164-168.

7. Ставицька Л. «О скільки слів, і скільки снів мені наснилося...» / Л. Ставицька // Дивослово. - 2000. - № 3. - С.26-30.

Размещено на Allbest.ru