Концептуальне бачення народу в творчості Тараса Шивченка та Василя Стуса

Key words: people; vision; theme; token; concept; image; the Ukrainian literature; romanticism; style.

Основна частина

Лексема "народ" і її парадигматичний ряд є одними з найуживаніших понять у шевченкознавстві. Кількість змістових наповнень цієї лексеми, контекстів, ідеологічних маніпуляцій і використання її як інструменту впливу в сучасній "інформаційній війні" досягла глобальних масштабів. "Народ", "народний", "народність", "народник", "народовець" тощо - і є тією незмінною парадигматичною лінією, що з часів виникнення шевченкознавства постійно супроводжувала ім'я поета в контексті історії української літератури.

Однак, якщо спочатку (у часи Шевченка) парадигма лексеми "народ" сприяла формуванню та вирішенню питань, пов'язаних із проблемами сучасників Т. Шевченка, а такий термін, як "народність" був фактично визначальним у ХІХ столітті, "зокрема в добу романтизму, коли народність несла не тільки ідеологічну функцію становлення національної свідомості, а й естетичну, що полягала в переході літератури на народну мову і фольклорну поетику" [11, с. 440], то вже у ХХ столітті "вульгарно-соціологічне вивчення" [12, с. 959] його поетичної та прозової спадщини (наприклад, праця Є. Шабліовського "Народ і слово Шевченка" (1968) [10] спричинило поступове зникнення вищезгаданих понять із галузі шевченкознавства. Так, "з огляду на заідеологізованість і розмитість терміну частина українських літературознавців після занепаду соцреалістичного канону поставила питання про відмову від терміну народність" [11, с. 440], як одного із центральних понять, які охоплює тема "народ".

З огляду на історію питання, важливо встановити, яким чином лексема "народ" потрапила до активного вжитку в українській мові та літературі, створеній цією мовою, де безпосередньо велику роль відіграв Т. Шевченко. Та, коли ми наважуємося на спробу відшукати корінь проблеми, натрапляємо на той факт, що в творчості поета лексема "народ" вживалася не часто. Олег Ільницький та Юрій Гавриш (редактори й укладачі чотиритомника "Конкорданція поетичних творів Тараса Шевченка") встановили, що словоформу "народ" вжито в поезіях Шевченка дев'ять разів, "народа" - один, "народом" - п'ять, "народу" - три, "народній" - один [3, с. 1090]. Укладачі словника мови Шевченка зафіксували тридцять випадків уживання лексеми "народ" в творчості Т. Шевченка взагалі [7, с. 448], та окремо визначили словоформу "народний", що за їхніми спостереженнями чотири рази вживається у творах Шевченка [7, с. 448]. Як бачимо, у лексиконі поета таке популярне наприкінці ХІХ і в ХХ століттях слово "народ" не набуло широкого вжитку. Але, можемо припустити, що саме завдяки творчим пошукам і роботою над власним стилем, Т. Шевченко сприяв проникненню цього поняття у суспільне та політичне життя своєї епохи та наступних поколінь.

За великим тлумачним словником сучасної української мови, народ - це: "1. Населення держави, жителі країни. 2. Форма національної та етичної єдності (нація, народність, іноді плем'я). 3. Тільки одн. Взагалі люди, переважно у великій кількості. // Певна кількість людей, які мають що-небудь спільне (у поведінці або зовнішньому вигляді) [1, с. 578]. "Народність, - за В. Т. Буселом, - Історична форма спільності людей, що утворюється з племен, передує нації та виникає в процесі розкладу первісно-общинного ладу й формування класового суспільства. Ґрунтується на спільності мови, території, економічних зв'язків, культури" [1, с. 578].

В етимологічно-семантичному словнику української мови ,за редакцією І. Огієнка, поняття народ розтлумачене як "спільнота, яка охоплює собою всіх людей того самого етнічного походження, з'єднаних спільною історією, спільною мовою, своєю етнічною культурою й спільною волею свого життєвого самоутвердження та збереження своєї етнічної ідентичности" [4, с. 218-219]. Ба більше, Митрополит Іларіон здійснює ґрунтовну розвідку в історію виникнення цього поняття в сучасній українській мові та зазначає наступне: "Слово "народ" - загальнослов'янське; старослов'янське "народъ"; болгар., серб. і рос. "народ"; чеське nвrod; польське narцd. Про походження слова "народ" перший у нас інформував Памва Беринда (у своєму Лексиконі 1627 р.). Тому що старослов. слово "народъ" складається з двох компонентів "на" + "родъ", і тому що "родъ" (звідси "рід") Беринда вважає за п о к о л і н н я (генерацію), то з цього він зробив такий висновок, що, як це пише він у Лексиконі, "Народ - (це) покол'Ьньє "; цебто він твердить, що перше значення слова "народ" було 'покоління'. А теперішнє значення "народ" він вияснює (в Лексиконі) так: "Народъ, языкъ - людъ"" [4, с. 219].

