Рецепція Тараса Шевченка в творчості та публіцистиці Віктора Баранова й Ольги Страшенко

In the article we conside the eternal echo of Shevchenko's words in the Victor Baranov's essay "Shevchenko and we",in his foreword to the edition of "KobzaK' in Kazakh, mentions about Shevchenko in the novel "Don't believe, don't afraid, don't ask", comparative comparisons between Shevchenko and classic of Romanian poetry Mihai Eminescu, also in Olga Strashenko's works - novel "Mrs. Natalia - women's troublemaker" (performance-documentary novel about Natalia Kobrins'ka on the blackground of the epoch), the short children's story "Shevchenko in the Priorka" (with substantial influences of Stepan Vasil'chenko and Oksana Ivanenko), in her numerous poems dedicated to Kobzar.

Key words: Shevchenko's reception; Shevchenko and Eminescu; Shevchenko in the Priorka; Michael Gavrilko.

Чи не кожен з українських письменників, хто жив і творив після великого Кобзаря, відчував на собі вплив його вогненного слова. Таким був і Віктор Баранов (1950-2014) - відомий сучасний український письменник, голова Національної спілки письменників України (2011-2014), віце-президент Товариства "Україна-Румунія". Віктор Баранов закінчив філологічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, вивчав українську й румунську філології, дипломну роботу про типологічні паралелі між Тарасом Шевченком і класиком румунської літератури Міхаєм Емінеску писав під керівництвом професора Станіслава Семчинського. Тому ремінісценції між Кобзарем і румунським художнім словом у Румунії та в Молдові у Віктора Баранова стали постійними, як-от у його есеї "Непозбутня радість читання": "Окрема тема - Тарас Шевченко. Він для мене - теж як Біблія. Його читаєш знову й знову - і не вичерпуєш ні його, ні себе в читанні його безсмертних творінь. Хоч би як патетично це звучало. Сто разів мав рацію перекладач "Кобзаря" на молдавську Іон Ґеорґіце, кажучи мені: "Ви свого Шевченка знаєте поверхово... Утім, як і ми свого Емінеску"" [2, с. 231]. У передмові до видання Шевченка казахською мовою В. Баранов знову вводить Кобзаря у світовий контекст красного письменства, який для України став, по суті, вічним надзвичайним і повноважним послом у світі: "Жодному поетові у світі не встановлено стільки пам'ятників, як Тарасові Шевченку. Отже, його світове визнання незаперечне. Але це не головне в нашому ставленні до Великого Кобзаря сьогодні. Глобалізований як ніколи раніше світ породжує чимдалі нові й нові виклики та запитання, на які ми - сучасники наймодернішого віку - зможемо давати адекватні відповіді лише в тому разі, коли постійно спиратимемось на колективний розум світових геніїв. Таких, як Шевченко, Абай, Петефі, Емінеску, Пушкін, Уїтмен, Міцкевич, Шекспір, Неруда, Хікмет, Лорка, Ібсен, Тагор. Вони знають більше за нас, бо позначені печаттю не лише геніальності, а й вічності. Вони не потребують поклоніння та славословія з нагоди чергової дати - це ми потребуємо їхніх високих і мудрих уроків. І від того, як ми їх засвоїли й наскільки готові зробити їх серцевиною своєї щоденної поведінки на старті третього тисячоліття, залежить доля світової цивілізації, доля кожної нації і кожної країни" [2, с. 7].

Хоча Віктор Баранов відомий передусім як поет та прозаїк, публіцист і критик, він був і перекладачем румунського поетичного красного мистецтва - Алеку Векереску, Васіле Александрі, Міхая Емінеску, Джордже Кошбука, Джордже Баковія, Тудора Аргезі, Віктора Тулбуре, Лучіана Благи, Нікіти Стенеску, Маріна Сореску, Ангела Думбревяну, Ани Бландіани та деяких інших, які вдало репрезентують історичний поступ румунської поезії від зародження й до сьогодення. Особливе місце належить його звернення до лірики Віктора Тулбуре, який румунською мовою в 1950-1960-х рр. переклав (щоправда, з підрядників та коригувань російськими перекладами) усі поетичні твори Тараса Шевченка, написав йому кілька поезій-присвят, серед них - "Вінок Шевченкові", яку українською мовою відтворив Віктор Баранов. Закінчується вірш такими рядками:

Летіть думи! Кобзареві славу проспівайте!

