Категорії "образ автора" та "імпліцитний автор" у текстовому аналізі біографічного письма Мартіна Еміса

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вивчення сутності категорій «образ автора» і «імпліцитний автор» постає актуальною проблемою в різних галузях словесних наук - лінгвістики, стилістики, поетики, наратології. У цьому контексті вельми важливі аналіз і системна репрезентація згаданих феноменів у текстах художніх творів з урахуванням їхніх структурних і естетичних особливостей.

Фіксація комплексу завдань, пов'язаних із вивченням образу автора, - це своєрідний центр художньо-мовленнєвого світу, у якому відображається естетичне ставлення автора до власного тексту. Категорія образу автора продуктивна не тільки в дослідженні окремого літературного твору, а й може розглядатися в межах усієї художньої спадщини митця.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. «Образ автора» трактується як одна з багатоакцентних категорій текстового аналізу, зокрема біографічного й мемуарного письма М. Еміса. Це дає можливість осягнути домінантну наративну організацію таких його художніх творів, як романи «Записки про Рейчел» (“The Rachel Papers”, 1973 р. [16]) , «Гроші: записка самогубця» (“Money: Asuicide Note”, 1985 р. [14]), «Досвід» (“Experience”, 2000 р. [12]), «Вагітна вдова» (“The Pregnant Widow”, 2010 р. [15]). Виокремлення поняття «імпліцитний автор» (В. Бут, А. Нюннінг, Дж. Прінс) покликане ідентифікувати оповідні лінії, що реалізуються також творцем «Записок про Рейчел». Ідеться про глибинні «змістові матриці» (М. Ткачук) [9, с. 28], які забезпечують зв'язок між внутрішньою й зовнішньою організацією творчого задуму, зокрема в іпостасі авторської сугестії, що втілюється в різних аспектах композиційного, наративного й мовного характеру та трансформуються у просторовій формі літературного твору. Зазначена позиція суголосна мистецькій інтенції, коли «образ автора» переосмислюється творцем «не тільки на основі даних, добутих безпосередньо з тексту, а й за допомогою позатекстових джерел» (Г Клочек) [7]. До них деякі літературознавці (Р Гром'як, І. Дзюба, М. Зимомря, М. Ільницький, В. Марко, Л. Сеник) слушно відносять екстралітературні чинники, з яких проступає впорядкована інформація про особистість автора та його текст як «автономне явище» (Л. Бабій) [1].

Мета статті - висвітлення категорій «образ автор» та «імп- ліцитний автор» у текстовому аналізі біографічного письма Мартіна Еміса.

Акцентування уваги читача на виокремлене «автономне явище» допомогає читачеві декодувати змістове наповнення стосовно «образу автора», даючи можливість розкрити спільні та відмінні особливості, зокрема жанрово-стильові ознаки, примітні для текстового аналізу, з урахуванням «прикритої» інформації. Ця «прикритість» характерна для означника «імпліцитний автор». Термін «імплі- цитний автор» має своє підтвердження у працях таких літературознавців, як В. Бут, А. Нюннінг, Дж. Прінс та ін.

Інформативність може мати різні сенси, що не пов'язані з фіксацією певної прерогативи. Тому закономірно, що В. Бут [17, с. 70-71], постулюючи неминучість вираження суб'єктивності автора в художньому творі, вводить поняття «імпліцитний автор». У процесі творення митець залишає в тексті «прихований» (implied) варіант самого себе, свого «заступника», водночас надійно захищаючи власне біографічне «я» від читача, який обов'язково реконструює певний образ автора на основі тексту.

Імпліцитний автор, за спостереженнями Тетяни Воропай, «існує на межі між реальним автором та текстом й актуалізується у сприйнятті читача», а також розглядає його як «точку інтеграції всіх розповідних прийомів і властивостей тексту» [3, с. 306]. Дослідниця пропонує розглядати ознаку імпліцитності, яка в постмодерністській літературі органічно пов'язується з «образом автора» і виступає «центром, здатним перетворити розрізнений і гетерогенний матеріал на художнє ціле» [3, с. 307]. Зрозуміло, що «безнараторна нарація» не існує в оголеному вигляді; вона служить тільки для додаткового акценту окреслення того, що перебуває в центрі уваги, тобто, за оцінкою С. Пригодія, «лімітованої або множинної» [8, с. 118].