Повертаючись до трактування поняття народ у Шевченка слід звернути увагу, що Шевченко єдиний зі своєї епохи, хто наближається до цієї проблеми і визначає її як опорний момент у своєму баченні історії України, явищ сучасності, політики. Бо ні в кого з його сучасників немає такої широкої та різнопланової концепції бачення народу. Навіть у його найближчих ідейних побратимів - П. Куліша та М. Костомарова. І наразі ця проблема є однією із тих, які ще потребують детального та ґрунтовного вивчення.

Наступний визначальний момент у тому, яким чином творчість Шевченка стає імпульсом для виникнення народництва в ХІХ столітті. Напевно, й не могло бути інакше, якщо враховувати й історичний контекст змістового наповнення та функціонування поняття "народ" у часи Шевченка. "Коли Україна довгий час була під займанщиною сусідніх народів, і вищі суспільні верстви нашого народу були засимільовні окупантами, то з укр. народу загалом залишилося в нас тільки селянство. Таким чином слово "народ" асоціювалося було в нас із селянством, і воно стало синонімом слова "селянство", звідси й прикметник "народній" змінив своє перше значення ('національний') на 'селянський'. А тих наших інтелігентів у другій половині ХІХ ст., які йшли між селян ("ішли в народ"), щоб повищувати рівень їхньої суспільної свідомості, назвали "народниками" (з російського "народники", чит. "народнікі", - цебто популісти, і з польського - "хлопомани") [4, с. 220].

Іще одна важлива заувага, що стосується виникнення руху народництва в Україні, передбачає висвітлення історії розвитку та функціонування цього поняття на західних землях. Звернемося знову до спостережень Івана Огієнка, який, у свою чергу, зазначає: "укр. патріотична інтелігенція в Галичині в ХІХ ст. (під австрійською займанщиною) заступила укр. слово "народник" терміном

"народовець" (з польського "narodowiec" - 'націонал') і утворила з нього прикметника "народовецький". В укр. мові в Галичині слово "народній" завжди означало 'національний' - упротивень до значення слова "народній" на Наддніпрянщині, де воно ще в ХІХ ст. почало виражати ідею 'популістичний', по-польському 'ludowy'. У поляків вираз "Polska ludowa" означає польську популістичну державу" - упротивень до виразу Polskie panstwo narodowe", що означає польську національну державу [4, с. 220-221]. Але, якщо спробувати пояснити відмінності між поняттями "народ", "народність", "народник" для Західного світу, можуть виникнути труднощі. Оскільки "народ" латинською мовою перекладається як populus, а похідні від нього поняття "популізм" та "популістичний" в науці Західного світу. (Популізм (лат. populous - народ) - політика або риторика, яка апелює до простих народних мас, їхніх надій, страхів, незадоволення життям, і ґрунтується на протиставленні інтересів широких мас населення інтересам еліти. В англомовній літературі термін переважно використовується як відповідник українського поняття "народництво" (і англійською мовою "народництво" переважно перекладається як "populism"), і далеко не завжди має негативні конотації)" [6]. Як бачимо, в українському світі ситуація із трактуваннями вищезгаданих понять суттєво відрізнялася, як у ХІХ столітті, так і сьогодні.

Про місце польського впливу в формуванні парадигми концепту "народ" зазначає й Роксана Харчук: "У Росії чи не вперше слово народність як синонім до поняття "нація" вжив кн. П. В'яземський у листі до О.Тургенєва від 22 листоп. 1819: "Чому ж не перекласти nationalitй - народність? Поляки ж сказали narodowosc!.. Слово, якщо воно потрібне, укорениться" (див.: Остафьевский архив кн. Вяземских. СПб, 1899. Т.1. С.357). Згодом слово народність використав міністр народної освіти граф С. С. Уваров у циркулярі від 21 берез. 1833, де стверджувалося, що народна освіта в Росії має провадитися в дусі православ'я, самодержавства й народності. Саме ця формула стала основою ідеології Російської імперії 19 ст., що її прийнято називати "теорією офіційної народності" [11, с. 434].

