Картини природи у поезії Т. Шевченка "Сон (гори мої високії...)": як чинник опору митця в засланні

Інша річ, як належало самій людині пережити втрату адекватного своїм духовним запитам рівня існування, тим більше, що Т. Шевченко гаразд і сам розумів, і учасники Кирило-Мефодіївського братства від нього не таїли своєї високої оцінки його творчості та її значення для України: її народу, її культури, її історичного майбутнього. Все це увібрало в себе поетове звертання до собору і до могили великих вершителів історії України. Т. Шевченко знає: вони не минули: самі їхні імена по-іншому означують усе подальше життя в Україні, тому й споруджений Мазепою собор "сяє, біліє", а могила "Батька Богдана" "мріє", - відкривається здаля зору людини (тут варто згадати, що одне зі значень слова мріти, мріє - те саме, що й світає, і у цьому значне підтекстове наповнення доречності цього слова в картині природи сонця при заході - як безмежної віри митця в історичну долю свого народу.

Поетичний пейзаж, що слідує за цим, - думка, сповнена невимовної туги й печалі поета:

Попрощалось ясне сонце З чорною землею,

Виступає круглий місяць З сестрою зорею,

Виступають із-за хмари,

Хмари звеселіли... [6, 41-42].

У настрої поета це мовби усмішка крізь сльози, з чим він і не таїться, кажучи "сльози покотились" [6, 42], однак це, мимоволі, й переживання певного заспокоєння. Воно приходить до автора поезії з усвідомленням, що все, пов'язане з рідним краєм, - навіки зостається в його єстві, з ним. Цим і зумовлена Шевченкова палка молитва до "Небесного Владики" [6, 42 ],

Що дав мені добру силу

Пересилить горе

І привів мене, старого,

На сі святі гори

Одинокий вік дожити,

Тебе восхвалити,

І Твоєю красотою

Серце веселити.

І поховать побитеє

Гріхами людськими

На горах оцих високих

І витать над ними. [6, 42].

У цьому пейзажі зримо возвеличено дух людини: він феніксом здіймається з попелу горя і спрямовує свій лет до висоти: гір та краси, здатної "серце веселити", щоб, урешті, знайти посмертне заспокоєння і втіху серед цих вершин духу.

Т. Шевченко тут силою свого генія відкриває мислячій людині мистецтво жити, бодай і всупереч життю, й не тільки жити, а здобуватися життям на верхів'я духу, - туди, де уповні може розпогоджуватися душа, де здатне оживати "побитеє / Гріхами людськими" серце людини, яка, звідавши без провини численні муки, видобуває з них силу для подальшого фізичного існування і, головне, творчості.

Тому логічною є в поезії поява наступного пейзажного шкіца, в якому лунає вже елегійний мотив:

Де, як, коли і що робилось?

Було що справді, а що снилось,

Які моря перепливав!..

І темний гайок зелененький,

І чорнобривка молоденька,

І місяць з зорями сіяв,

І соловейко на калині

То затихав, то щебетав,

Святого Бога вихваляв;

І все то, все то в Україні!.. [6, 42].

У цій цитаті - багато зізнань поета. І не лише в тому, що в його житті сталося чимало найрізноманітніших подій: і за своїм масштабом ("Які моря перепливав!.."), і за емоційним спектром існування ("І темний гайок зелененький, / І чорнобривка молоденька"). Більше важить тут акцентована непостійність, бурхливість, непогамованість тривання особистості у людському буттєвому просторі, що й породжує ті життєві перепади, про які тут іде мова. Т. Шевченко наголошує саме на цьому: на тих безнастанних і безкінечних крутих зламах, змінах: від величезного просторового обширу - "які моря перепливав!" - до найскромншої, навіть утаємниченої місцини "темний гайок зелененький". Усе це визначається мимовільним та правдивим свідченням невспокоєності душі поета й бурхливої стихії його життя. На першому місці тут, проте, обшир морів, проблеми, що їх належить "переплисти" людині, аби потім з'явилися "І темний гайок зелененький, / І чорнобривка молоденька". Це зізнання нітрохи не провокує думки про похвальбу або, можливо, нарікання; у ньому - значно більше невисловленого, аніж начебто проголошеного, це сама констатація якості пережитого людиною.

Звідане в житті представляє такі різноманітні сили, які неодмінно привносять у людське життя тривогу, турботу, відсутність конвенції, вносячи натомість лише незначну дещицю конвенційності в приватному, емоційному житті.

