Вплив творчості Тараса Шевченка на мистецьку генерацію кінця ХІХ - початку ХХ ст.

Виклад основного матеріалу

Поява Тараса Шевченка в Україні в своєму часовому проміжку підтвердила тезу науковців про те, що час має духовні виміри. Повертаючись до цієї постаті протягом десятиліть, ми ніби утверджуємо думку Р. Барта щодо того, що "кожне покоління мусить перекладати свою класику своєю мовою". Т. Шевченко своєю геніальною творчістю мовби задає певну смислотворчу, життєтворчу програму, яка позначиться на багатьох поколіннях українців. Поет творить "універсальну картину світу", а в ній - життя свого народу. Отже, за В. Шевчуком, навіть "Кобзар" - це ніби "поетичне втілення програми Кирило-Методіївського товариства, це осмислення буття українського народу, а відтак, його варто розглядати як українську Книгу книг". шевченко творчість поетичний бунт

І, власне, питання: як мистецтво програмує дійсність? У цьому аспекті генерація митців зламу століть (кінця XIX - поч. XX ст.) - М. Вороний, Б. Лепкий, О. Олесь та ін. - слідом за Т. Шевченком, аналізуючи історію пізнавальних прагнень в Україні, розглядали її як історію занепаду українського духу, моралі, як поступове звужування можливостей людського духу. У статті робиться спроба проаналізувати вплив творчості Тараса Шевченка на мистецьку генерацію кінця XIX - поч. XX ст., зокрема поетичну творчість Б. Лепкого, М. Вороного, О. Олеся під кутом зору трьох окреслених проблем: 1) Тарас Шевченко - творець "універсальної картини світу"; 2) розуміння Т. Шевченком "філософії бунту" та культури бунту; 3) розуміння Тарасом Шевченком кохання та родини.

Шевченкова "філософія бунту" передбачала виховання вільних душ, не рабів, не підданих імперій. З одного боку, Тарас Шевченко витворює ніби міт з минулого України, а з іншого - чинить як історіософ, бо його цікавить справжня, а не вигадана козацька історія, хоча аналізуються й інші, раніші епохи, але все це проектується на сучасну йому українську історію.

Минуле невимовно вабить поета, бо "там море грає, там сонце, там місяць ясніше сія, там з вітром могила в степу розмовля, там не одинокий був би з нею я". Останній рядок свідчить про те, що поет не одинокий з могилою, тобто з історичним минулим своєї України. Образ України, яку слід піднести, відбудувати, відлунює у вірші Б. Лепкого "Батуринські руїни" (1911), що став символом трагізму і руїни цілої України. Олександр Олесь своїй другій збірці дав назву, яку царська цензура не приймала, - "Будь мечем моїм!.." (1909). Центральною темою збірки стало викриття зрадників і образ України

- "безславної руїни":

Ой, синочку, пораднику,

Ой, де ж ти був, мій зраднику,

Як в бік мене улучено,

Як в'язано і мучено,

І топтано, і палено,

І глиною привалено.

("Тіні")

Микола Вороний, дбаючи про воскресіння людського в рабських душах, дбає насамперед про Україну:

Та, коли ти України не кохаєш, - Ти не моя!

("Ти не моя!")

Тему людини, викиненої із суспільства, яку так вдало осмислював Микола Вороний, переживаючи радість блудного сина

