Концептуальна модель творчості у Тараса Шевченка та в проповідницькому дискурсі Київської Русі

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОНЦЕПТУАЛЬНА МОДЕЛЬ ТВОРЧОСТІ У ТАРАСА ШЕВЧЕНКА ТА В ПРОПОВІДНИЦЬКОМУ ДИСКУРСІ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Анотація

шевченко муза доля середньовічний

У статті досліджується структура базових концептів, які утворюють концептуальну модель творчості у двох різних ментальних картинах світу. За основу для компаративного концептуального аналізу середньовічної платформи взято творчість Якова Мниха, Клима Смолятича та Володимира Мономаха, а романтичної, відповідно, - триптих Тараса Шевченка "Доля", " Муза", "Слава".

Ключові слова: дискурс; концепт; концептуальна модель; ментальна картина світу; середньовічний світогляд; романтичний світогляд.

Аннотация

Сивец Т.

КОНЦЕПТУАЛЬНАЯ МОДЕЛЬ ТВОРЧЕСТВАВ ТАРАСА ШЕВЧЕНКО И В ПРОПОВЕДЧЕСКОМ ДИСКУРСЕ КИЕВСКОЙ РУССИ

Annotation

У межах певної естетичної платформи та історичних умов завжди існувало поняття канону і авторської інтерпретації. По суті, це проблема традиції та новаторства на будь-якому синхронічному зрізі історико-культурної доби. Те, що література Київської Русі окреслювала поняття канону як данину визначальним християнським концептам та суворим дотриманням жанрових характеристик, лише підтверджує факт циклічної актуалізації проблеми. Відтак, постає питання: чому певна історико-літературна доба формує особливий інвентарій художніх форм і стильову домінанту, а література постмодернізму тяжіє до еквівокативності жанрових форм, а точніше - їх сублімації. Безумовно, з приводу визначення літератури постмодерну в аспекті культурного значення (особливо українського здобутку) точаться дискусії, проте ніхто не сумнівається, чим була мистецька книжна спадщина Середньовіччя чи ліро-епічний доробок Романтизму. За словами В. Карасика, містком до виходу на "концептосферу суспільства", а, зрештою, і на культуру - є сам концепт, що тлумачиться вченим як "ментальне утворення в свідомості індивіда" [5, с. 93]. Дослідники в галузі когнітивного літературознавства мають дещо відмінні визначення концепту, але ніхто не заперечує його співмірність із одиницею культури, в якій криється колективний досвід. Під час творчого акту він виринає в імагінативній свідомості автора, прибирає особливостей метафоричного експлікування в ейдетичному наповненні твору і стає вже здобутком індивіда.

Мета розвідки - представити концептуальну модель творчості в двох культурних кодах української літератури, а саме - Середньовіччя та Романтизму, обравши за основу взірці проповідницького дискурсу та поетичну квінтесенцію авторської саморецепції у триптиху Тараса Шевченка.

Актуальність дослідження обумовлюється посиленням інтересу до методів когнітивного літературознавства. Так, поєднавши компаративний та концептуальний аналіз, ми спробуємо довести подібність структурних компонентів мистецького акту на теоретичних засадах та подати інваріантну варіантність феномену творчості у віддалених за темпоральними параметрами ментальних картинах світу. Новаторським аспектом статті є спроба порівняти не окремі подібні образи чи репрезентанти художньої тропіки в тканині тексту, а визначальні концепти із феноменологічним спрямуванням авторської інтенційності. Важливо відзначити, що доведення чи спростування подібності прямо залежить від культурних візій кожної історичної доби. Тому концепт як утворення об'єктивної реальності щонайкраще сприяє аналітичному пошуку канонічного через індивідуальний погляд метафоричного інструментарію суб'єкта.

Р. Шепард, даючи визначення когнітивістики, акцентував увагу на певній системності презентації знань та одержання інформації. Наука досліджує найбільш загальні принципи, які керують ментальними процесами [11]. Відтак, когнітивне літературознавство апелює до систематизації епістеміологічних моделей, в кожній з яких виокремлюється в межах культурного коду рецепція дійсності автора, сам текст як тло зашифрованих метафоричних ключів виразника доби та позиція реципієнта, який дешифрує загальні закономірності культурного процесу через авторські тексти та власний досвід.

Як зазначає дослідниця О. Сліпушко, "образ середньовічного автора визначається кількома чинниками, головними серед яких є вплив вимог жанру, історичні обставини, індивідуальність книжника та теоцентричний світогляд, коли всі феномени життя бачаться та оцінюються з позицій християнства" [9, с. 274].