Відомий ще з ХІХ століття вислів Т. Шевченка: "Я по плоті і по духу син і рідний брат нашого безталанного народу" [14, с. 190] свідчить про те, що модель походження поета чіткого визначала його бачення проблеми й історичного контексту, які безпосередньо впливали на духовний розвиток його співвітчизників. Людмила Задорожна щодо цього зазначає: "Т. Шевченко, на відміну від пересічної людини не тільки свого, але й нашого часу, чітко усвідомлював суть відмінності між поняттями "народ" і "нація". <...> Т. Шевченко пристрасно бажав, щоб народ опанував і шанував історичну пам'ять - як скрижалі, володіння якими відкриває перед народом найцінніше: свободу, що її народ здатний сягнути завдяки своєму вільному волевиявленню. Саме тому власну творчість, наголошував Т. Шевченко, він мислить не як творчість "про Матрьошу і Парашу", тобто не як вирішення "легких" тем, а як можливість виявити те, що найбільш цінне для народу: здобутки його історії, в якій - суть національної гідності й тривання народу. Історію поет протиставляє хаосу, що постає як втрата критеріїв, що за ними відрізняють добро і зло" [5, с. 14-15].

На підтвердження того, що Шевченко у своїй творчості тлумачив народ не просто як велику кількість людей, а представників української нації, у поемі "Гайдамаки" знаходимо наступні рядки: "Чим спиниш народ, щоб не гомонів? Не десять душ, а, слава Богу, вся Смілянщина, коли не вся Україна. Он, чуєте? співають" [13, с. 150].

За І. Дзюбою у Т. Шевченка "народ уявляється джерелом духовної сили, правди, носієм моральності та звичаєвості. А під народом розуміється селянство і міщанство, оскільки вищі класи в більшості слов'ян були денаціоналізовані (русифіковані, германізовані, мадяризовані) [2, с. 134].

"Поет гаразд усвідомлював, бачив, що історичні рухи піднімають, перетворюють і змінюють кожну окремо взяту людину, відповідно й зміна окремої індивідуальності впливає на зміну цілого народу. А оскільки велика мета породжує великі вчинки, - саме тому в історичному полі України постають її кращі сини: Тарас Трясило, Іван Підкова, Максим Залізняк, Іван Гонта. <...> Так формується у творчості митця збірний образ поводирів народу, здатних не лише втілити певні етапи історії України, але й, тим самим явити неперервність, тяглість у існуванні народу" [5, с. 17].

Що ж до бачення народу в творчості Василя Стуса, то, знаючи та враховуючи досвід Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, автор, фактично, намагався відшукувати відповіді на ті ж питання, що й Шевченко. Однак, варто зважати на різницю історичних контекстів. Якщо у Т. Шевченка ми бачимо образи героїв, які намагаються звільнитися від самодержавної влади Російської імперії ХІХ століття, то у Стуса такий ліричний герой, як правило, зливається з голосом та особою автора, який наодинці протистоїть нищівній державній системі СРСР. Щодо цього Дмитро Стус писав про батька наступне: "Він долучався до високої трагедії українського народу ХХ століття, що примушувала відчувати себе одним із останніх воїнів, від постави якого у час поразки чи перемоги залежить, якою буде пам'ять про людей твого народу" [8, с. 264].

Пояснити такі особливості творчої індивідуальності В. Стуса досить просто у зв'язку з біографією поета і постійним тиском на нього служителів КДБ (йдеться про ситуацію слідства та ув'язнення поета у 1972 році). Ліричний герой В. Стуса звик покладатися лише на себе й усі проблеми, які спіткали його народ на певному етапі історичного тривання, намагається вирішити самотужки: "Господи, гніву пречистого / прошу - не май за зле. / Де не стоятиму - вистою. / Спасибі за те, що мале / людське життя, хоч надією / довжу його в віки. / Думою тугу розвіюю, / щоб був я завжди такий, / яким мене мати вродила / і благословила в світи. / І добре, що не зуміла / мене од біди вберегти" [9, с. 62].

Або ж у вірші: "Яка нестерпна рідна чужина, / цей погар раю, храм, зазналий скверни! / Ти повернувся, але край - не верне: / йому за трумну пітьма кам'яна. / Як тяжко нагодитись і піти, /тамуючи скупу сльозу образи, / радійте, лицеміри й богомази, що рідний край - то царство німоти. / Та сам я єсм! І є грудний мій біль, / і є сльоза, що наскрізь пропікає / камінний мур, де квітка процвітає / в три скрики барв, три скрики божевіль!" [9, с. 20].

Наголошуючи на тому, що "рідний край - то царство німоти", В. Стус виводить авторську концепцію бачення народу, яку яскраво відображено у вірші "Гойдається вечора зламана віть...", який стусознавці називають квінтесенцією творчості поета: "Це довге кружляння - над світом і під / кошлатими хмарами, під багряними / торосами замірів. Господи, з ними / нехай порідниться навернений рід / отой, що принишк попід товщею неб - / залізних, із пластику, шкла і бетону" [9, с. 8].

Висновки

Отже, якщо у Т. Шевченка бачення народу виражається досить чітко в образах активних учасників його епохи, таких, як герої поеми "Гайдамаки", то в поезії В. Стуса народ втрачає голос і навіть не наважується протистояти режимові, який усіма силами намагався його перетворювати на бездержавну націю. Обидва поети вибудовують своє бачення чітко та послідовно, однак дане дослідження є лише спробою поставити питання про концептуальне бачення народу в творчості Т. Шевченка та В. Стуса, що стане предметом наступних наукових пошуків.

Список використаних джерел

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. - К.: Ірпінь : ВТФ "Перун", 2004. - 1440 с.

2. Дзюба І. Тарас Шевченко. Життя і творчість. - 2-ге вид., доопрац. - К.: Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2008. - 718 с.

3. Конкорданція поетичних творів Тараса Шевченка: У 4 т. / О. Ільницький, Ю. Гавриш (упор.). - Том 2. - Едмонтон-Торонто (Канада), 2001.

4. Митрополит Іларіон. Етимологічносемантичний словник української мови: у 4 т. Т. 3. М. О / Іларіон (митрополит); За ред. Ю. Мулика-Луцика; Інт дослідів Волині. - Вінніпеґ: Тво "Волинь", 1988. - 415 с.

5. "Орю свій переліг. та сію слово": Шевченківська моногр. / Л. М. Задорожна, Ю. Б. Дядищева-Росовецька, С. В. Задорожна [та ін.]. - К.: Логос, 2012. - 514 с.

6. Популізм. [Електронний ресурс]

7. Словник мови Шевченка: В двох томах / АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні; Редкол. В. С. Ващенко (відповід. ред.) та ін. -- К.: Наук. думка. -- 1964. - Т. 1: АН / Ред. тома: Т. К. Черторизька. -- 1964. -- 484 с.

8. Стус Д. Василь Стус: життя як творчість. 3-тє видання. - К.: Дух і літера. 2015. - 384 с. з іл. (Сер. "Бібліотека спротиву, бібліотека надії").

9. Стус В. Зібрання творів: У 12 т./ Редкол.: Д. Стус (голова) та ін. - К.: Факт, 2009 (Бібліотека журналу "Київська Русь"). Том п'ятий: Палімпсести (Найповніший незавершений корпус). - 768 с.

10. Шабліовський Є. Народ і слово Шевченка. К.: Видавництво Академії Наук Української РСР. К., 1961. - 535 с.

11. Шевченківська енциклопедія: в 6 т. - Т.4: М-Па / НАН України, Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка, редкол. : М. Г. Жулинський (гол.) [та ін.]. - К., 2013. - 808 с.

12. Шевченківська енциклопедія: в 6 т. - Т.5: Пе-С / НАН України, Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка, редкол. : М. Г. Жулинський (гол.) [та ін.]. - К., 2015. - 1040 с.

13. Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 12 т. / Редкол.: М. Г. Жулинський (голова) та ін.К.: Наук. думка, 2001. - Т.1: Поезія 1837-1847. - 784 с.

14. Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 12 т. / Редкол.: М. Г. Жулинський (голова) та ін.К.: Наук. думка, 2003. - Т.6. - 628 с.

Размещено на Allbest.ru