Психологізм малої прози М. Могилянського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Психологізм малої прози М. Могилянського

Епоха раннього модернізму відзначається посиленням письменницького інтересу до тем ірраціонального характеру, завдяки чому принцип психологізму стає чи не однією з провідних манер відтворення внутрішнього світу персонажа, способом розуміння і пояснення його дій та вчинків. Особливості моделювання образного світу М. Могилянського простежувалися у літературознавчих студіях Т Гундорової, С. Кривенка, Н. Шумило, Н. Котенко, Л. Демська-Будзуляк, О. Зелік, А. Меншій, А. Сєргєєва, проте принцип психологізму як один із ключових принципів художньо-образної картини світу раннього українського модернізму не було презентовано крізь призму окремого наукового дослідження. Особливості вираження психологізму у період переходу від реалістичної манери письма до модерністської набувають суттєвих змін, що можна прочитувати на рівні мовному, наративному, композиційному, когнітивному. На основі малої прози письменника («Стріл», «З темних джерел життя», «Згуба») прослідковується використання письменником палітри засобів щодо увиразнення принципу психологізму, зокрема, на рівні моделювання художнього психопортрету, через описи відчуттів самотності, відчуження, страху, безвиході, абсурдності, приреченості, втоми, прояв різних ірраціональних станів (марень, сновидінь, інтуїтивних прозрінь). Психоемоційна напруга посилюється у художньому тексті через фрагментарність, використання внутрішніх діалогів, самоаналіз, наявність ремінісценцій, екзистенційність зображеного, еротизм, фізіологізм. Використання автором прийому композиційного кільця та конструкцій-повторів створює ефект своєрідної психологічної градації, як-от у новелах «Стріл», «Згуба». Актуалізація ідей західноевропейської філософії, зокрема поглядів А. Шопенгауера, художньо увиразнює концепти свободи до життя та життєвого вибору. Апелювання до зображення ідеї роздвоєння особистості сприяє тому, що герой перебуває в стані невизначеності, розгубленості. Аналізовані новели письменника по-новому презентують образ жінки, яка з традиційного типу жінки-землі, жінки-матері набуває вияву модерної жінки. Для автора суттєвим було підкреслити розуміння жінки не як «ікони», а як «тіла», що досягається завдяки використанню прийомів натуралізму, зокрема через загострення психофізіологічних відчуттів. Прочитання творів М. Могилянського дає підстави вважати, що використання письменником такого психологічного інструментарію свідчить про спроби заперечення ним реалістичного способу зображення дійсності і поступового переходу до нових форм та прийомів осягнення художнього світу.

Ключові слова: психологічна деталь, психопортрет, самоаналіз, внутрішні монологи, психологічна градація, модерна естетика.

Постановка проблеми. Модерністська проза кінця XIX - початку XX ст. характеризується низкою ознак, серед яких психологізм відіграє чи не ключову роль, адже з його допомогою відбуваються «вивільнення особистосте з-під влади традиції, соціальних правил і раціональних моделей поведінки» [2, с. 213-214]. Поява і пропагування ідей західноєвропейського мистецтва в українському літературному просторі пов'язане передусім з оновленням імен. Переважно цей період презентують загальновідомі письменники, натомість ними не вичерпується те коло митців, у творах яких можливим видається прочитання естетичних та філософських принципів тієї епохи. Досить вдячною у ключі ранньомодерної естетики постає творчість одного з малодосліджених митців кінця XIX - початку XX ст. М. Могилянського, постать якого окремі літературознавці розглядають у рамках канону раннього українського модернізму.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Т. Гундорова поміж прізвищ В. Підмогильного та В. Домонтовича виділяє й М. Могилянського з його інтелектуальним романом [2, с. 333]. Н. Шумило, С. Кривенко відзначають модерністські особливості оповідної манери письменника, жанрову своєрідність його прози, унікальність наратологічної техніки [18, с. 171]. Л. Демська-Будзуляк [4], Н. Котенко [9, с. 11-12], Н. Полон- ська-Василенко, Р Корогодський, О. Зелік [7] творчість цього письменника розглядають у контексті неокласичного дискурсу. На думку С. Кривенка, М. Могилянський постає серед кола неокласиків своєрідною «сполучною ланкою» [11, с. 111]. Неокласичні погляди М. Могилянського, за спостереженнями Н. Котенко, могли сформуватися під впливом спілкування з видатними авангардистами: А. Ахматовою, М. Гумільовим, В. Маяковським, А. Лур'є, О. Толстим. Перебуваючи у Петербурзі, письменник вів активне мистецьке життя у колі постійних відвідувачів літературно-мистецького кабаре «Бродяча собака».