Якщо зосередити увагу на мотивації створення "Похвали князю Володимиру...", ми побачимо, що Яків Мних аргументує своє бажання написати подібний твір досить ґрунтовно. Яків згадує, що про багатьох святих мучеників почали писати житія: "Ось так і я, убогий чернець Яків, чув від багатьох про благовірного князя усієї Руської землі Володимира, сина Святослава і, дещо зібравши про многі доброчинства його, написав і про синів його, славних мучеників Бориса й Гліба" [3, с. 354]. Яків, хоч і називає себе убогим, але звертається до авторитетів двох апостолів й пише свій твір з кількох причин. Спробуємо припустити, що концепцію творчості будь-якого автора та будь-якої епохи формують щонайменше три базові концепти: Доля - Натхнення - Слава. У ченця Якова вони розкриваються відповідно до історичних умов, індивідуальності та решти складників, які формують середньовічну ментальну картину світу. Яків Мних - чернець, долучений до духовної ієрархії, тому місія Якова виправдана. Він виконує настанову апостолів, а отже, вважає себе таким, який може гідно передати відповідні знання іншим людям (розкриття концепту Долі). Маючи дар слова і натхненний попередниками, Яків залюбки пише агіографічні тексти (Житія Бориса і Гліба), а також чинить похвалу за достойні діяння князю Володимиру. З огляду на те, що текст за жанром належить до проповідницької літератури, навряд чи твір писався на замовлення, як це відбувалось із літописами (концепт Натхнення). Концепт Слави розкривається двояко: з одного боку, художні тексти пишуть, аби увіковічнити своє ім'я в континуумі історії, однак теоцентричний світогляд всіляко заперечував тяжіння до слави. Мета Якова - уславити діяння Володимира, а точніше, через мудрі вчинки Володимира явити Славу Божу. Тому концепція святості в агіографічній літературі, концепція героїчного в літописній дотична і до концепції митця, який пише твір. Мета автора - увіковічнити достойні християнина вчинки і передати досвід наступним поколінням. Відтак, концепт слави, що стосується особи автора в середньовічній літературі, постає в імплікованому вигляді, однак це єдино можливий спосіб відповідати канону представлення особистості не лише в жанрі проповіді, але і загалом в літературі доби Києворуської держави.

У своєму "Посланні" Клим Смолятич найширше розкриває погляд на концепт Слави в добу Середньовіччя. Він був призначений на митрополичу кафедру, хоча вів самітницький спосіб життя. В Посланні про це йдеться, адже він пише відповідь на дорікання Фоми, що якби міг уникнути слави (тобто влади), то з радістю б це зробив, але якщо є Промисел Божий, то йому не слід впиратися. Будучи вченою людиною, Клим Смолятич знав не лише Святе Письмо, але і досконало античну філософію. Відтак, дар слова і призначення на митрополичу кафедру не було безпідставним (причинно-наслідкові зв'язки розкриття концепту Доля).

Однак, Фома дорікає Климу, що той вдається до філософії, коли пише про Гомера, Платона і Арістотеля. Спосіб, у який творився жанр проповіді, міг реалізовуватися в усній та письмовій формі. Усний варіант простої (учительської) проповіді був необхідний для повсякденних настанов братії, новонавернених вірян, щоденної пастирської проповіді. Урочистий усний варіант виголошувався з нагоди великих релігійних свят, мав складнішу образну структуру, виголошувався, як правило, перед князівською елітою. На жаль, про творчу спадщину Клима Смолятича доводиться тільки здогадуватись, проте у "Посланні..." йдеться про те, що митрополит писав про античних філософів князю в листах, викладав свої спостереження, намагався розібратися у складних теологічних питаннях. Тому концепт Натхнення в Середньовіччі не доводиться співставляти із психологічним емоційним образотворенням в літературній спадщині Романтизму, і тим більше - встановлювати еквівалентні візії у Шевченка та руських книжників. Форма тексів говорила сама за себе - поезія ближча до спонтанного вияву емоцій митця, а проповідь ретельно продумувалася, епічна приналежність сприяла виваженості у підборі аргументів, які були обов'язковою складовою для переконання пастви в єдиноправильному шляху. Однак, ні Тарас Шевченко, ні руські скриптори не заперечували факт Божого осяяння, який був вкрай необхідний для визнання достойності в красномовстві.

Клим дуже делікатно натякає Фомі, що він писав про античних філософів не часто, з метою розібратись у складних питаннях, і писав не Фомі, а князю. Тобто, Клим, при всій повазі до священицького оточення, чітко розумів, що не всі мають подібну освіту, не всі володіють даром слова, але прийнявши в серце християнські істини, однаково на шляху до осягання істини. Безперечно, люди, котрі приходили до монастиря, лишали колишнє життя за воротами храму, проте знання ніколи не буває зайвим, воно змушує аналізувати, порівнювати, синтезувати все те, що було пізнаним. Клим Смолятич після Вищої Магнаврської школи просто не міг спростовувати цінність знань, тому всіляко і наголошував на тому, що віра - це ключ до спасіння, але знання і розуміння - це те, що допомагає беззаперечно усвідомлювати необхідність духовного розвитку кожного християнина: "Расматряй, любимиче, расматряти велит и разуміти, яко вся состоатся, и съдержатся, и поспіваются силою божиею" [8, с. 290]. В цьому контексті говорити про славу просто не мало сенсу.