І що він нам брат довіку - йому передайте.

Що любов палка, прекрасна вічна разом з нами,

що шануємо Тараса серцем і словами.

Є у Віктора Баранова і спеціальне дослідження - "Шевченко і ми", що вперше побачило світ у редагованому ним журналі "Київ" (2009 рік, № 3/4). Письменник у ньому вкотре акцентує на забороні відзначати день перепоховання Тараса Шевченка 22 травня: "22 травня 1973 року перед лекціями (а вони в нас починались о 14-й годині) сидимо з однокурсником, киянином Віктором Майбородою, на лаві у парку, неподалік від пам'ятника Кобзареві. Тарас Григорович стоїть до нас у профіль, і нам добре видно періодично повторювану одну й ту ж картину. Ось по сходах до підніжжя пам'ятника підіймається юнак чи дівчина, кладе Кобзареві квіти. І водночас обабіч постаменту виникають дві постаті "в цивільному" з фотоапаратами в руках, беручи на фотоплівку юнака чи дівчину. Якщо ті молоді люди студенти - до вечора вони вже ними не будуть" [2, с. 236]. Подібну картину змальовує В. Баранов і у своєму романі "Не вір, не бійся, не проси": "Двадцять друге травня, день перепоховання Великого Поета, негласне національне свято, коли покладання квітів до пам'ятника вважається виявом буржуазного націоналізму, про це їх недавно попереджала методистка, затримавши курс після лекцій. Андрій і раніше чув про те: начебто минулого року кількох студентів університету, переважно філологів, за появу в цей день біля підніжжя пам'ятника з квітами в руках відрахували з "вовчим білетом"" [1, с. 402-403].

Про те, що Тарас Шевченко в Україні - незаперечний національний і моральний авторитет, свідчить і таке риторичне звертання Віктора Баранова в його найвідомішій поезії, що стала піснею - "Українці мої":

Українці мої! Тож слов'яни ми з вами чи як?

Чи в "моголах" і вмерти судилось нам ще від Тараса?

Чи в могили прийдеться забрати нам наш переляк,

Що знітив нашу гідність до рівня вторинної раси?

...І тоді в мене ниє крамоли відламок тупий,

Мене думка одна непокоїть на славу:

Ради кого Шевченкові йти було в Орські степи,

Ради кого ховати свій біль за солдатську халяву?

Значну увагу Кобзареві присвятила й інша сучасна письменниця - Ольга Страшенко (1950-2015), яка після закінчення бібліотечного факультету Київського державного інституту культури з 1974 р. плідно працювала до останнього дня в бібліотечній системі Києва. Ольга Страшенко є авторкою поетичних книжок: "Вишивала мати" (1990), "Пам'ятник на шарнірах" (1991), "Полонянка" (1994), "Вітряні Гори" (1995), "Полювання на тигра... й не тільки на нього!" (Байки та притчі про тварин) (2006), "Прочитайте тую славу!" (2016; посмертне видання); прозових історичних романів "Візантійський лукавець" у 2х томах (2005, 2006); "Закохана імператриця" (Єлизавета Петрівна та Олексій Розумовський) (2009); "Пані Наталя - баламутниця жінок" (Художньо-документальний роман про Наталю Кобринську на тлі епохи) (2013); книги для дітей "Гуска з намистечком на шиї" (Оповідання, билиці та казки) (2009); драматургії "Сім вибраних п'єс" (2004), "Театральна афіша (30 вибраних п'єс)" (2014) та "Драматичні поеми про Київську Русь" (2007); літературознавчих досліджень "На перехресті двох Муз. Діалоги в Пущі-Водиці" (2005; у співавторстві зі С. Малгановим), "Кобзар Віктор Лісовол - співець козацької долі" (2008). Ольга Страшенко перекладала з давньогрецької, латинської, російської, білоруської, румунської, італійської, французької й англійської мов, вона - авторка книги "Вибрані переклади та присвяти світочам зарубіжної літератури" (2007), її переклади вміщені також у виданнях "Хрестоматія румунської поезії ХІХ-ХХ ст." (2002), "Поезія "До зірки" Міхая Емінеску мовами народів світу" (2003), "Давньогрецька класична лірика" (2006), "Елліністична поезія" (2007), "Історії римської літератури" І. П. Мегели (2009, 2012), "Хист і глузд. Теорія і практика перекладу" (2012). До Шевченка письменниця зверталася неодноразово, уже в її першій поетичній книзі "Вишивала мати" постать Кобзаря так чи інакше присутня практично в кожній четвертій поезії - це або епіграф з його творчості, або Шевченків образ, або присвята Тарасові Григоровичу. Поетка не творила навмисно Шевченкіану, це вийшло само собою. До книги "Тарас Шевченко в моєму житті" [6] Ольга Страшенко підготувала статтю, яка, на жаль, не ввійшла до того збірника, але зберігся її рукопис. Про її уявне спілкування з Кобзарем письменниця розповіла і в книзі "На перехресті двох Муз. Діалоги в Пущі-Водиці", написаній у співавторстві з артистом Станіславом Малгановим [5, с. 63-64, 146-147]. По можливості невласне прямою мовою відтворимо її основні моменти.