Виразно, очевидно постає відсутність у цьому людському існуванні спокою, обжитості, стабільності, незмінності, та навіть і застою. У такому життєвому триванні передусім ідеться про дивовижну здатність поєднання умови життя окремої людини з наявним у житті пейзажу: коли масштаб людських задумів та обшир учинків стає співвідносним із морем або навіть морями, а емоційний чинник приватного життя набуває якості утаємниченого, - такого, що не виходить за просторові межі "гайка зелененького". Цей суто приватний, навіть інтимний, чинник життя набуває в творі якості орнаментування того, що визначається власне цілісністю людського життя в його співвіднесеності з морями.

У цьому розрізненні та сполученні поет сприймає саму суть феномена буття, що передбачає можливість поєднання вельми різної природи його складових, які забезпечують повноту реалізації, увесь можливий спектр цього існування, поєднаного з доцільністю та любов'ю й красою. Усвідомлення цього породжує саме таку реакцію людини, яка зуміла перейти ці життєві етапи: "І усміхнувся сивий дід" [6, 42]: так оприявлюється мимовільна поведінка людини на охоплену думкою повноту власного життя, в якому визначилося безліч контекстів для вияву власного духу і власного чину (діяльності), що забезпечують саму формулу (в ній протилежності здобувають можливість синтезу, а приватне маркується історією) існування людини.

Суть феномена людського існування тут прочитується завдяки уведенню Шевченком штрихів пейзажу - "моря", "темний гайок зелененький". Поет залучає для розкриття цієї суті дві стихії: неодмінно чинний у людському житті безконечний всесвіт - "І місяць з зорями сіяв" [6, 42], і причетну до цього всесвіту якусь часточку, що входить до його складу - "соловейко на калині" [6, 42]. Таке дивовижне поєднання - ознака дивовижі самого життя: і його безконечних світів, і його найвужчої сутності. В цьому поєднанні наявний той рух, що якраз й утворює життя, бо з'єднання в ньому стає можливим завдяки несхожості елементів, яке програмує проявлення властивостей гармонії, необхідної для тривання світу як такого.

Доцільність у співвіднесенні окремого й цілого, вияв слушного гармонійного чинника в такому співвіднесенні Т. Шевченко усвідомлює як успішне життя, що супроводжується позитивною реакцією людини - "І усміхнувся сивий дід... " [6, 42].

Заслугою картин природи Т. Шевченко вважає можливість поєднувати здавалося б непоєднувані, неможливі, немислимі для співвіднесення частки життя, цим долаючи те, що порушує агерметичність буттєвих чинників, уможливлюючи включення умоглядних явищ у предметні, осяжні реалії існування людини, наближаючи чудесне до звичайного. Таким рецептом творення життя володіють, вважає Т. Шевченко, саме картини природи. Чудесні явища - "місяць з зорями" в поета набувають спільного рівня реальності з "соловейком на калині"; і це поєднання, і наслідки такого дивовижного сполучення становлять, на переконання автора поетичного твору, саму суть життя.

Властиве Шевченкові світосприйняття у цьому разі дозволяє поетові скласти аполог цьому життю. Його ліричний герой - "сивий дід" - завдяки сприйняттю неодмінної суголосності предметного і духовного, тому вдоволений цим своїм (як воно в нього склалося) буттям. І лише усвідомлення цієї рівноваги дозволяє поетові прийти до створення в шедеврі "Сон (Гори мої високії.)" заключної картини природи:

Дай же, Боже, коли-небудь,

Хоч на старість, стати

На тих горах окрадених,

У маленькій хаті.

Хоча серце замучене,

Поточене горем,

Принести і положити

На Дніпрових горах [6, 43].

Тут наявність картини природи відступає мовби на другий план: поет проголошує молитву (ще одне з можливих включень замальовок картин природи в дискурс), що виявляє його людську сутність. Переконуємося, що задовго до філософів ХХ ст. Т. Шевченко знав: "смерть долається не життям, а звертанням до Бога" [5, 76].

Відомо, що найбільш узвичаєним, поширеним способом молитовного дійства, молитвування людини є вдавання до одного з найскладніших сакральних текстів: "Отче наш". Однак не меншою силою та мірою духовності володіють у людській душі спонтанні звертання до Господа, - як імпульс внутрішнього поруху у відповідь на певні вчинки та події, емоції тощо, і ресурс цих звертань позначається духовною силою та притаманною їм творчою потугою у тих, хто апелює в цьому разі до Бога. Незалежно від заряду духовної сили, у такому звертанні найбільше важить щирість (мова про індивідуальне, а не колективне) прохання до Вседержителя, здатність людини промовити пояснення свого світу: виявити, якою вона постає перед Богом.