Володимир Мономах, дотримуючись літературного канону, називає себе недостойним писати "грамотицю", однак, як і Яків Мних, бажає передати свій досвід наступному поколінню: "[...] се пишу поученьє вамъ взлюбленнии и хрестьяных людий дЪля, колико бо сблюдъ по милости своєй и по отни молитвЪ от всЪх бЪдъ!" [4, c. 34]. Свою творчість він оцінює достатньо критично, адже розуміє, що наближається смертна година, тому нащадки можуть сприйняти це як недолугість старечого мислення. Проте послідовність аргументів, авторські коментарі до Святого Письма, висновки із власного життя наштовхують на думку, що Володимир Мономах не просто відчуває потребу написати аби-що. Князь продовжив культурну місію своїх попередників, був освічений людиною, тому і нащадкам заповідає вчити мови і дотримуватись Божих заповідей, як це робили його предки. Прикладом свого життя він доводить, що слава його як князя тільки тому поширилась, що він свято сповідував християнські настанови і зміг вижити в багатьох небезпечних ситуаціях.

За словами Т. Бовсунівської, романтизм виявляє підвищену зацікавленість сакральним, при чому його цікавить святість сакрального, видобута з глибин Біблії як джерела будь-якої духовності [2, c. 37]. Таким чином, романтизм за наслідуванням авторитету, як і доба Середньовіччя апелює до Святого Письма, а культурний код романтики формують за прикладом основних біблійних типів. Мотив сумніву та пошуку правди сприяє розробці "тематичних антиномічних пар", в тому числі пророка-юродивого, двійника та ін. На художньому рівні такі вагання втілюватимуть антитетичні образи, метафори контрастного співставлення.

Тарас Шевченко, пишучи про Долю, персоніфікує її і називає "другом, братом і сестрою". Відповідно, базовий концепт у погляді на творчість формується із фреймів родинних зв'язків, які так слабко відчував митець у своєму житті. Син кріпака - Шевченко не міг змиритися, що він - "сірома", приречений повторювати шлях таких самих "сіром", як і вся його родина. Тому момент "науки у п'яного дяка" було справжнім подарунком Долі, обіцянкою, що колись із них "будуть люди". Цікаво, що Тарас Шевченко, як і Володимир Мономах, ґрунтовно осмислює свою творчість в триптиху наприкінці життя, за три роки до смерті. Але якщо книжники Київської Русі нівелювали свою особистість у зв'язку із дотриманням літературного канону проповіді й сповідування акту самоприниження як вияву покори перед Вищими Силами, то Тарас Шевченко тримається тієї ж лінії з інших причин. Романтична традиція, яка потім змінюється на реалістичну, в поета навпаки сприяє вивищенню творчого і особистішого начала. Проте автор на момент написання поезії (1858 рік) - духовно зріла особистість, яка пережила і переосмислила чимало. Фраза "Які з нас люди?" - це не докір Долі, а висновок про те, що всі досягнення у порівнянні із світовим надбанням - мізерні, а він як митець - лише намагався йти і нести "зерно правди". Ставши вільним, отримавши освіту, поет, однак, не зрікається своєї приналежності до найнижчих верств і навіть дякує Долі, що та з ним не лицемірила, але провокувала на осягання своєї місії: "Ходімо ж, доленько моя / Мій друже вбогий, нелукавий! / Ходімо дальше, дальше слава, / А слава - заповідь моя" [10, с. 261].

Важливо відзначити, що знакові концепти, які творять апологію творчості - "Доля", "Натхнення" ("Муза") і "Слава" у поезіях Шевченка, з одного боку, презентують тринітарні відношення доцентрового зразка, а з іншого - іпостасна дескрипція кожної із складових сутнісно різниться не лише за рахунок тропічного інструментарію, але і рецепцією автора. Так, поет, звертаючись до Музи і Слави, називає їх Долею, отже доцентровість викликана усвідомленням себе як митця, котрий аналізує свою життєву місію і кульмінаційним моментом бачить передачу свого досвіду наступним поколінням через Славу. Цікаво, що Шевченко хоче "на себе подивитись", тобто здійснити авторецепцію. Очевидно, мотивацією слугує бажання вивести аксіологічну градаційність своєї творчості через ретроспективне споглядання: Муза ("Моя порадонько святая! / Моя ти доле молодая! / Не покидай мене" [10, с. 262-263]), Слава ("Мені, моя доле, / Дай на себе подивитись, / Дай і пригорнутись, / Під крилом твоїм любенько / В холодку заснути" [10, с. 701]).

