Шевченкіана Максима Богдановича

У статті висвітлюється питання літературознавчої спадщини відомого білоруського автора Максима Богдановича, зокрема роль і місце української культури та літератури, її вплив на світогляд Богдановича. З'ясовуються особливості дослідження Богдановичем творчої спадщини Тараса Шевченка, його місце у духовному становленні автора як класика білоруської літератури.

Ключові слова: Максим Богданович; Тарас Шевченко; літературознавча спадщина; поетична спадщина.

Терещенко С.

ШЕВЧЕНКИАНА МАКСИМА БОГДАНОВИЧА

В статье освещается вопрос литературоведческого наследия известного белорусского автора Максима Богдановича, в частности, роль и место украинской культуры и литературы, ее влияние на мировоззрение Богдановича. Выясняются особенности исследования Богдановичем творческого наследия Тараса Шевченко, его роль в духовном становлении автора как классика белорусской литературы.

THE SHEVCHENKIANA OF MAXIM BOGDANOVICH

This article is about the issue of Belarusian of the famous author Maxim Bogdanovich. The Role of Ukrainian culture and literature and its influence on the Bogdanovich attitudes. The Bogdanovich Research of Taras literary heritage, the Shevchenko's place in the spiritual formation of the author as a classic of the Belarusian literature.

Максим Богданович перш за все відомий своєю поетичною спадщиною. Критика ставила його в один ряд з Якубом Коласом та

Янкою Купалою, хоча існує лише одне прижиттєве видання Богдановича, збірка "Вінок" 1913-го року [2]. Проте білоруський автор був наділений не лише поетичним талантом. У його спадщині - численні переклади, прозові твори, а також літературознавчі дослідження. Саме останнім присвячена дана стаття.

Знайомство з білоруською мовою та культурою відбувалося у період, коли Богданович навчався в гімназії у Ярославлі, далеко від Батьківщини, що, проте, не завадило йому повною мірою увібрати її дух, історію, народну творчість. Відтак, Богданович ніби жив у двох світах: у сучасності Російської імперії, від якої неможливо втекти, і в давнині, часах Великого Князівства Литовського.

Розвиток нової білоруської літератури активізувався лише на початку ХХ-го століття, а особливо після скасування Заборони на друк. Заборона діяла відповідно і на друк українською мовою, однак у нас розвитку літератури сприяв ще один факт, а саме: належність західної України до Австро-Угорської імперії, де можна було друкуватися. Львів був визначним культурним осередком, адже тут свого часу діяла "Руська трійця", жив і творив Іван Франко, спадщину якого і на сьогоднішній день важко осягнути у повній мірі. Відродження національної свідомості української інтелігенції відбувалося помітно швидшими темпами, ніж інтелігенції білоруської. В кінці ХІХ-го століття уся територія сучасної Білорусії входила до складу Російської імперії. Тотальні заборони, стеження з боку таємної жандармерії, жорстка цензурна політика - все це зупиняло практично будь-яку справу відродження ще на перших етапах. Однак були й інші проблеми. Ще з часів Люблінської унії 1569 р. тоді ще старобілоруська мова втратила офіційну сферу вжитку. Це не могло не позначитися на загальній ситуації розвитку мови взагалі. Епоха Відродження у Великому Князівстві Литовському стала піком розвитку національної мови. Період Бароко став важливим часом для створення нових жанрів. Створювалась драматургія, писалися інтермедії, великі п'єси, діяли театри. Спочатку в монастирях, надалі магнати збирали власні театральні трупи, яких було немало по всій території Великого Князівства Литовського. Однак подальший розвиток мови був неможливим без активного вживання у документообігу. В несприятливі умови потрапила білоруська шляхта. Щоб отримати хоч якусь посаду, необхідно було знати польську мову. Аби не опинитися у далекій периферії, необхідно було опанувати іншу мову, своя ж забувалася. Подібні процеси можна було спостерігати в Україні, де міста за часів імперії були штучно зросійщені. Особливо швидко відходило від мови батьків молоде покоління. Однак тут варто зазначити основну відмінність поміж відродженням українським та білоруським. Основу сучасної української держави становить козацька держава, саме козацтво відіграло велику роль як суспільний клас у формуванні традицій державотворення. Традиції козацтва були тривалими, вони сприяли збереженню хоч і малочисельної, але, все ж, інтелігенції з українським мисленням. Основою білоруського суспільства була шляхта, ополячення якої ефективно відбувалося не одне століття, а після російської окупації ситуація погіршилася тотальною русифікацією. Білорусь опинилася затисненою поміж двох культур, хоча й в одній державі. В таких умовах білоруську мову знали лише прості селяни і про активний розвиток літератури говорити важко. Все ж, процеси відродження, повернення до національного коріння були невідворотними. Польськомовна шляхта білоруського походження активно захоплювалася західноєвропейським романтизмом, переймала його тенденції, зокрема зацікавленість фольклором. А фольклор, звісно, був білоруським, адже збирали його у рідних місцях, у білоруських селах.

Закономірно, що відродження не могло бути миттєвим. Побутувала навіть думка, що білоруська мова є лише діалектом польської, що білоруси й поляки мають об'єднатися. З іншого боку, русифікатори стверджували практично те саме про "великоросійську" мову і білоруську як її діалект, зіпсований польською мовою. Таким чином, майбутній прошарок інтелігенції, нащадки шляхетних родів, мусили переходити з однієї чужої мови на іншу, що, звісно, не могло покращити ситуацію з розвитком білоруської мови і літератури. Максим Богданович у своїх дослідженнях неодноразово згадував впливи на білоруських авторів російської, польської, а також української літератур. Так, саме української. Захоплювало білоруських діячів те, що знаходячись у подібних умовах, українська література спромоглася значно випередити білоруську в своєму розвитку (кінець ХІХ-го - початок ХХ-го століття). І це був не народ- поневолювач, а ті самі брати-слов'яни, які теж зазнавали утисків. Зміцнення зв'язків між українською і білоруською інтелігенцією було лише справою часу, до якої, зокрема, багато зусиль доклав Максим Богданович. Він цікавився українською мовою, яку добре вивчив, культурою та літературними здобутками, писав історичні нариси і огляди місцевості.

Особливе значення у спадщині Максима Богдановича мають літературно-критичні огляди українських письменників. Цікавим є факт із біографії попередника Богдановича, письменника Івана Неслуховського, який творив під псевдонімом Янка Лучина. Він залишив після себе також досить невелику віршову спадщину. Відомо, що перші вірші були російською мовою. Звісно, були на те причини, які вже згадувались у статті, однак Неслуховський писав і польською мовою. Ці вірші відомі раніше, ніж писані вже білоруською мовою. Показовим фактом є те, що перші твори рідною мовою Лучина написав під враженням від вистави театральної трупи Марка Кропивницького, яка була в той час на гастролях у Мінську. Тоді написано два вірші, хоча видання їх не було, твори лишилися нащадкам у вигляді рукописів і присвячені самому Кропивницькому і його театру, а також одному з акторів. Лише через два роки після цього з'явиться перший вірш Неслуховського білоруською мовою, коли він був уже досить відомим польськомовним автором. Навіть після його смерті, один із польськомовних літературних критиків зазначав, що найбільшу вагу в творчості Лучини мають саме польськомовні поезії. Однак відомо, що подальші літературознавчі дослідження розставили інші акценти та звернули увагу на творчість автора, написану саме рідною мовою, яку він цілком імовірно вивчав у віці значно старшому, ніж Богданович. Це був початок діяльності білоруської інтелігенції, на той час ще переважно польськомовної та російськомовної.

Період творчої діяльності Богдановича не можна назвати сприятливим для розвитку білоруської літератури. Після скасування заборони друку 1905-го року, білоруська мова вкрай рідко вживалася у колах інтелігенції, письменників, а відтак літературних творів було обмаль. Так починалося становлення сучасної білоруської літератури, у якому Богданович брав безпосередню участь. Доводилось робити запозичення, шукати досвіду в літературах інших народів. Окрім західноєвропейських та російських джерел, особливе місце у становленні Богдановича як літератора посідає українська література. Сприяли цьому також і особисті знайомства. Викладачем Богдановича у гімназії в Ярославлі був Богдан Олександрович Кістяківський, у майбутньому один із організаторів Академії наук України. Знайомство з українським діячем стало додатковим поштовхом до вивчення української культури. Ймовірно, Кістяківський багато розповідав, давав можливість користуватися своєю бібліотекою. Він знайомить Богдановича з журналом "Украинская жизнь", який видавався у Москві російською мовою. Стаття Максима Богдановича "Краса і сила", присвячена дослідженню поезії Шевченка, з'являться в журналі у 1914-му році, саме тоді, коли Кістяківський переїжджає до Москви. Того ж року виходить друга стаття - "Пам'яті Т. Г. Шевченка". Дослідження білоруського гімназиста опинилися в одному номері з науковими працями Михайла Грушевського та Сергія Єфремова [3].

