Інтертекстуальні діалоги Тараса Шевченка із сучасними українськими поетами

Питання актуальності творчості Т. Шевченка в сучасному українському суспільстві та мистецтві є чи не найпопулярнішим серед шевченкознавців. Стрімкий, проте дещо хаотичний розвиток української поезії початку ХХІ ст. ускладнює аналіз сучасних літературних тенденцій. Навіть перед визначенням стильового напряму поезії сьогодення доводиться зіштовхуватися з низкою труднощів, адже, безсумнівно, гротескність та іронічність постмодернізму вже в минулому, а новий стильовий канон досі не сформований. Також так званих "поетів-орієнтирів" (поетів-класиків, які формують основний "настрій поетичної доби" і котрих найчастіше намагаються наслідувати та згадувати) визначити зовсім непросто.

Рамки, в яких раніше можна було класифікувати масову та елітарну літературу стали нечіткими та вельми умовними, як і самі поняття масовості та елітарності певного літературного продукту. Разом із тим, пересічному читачеві стає все важче і важче зорієнтуватися у теперішній українській літературі, котра хибує нестачею критики - все більше й більше поетичних і прозових новинок залишаються поза увагою літературознавців і журналістів. Саме "літературознавчим голодом" і зумовлена актуальність огляду пласту української поезії сучасності. Міф про сучасну українську поезію, як про хаос пережитих ідей, повинен бути розвінчаний. Відтак, метою даної роботи є дослідження ідейних концептів української поезії третього тисячоліття та пошук їх смислового зв'язку з ідейними концептами поезії Тараса Шевченка. Зроблено спробу означити актуальність постаті Шевченка в сучасній українській літературі шляхом розкриття інтертекстуальних діалогів сучасних письменників з ним, потрактувати характер ремінісценцій Шевченка в українській поезії, виявити та дослідити їх особливості.

Постать Шевченка в українській поезії - це, насамперед, постать реформатора, не лише основоположника літератури нового часу, а й фундатора певного літературного канону, під впливом якого знаходяться українські письменники навіть нашої епохи. Як відомо, поет був одним із перших, хто вийшов за межі усталених естетичних правил. Шевченко цікавий і як автор, який увів в українську літературу систему художніх мотивів, які міцно вкоренилися в ній.

Поезія нашого часу твориться постатями різних категорій віку й таланту, а тому аналіз ремінісценцій Шевченка доцільно здійснювати не тільки на матеріалі поезій відомих та яскравих авторів (В. Герасим'юк, В. Головобородько, О. Лишега та ін.), а й на основі творів маловідомих і зовсім юних поетів, більше знаних як переможці літературного конкурсу "Смолоскип" (Юлія Мусаковська, Олена Герасим'юк, Лесь Белей). Останні лише недавно увійшли у літературний процес, проте мають тексти достойного рівня і цілком заслуговують бути прочитаними.

Сліди впливу Шевченкового канону знаходимо на кількох рівнях - це і безпосередні алюзії, ремінісценції, і схожість на рівні ідей та мотивів. До нашої сфери зацікавлень належать як прямі ремінісценції та переспіви творів Шевченка, так і настроєві подібності. Дослідження цих аспектів дозволяє усвідомити витоки базових мотивів сучасної української поезії.

Доречно буде розпочати аналіз із такого пласту українських поетів, як "вісімдесятники" (до них відносимо, зокрема, В. Голобородька, Ю. Андруховича, О. Забужко), адже саме ці автори нині користуються значною повагою серед читачів і літературних критиків.

На рівні алюзій увагу привертає поема-фуга Василя Голобородька "Катерина". З перших рядів твору бачимо інверсований початок, що відсилає читача до однойменної поеми Т. Шевченка. Концептуально вся поема - це еволюція образу Катерини від старшої сестри ("Спочатку ти, Катерино, була моєю сестрою, / яка часто приносила мені, малому, цукерки / і подарувала книжку з барвистими малюнками / і вперше відвела за руку до школи" [5]) до покритки з дитиною на руках. Причому, оповідач у творі є не пасивним спостерігачем, а одним із діючих персонажів. У другій частині твору жінка стає спершу його коханою, а згодом і нареченою, проте помирає, чим завдає йому неабиякого болю. Відтак, особиста трагедія Катерини проектується на долю оповідача, чим ніби зближує автора з головним образом його твору. Оповідач у творі Василя Голобородька не співпереживає перипетіям долі жінки, як це спостерігається у поемі Тараса Шевченка, адже він наділений персональним спектром емоцій та проблем.