А. Меншій окреслює низку прийомів психологізму у відтворенні автором жіночих образів. Дослідниця, зіставляючи новелістику М. Коцюбинського та М. Могилянського, підкреслює зміни у сприйнятті жінкою свого становища у суспільстві: відбувається поетапне витіснення образу жінки-матері, жінки-природи, жінки-землі образом самодостатньої модерної героїні [13].

С. Кривенко у дисертаційному дослідженні, присвяченому творчості М. Могилянського, здійснює комплексне дослідження жанрової природи його творів з позиції проблематики та унікальності образного світу митця [10]. Використання психологічного інструментарію у прозових текстах письменника прочитує А. Сєргєєв, зазначаючи, що у своїх творах М. Моги- лянський зображує події ніби зсередини. С. Журба пропонує власне бачення щодо інтерпретації роману «Честь» М. Моги- лянського, вирізняючи у письменника «психологізм прози», екзистенційність, фрагментарність, монтажність, «авторську гру», «функцію втягнення реципієнта у світ художньої дійсності», наявність ремінісценцій, алюзій, інтертекстуальних прийомів [7, с. 95-97]. М. Богданова розглядає екзистенційні концепти у малій прозі М. Могилянського, апелюючи до євро-пейських естетичних принципів початку ХХ століття. Дослідниця виокремлює концепти життя-для-себе, життя-для-іншого, самотності, відчуження, нудоти, свободи, абсурдності у світі, самогубства.

Аналіз інтерпретаційної наукової спадщини скеровує на формулювання мети дослідження, яка полягає у простеженні прийомів психологізму малої прози М. Могилянського.

Виклад основного матеріалу. Варто зауважити, що ранні прозові тексти М. Могилянського - «Недоля», «Сльози», «Покута», «З темних джерел життя», «Коротке побачення», «Згуба» - свідчать про тісний контакт з традицією, внаслідок чого у творах можна спостерігати і реалістичні ознаки, і перші проблиски модерністської естетики, зокрема звернення автора до посиленого психологізму і детально описаних відчуттів тривоги, страху, безвиході, втоми, приреченості, різноманітних передчуттів, роздумів, марень, сновидінь, інтуїтивних прозрінь [14, с. 63].

Експозиція новели «Стріл» рясніє описами найдрібніших деталей задля увиразнення еротичних мотивів, художній ефект яких посилюється завдяки використанню натуралістичних прийомів: «У палкій уяві я вже не зазирав у темну безодню її очей, стискав в обіймах її тепле молоде жагуче тіло, п'янів від його пахощів, під губами чув її вогкі, тремтячі від моїх шалених поцілунків вуста, вуста, що, одначе, тільки приймали мої поцілунки, але уперто ані разу не одповіли на них» [15, с. 441]. Саме декадентська образність робила акцент на загостренні психофізіологічних відчуттів, «її центром стає виховання здат- ности відчувати, здатности, яка давала би суб'єктові змогу переживати всі відчуття, які тільки існують у світі» [2, с. 218].