Створити природну перспективу відкритого бачення життєвої дійсності, а не прихованої у трактуванні імпліцитного читача, - це і є лінія інтеграції адекватного наративного прийому. Адже категорія абстрактного автора охоплює своїми повноваженнями «не лише зображену у творі текстову реальність, але й інтегрує всі можливі процеси та властивості, притаманні розповідному дискурсу» [19, с. 49].

У сучасній англомовній наратології поняття «імпліцитний автор» охоплює риси множинності начал навколо «образу двійника» у читацькому сприйнятті. Таким чином читач спроможний конкретизувати сенс авторських конотацій. Така активність із боку реципієнта свідчить про те, що в поняттях, як зауважив Р Яремко, «образ автора» й «імпліцитний автор» ідеться про той самий феномен естетичного характеру, на основі якого представники зарубіжного літературознавства намагаються зрозуміти художню цілісність твору та виразити суб'єкта, який здатний утримати її структуру. Обидва терміни є синонімічною парою, що окреслює об'єднувальний елемент тексту, його організаційну силу» [11, с. 7]. Цей дослідник виділяє три найголовніші властивості «образу автора»: а) «образ автора» - це центральна і водночас базова одиниця аналізу текстів прозової форми, яка забезпечує єдність усіх суб'єктивних сфер художнього твору і виявляється у співвідношенні абстрактного, наративного та фабульного рівнів естетичної комунікації; б) «образ автора» - організаційний чинник художнього твору, який, по-перше, має властивість перетворювати всі його мовні засоби в систему, а по-друге, дає змогу збагнути, як у творі здійснюється зв'язок форми і змісту; в) «образ автора» - це літературознавча та лінгвістична категорія тексту, яка побутує в його тканині на рівні композиції у вигляді способів і форм нарації та типах наратора, а також на мовленнєвому рівні у формі висловлювання наратора та дійових персонажів [11, с. 7].

Процес абстрагування передбачає фіксоване розчленування подій і явищ, які репрезентує образ автора, із проекцією на фігуру імпліцитного читача. Згаданий реципієнт присутній у тексті, виробленому у формі продуманої іпостасі, створеної в межах «образу автора» з урахуванням «сукупності всіх іманентних приписів, вказівок і рекомендацій на адресу реального читача для того, щоб спрямувати його свідомість у те річище текстового відчитання, яке б забезпечило адекватну інтерпретацію авторського повідомлення» [18, с. 61]. «Імпліцитний читач, - узагальнює Р. Яремко, - це уявний комплекс внутрішньотекстових правил, який реалізується у процесі читання, допомагаючи реципієнту зорієнтуватися та вникнути у зміст того чи іншого знакового дискурсу. Сам текст як система знаків і сигналів потрібний для виявлення імпліцитного читача й «образу автора», оскільки є площиною їх присутності в художньо-естетичній концепції літературного твору» [11, с. 8]. Автор цієї цитати підтвержує слушність думки В. Ізера, висловленої у праці «Процес читання: феноменологічне наближення» [6].

Образ світу, який репрезентують представники постмодернізму, містить відносність, що межує з умовною картиною довкілля. Тут має місце також певна сконцентрованість усталених підходів, що служать підставою для встановлення правил гри із читачем. Звідси - «концептованість» автора-творця, який співвідносяться із прийнятою в наратології категорією «імпліцитного (абстрактного) автора»; усе це організовує засоби оповіді, або свідомість, у якій усі елементи тексту набувають смислу [5, с. 98-99] на рівні поняття «імпліцитний автор» (або «авторське друге «я»»). Так, у праці «Риторика художньої прози» (“TheRhetoricofFiction”, 1983 р.) У Бут розглядає «імпліцитного автора» крізь призму універсальної категорії з метою позначення авторської «присутності» у тексті, у якому актуалізується зв'язок із персоніфікованим чи неперсоніфікованим, достовірним чи недостовірним оповідачем [2, с. 133].

Утвердження дистанціювання від дійсності має своє вираження, якщо інтерпретувати оманливість видимого світу. Усе це відкриває деяким чином можливість для іманентної рухливості між «імпліцитним (абстрактним) автором» й «імпліцитним (абстрактним) читачем», осмислюючи процес здійснення художньої комунікації на рівні всього тексту. Водночас «імпліцитний читач» як ідеальний реципієнт має розуміти «всі конотації автора, різні «стратегії» його тексту» [5, с. 100], тобто засвоювати принципи, які реалізуються в художньому цілому, забезпечуючи його системність. «Імпліцитний автор» постає інстанцією, відповідальною за побудову всього наративного тексту, за «втілення семантичної структури тексту» [10, с. 50-51].

