Осягти Шевченка

На світанку хрущовської відлиги, коли мені було 4 роки, Шевченко прийшов до мене у дерев'яну хату моїх діда й тітки в с. Шоломки на Овруччині, де при світлі гасової лампи сусід-школяр Степан читав вечорами уголос "Кобзаря". Село тоді жило за традицією, піч була оберегом совісті й при ній не мовилося криве слово, душі людям ще не труїло телебачення, оселі не замикалися, бо замки на дверях робилися хіба що від нечистого, а надвечір після праці вся вулиця співала гуртами. Пам'ятаю, як Степан читав "Катерину" і зупинявся, щоб утерти рукавом сльози, і як тітка Олена плакали та зітхали. Я не розумів тоді тонкощів дорослого сюжету, та добре бачив, яку силу має слово в книжці. Коли 1 вересня діти йшли в школу, я теж взяв торбу, поклав туди "Кобзаря" і так почимчикував босим попід парканом їм услід. До школи не дійшов, бо мені туди було ще рано. Сів на траві у затінку, розгорнув "Кобзаря" і удав, ніби читаю, - щоб усі бачили. Перехожі добросердно усміхалися і питали: "Це ти в школу зібрався?". А я кивав і дуже пишався з того, що мене про таке питають. Тоді я знав лише окремі букви, а через 15 літ вже перекладав мовою Тараса з кількох мов. Та загадку тих сліз досі розгадую як ключову для нашої словесності. У кожного українця є свій Шевченко. Кожний по-своєму звіряється з Шевченком і міряє себе ним, кожний любить свого Шевченка і себе в ньому, наділяючи його своїми властивими рисами, до кожного він приходить в особливий спосіб, щоб вести по життю. За способом сприйняття поета і стилем сповіді перед ним вибудовується струнка типологія українських характерів. При цьому є чимало загального в тому, як українство сприймає і носить у собі свого генія, завдяки чому геній і об'єднує українство. Є актуалізовані ним традиційні поняття й цінності, звичаєві асоціації, почування й вірування. Зрештою - спільна для українців мова і національна ідея: "Обніміться ж, брати мої..!". Та постать митця такого масштабу - світового класика - має властивість розвиватися у свідомості свого народу і запліднювати уми всіх землян. Мало того, вона дихає особистими запитами вельми специфічно на кожному етапі будь- чийого життя. Отож до Шевченка йдуть від колиски до хати- домовини, шукаючи зустрічі з ним і тоді, коли сама доля не посилає нагоди. Не з примхи, а з потреби дехто вивчив "Кобзар" напам'ять і живе по цій книзі, як по Біблії. Феномен настільної книги в тім, що вона повсякчас відкрита й усотує болі та прагнення довкілля, збираючи у словах нові відтінки сенсу.

Звичайно, чиясь мірка осягнення Шевченка - духовна, естетична, моральна тощо - не може бути єдиноправильною і обов'яковою для всіх. Канонізоване тлумачення вбиває твір мистецтва. Так само й зіткнення множини тлумачень не завжди сприяє поглибленню твору. А особливо - конфлікт ідейних візій та нашарувань. Однак попри всі пожиттєві перипетії (afterlife) поета- художника, наука про нього має стояти на тому, що фахово витлумачений Шевченко завжди будить жвавий інтерес і може бути школою зростання та самопізнання як для особистості, так і для нації й людства в цілому. Але що значить - фахово? Фахово - не конче академічно чи по- вчительському, бо резонансні відкриття в шевченкознавсті роблять і письменники, художники, співаки, актори, декламатори, громадські діячі, люди далекі від України, але покликані сюди генієм. Відкрити Шевченка світові може й перекладач, і то не лише чужомовний заморянин, як-от В. Річ.