С. Жигун у монографічному дослідженні «Лабіринти і горизонти українського неореалізму» вказує на те, що у творах цієї епохи, крім відтворення суспільно-побутової тематики, відбувається поглиблення психологічних сторін життя героя, «зображуються не так дії і вчинки, як відчуття та думки» [6, с. 21]. Незважаючи на те, що більшість дослідників розглядає творчість М. Могилянського у контексті неокласицизму, все ж у його творах можна простежити ознаки неореалістичного письма: «Різкість барв, прагнення перейти від побуту до буття, філософії, показування, а не розказування, лаконізм і імпресіо- ністичність образів та натяки недомовленості, що відкривають шлях до співучасті читача; нове мовлення, символи» [6, с 23]. Різностильова манера митця щодо відтворення внутрішнього світу героїв, їхніх почуттів та переживань вкотре засвідчує про нові шукання і спроби переосмислення традиційного канону.

Часто зринають у тексті мотиви тривоги, страждання та психоемоційного напруження, що, за А. Шопенгауером, є наслідком передчуття якоїсь катастрофи. На думку мислителя, будь-яке страждання є первинним станом людини, «це не що інше, як нездійсненне і перерване прагнення» [17]. Так, у новелі «Стріл» окремі сцени рясніють відтворенням хворобливих настроїв через звертання до «фізіології й еротики» [2, с. 168]. Експозиція новели переобтяжена естетизацією еротичних чуттів, про що уже згадувалося вище, проте опис цих відчуттів зринає у творі кілька разів, начебто автор має на меті підкреслити надмірну емоційну напругу і показати жінку у новій художній переспективі: «Жіночий еротизм артистично завуальовується, естетизується, завдяки чому жінка в чоловічому сприйнятті стає ідеальною проекцією його еротичних бажань» [14, с. 108]. Кожен такий роздум у палкій уяві чоловіка породжує стан, рівнозначний «зведенню моральних явищ до фізіології» [2, с. 224]: «Ніякими словами не зруйнує вона і не уб'є того переконання, бо я чув не раз тремтіння її вогких жагучих вуст від моїх шалених поцілунків < . .> Почувши те тремтіння, в якімсь екстазі пив нектар, полинувши душею в зоряне небо від убогої, нудної землі» [15, с. 441]. У цьому любовному трикутнику перебування у законному шлюбі з чоловіком-не- любом рівнозначне виконанню ролі жінки-жертви. Водночас у відносинах із коханцем вона функціонує у ролі жінки-ар- тистки. У такому зіставленні виразно підкреслено особливості жіночої природи: надмірна чуттєвість, мінливість, еротизм, емоційність [14, с. 107]. Саме таке відтворення жіночої образності свідчить про модерністські шукання письменника: жінка перестає бути «іконою» і вперше в українській літературі вона стає тілом [3, с. 96].

Описи природи виконують функцію психологічної паралелі, мета якої часто полягає у розбавленні наростаючої внутрішньої напруги в душі героя. Механізм дії полягає у зображенні сприятливого релаксаційного пейзажного інтер'єру: «Ліс привітав мене лагідним шумом вершин як доброго знайомого, душевні турботи котрого він здавна знав і не раз заспокоював своєю відвічною мудрістю, упевняючи, що всі наші турботи - суєта суєт.» [15, с. 441].

У новелі «З темних сторін життя» психологізм зображуваного підкреслюється концепцією часу, що досягається багаторазовим зверненням письменника до образу годинника. У тексті час виконує роль маркера, яким означено основні моменти життя героя, певні поворотні події, одночасну плинність буття і смакування кожним моментом. Будучи у стані «тут-і-тепер», Аргулин співставляє момент «зараз» із моментом у майбутньому - «завтра, «післязавтра», ніби поєднуючи часові відрізки у єдину площину. Автор слушно зауважив, що герой ототожнює себе із годинниковою стрілкою, що «ходить, бо хтось невідомий завів механізм, що керує ним» [15, с. 446]. Концепція часу як швидкоплинного означника, що маркує межі життя людини, провокує «нагнітання означень, де настрій переростає в естетичний жест, надмірну чуттєвість, метафізичне страждання і одинокість, психологію смерти» [гунд., с. 200]. На думку Т. Гундорової, численні повтори у художньому тексті «фіксують не лише зачарованість словом й естетичним сповзанням в риторику словесного тексту, але й матеріалізацію мови як такої» [2, с. 251]. Образ годинника амбівалентний: з одного боку, він прочитується як засіб «смакування радості життя», а з іншого - механізм, що «убиває» цю радість. Таке сприйняття пов'язане з усвідомленням того, що його кохана смертельно хвора. Головний герой постійно перебуває у вирі залежності від часу: «Час - визначений, його ховає таємнича завіса з якихсь-то хвилин, годин, днів, місяців, років, але ся завіса прорветься, і він прийде, невідворотний, неминучий час» [15, с. 447].