З найбільшим пієтетом ставиться Тарас Шевченко до Музи. Концепт Натхнення твориться у поета винятково на метафорах та епітетах із позитивним спрямуванням, тоді як Слава постає то в персоніфікації "шинкарки", то "перекупки п'яної", то "задрипанки". Художній конфлікт посилюється особистісним проханням автора супроводжувати його до останнього подиху і Музу, і Славу. Помітно, що митець завдячує моментам творчого осяяння, з благоговінням згадує, коли творчість допомагала йому вижити в казармах, але тим не менше зізнається, що досі "чимчикує за Славою". Фреймову периферійність Музи формують образи матері, чарівниці, квітки, пташки, сестри Феба, зорі. Закономірно, що Тарас Шевченко співвідносить Натхнення з Божою іскрою, сприймає творчість як своєрідний катарсис, що "із казарми нечистої / Чистою, святою / Пташечкою вилетіла...". Тому не дивно, що автор говорить по сльози та святу воду, коли просить Музу його поховати. Асоціативно ці образи співвідносяться з моментом підняття звичайного "сіроми" до того, про якого писав у засланні Василь Стус - "В мені народжується Бог...". Зауважимо, що хоча концепти Музи і Слави експілкуються у триптиху контрастно, проте вони, безсумнівно, вступають не у антитетичні відношення, а радше диспозиційні. Особливий стан під час творчого акту діє, як вербалізоване очищення в сповідальному таїнстві. За словами С. Балея, у творчості Т. Шевченка "дума сама, із внутрішніх переживань і потреб викристалізовує психічний стан, який в інших людей може витворити стан, близький до релігійного" [1, c. 64]. Визнання ж приходить, як солодке сп'яніння. Не дарма поет згадує абсолютно далекі один від одного куточки світу, незнайомих людей.

Таким чином, концептуальну модель творчого акту в Тараса Шевченка та руських книжників творять три знакові концепти: Доля - Натхнення - Слава. Культурний зріз історико-літературних епох Середньовіччя та Романтизму має свій набір периферійних фреймів та концептуальних метафор. До них долучаються біографічні чинники кожного із представлених авторів. Ю. Кравцова зазначає, що індивідуальна метафорична картина світу являє собою результат ментально-вербальної діяльності автора. Відбувається своєрідний процес "метафоричного моделювання об'єктивної дійсності на основі суб'єктивної інтерпретації" [6, с. 22]. Однак, С. Неретіна послідовно обстоює думку, що концепт - "достатньо суб'єктивний" [7, с. 30]. Отже, припущення, що концепти Доля - Натхнення - Слава є знаковими в творчості митців виправдовується, проте спосіб представлення світоглядних позицій чітко зумовлюється культурним кодом доби і особистісними поглядами автора.

Список використаних джерел

1. Балей С. З психології творчості Шевченка / С. Балей. - Черкаси: Брама, 2000.

2. Бовсунівська Т. Феномен українського романтизму. - Ч. 2: Ейдетика / Т. Бовсунівська. - К., 1998.

3. Історія релігії в Україні: у 10 Т. - Т.1. Дохристиянські вірування; прийняття християнства / За ред. Б. Лобовика. - К.: Укр. Центр духовної культури, 1996. - С. 254-362.

4. Золоте слово. Хрестоматія літератури України-Руси епохи Середньовіччя ІХ-XV століть: у 2 кн. / [упор. В. Яременко, О. Сліпушко, передм. В. Яременка]. - Кн. 2. - К.: Аконіт, 2002. - 784 с.

5. Карасик В. Языковой круг: личность, концепты, дискурс / В. Карасик. - М.: Гнозис, 2004. - 390 с.

6. Кравцова Ю. Метафорическое моделирование мира в художественном тексте: семантикокогнитивный анализ / Ю. Кравцова. - К.: Изд-во НПУ им. П. Драгоманова, 2014. - 320 с.

7. Неретина С. Тропы и концепты / С. Неретина. - М., 1999. - 277 с.

8. Послание Климента Смолятича // Памятники литературы Древней Руси. XII век. - М., 1980. - С. 282-290.

9. Сліпушко О. Еволюція та функціонування літературних образів у книжності Києворуської держави (ХІ - перша половина ХІІІ ст.): Монографія. - К.: Аконіт, 2009. - 416 с.

10. Шевченко Т. Зібрання творів: у 6 т. - К., 2003. - Т. 2: Поезія 1847-1861.

11. Shepard R. Mental Images and their Transformating / with L. A. Cooper / - Cambridge, MA / London, England: MIT Press, 1982.

Размещено на Allbest.ru