"Простеляться лани широкополі, / Стада рясні заграють на роздоллі, / Круті горби зведе трудящий люд, / Укриє їх узорами споруд - / І заживе в цім краї, як у раї...", - це заповіт Ґете, виголошений Фаустом у кінці трагедії, коли він зупиняє прекрасну мить щастя. Але ми чуємо в цих словах і нашого Шевченка, його лани широкополі відлунюють алюзивною внутрішньою римою в цім краї, як у раї. Чому так сміливо витлумачено оригінал? Адже там зелена родюча нива (Grьn das Gefilde, fruchtbar) і райська земля (ein paradiesisch Land). Поза сумнівом, слова Шевченка навмисне і таки віртуозно цитуються у творі Ґете, щоб підкреслити перегук геніїв, епох та культур. Це та нова якість твору, про яку писав сам Ґете як про "зближення чужого зі своїм". Такому синтезу стихій і завдячує феномен всесвітньої літератури (Weltliteratur), що його відкрив Ґете. А зважився так дерзновенно перекласти М. Лукаш [3, с. 407].

Твори класика - це знаки з двоїстою прагматикою, які забезпечують взаємодію авторських контекстів з читацькими. Це намолений храм, куди після зодчого мільйони людей приносять свої світи: свої думки, цноти, поривання, свою віру, надію й любов. Зрозуміти Шевченка, не заглибившись у його мову, - неможливо. Та годі сподіватися і на занурення в код поета, якщо звести його до 10116 слів двотомного "Словника мови Шевченка" (Київ, 1964) або навіть додати морфологію з синтаксисом, інтонацію, музику, віршування, розмаїття проявів стилю. За В. Дільтеєм, людина осягає світ цілістю усього свого єства, а не лише глуздом чи й словом. Щоб почути голос поета, слід прорватися крізь текст до "первісної свіжості безпосереднього авторського сприйняття дійсності" [6, с. 469]. У фільмі "Сон", поставленому В. Денисенком за спільним з Д. Павличком сценарієм, вірші Тараса Шевченка виростають просто із зображених подій як рефлексії-експромти очевидця. Та насправді припасовування матриці коду до реалій дійсності нерідко обертається процедурою тривалого творчого пошуку, небезболісною навіть для генія, про що свідчать чернетки й варіанти, якщо їх збережено.

Рідко хто згадує, що Шевченко й сам перекладав. А тема варта ширшої уваги бодай з огляду на глибоку думку В. Шлеґеля про те, що "будь-яка поезія є переклад.., і взагалі людський розум може тільки одне - перекладати" [7, с. 185]. Іноді кажуть: Шевченко сам писав твори нерідною мовою, вів нею щоденник, тобто вдавався до самоперекладу. Забувають при цьому, які історичні й особисті нещастя спонукали до цього, а основне - що поет перекладав рідною і саме рідномовні твори цінував як істинно художні. Мало того, його власну передмову до "Кобзаря", написану в Сєднєві 1847 року, досі сором'язливо ховають по академічних виданнях. "Кобзаря" жодного разу не видано з авторським творчим маніфестом, де він обстоює своє право писати українською мовою про наболіле в Україні і заради неї самої. При цьому - заперечує Сковороді, Котляревському, Основ'яненку, Артемовському, Гоголю, а за приклад бере Бернза, Караджича і Шафарика. Поет уболівав за свого читача і дбав про нього, а тому й "Слово про Ігорів похід" перекладав з давньої української мови своєю сучасною. "Плач Ярославни" він спершу переспівав, а далі взявся робити ще й переклад. Збереглися численні чернеткові варіанти цього тлумачення, відомого під назвою другої редакції. Відтінюючи першотвір, один одного й остаточні тексти переспіву й перекладу, всі вони засвідчують, що Шевченко шукав точних відповідників першоджерелу. І при цьому показують, як розумів поет "Слово", над чим саме думав. Зіставмо початок обох редакцій у "Кобзарі": "В Путивлі-граді вранці-рано / В Путивлі-граді вранці-рано / Співає, плаче Ярославна, / Сумує, плаче Ярославна. / Як та зозуленька кує, / - Полечу, - рече, - зозулею, / Словами жалю додає. / Понад Дунаєм полечу! / - Полечу, - каже, - зигзицею, / Рукав бебряний омочу / Тією чайкою-вдовицею, / В ріці Каялі... / І омию... / Та понад Доном полечу, / На княжому дебелім тілі Рукав бобровий омочу / Засохлу кров його... / Отру / В ріці Каялі. / І на тілі, / Глибокії на любім ладо рани. / На княжім білім, помарнілім / Омию кров суху, отру / Глибокії, тяжкії рани...". Кожне з двох прочитань Шевченко вважав самоцінним і датував окремо: 4 червня і 14 вересня 1860 року (про його роботу над "Словом" див.: [5, с. 325-330; 8; 9; 1; 2, с. 126]). Що характерно: перебираючи вервечку варіантів, поет пильно зосередився на тому образі, яким міг говорити в ньому художник-живописець. Уже в переспіві він експериментував трьома традиційними барвами - червоною, білою й чорною: "Омию кров на білім тілі / На тяжких ранах почорнілих...". Ці кольори з українських пісень вабили Шевченка також в іншому уривку "Слова" - "З передсвіта до вечора..." і грали відтінками у багатьох варіантах.