Привертає увагу і символізм твору, що надає чимало варіантів потрактування образу Катерини, насамперед не тільки як класичного образу покинутої та глибоко нещасної жінки, ай як образу нації, її хресного шляху: "Ти просто йшла над селами, містами / над головами і віками, / над зрадами і героями / над очима і відчаєм" [5]. У поемі є наскрізний символічний образ чорних птах. У традиціях та віруваннях українців чорні птахи (саме ворони) завжди асоціювалися з тривогою, майбутньою небезпекою, були вісниками біди. У творі цей образ, з одного боку, згущує фарби та формує містичний настрій ("чорні птахи заступають світ своїми чорними крилами" [5]), з іншого - є додатковою характеристикою самої Катерини ("ти завжди була радісною, / але на твоїх плечах / сиділи чорні птахи, / чорні птахи журби" [5]).

Іншою цікавою поетичною знахідкою є вірш відомого "вісімдесятника" Івана Малковича "Перебендя". Образ кобзаря подано досить свіжо, з традиційною для постмодернізму іронічною гіркотою, акцентується увага на неможливості поета бачити правду, змальовано образ поета-сліпця у прямому та переносному значеннях ("Каліки, божевільні і злодюги / бредуть за кобзарем... / Вони йому сказали, що вони / козацький кіш - України сини. / Тож він, голодний, молиться за них" [10]). Таким чином, перед нами постає вже осучаснений образ митця, ошуканого своїм же народом, змальовано картину тотальних змін базових моральних і націоналістичних цінностей, коли перевертні стають уславленими письменниками та суспільством загалом. Цей твір відсилає нас й до радянської доби, в якій поширеним було викривлення цінностей та замовчування імен справжніх героїв.

Знаходимо риси подібності з творчістю Тараса Шевченка і в такого автора метафізичного спрямування, як Ігор Римарук. У його творах показовою є апокаліптична ідея, передчуття значущих змін, звільнення народу від його катів та гріхів а, можливо, й розплата за них. Тексти сповнені емоційною напругою гнівного характеру, а подекуди ця напруга є швидше чимось на кшталт глухого болю автора за сьогодення, за свій народ і кожну людину зокрема. Порівняймо рядки з поезії Ігоря Римарука: "а якщо ці ранкові послання / не провіщають світла / хай настане день гніву [12]", з рядками Тараса Шевченка: "Схаменіться! будьте люди, / Бо лихо вам буде. / Розкуються незабаром / Заковані люде, / Настане суд, / заговорять / І Дніпро, і гори!" [13]. Цей песимізм з відтінком декадансу, передчуття наростаючої тривоги, як не дивно, стали знаковими і для поетів, котрих відносять до когорти "двохтисячників". Можливо, такі настрої у поезії є лише прямим віддзеркаленням настроїв, які панують у суспільстві внаслідок не вельми втішних подій останніх років.

Подібність метафізичних концепцій з концепціями Тараса Шевченка бачимо й у Олега Лишеги, творчість якого можна означити як "відшукування причетного", адже і сам письменник "хотів би, щоб слово моє було просто червоною вохрою... / вона говорить про надломи / про речі, які вислизають із плоті" [9]. Автор через спектр доволі простих і ніжних образів природи здатний відобразити психологічний портрет доби, при цьому зовсім не прагнучи охопити чи означити все суспільство, залишаючись зосередженим на внутрішньому світі людини. Проблема сили духу (що була порушена і в творчості Тараса Шевченка), стійкості особистості перед життєвими випробуваннями у поезіях Лишеги розкрита у досить локальному масштабі, без жодної прив'язки до нації чи землі, з переважаючим гуманістичним пафосом: "Але ж ти людина - / Не відчаюйся - ти проб'єшся / Поки не пізно - бийся головою об лід" [9].