У родині Страшенків-Миців пафосних розмов про Тараса Шевченка ніколи не велося, хоча "Кобзар" був у великій пошані. Дід Ольги Страшенко Михайло любив поему "Гайдамаки", бабуся Уляна - "Катерину", мати Палажка співала над своїми дітьми (а мала вона трьох доньок) "Зоре моя вечірняя...", а тато, як служив у місті Читі, виступаючи з концертами в Забайкальському військовому окрузі, мав серед репертуару, як він пізніше розповідав - "Тече вода в синє море". А хрестоматійним Шевченком на школярку-Олю війнуло в школі, коли в другому класі молода вчителька Алла Михайлівна Древко розказала учням про хлопчика-кріпака з Кирилівки, як він виріс і став захисником усіх знедолених, став гордістю України. Алла Михайлівна принесла ще й книжку Оксани Іваненко "Тарасові шляхи", то було пожовкле ще довоєнне видання, і зачитала кілька сторінок. Після проникливої розповіді, вчителька закликала своїх учнів: "Діти, любіть Тараса Шевченка, з ним вам іти через усе життя!". Отож Ольга, школярка вразлива, сприйняла це як домашнє завдання доброї своєї наставниці. Повернувшись додому побачила, що біля сараю кипіла робота. Уже повіяло осінню, і батько Олі Іван із дідом Михайлом, своїм тестем, різали на "козлах" колоди, готувалися до зими. Ще й приїжджий дядько Василько, батьків рідний брат, помагав їм, рубав сокирою та носив дрова в сарай, складаючи рівними штабелями. Ольга звернулася до них із питанням - чи люблять вони Шевченка? Чи йдуть вони з ним у житті, чи він їм допомагає?

- Не вертись отут, - звів брови дід, зупиняючи замашну пилку.

- Куди ти в стружку, очі запорошиш! - застеріг дядько.

Ольга закліпала очима, бо дуже хотіла дізнатись, адже вчительська настанова так запала їй у душу!

А батько Іван кинув на неї розуміючий погляд і сказав коротко:

- Доню, та хто ж його не любить? - а потім засміявся (він любив жарти!), - як би хтось сказав, що не любить Шевченка, то ми б його віддубасили!

Та й знову всі троє взялися за пиляння дров.

До речі, Ольга Страшенко згадувала, що через багато десятиліть, коли один чорнодухий писака втнув пасквіль, аби своїм багнючим квачем хоч би якось очорнити Шевченкову зорю, то серед оборонців знайшовся такий, що, зустрівши зловмисного кривдника, привселюдно затопив його по пиці. І згадалися їй давнішні батькові слова... "ми б його віддубасили!"

А ще, повертаючись до того далекого осіннього вечора 1958 року, Ольга Іванівна зауважувала, що, як завершили її рідні свою родинну толоку - різання дров, а мати - носити воду й прати, а бабуся - смажити рибу, та повсідалися вечеряти, і полились їхні пісні, а серед них "Реве та стогне Дніпр широкий...", "За байраком байрак...", "Зацвіла в долині червона калина..." й інші, голосисті, задушевні, то вона наяву відчувала: її родина таки любить і знає Шевченка! Але про те ніколи не говорить всує, як то часто спостерігалося пізніше від чиновних ділків різного калібру. Так, письменниці часто доводилося бачити, як до світлого Кобзаревого образу долучається чиновний офіціоз і спекулювання. У 1981 році, знемагаючи душею від побаченого блазнювання, Ольга Страшенко написала вірш:

З трибуни йде літературний вечір Шевченківський щорічний ювілей, а тут у залі, як табун овечий, а не зібрання збратаних людей.