- поверненця, "сина марнотравного, що повернувся до своїх" (тетраптих "Роки"), розкривав і Тарас Шевченко. До того ж, не лише в поезії, а й малярстві. Щоправда, розробляв її, майже за притчею, як одну із сокровенних драм людини: втрата зв'язку з батьківським домом, як з місцем першопочатку. Т. Шевченко глибоко опрацьовував сюжет про блудного сина, і в українській літературі він дав найбільшу кількість потрактувань цього сюжету. Отже, можна припустити, що Т. Шевченко мав такий глибокий вплив на цілу генерацію українських письменників кінця XIX - поч. XX ст. через те, що наснагу для власної творчості черпав саме у багатовіковій культурі свого народу, творячи проте твори не наслідувальні, а цілком самостійні, переплавляючи таким чином мандрівні теми і мотиви давньої поезії у "могутньому горнилі власного духу" (В. Шевчук). Про глибоке зацікавлення поета українською історією та історією української культури може свідчити лист до чернігівського губернатора П. Гессе від 1 жовтня 1844 року: "Все це (українська історія) досі ніким не з'явлено просвіченому світові, і це тоді, коли Малоросія давно мала своїх композиторів, живописців і поетів". Себе Т. Шевченко декларував "воскреситилем духу свого народу" у часових межах - "і мертвих, і живих, і ненарожденних", тобто у системі бачення минулого, сучасного та майбутнього народу. Природне буття сьогоднішнього дня в наступну мить стає історією. Осягнення цього переходу і творить настрій поезії, в котрій течія часу формує кристали душевної мудрості тоді, коли в тому плині присутній гострий розум, здатний до самоосмислення. Душевна спроба, здатна осмислити непроминальність духовних змагань, - процес завжди драматичний, бо він пролягає крізь печаль розуміння, що мить життя - коротка. І тому ледь вловимий пунктир людського поступу в історії, котрий має вгадувати кожен, тільки натякає на драму знання, що золотими вкрапленнями розсипане на зоряному шляху історії: сигнали минулого, котрі промовляють до нас із рудиментів матеріального світу, сторінок класиків, літописів - і з усього, над чим виявився невладним час, здатні пробудити до думання і діяння мислячу душу.

Другою проблемою, яка розглядається в межах статті, є розуміння і творення Т. Шевченком "філософії бунту" задовго до відомої "бунтівничої філософії" Ф. Ніцше. Культура бунту, знівельована, до речі, майже повністю у сучасного українця, ставила в один ряд письменників генерації зламу століть. Бо хоча їхній життєвий досвід, духовна і соціально-політична атмосфера, в якій вони формувалися, відрізнялися (Микола Вороний походив з міщан, Богдан Лепкий зі священницької родини, батько Олександра Олеся чумакував, мати - з кріпаків), усі вони були "блудними синами" свого часу, бунтівниками чи відступниками. Така "філософія бунту" виявилася зокрема у прозі Б. Лепкого (епопея "Мазепа" з міцною історичною підосновою), як і у Тараса Шевченка, де автор у системі дійових осіб протиставляє образи українського гетьмана і шведського короля - лицаря Карла XII по-азіатськи жорстокому московському царю Петрові I, який лише вдає просвіченого європейця. Поезія вигнанця Олександра Олеся - це туга на "ріках вавилонських", утілена в мотиві одруження зі "зрадливою дружинонькою" - чужиною після програного "ворогові нашому одвічному" бою. Лірик прагнув осмислити позачасові національні проблеми на літописному й історіографічному матеріалі, як і Тарас Шевченко. Але Т. Шевченко повертає до розуміння глибшого, стає на позицію надзвичайну, а саме - дає відповідь тим українцям, які наголошували на добровільності входження України в Російську державу. У вірші "Осія. Глава XIV" (1859 р.), роздумуючи про нещастя України, поет запитує: "За що тебе Господь кара, карає тяжко?", і відповідає: "За Богдана, та за скаженого Петра, та за панів отих поганих".

Бог карає Україну за те, що не підтримала належно повстання І. Мазепи, адже це сприяло перемозі Петра I, і, врешті-решт, у вирішальні моменти своєї історії Україна повелася неправильно, чим прогнівила Бога.

Потреблю

Твою красу, твою оздобу,

Сама розіпнешся. Во злобі Сини твої тебе уб'ють...

Тяглість традицій засвідчується на рівні етичних проекцій історичних аналогій. Проблема - бути народові народом чи ні? - вирішувалась митцями у різних часових вимірах однозначно. В українській поетичній історії чинник уписаності особистості в національне буття визначає потужний мотив недаремності жертовного, подвижницького життя окремої людини, яку почуття відповідальності спонукає до небуденного вчинку. Працювати на майбутнє - складна філософія, проте Т. Шевченко, глибоко аналізуючи минуле, робив свої посили наступним, ненародженим ще поколінням. До речі, Т. Шевченко як поет слов'янський може бути інтерпретований і як діагностик сучасних європейських процесів.