Молитва означає наявність віри, що живить людину, а "віра і благодать ідуть разом" [8, 46].

У цьому - суть оптимізму, який, на завершення, вінчає твір і, водночас, це підтверджує у автора поезії нове розуміння, сприйняття життя. Тепер він по-новому осмислив людину та усвідомив суть її божественної природи, збагнув уповні, з чим вона здатна постати перед Богом, і яку найбільшу радість, благо Вседержитель здатний дарувати їй.

Посередництвом картин природи Т. Шевченко виявляє силу і владу, якою володіє над ним тяжіння до Бога, якої "повноти відкуплення й досконалості примирення" [2, 179] потребує від нього життя, аби сталося його істинне визволення (на рівні бодай самої думки про це) із заслання - як воскресіння з того розряду мертвих, у який його загнав царат.

Завершується поезія "Сон (Гори мої високії...)" молитовним дійством, молитвуванням, у якому, окрім самого змісту висловленого, наявне і пророцтво: в тій частині, де йдеться про принесене і покладене на високих Дніпрових горах власне серце. Слова поетової молитви - свідчення правильності самого способу молитовного звернення Т. Шевченка до Бога: в цій молитві виявляє себе розуміння того, що "молитва-прохання має силу лише тоді, коли супроводжується ясними думками. По-друге, під час такої молитви треба мати на увазі лише одну мету, яку треба формулювати максимально виразно і лаконічно (без "многословія"). По-третє, у Бога-Отця треба просити найважливіше, не розмінюватися на дрібниці" [4, 122].

Т. Шевченко створює в поезії божественний простір: він "на Дніпрових горах"; для автора поезії це сакральне місце, рівнозначне божественному світу, - в якому тільки й може сягнути вищого духовного заспокоєння людина.

Безнастанно відтворюючи у душі цей світ, Т. Шевченко тим наче набуває його в реальності, знаходячи в цьому підтримку для своєї сили духу в протистоянні всьому, що на засланні в його індивідуальному спротиві перевершує можливості протистояння.

Поезія "Сон (Гори мої високії...)" належить до важливих віх у творчості Т. Шевченка, вказуючи на підсумок, який здійснює поет, провадячи мову про попередній етап життя, здобутки минулого; тут митець також визначається зі стратегією свого подальшого буття.

Поет гаразд усвідомлює, що єдино можливим порятунком його духовного світу є повсякчасне єднання з Батьківщиною, з Україною: її краєвиди, архітектурні споруди, історія, явлена в камені та великих іменах, - усе це той оберег, що забезпечує йому духовні сили для подальшого тривання і, основне, для творчості, виявляючи здатність безнастанно донаснажувати його душу, а отже, сприяти тому, щоб не втратити творчу потугу і з нею - віру в себе та у світ.

Два ймення визначає в цей час для себе Т. Шевченко - як найміцніші опори в своєму бутті на засланні: імена Мазепи та "батька Богдана", і в цьому вдаванні до скрижалей із великими іменами - доктрина Шевченкового історизму, невіддільною від якого постає його віра в український народ: в те, що Україна, бодай із окраденими горами, а, проте, житиме. Так само вірить митець і в те, що його життя ніколи не роз'єднається з Україною, і всі способи "замучити" його серце, "підточивши горем", - стануть ницими і нікчемними порівняно з тим, чого він здатний у цьому життя досягти: "стати / На тих горах", "У маленькій хаті", даруючи Дніпровим горам своє серце.

Безперечно, підвалиною геніальності Т. Шевченка належить визнати не тільки його небувалої творчої сили хист, міцний дух і висоту моральних засад; важливою опорою таланту нашого великого поета є безмежна, вседолаюча любов до рідного краю, силу якої не зміг такою мірою явити жоден інший український поет. Т. Шевченку вдалося відчути кожну рису рідної землі, збагнути людину, що постала на ній - і в позитивних, і у від'ємних якостях та глибоко усвідомити роль рідної землі для власного життя, якому загрожувало те, щоб не відбутися без Батьківщини.

Цей зв'язок - небувале в історії української літератури та й літератур світу єднання; у ньому відсутній пафосний чинник, він функціональний за своїм змістом, проте суть його полягає в тому, що людина усвідомлює неспроможність жити, якщо бодай на мить, зостанеться поза Батьківщиною, та якщо - й на хвилинку - урветься духовний зв'язок із нею. Батьківщина, Україна в долі Т. Шевченка, як це він виразно програмує в поезії "Сон (Гори мої високії...)", стає для нього порятунком: і духовним, творчим, і підтримкою у фізичному існуванні, підпорядкованому духові й творчості.