Механізм дії психологічної напруги активізується завдяки смисловій грі, яку письменник ніби пропонує читачеві: на перший погляд, хворою та приреченою на смерть здається дружина Аргулина, але у розв'язці новели герої ніби обмінюються ролями - саме її чоловік у пориві агресії скоює самогубство: «Аргулина знайдено мертвим з простреленою головою <..> з'явилася коротенька звістка про його таємничу, нерозгадану смерть» [15, с. 448]. Дослідження у сфері нейрофізіології показують, що агресія працює як стимул, який несе загрозу людському існуванню, іншим живим істотам та життєво важливим і необхідним інтересам. У будь-якому разі агресія повинна вивільнятись; вона функціонує в людському організмі як механізм, який приводиться в дію за наявності відповідних умов. Причиною агресії переважно є нарцисичний самозахист індивіда [14, с. 42]. Літературна модель особистості у ранньо- модерністському каноні часто маркувалася деструктивними й автодеструктивними ознаками, які тлумачаться З. Фройдом, Е. Фроммом як «смертоносні (танатичні) на противагу життєствердним і продуктивним типам» [14, с. 28].

На думку С. Кривенка, у значній частині творів, зокрема «Стріл», «З темних джерел життя», «Згуба», можна простежити використання конструкцій, укладених «з ''кілець” психологічного процесу». Така композиційна техніка нагадує «мозаїку», сконструйовану на проблемно-тематичному рівні й оприяв- нену через мотиви убивства і самовбивства. У психологічному нарисі «Згуба» автор порушує тему безнадійного розпачу, зневіри і каяття. Твір розпочинається з розв'язки, у якій зазначено, що героїня перебуває на межі між життям і смертю, оскільки хворіє на сухоти. Травматичний стан внаслідок хвороби породжує психологічну дисоціацію, відчуження особистості, неврастенію, апатію та втому.

Через безсенсовність буття єдиним порятунком для себе жінка вбачає смерть. За слушним зауваженням Л. Газнюк, здоров'я і недуга це не лише «артефакти культури», а й будь-яка «форма досвіду»: «Інтерпретація хвороби передбачає розгляд цього феномена у внутрішньо особистісному, інтраперсональ- ному плані життєдіяльності людини» [1, с. 293]. Порушення психологічної цілісності і стабільності, очевидно, пов'язане з «невгасимою мукою винного сумління <..> За гроші, кажу, продавала свою любов і своє тіло.» [15, с. 448]. Героїня абсолютно була переконана у тому, що її спосіб життя не порушує якихось моральних установок, проте, перебуваючи у стані наближення смерті, жінка переживає передчуття провини, сорому. На думку К. Льюіса, тільки у хвилини сорому людина правильно бачить саму себе [12, с. 396]. Натомість початок XX століття ілюструє переосмислення соціальних та моральних меж щодо сприйняття людиною її персонального соматичного буття, оскільки «змінились уявлення про порядне, пристойне, ганебне і соромне» [1, с. 190].