Третя заявлена проблема - розуміння кохання та родини Тарасом Шевченком. Найперше, що впадає в око дослідника, - матріархальність української родини в баченні Т. Шевченка. Поет був наділений своєрідною особистісною манерою реакції на навколишнє (Т. Шевченко творив у світі, де українці та їхні проблеми не вважалися важливими чи хоча б помітними). Постійна присутність творчої особистості Т. Шевченка як знакової постаті в континуумі української культури засвідчує її повносилля. Він мав здатність надбуттєвого заглиблення в речі, котрі ніби й не вміщаються в параметри людського мислення. Лірика Тараса Шевченка - це найтонша поетична матерія, в котрій сердечне почування сублімується найвідвертіше. Самопроекція поета на постать ліричного героя чи героїні в ліриці кохання - це переплетіння напівтонів, напіввідтінків, що народжують дивовижний спектр тонких почуттів. Притягальне світло лірики кохання у Т. Шевченка має беззаперечну проекцію у світ, який ми назвали простором самопізнання. Щастя жити в ньому дароване кожній мислячій людині. Душа, закорінена в рідний ґрунт, знайде в ньому і прихисток, і надію, і стимул для повноцінного буття. Родина у Т. Шевченка зветься "святою", кохання - в основі родини.

І це Боже розуміння гармонії речей. Символом родинного гнізда постає вишневий садок:

Пішла в садок у вишневий,

Богу помолилась,

Взяла землі під вишнею На хрест почепила, -

це про Катерину з однойменної поеми, яка своєї родини побудувати не змогла, бо порушила усталені звичаї, не слухала ні батька, ні неньки, полюбила людину з чужого, ворожого народу. Для Т. Шевченка продовження традицій - це обов'язок індивіда перед власним народом у його історичній неперебутності, а відступ карається. В Олесевому художньому часопросторі мати ("Над колискою") зосереджена на щасті материнства, що є цілком самодостатнім світом.

Образ матріархальності у Т. Шевченка - безсумнівний, сімейне життя "укупочці, як золото", бо є в родині "з ким заплакати, є з ким заспівать". І тому в Шевченковому тексті психологічна напруга слова зумовлена оприлюдненням категорії часу, як внутрішнього часу самоусвідомлення особистоті, сприйняттям його як процесу перебігу перетікання, послідовного злиття віддалених часових площин у синхронну цілість, за визначенням М. Гайдеггера, "буття-у-світі". У Т. Шевченка відчуття часу містить духовні категорії обов'язку й відповідальності перед родом, традицією, материзною, бо поняття матері переростає у розуміння власної держави: "Хто вас щиро без матері привітає в світі?".

Час, пережитий предками, незримими каналами моральності переливається у свідомість нащадків, стаючи внутрішнім часом особистості на вершині її самоусвідомлення. Т. Шевченко творить поезії, у котрих об'єктивно віддалені часом явища волею автора максимально зближуються мистецьким простором, що дає змогу реципієнтові сприймати розмежовані часи як синхронні, у сфері котрих живе і він сам.

Отже, "універсальна картина світу" і української людини в ньому подається в такому вимірі, в якому українська література до Т. Шевченка не творила, бо не лише поетична, а й уся творчість поета: проза, малярство, листи - складають один велетенський духовний організм, з якого після Т. Шевченка почала формуватися ціла плеяда українських митців не лише національного, а й європейського чину.

Список використаних джерел

1. Антофійчук В. Євангельські мотиви в українській літературі кінця XIX-XX ст. / В. Антофійчук, А. Нямцу. Чернівці, 1996.

2. Бетко І. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії кінця XIX - поч. XX ст. / І. Бетко. Зелена Гура; К., 1999.

3. Пахльовська О. Ave, Europa! / О. Пахльовська. К.: Пульсари, 2008.

4. Розумний Я. Від символізму до екзистенціалізму: християнські елементи в українській поезії XX ст. / Я. Розумний // Зб. праць ювілейного конгресу у 1100-ліття хрещення Руси- України. Мюнхен, 1988/1989.

5. Шевчук В. Універсальна картина світу у творчості письменників українського бароко / В. Шевчук // Україна. Наука і культура. Вип. 28. К., 1994.

Размещено на Allbest.ru