Шевченкова поетична доктрина в період заслання апелює до пейзажного мотиву - як до засобу найвиразнішого проголошення думок для тих, хто розуміє поета, стратегію його подальших життєвих інтенцій, а також увесь спектр притаманних йому світоглядних засад.

Висновки

Велич хисту Т. Шевченка визначається і в цьому - окремою темою показати всю повноту історичного, суспільного, культурного життя українського народу, спорудити в несприятливих для себе умовах інструментарій, засіб опору і завдяки йому запрограмувати себе не на духовну і творчу загибель, а на таке тривання, що забезпечить повернення на Батьківщину. У цьому - благородство і людської, і творчої мужності Т. Шевченка, крицевість сили духу і вияв творчого потенціалу, що явив для нього можливість в одній локальній темі - картини природи - умістити весь обшир бачення світу. Так поет духовно постає над усіма - фізичними й умоглядними - заборонами влади, спрямованими проти нього.

Список використаних джерел

1. Авиценна (Абу Али ибн Сина). Книга знания / Авиценна. - М. : Эксмо, 1999. - 752 с.

2. Роздуми над Євангелієм від Івана / Д.-Г. Беллет. - Рівне : ХМ Живе слово, 2014. - 192 с.

3. Гадамер Г. Г. Істина і метод / Г. Г. Гадамер. - К. : Юніверс, 2000. - Т. 2. - С. 297. - 478 с.

4. Каганець І. Пшениця без куколю. Христове Євангеліє без вставок і спотворень / І. Каганець. - Тернопіль : Мандрівець; Львів: Агенція релігійної інформації. - 2006. - 560 с.

5. Кизима В. Концепция творческого эсхатологизма. Н. А. Бердяева в то- таллогическом прочтении / В. Кизима // Метаморфози свободи: спадщина Бердяєва в сучасному дискурсі (до 125 річчя з дня народження

M. О. Бердяєва). - К. : Видавець ПАрАпАН, 2003. - С. 75-79. - 648 с.

6. Шевченко Т. Повне зібрання творів : у 12 т. / Т. Шевченко. - К. : Наукова думка, 2003. - Т. 2. - 782 с.

7. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. Т. 1. Образ и действительность / О. Шпенглер. - Мн. : ООО "Попурри", 1998. - 688 с.

8. Шутце А. Основні доктрини Біблії / А. Шутце. - К. : Єпископат, 2003. - 98 с.

REFERENCES

1. Avicenna (Abu Alibn Sina). (1999). Kniga znanija [The Book of Knowledge]. - Moskow: Jeksmo [in Russian].

2. Bellet, D.-Gh. (2014). Rozdumy nad Jevanghelijem vid Ivana [Reflections on the Gospel of John]. - Rivne: KhM Zhyve slovo [in Ukrainian].

3. Ghadamer, Gh. Gh. (2000). Istyna i metod [Truth and Method]. (Vol. 2). - Kyiv: Junivers [in Ukrainian].

4. Kaghanecj, I. (2006). Pshenycja bez kukolju. Khrystove Jevanghelije bez vstavok i spotvorenj [Wheat without a puppet. Christ's Gospel Without Inserts and Distortions]. Ternopilj: Mandrivecj; Ljviv: Aghencija relighijnoji informaciji [in Ukrainian].

5. Kyzyma, V. (2003). Koncepcyja tvorcheskogho еskhatologhyzma.

N. A. Berdjaeva v totalloghycheskom prochtenyy [Berdyaev's Concept of Creative Eschatology In the Totalitarian Reading.]. Metamorfozy svobody: spadshhyna Berdjajeva v suchasnomu dyskursi (do 125 richchja z dnja narodzhennja M. O. Berdjajeva) - Metamorphoses of Freedom: Berdyaev's Legacy in Contemporary Discourse (to the 125th Anniversary of the birth of M.O. Berdyaev, (pp. 75-79). Kyiv: Vydavecj PARAPAN [in Ukrainian].

6. Shevchenko, T. (2003). Povne zibrannja tvoriv u dvanadcjaty tomakh [Complete collection of works in twelve volumes]. (Vol. 2). K.: Naukova dumka [in Ukrainian].

7. Shpengler, O. (1998). Zakat Evropy. Ocherki morfologii mirovoj istorii [The Decline of Europe. Essays on the morphology of world history]. (Vol. 1). Minsk: OOO "Popurri" [in Russian].

8. Shutce, A. (2003).Osnovni doktryny Bibliji [Basic Biblical doctrines]. Kyiv: Jepyskopat [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru