Конструенти психології прозрілого сліпого (за романом Я. Мельника "Далекий простір")
Висвітлення проблеми психопоетики в контексті розвитку сучасного літературознавства. Розкриття "цілісного змісту художнього персонажа" в контексті психопоетикальної площини. Визначення істинного духовного й душевного єства особистості протагоніста.
| Рубрика | Литература |
| Вид | статья |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 28.08.2020 |
| Размер файла | 54,3 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
КОНСТРУЕНТИ ПСИХОЛОГІЇ ПРОЗРІЛОГО СЛІПОГО (ЗА РОМАНОМ Я. МЕЛЬНИКА «ДАЛЕКИЙ ПРОСТІР»)
Скляр І.О., кандидат філологічних наук, доцент,
докторант кафедри української та світової літератури
Харківського національного педагогічного університету
імені Г. С. Сковороди
Анотація
протагоніст психопоетика літературознавство персонаж
Стаття продовжує цикл публікацій автора, в яких висвітлюються проблеми психопоетики в контексті розвитку сучасного літературознавства. Автор робить спробу розкриття «цілісного змісту художнього персонажа» в контексті психопоетикальної площини, яке полягає у визначенні істинного духовного й душевного єства особистості протагоніста, світу його прагнень і устремлінь. Досліджується специфіка його мислення, поведінкова реакція, характер, мовленнєва поведінка. З'ясовується функціональність способів і прийомів зображення. Автор статті доводить, що психологічне зображення протагоніста характеризується особливою структурою, зображенням «зсередини» і «ззовні», в основі якого лежить пошук ним істини, що супроводжується постійною взаємодією не тільки з іншими світоглядними позиціями, але, насамперед, взаємодією власного «Я» з «Я-інший».
Ключові слова: «внутрішня» і «зовнішня людина», аналітичний і динамічний способи зображення, психологічний самоаналіз (власне самоаналіз і саморозкриття персонажа).
Аннотация
Скляр И. Конструэнты психологии Прозревшего Слепого (по роману Я. Мельника «Далекое пространство»)
Статья продолжает цикл публикаций автора, в которых освещаются проблемы психопоэтики в контексте развития современного литературоведения. Автор делает попытку раскрытия «целостного содержания художественного персонажа» в контексте психопоэтики, которое заключается в определении истинного духовного и душевного естества личности протагониста, мира его устремлений. Исследуется специфика его мышления, поведенческая реакция, характер, речевое поведение. Выясняется функциональность способов и приемов изображения. Автор статьи доказывает, что психологическое изображение протагониста характеризуется особой структурой, изображением «изнутри» и «извне», в основе которого лежит поиск им истины, сопровождающийся постоянным взаимодействием не только с другими мировоззренческими позициями, но, прежде всего, взаимодействием собственного «Я» с «Я-другой».
Ключевые слова: «внутренний» и «внешний человек», аналитический и динамический способы изображения, психологический самоанализ (собственно самоанализ и самораскрытие персонажа).
Annotation
Skliar I. The psychological components of Sighted Blind (according to Y. Melnyk's novel «The Far Space»)
The article continues the cycle of the author's publications in which the problems of psychopoetics in the context of modern literary studies development are considered. The author makes an attempt to disclose “the holistic content of the artistic character” in the context of the psychopoetical plane, which is to determine the true spiritual and soul nature of the protagonist's personality, the world of his intentions and aspirations. The specificity of his thinking, behavioral reaction, character, speech manners are investigated. One determines the functionality of the methods and techniques of the image. The author of the article proves that the psychological image of the protagonist is characterized by a special structure, an image “from within” and “from the outside”, which is based on the search of the truth, which is accompanied by constant interaction not only with other philosophical positions, but, first of all, with the interaction of his own “Self' with “I-another”.
Key words: “internal” and “external man”, analytical and dynamic ways of image, psychological self-examination (self-analysis and self-disclosure of the character).