Ще один яскравий представник сучасної української літератури, Юрій Андрухович, вдавався до аналізу постаті й творчості Тараса Шевченка у публіцистиці, під час виступів у книгарнях (разом із Віктором Небораком) з лекціями (зокрема, "У що ми перетворили Шевченка?"). Популярною є його стаття "Shevchenko is ok", де автор закликає відкинути стереотипне бачення Тараса Григоровича, нав'язане нам школою та героїчними, ще за радянської доби створеними, біографіями поета, який "завжди щирий, вельми сугестивний, яскраво проартикульований і неминуче суперечливий. А, отже, улягає всіляким інтерпретаціям і привласненням, адже знання в українському суспільстві Шевченкових текстів як таких зазвичай обмежено півдесятком шкільних хрестоматійних шлягерів, і поет, попри всю свою народність, не надто цим народом перечитаний вглиб і вшир" [2].

У поетичних текстах Андруховича, зокрема в циклі "Листи в Україну", можемо побачити цілу низку шевченківських мотивів: туга за Україною, негативне зображення Росії та її соціополітичних особливостей: "Тут процеси нічим не кращі розбоїв, / навіть гірші. З нічних лісів неосяжних / долинають волання зізнань, розкаянь, / гавкіт суддів, доноси кривоприсяжних" [1]. поезія шевченко письменник культурний

Незвично знаходити прямі апеляції до творчості Тараса Шевченка у сучасних поетів постмодерного спрямування, творчість яких є межовою між літературою масового та елітарного зразків. До таких поетів можна віднести Сергія Жадана та Юрія Іздрика. Щодо першого, то спільним між його текстами й Шевченка є неабияка вітальність, відстоювання внутрішньої свободи, романтизація та поетизація революції (партизанського повстання) й акцент на самотності людини у вирі громадянських подій. Вірш Сергія Жадана "Польові командири" на емоційному та смисловому рівнях перегукується з Шевченковими "Гайдамаками". Наприклад, "Польові командири": "Партизан до тих пір вважається партизаном, / доки є ворог, в тилу б якого він партизанив" [7]"; "Гайдамаки": "Будете панами лише із ножами [9]"; або такі паралелі - у Жадана: "Чекаєш на пошту, аби прийшла скоріше? / - Та яка там пошта, - відповідає полковник. - Мені все одно ніхто не пише" [7], у Шевченка: "Літа молодії марно пропадуть. / Один я на світі, стебло серед поля, / Його буйні вітри полем рознесуть" [13].

У творчому доробку Юрія Іздрика є текст "Тарасові", в якому автор апелює до вірша Шевченка "Стоїть в селі Суботові": "а в селі суботові і далі скорбота / світ застряг на п'ятниці - не видно суботи / дим застлав нам пагорби і дніпро і кручі / і сховав у пазусі ціле плем'я суче / і вмирають янголи вбиті хижим птахом / все що правди прагнуло посипалось прахом / заголились нерви оголились суті / перервались ниті утекло майбутнє / лиш війна й молитва нам тепер робота / переб'ється битва / святиться субота" [8]. Відтак, бачимо новітнє переосмислення Шевченкового твору: висвітлюється та ж проблематика і той же стан руїни, але вже без прямої вказівки на винуватців. У творі Іздрика ця "домовина України" зображена як явище стале, багатовікове, а не перманентне. Навіть кінцівка не є сповненою героїчного оптимістичного пафосу, що було у Тараса Шевченка.

Що стосується жіночих голосів в українській поезії, то показовими у контексті нашої теми є постаті двох поетес - Маріанни Кіяновської та Богдани Матіяш. У поетичних текстах Маріанни Кіяновської присутня висока емоційна напруга, болісне переживання трепетних почуттів, ліричний герой знаходиться ніби на зламі своїх відчуттів.

Схоже зустрічаємо у "Наймичці" та "Катерині" Т. Шевченка. З'єднувальною ланкою між творами Богдани Матіяш і Тараса Шевченка є релігійність, неабияке пошанування та символізація християнських цінностей, причому ця побожність відрізняється винятковим ліризмом.

Загальною рисою когорти "смолоскипівців" і так званих двохтисячників є увага до трансцендентного. Молоді поети часто вдаються до наслідування французьких символістів та українських авангардистів, через що їх образи відірвані від реальності та епохи, в якій вони живуть. Для них характерний герметизм, доволі цікава гнучкість метафор, щільність образності. Прямі ремінісценції до творів Тараса Шевченка відшукати в текстах "двохтисячників" досить непросто, проте можна знайти точки дотику з Шевченківською творчою спадщиною на рівні ідейності. Зокрема, в Олени Герасим'юк тенденція до трансцендентальності подекуди може переходити у відверто апокаліптичні мотиви (порівняймо з твором "І мертвим, і живим..." Т. Шевченка), на кшталт: "Людино, ховайся, притрушуй голову попелом, / вікна завішуй, мов дзеркало, темними шатами, / заким зіниця Бога у тебе не втупилась, / заким за карк не вхопила зіниця Бога" [4]. У Леся Белея песимізм дещо пом'якшений ("того вечора / грози обминали нас боками, / ніби чорногірський хребет / ми сміялися з них, / хоча у кожного з нас / могла поцілити блискавка" [3]), увага ж переважно зосереджена на спогляданні суспільства, подекуди простежується мотив самотності, відчуження: "ми / кожен кожному брат / із заспинним ножем / і зі стрілою у серці" [3]. Мотиви подібної меланхолії зі вкрапленням нот певного трагізму також простежуються в поетичному доробку ще однієї переможниці конкурсу "Смолоскип" - Юлії Мусаковської. В її збірці "Маски" зустрічаємо такі рядки: "і течуть у горлянку гарячі смоли / і розп'ята свідомість корчиться у судомі / тінь лелеки вгорі - / нехай забере додому / де чекає наступне / рідне / десяте коло" [11]. В цьому уривку з верлібра "Дев'яте коло" (сама назва відсилає до трансцендентальних архетипів) у зображенні містичної картини дев'ятого кола пекла з'являється образ рідного дому (в ширшому контексті - рідного краю). Знаковим є те, що саме на образі домівки, а не пекла, згущуються негативні означення.

Отже, твори сучасних українських поетів репрезентують значний вплив на них Шевченківського канону. Як зазначив Віктор Неборак на одній зі своїх лекцій, "все-таки саме Шевченко переміг! Наймогутніша імперія середини XIX століття, яку Микола I муштрував і мурував, а наш поет проклинав, лежить у руїнах. І ніякі кітчушні "сибірські цирульники" не відведуть від неї пророчого вибухового Слова колишнього рядового солдата". Ідеї Кобзаря, попри багатовікову зміну мистецьких тенденцій, досі залишаються формотворчими навіть для авторів, котрі намагаються декларувати відмову від літературної й культурної традицій. Дослідження мотивів Шевченкової поетико-філософської спадщини у текстах сучасної поезії доводить, що теперішня українська поезія є "правонаступницею" літературних традицій, що вона є повнокровною, вартою уваги та поцінування з боку як читачів, так і критиків.

Список використаних джерел

1. Андрухович Ю. Листи в Україну / Ю. Андрухович. - К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2013 - 226 с.

2. Андрухович Ю. Shevchenko is OK / Ю. Андрухович // Методичні діалоги: Журнал для вчителів української мови й літератури: Світоч, 2013. - № 3. - С. 4-12.

3. Белей Л. Дзеркальний куб / Л. Белей. - К.: Смолоскип, 2012. - 38 с.

4. Герасим'юк О. Глухота / О. Герасим'юк. - К.: Смолоскип, 2014. - 5 с.

5. Голобородько В. Летюче віконце: Вибрані поезії / В. Голобородько. - К.: "Український письменник", 2005. - 463 с.

6. Грабович Г. Шевченкові "Гайдамаки": Поема і критика / Г. Грабович / Наук. ред. Олесь Федорук. - К.: Критика, 2013.

7. Жадан С. 30 доказів існування Бога (і 29 заперечень). Вибрані вірші 1993-2013 / С. Жадан. - К.: Laurus, 2014 - 32 с.

8. Іздрик Ю. Після прози / Ю. Іздрик. - Ч.: MeridianCzernowitz, 2013. - 178 с.

9. Лишега О. Зима в Тисмениці. Вибрані вірші, переклади, п'єса / О. Лишега. - К.: А-БА- БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2014. - 163 с.

10. Малкович І. Подорожник. Вибрані вірші / І. Малкович. - К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2013. - 34 с.

11. Мусаковська Ю. Маски / Ю. Мусаковська. - К.: Смолоскип, 2011. - 67 с.

12. Римарук І. Бермудський трикутник / І. Римарук. - Львів: Піраміда, 2012. - 67 с.

13. Шевченко Т. Кобзар / Т. Шевченко. - К.: Богдан, 2009. - 959 с.

Размещено на Allbest.ru