Порушення внутрішньої гармонії зумовлене тим, що героїня втрачає свою визначеність як особистості, натомість навколишній світ сприймається як ніщо [16, с. 22]. У таких переконаннях прочитуються ідеї західноєвропейської культури, зокрема філософські погляди А. Шопенгауера. М. Моги- лянський в образ жінки вкладає ключові концепти філософії свого часу: бунт проти усталених норм, необмеженої волі до життя. Жінка вважає, що найвище благо для людини - «знайти свій шлях», позбавившись «великих офір, великої жертвенно- сті»; особливої свободи вона шукала у коханні, позбавленому моральних рамок та обмежень: «Необмежена воля - найвищий екстаз» [15, с. 450]. У новелі застосовано прийом композиційного кільця, тобто тексту у тексті. В історію життя однієї жінки вплітається нею ж пережита життєва драма: «Святий серп Афродіти пізнав ще раз «желтизну колосьев злачных» <..> Коли все було скінчене і хлопчик став чоловіком, його нерви не витримали <..> Меч материнської ніжності пронизав мою душу <..>» [15, С. 450-451]. У творі простежується використання М. Могилянським ремінісценцій з поезії сучасника та знайомого письменника Валерія Брюсова «Лгите зовом поцелуя». Образ серпа символічно споріднює новелу М. Моги- лянського «Згуба» з новелою М. Яцкова «Серп».

В обох прозових текстах образ серпа постає засобом посилення психоемоційної напруги, необхідної для моделювання кульмінаційного моменту. Якщо у М. Яцкова цей образ слугує знаряддям вбивства, засобом самозахисту від насильницьких дій, то у М. Моги- лянського він символізує сексуальну ініціацію героя.

Висновки

Ранньомодерністські прийоми, до яких звертаються автори тієї епохи, ілюструють зміни в художньо-образній картині та демонструють новий спосіб мислення. Поширення в українській літературі зламу XIX - XX ст. присмеркових настроїв продукує ідеї швидкоплинності буття.

Таке сприйняття дійсності породжує відповідні психологічні настрої, що виникають через проживання відчуттів страху, безвиході, песимізму, слабкості, психологічної дисоціації, неврастенії, втоми, хворобливості, суїцидальних станів. Переплетіння у малій прозі М. Могилянського різних стильових тенденцій (романтичного містицизму, натуралізму, експресіонізму, імпресіоністичної фрагментарності) створює унікальну психологічну канву, типову для стильової манери модернізму. Психологізм у письменника оприявнюється завдяки використанню ним уривчастості мови, натуралістичного відтворення фізіологічних станів, композиційних прийомів (повтори, техніка «кільця»), що свідчить про відхід від традицій реалізму і перші спроби у новому художньому форматі. Прочитання творчості М. Могилянського крізь світоглядно-естетичні принципи кінця ХІХ - початку ХХ століття, зокрема з посиленою увагою до психологічних технік та прийомів, сприятиме розширенню когорти імен в українському літературному просторі раннього модернізму.

Література

модернізм світ психологізм персонаж

1.Газнюк Л.Філософські етюди екзистенціально-соматичного буття : Монографія. Київ : ПАРАПАН, 2008. 368 с.

2.Гундорова Т. ПроЯвлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Київ : Критика, 2009. 448 с.

3.Гундорова Т. Femina теІапЛоІіса : Стать і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської. Київ : Критика, 2002. 274 с.

4.Демська-Будзуляк Л. Українське літературознавство від ідеї до тексту : неокласичний дискурс : монографія. Київ : Смолоскип 596 с.

5.Єфремов С. В поисках новой красоты. Літературно-критичні статті. Київ : Дніпро, 1993. С. 52-53.

6.Жигун С. Лабіринти і горизонти українського неореалізму : Монографія. Київ : Бізнесполіграф, 2015. 400 с.

7.Журба С. «Я нічого не пропоную, я лише викладаю» : авторська інтенція у романі «Честь» М. Могилянського. С. 95-99.

8.Зелік О. Літературознавчі погляди Михайла Могилянського і неокласиків : зіставний аспект. Філологічні трактати. Том 9. № 2'2017. С. 142-148.

9.Котенко Н. Неп'ятірне гроно київських неокласиків. Київські Неокласики : антологія упорядник Н. Котенко. Київ : «Смолоскип».

Размещено на Allbest.ru