Літературознавчі дослідження Богдановича переважно невеликі за обсягом. Можливо, це зумовлено тим, що Богданович, як поет, прагнув короткої форми. Впливала на обсяг статей і редакційна політика. Богданович активно друкувався у газеті "Голос" в Ярославлі. Відомі факти, коли статті автора просто скорочувались через брак місця. Іноді навіть прізвище не зазначалося і авторство

можна було встановити лише завдяки спогадам сучасників. Богданович довго "придивлявся", ретельно вивчав кожен номер протягом цілого року і не надсилав жодних матеріалів. Репутація газети на той час була не найкращою, вона оцінювалась практично на рівні жовтої преси. Скрупульозність інаполегливість

Богдановича, його прагнення писати давали свої плоди. Він швидко став постійним автором літературно-критичного спрямування. Не можна сказати, що з його появою газета одразу почала набирати обертів, однак статті Богдановича невпинно покращували якість газети загалом.

Одним із факторів, що впливав на літературознавчу діяльність Богдановича, був час, якого йому так мало виділено долею. Поет знав про свою невиліковну хворобу. Чимало його поезій пронизані сумом, особливо болючою можна назвати інтимну лірику. Знаючи про свою приреченість, Богданович у розквіті сил фактично уникав будь-яких стосунків. Лікувався білоруський автор у Криму, був там не один раз, однак клімат не міг врятувати від туберкульозу. В розпал революційних подій 1917-го року він пішов з життя у віці 26-ти років, однак встиг стати класиком білоруської літератури, хоча багато письменників у такому віці були лише на початку творчого шляху, або й не встигли ще нічого створити [4].

Незважаючи на невеликий обсяг творчої спадщини, Богданович досліджував кожне питання дуже ретельно і використовував усі наявні джерела. Досліджуючи творчість Шевченка, він використовував "Кобзар" 1907-го року видання за редакцією Василя Миколайовича Доманицького. Стаття Богдановича "Краса і сила" структурована. У вступі коротко подається стан досліджуваної проблеми. Автор зокрема зазначає, що творчість Шевченка вивчалася багатьма вченими, однак "естетичний" метод лишився поза увагою дослідників. Важливою тезою є у вступі цитата Миколи Костомарова: "Шевченко як поет - це був сам народ, що продовжував свою поетичну творчість... Шевченко говорить так як народ іще й не говорив, але як він готовий був уже заговорити і тільки чекав, щоб із середовища його знайшовся творець, який би оволодів його мовою і його тоном; і вслід за таким творцем так самісінько заговорить і весь народ і скаже одноголосно: це моє". Сам Богданович говорить про Шевченка у поетичній манері: "Є зорі, котрі настільки близькі одна до одної, і так рівно розливають своє світло, що здаються нам одним нерозривним цілим. "Подвійними зорями" називаються ці світила. Їхня доля стала долею Шевченкової музи і української народної поезії: подвійною зорею стоять вони у світі мистецтва і краси". Богданович переходить до безпосереднього огляду творчості Шевченка, яке мало на меті дослідити поетичні засоби, якими користувався Шевченко, віршовий розмір його поезій і таким чином пояснити з наукового погляду феномен творчості українського генія. Досліджуючи віршовий розмір, Богданович головним формотворчим началом вірша визначає ритм, що у завершеному вигляді перетворюється в метр. Богданович зазначає, що поезія Шевченка, як і народна творчість, надзвичайно ритмічна, але не метрична. Улюбленими віршовими розмірами, на думку автора статті, у Шевченка є чотиристопний (пушкінський) ямб і характерний для української народної поезії семистопний хорей з цезурою після четвертої стопи. Ці розміри охоплюють чи не дев'ять десятих усієї кількості віршів Шевченка. Перший із зазначених розмірів, за словами Богдановича, міг би бути основою для віршів "загальнолітературних", однак Шевченко використовує порушення метру як художній прийом, заміняє ямб хореєм чи амфібрахієм. Своє дослідження Богданович щедро ілюструє численними прикладами з творів Шевченка, ось один з них:

Вітре буйний, вітре буйний!

Богданович чи не першим тлумачить невитриманість метру як прийом для створення енергійного ритму і зазначає, що критики помилково зараховували це до недоліків поетичного вміння Шевченка.