На цю властивість реалізації вказала у статті «Поняття автора й авторської свідомості в контексті термінологічних проблем сучасного літературознавства» Мар'яна Гірняк [4, с. 169]. Вона поділяє думку, висловлену В. Шмідом, про те, що в семантичному центрі твору сходяться всі творчі лінії тексту [10, с. 41-54].

Це означає, що між інстанцією «втілення» та інстанцією «реконструювання» автора існує відмінність, що не дає об'єднати ці інстанції в одну категорію [4].

Текст може втратити так звані логоцентричні вектори. Однак фіксується концепція образу, коли, як зауважив Г. Клочек, створюється образ автора «не тільки на основі даних, добутих безпосередньо з тексту, а й за допомогою «позатекстових» джерел» [7, с. 54-72].

Сюди дослідник відносить джерела, які дають інформацію про особистість автора, про його психофізіологічні особливості, про час, коли формувалися його ідеологічні й естетичні погляди.

Образ автора та його художній феномен у системі біографічного й мемуарного письма - це складний комплекс упорядкованих мистецько-інтенціональних утворень, у якому перемежовуються внутрішні та зовнішні події, що засвідчують зображення життя непересічної особистості з урахуванням біографічних фактів і засобів художнього письма.

Важливим є залучення різних фактів і документів епохи, біографічних й автобіографічних матеріалів, мемуарної літератури, епістолярію, щоденників і нотатників письменника, його рукописів тощо.

Узгодження цих підходів є принципово важливим моментом у створенні образу автора як систематизаційного чинника його поетики.

Усе це спричиняє взаємоузгодженість, взаємороз'яснення позицій, що створюють відповідну перспективу, спрямовану на вираження предметного змісту.

Література

художній імпліцитність постмодерністський література

1. Бабій О. Енциклопедія українознавства : словникова частина / гол. ред. В. Кубійович. Репринт.відтворення. Київ, 1993. Т. 1. С. 79.

2. Бут У. Риторика художественной прозы. Вестник Московскогоуниверситета. Серия 9 «Филология». 1996. № 3. С. 132-159.

3. Воропай Т. В поисках себя. Идентичность и дискурс. Харьков: ХГПУ, 1999. 418 с.

4. Гірняк М. Поняття автора й авторської свідомості в контексті термінологічних проблем сучасного літературознавства. Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. Вип. 22. С. 168-172.

5. Ильин И. Постмодернизм от истоков и до конца столетия. Эволюция научного мифа. Москва : ИНТРАДА, 1998. 205 с.

6. ІзерВ. Процесчитання: феноменологічне наближення. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / ред. М. Зубриць-кої. Львів: Літопис, 2002. С. 349-366.

7. Клочек Г. Художнє мислення письменника як формотворчий чинник. Енергія художнього слова :збірник статей; Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. Кіровоград, 2007. 448 с.

8. Пригодій С. Фронтирний неоромантизм у літературі США. Різночитання. Київ : КНУ імені Т. Шевченка; Вид-во Європ. ун.-ту, 2010. 231 с.

9. Ткачук М. Модерністський дискурс збірки «Зів'яле листя». Контекст традицій та новаторства: творчий доробок Миколи Ткачука / Микола Зимомря. Дрогобич: Посвіт, 2015. 120 с.

10. Шмид В. Нарратология. Москва: Языки славянской культуры, 2003. 312 с.

11. Яремко Р Образ автора як форма експресивно-смислової оповіді у прозі Макса Фріша : автореф. дис. ... канд. філол. наук: 10.01.06. Тернопіль, 2006. 20 с.

12. Amis M. Experience. New York :Vintage, 2000. 406 p.

13. Amis M. Money. A Suicide Note. Penguin books, 1985. 364 p.

14. Amis M. The Pregnant Widow. Johnathan Cape, 2010. 480 p.

15. Amis M. The Rachel Papers. Harmondsworth : Penguin, 1984. 224 p.

16. Booth W. The Rhetoric of Fiction. Chicago : University of Chicago Press, 1983. 552 p.

17. Iser W. Der Akt des Lesens. Theorie цstetischer Wirkung. Mьnchen : Fink, 1976. S. 61.

18. Kahrmann C., Rei G., Schluchter M. Erzдhltextanalysse. Eine Einfьhrung in Grundlagen und Verfahren. Kьnigstein: Athendum, 1977. S. 49.

Размещено на Allbest.ru