Змагаються слухняними речами, хто більш цитат із нього наскубе, в останньому ряду між слухачами замаскувавсь агент із КДБ.

Сповзли із носа окуляри низько, зелені очі, як в кота горять: бо стежить він, як мишачим ось писком вітаємо Поета-бунтаря.

І виставка книжкова, все чин-чином, і прапор з компартійним кумачем, в сім'ї новій, невольній Україна - схилилася і потайки ропще.

Насупився Шевченко на портреті - як виступи штамповано звучать!..

Якщо ми так віншуємо Поета, то краще б нам про нього помовчать.

У квітні 2004 року, виступаючи в Бухаресті в "Союзі українців Румунії", Ольга Страшенко мала можливість у той же день побувати в парку Херестреу. В цей мальовничий парк її відвіз Іван Семенюк, український письменник, який живе в Румунії, Віце-Президент Товариства "Румунія-Україна", урочисто мовивши: "Дивіться, українці, ось де наш Кобзар!". А за пам'ятником вигравало хвилями озеро, - згадувала Ольга Страшенко, - так немовби це був дніпровський краєвид "у мініатюрі". Варто зазначити, що у відновленні цього пам'ятника вагому роль відіграв тодішній консул України в Румунії пан Віктор Іванович Фокша, спілкування з яким залишило незабутні враження з Румунії.

У Дарницькій бібліотечній системі тільки впродовж останніх кількох років Ольга Страшенко підготувала книжкові виставки, провела цикл літературних заходів на теми "Настане суд, заговорить і Дніпро, і гори..." (Тарас Шевченко і Кирило- Мефодіївське товариство), "Вічний надзвичайний і повноважний посол України" (Пам'ятники Т.Г. Шевченку у світі), "О люди, люди, небораки!" (Шевченкове розуміння людської долі), "Якби ви вчились так як треба..." (Тарас Шевченко й питання освіти та самоосвіти), "Було колись на Вкраїні ревіли гармати..." (Тарас Шевченко - історик), "Бандуристе, орле сизий!.." (Образи кобзаря-бандуриста й лірника в творах Тараса Шевченка), "Нам треба голосу Тараса" (Українські поети про великого Кобзаря), "Любітеся, брати мої, Украйну любіте, і за неї пресвятого Господа моліте...".

Письменницька доля зводила Ольгу Страшенко з різними вчителями-подвижницями, серед них - Наталя Пархомівна Крамаренко, вчителька дарницької школи № 111. Це вона приводить ще малих школяриків у "Садок вишневий коло хати...", туди, де "Тече вода з-під явора...", далі розказує юним про життя малого Тараса, і "Мені тринадцятий минало"; згодом розгортає поеми і тлумачить аж до драматичних строф: "Сини мої гайдамаки на важкій роботі". А щороку в травні у дев'ятих класах проводить урок на завершення шкільної Шевченкіани. До одного з них навесні 2002 року Ольга Страшенко написала вірша "Учням, які опанували програму шкільної шевченкіани":

У школі нашій на уроках ви вперше вивчили слова:

"Реве та стогне Дніпр широкий, сердитий вітер завива!"

Оцінки "добре" та "відмінно" в щоденник виставить Кобзар; йшла перед вами Катерина; буяло вогнище до хмар, що гайдамаки запалили!

Із пітьми виринав "Кавказ", по морю плавав Гамалія і припливав сюди у клас.

І "Сон", як вир людського горя, а ще "І мертвим, і живим й ненарожденним..." - ції твори постали знаком осяйним.

Чиїх батьків, чиї нащадки, який наш український рід?

Шевченко загадав загадки...

Як нам здійснити "Заповіт"?

Це вам позначиться на долях, просвітить душі молоді - як Галя, як Назар Стодоля ви будьте славними завжди.

Не раз у вас майне крізь роки, як посивіє голова:

"Реве та стогне Дніпр широкий, сердитий вітер завива!"