Постановка проблеми
У літературознавчій науці сформувалася певна система засобів, форм і прийомів художнього зображення, та окреме місце в ній посідає психопоетикальне. Аналіз цієї системи має першочергове значення для розуміння своєрідності психопоетики. Актуалізуючи проблему індивідуальної особистості як одного з об'єктів дослідження літературознавчої психопоетики, не варто забувати, що категорія особистості є обов'язковим предметом вивчення і психологічної науки, знаннями якої ми обов'язково оперуватимемо. Особистість є предметом філософського, суспільно-історичного пізнання; нарешті, на певному рівні аналізу особистість виступає з боку своїх природних, біологічних особливостей як предмет антропології, генетики людини. Інтуїтивно ми добре знаємо, в чому полягають їхні відмінності. Проте самі ж психологи зауважують, що у психологічних теоріях особистості постійно виникають грубі нехтування і невиправдані протиставлення цих підходів у дослідженні особистості. Лише окремі загальні положення про особистість приймаються усіма авторами з тими чи іншими застереженнями. Одне з них полягає в тому, що особистість є певною неповторною єдністю, цілісністю. Інша теза полягає у визнанні за особистістю ролі вищої інтегруючої інстанції, яка керує психічними процесами (Джемс називав особистість «господарем» психічних функцій, Г Олпорт - «визначником поведінки й думок»). Однак спроби подальшої інтерпретації цих положень привели до ряду хибних ідей, що містифікують проблему особистості [5].
Розкриття «цілісного змісту художнього персонажа» (за Л. Гінзбург) (у нашому випадку - Прозрілого Сліпого) в контексті психопоетикальної площини сприятиме визначенню істинного духовного й душевного єства особистості протагоніста, світу його устремлінь, що виражаються через специфіку мислення, соціально-життєві цілі, поведінкову реакцію, характер, мовленнєву поведінку. А з'ясування функціональності способів і прийомів зображення лише увиразнює перспективність і актуальність зазначеної проблеми у назві статті.
Аналіз останніх досліджень і публікацій
Варто наголосити, що творчий доробок Ярослава Мельника обмежується нечисленними літературознавчими оглядами І. Котика, О. Нахлік, Б. Пастуха, О. Юрчук та ін. У численних відгуках і рецензіях на роман визначаються лише його тематика, проблематика, особливості «випрозорення жанру антиутопії у вітчизняному літературному процесі» [10], сюжетні колізії.
на сучасному етапі розвитку історико-літературної думки спостерігаються тенденції подальшого активного зближення психологічної науки з поетикою літературного тексту. Як результат - психопоетика літературознавча стала множиною саморобних, подекуди самодостатніх теорій, розроблених окремими авторами (Ю. Еткінд, Н. Зборовська, С. Ковпік, М. Михида).
Метою дослідження є визначення складових частин, себто конструентів психології протагоніста, що складають цілісність змісту образу у співвідношенні обсервації людини «внутрішньої» і «зовнішньої», а також розкриття функціонального значення способів і прийомів у його створенні.
Виклад основного матеріалу
«Далекий простір» - перший опублікований в Україні роман Ярослава Мельника, який у 2013 р. став найкращою книгою за версією ВВС Україна. Загалом роман був гідно оцінений поціновувачами українського слова, зокрема О. Коцаревим, Б. Пастухом, О. Рокосовською, І. Котиком, О. Нахлік та ін., отримавши схвальні відгуки й рецензії. Попри це, думки розділилися, одні навіть не мали надії, що твір потрапить до «короткого списку книги року», як-от: «Звичайно, «Книгу року» і на цей раз дадуть не Мельнику, а якомусь черговому «роману про актуальність» [11], а інші переконували в марності сумніву: «Ярослава Мельника з його «Далеким простором» не можна викреслювати зі списку претендентів на цьогорічні літературні відзнаки» [3]. Літературна оглядачка І. Славінська у статті «Книга року Бі-Бі-Сі: премія за фантастику та історію про кротенят» зауважила, що автор «зараз намагається стати українським письменником», а сам «роман доволі слабкий. Він вторинний у сенсі змісту та надто «розжовує» самоочевидні смисли, ніби текст писаний для дітей і підлітків, які можуть не впізнати символу «сліпоти» [13]. Як «накаркала» ще у 2012 р., за словами самої оглядачки: «в моє серце закралася підозра, що премію отримає письменник, який повернувся в український контекст після 20-річного мовчання», так воно й сталося. До того ж, у 2018 р. роман був перевиданий і рекомендований для вивчення у школах України. Проте щодо «повернення в український контекст», то сам автор неодноразово підкреслював в інтерв'ю, що він «ніколи не мислив себе «належним» до якогось одного «контексту» чи «процесу», ба більше, навчився жити «поза контекстом» і «літературними процесами» [8]; «я ніколи не належав до тієї чи іншої тусів- ки і зараз не належу. Не люблю цього. Для мене значно природніше перебувати поза контекстом і берегти власну свободу. Дотепер це мені добре вдавалося» [2]. Що ж до сумнівів у справедливості «Книжки року» для Ярослава Мельника, то підстав немає. «Далекий простір» - надзвичайно гармонійно якісна і цікава література» [4]. Високу оцінку роман здобув у європейських країнах. Зокрема у 2018 р. «Далекий простір» був відзначений літературною премією конкурсу Littйratures Europйennes Cognac у Франції. Тому, що український автор презентував на конкурсі Литву, є цілком логічні пояснення, зумовлені умовами та змістом власне конкурсу.
У центрі роману - мегаполіс із незрячим суспільством, переконаним в існуванні лише «близького простору». Очі сліпих жителів завжди слугували лише вмістилищем слізних залоз. Переміщуються вони у просторі за допомогою сигналі- заторів-орієнтаторів. Сліпі не обтяжені ані своєю сліпотою, ані жалюгідним животінням (вони не усвідомлюють, що їх позбавили свободи, волі), вони цілком задоволені: «У людей близького простору панують мир і спокій на душі» [7, с. 66], «вони щасливі» [7, с. 67]. Проте всі вони були позбавлені головного - знання істини, від якого їх так сумлінно оберігали. вони контролюються відповідними органами Державного Об'єднання, котре все робить, щоб їхнє життя було безпечним, комфортним, «щоб у їхніх головах не було підстав для маячних думок про щось їм недоступне» [7, с. 64].
Із книги «Незатребувані діапазони почуттів» (до речі, наклад якої становив два примірники, і той було ліквідовано) дізнаємося, як відбувався процес формування суспільства мегаполісу на усіх рівнях. Ґрунт, на якому трималося таке суспільство, - обмеженість у значенні затишку й замкнутості: «Наш світ обмежений квартирою, роботою, знайомою вулицею і розподільником, який забезпечує нас їжею. і ми любимо цей світ, у ньому нам комфортно, і близькі, що існують тут, насправді нам близькі - їх можна помацати»; «обмеженість неминуче звужує й наші почуття» [7, с. 89]; «Наші почуття слабкі, буденні, наша душа працює впівсили. і все через те, що ми не є вільними. Близький світ прийняв нас у свої обійми і задушив»; «Найменший внутрішній дискомфорт здається нам хворобою, від якої треба ковтати таблетки» [7, с. 96].
Коли у незрячому суспільстві мегаполісу з'являється прозрілий Габр, то йому одразу ставлять діагноз - порушення світосприйняття, психоз далекого простору. Управлінські органи Державного Об'єднання намагаються зберегти в таємниці прозріння Габра Силка, переконуючи його, що така новина може завдати надмірних страждань оточуючим: «і ви не повинні нікому про це казати. <...> Є хвороби, про які хворі нікому не розповідають» [7, с. 9-11]. Насправді вони усвідомлювали, що ця хвороба має силу зруйнувати будь-які соціальні зв'язки з громадськими структурами, а сам хворий стане некерованим. Подібні «галюцинаційні бачення» становили загрозу для суспільства, а небезпечна діяльність «хворого» вбачалася у можливості розповсюдження сумнівів у повноцінності «нормальних» громадян, котрі могли піддатися навіюванню, тим самим потрапивши під вплив хворого, а це могло перейти у масовий психоз.
Психологічне зображення протагоніста характеризується особливою структурою, зображенням «зсередини» і «ззовні», в основі якого лежить пошук ним істини, що супроводжується постійною взаємодією не тільки з іншими світоглядними позиціями, але, насамперед, взаємодією власного «Я» з «Я-інший». Зображення «зсередини» відбувається шляхом художнього пізнання внутрішнього світу героя, тобто його «внутрішньої людини». Це виражається у внутрішньому мовленні, у співвідношенні його із зовнішнім мовленням і діями, в образах уявлень, пам'яті, мислення. Зображення «ззовні» або «зовнішня людина» розкривається за допомогою зовнішніх деталей поведінки, мовлення, спрямованого на адресата, фізіологічних змін тощо.
Визначальним у психологізації змісту конфлікту між «внутрішньою» і «зовнішньої людиною» протагоніста постає усвідомлення ним наявності, окрім близького простору, ще й далекого, відносини якого будуються на діалектиці зв'язку та протистояння. Одним із основних способів осмислення дійсності є визначення сутності просторових відношень. За Ю. Лотманом, поняття простору «близький - далекий», «відкритий - закритий», «відмежований - невідмежований», «дискретний - безперервний», характеризуючись лексичним значенням «свій - чужий», «доступний - недоступний», «смертний - безсмертний», виявляються матеріалом для вибу- дови культурних моделей, як можна помітити, не зовсім із просторовим змістом [6, с. 138].
Поступово усвідомлюючи, що власне Габрові випало на долю, він переживає емоції, викликані переляком у зв'язку із побаченою ним сутністю незвіданого до того світу. вона радше сприймається ним як щось вороже і чуже. Чого тільки вартий епізод, у якому описується людська юрба, коли герой вперше її побачив, зірвавши обидві прокладки з очей: «Навколо ворушився мурашник якихось чудовиськ: закутані у лахміття, зігнуті, вони чомусь дуже повільно, як п'яні, рухались <...>. їхні обличчя, опущені до землі, виражали заглиблену в себе турботу» [7, с. 18]. Від побаченого він переживає гостру самотність. Щоб позбавитися її та заспокоїтися, він вживає таблетку біцефрасо- лу, що призначили для лікування хвороби «далекого простору». І лише тоді світ став повільно звужуватися до розмірів близького простору, він занурювався у темряву, бо вона була йому ще «своєю», «рідною», «близькою»: «він відчув себе собою, пішов із затягнутим серпанком очима, зосередившись на передчутті тих, хто рухався назустріч» [7, с. 18].
Поділившись «новиною про прозріння» із професором Мокром, Габр Силк намагається пояснити, що він переживає: «<...> мені страшно; <...> Я не розумію, що це. Таке враження, що я зникаю. <...> Жахливу самотність, жахливу тугу. <...> Я ніби відчужуюся від усіх і від себе» [7, с. 15-16]. Водночас він зауважує, що світ у його сприйнятті стає іншим, ніж був (це він відчуває ще до моменту, як зірвав з очей прокладки і побачив море): «Усе тремтить, провалюється, усе видається іншим. <...> В мене вривається далекий простір. <...> в мене слабо проникає звук. Я весь поглинутий іншим» [7, с. 15-16]. Після цього на деякий час Габр замикається в собі, його переповнюють вагання стосовно істини: «Якби він міг безоглядно вірити Міністерству! Чи професорові Мокру, який лише збудив його