У наступному розділі Богданович звертає увагу на рими, що безпосередньо пов'язані з метром. Він зазначає, що звичними для Шевченка є жіночі рими, рідше зустрічаються чоловічі, а іноді можна зустріти й найбільш вишукані, дактилічні. Богданович підкреслює особливу роль асонансів у поезіях Шевченка. Білоруський дослідник пов'язує їх із орієнтацією Шевченка на народну творчість. І вдруге Богданович говорить про помилковість думки тогочасної критики й читачів, які вважали асонанси у віршах Шевченка невдалими римами, вказуючи, що це саме навмисний художній засіб. Згадує Богданович і про інші віршові засоби: внутрішні рими, алітерації, цезури. Зокрема, за кількістю внутрішніх рим, як зазначає автор, з Шевченком не міг зрівнятись жоден поет у Російській імперії. За наведеними статистичними даними, внутрішніх рим у "Кобзарі" близько тисячі. Насамкінець Богданович високо оцінює талант Шевченка, вважаючи, що він користувався найбільш тонкими засобами поетичного впливу, а саме: асонансами, алітераціями і внутрішніми римами [1].

Наступний нарис - "Пам'яті Т.Г. Шевченка" - датовано 25-им лютого 1914-го року і надруковано у газеті "Голос" та присвячено сторіччю з дня народження Тараса Григоровича. Ця праця також має чітку структуру. В першій частині подається вступне вітальне слово, згадується кріпацьке походження Шевченка. Цього разу Богданович хотів зробити загальний огляд творчості поета, коротко схарактеризувати тематику його поетичної спадщини. У наступній частині, визначаючи місце Шевченка в літературі, Богданович ставить його в один ряд з Пушкіним та Міцкевичем. При цьому зазначає, що масштаби значення творчості Шевченка намітити досить важко. Це підтверджує й сучасність, адже, незважаючи на численні праці, дослідження творчості Шевченка продовжується, щоразу відкриваються нові й нові аспекти. В основній частині творчість українського поета Богданович характеризує як чітко оформлений цілісний внутрішній світ. Зазначає, що перші вірші написані в дусі українського романтизму, акцентує на захопленні Шевченка минулим, при цьому наводить "Утоплену" і "Тополю".

Неоминає увагоюБогданович і діяльність Кирило-

Мефодіївського братства, вважаючи, що ця сторінка з біографії автора "Кобзаря" мала велике значення і вплив на формування його світогляду. В кінці Богданович передбачає, що Шевченка в Україні розглядатимуть саме як письменника, величина якого стане символом цілого народу [1].

Максиму Богдановичу належать також переклади на російську мову кількох віршів Тараса Шевченка. За життя білоруського поета було надруковано лише вступну частину вірша "А.О. Козачковському" в петербурзькому журналі 1914-го року. До нас дійшли переклади таких віршів, як "Н. Костомарову", "Мені однаково, чи буду...", "Готово! Парус розпустили...". Цілком ймовірно, що російськомовні переклади Богданович спеціально готував для друку туди, куди тексту, написаному білоруською мовою, потрапити було значно складніше.

Отже, Максим Богданович лишив по собі відносно невеликі за обсягом, але дуже цінні шевченкознавчі праці, які й сьогодні не втратили своєї актуальності й потребують глибшого осмислення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Богданович М. Стратим-Лебідь. Зібрання Творів: Поезія, проза, публіцистика, критика, листи / М. Богданович / Серія "Ad Fontes". - Львів : Світ, 2002. - 408 с.

2. Багдановіч М. Творы / М. Багдановіч; уклад. і камент. Ю.В. Пацюпы; навук. рэд. А.С. Ліс. - Мінск : Мастацкая літаратура, 2014. - 670 с.

3. Лабынцев Ю. Тарас Шевченко в жизни и творчестве Максима Богдановича / Ю. Лабынцев, Л. Щавинская / Департамент культуры г. Москвы, ГБУК г. Москвы "Библиотека украинской литературы", Отд. ист. укр. книги. - М., 2014. - 72 с.

4. Максім Багдановіч // Энцыклапедыя / склад. : І.У. Саламевіч, М.В. Трус. ; рэдкал. : Т.У. Бялова (гал. рэд.) [і інш.]. - Мінск; Беларус, энцыкл. імя П. Броукі, 2011. - 608 с.

Размещено на Allbest.ru