"Тихе поле половецьке / Неоране, несіяне", - виписував поет у чернетках (ІЛ, ф. 1, № 3 і № 15) тло з цілинного спокою. Пробував ставити "не" окремо. А далі зважував дії й ознаки у драматичній картині, гадаючи, що ж змалювати білим, чому віддати перевагу - пензлю К. Брюллова, безпосередній правді жахіття (полю, устеленому вбитими воями) чи символу з пісенної традиції: "Копитами поритеє, / Почорнене копитами, / Білим трупом укритеє / А костями побілене, / І кровію политеє! / А кровію червоною". Дві інші проміжні версії так само втілюють перебіг сумнівів перед нелегким вибором. Міниться дихання вірша, ритм, музика живописних звуків і значень, морфологія, з кожною деталлю - картина цілого: "Тихе поле копитами / Половецьке чорне поле / Поорано, засіяно / Копитами поритеє, / Костяками, а кровію / Білим трупом засіяне, / Суто-густо поливано / А кровію политеє". Ще один варіант ("Кобзар", Прага, 1876, с. 361) і остаточний, де чуємо стогін землі: "Чорна земля копитами / Земля чорна копитами / Розорана, засіяна / Поорана, поритая; / Костьми була, политая / Костьми земля засіяна, / Кров'ю... / А кровію политая".

Працюючи над образом у "Плачі Ярославни", Шевченко залишив автограф кількох чорнових версій перекладу на звороті офорта "Автопортрет зі свічкою": 1) "На добрім тілі обітру / Глибокії тяжкії рани"; 2) "На княжім добрім білім тілі / Засохлу кров його отру, / Глибокії омию рани"; 3) "На княжім добрім міцнім тілі / Засохлу кров його отру, / Глибокії омию рани"; 4) "[На княжім] добре міцнім тілі / Засохлу кров його отру / Глибокії омию рани"; 5) "[На княжім] міцно- добрім тілі / Засохлу кров та почорні[лу]"; 6) "[На княжім] міцно- добрім тілі / Засохлу кров зчорнілу"; 7) "Омию рани, обітру / Глибокії на ладо рани". Інші версії другої редакції (ІЛ, ф. 1, № 3; "Кобзар", Прага, 1876, с. 362; "Більша книжка", ІЛ, ф. 1, № 67, с. 307) так само засвідчують складну техніку перекладу. І тут усвідомлення глибини образу завдячує дії - не просто перебору слів, а уявному рухові олівця, різця чи пензля: 8) "На княжім добрім його тілі / Засохлу кров його. / Отру (було: "...та почорнілу") / Глибокії на ладо рани"; 9) "На княжім твердім тому тілі / Засохшу кров їм обітру, / Глибокії запеклі рани"; 10) "На княжім добрім, білім тілі / Засохлу кров його... / Отру Глибокії на ладо рани" [12, с. 342-345, 533-539, 735-740]. 14 квітня 1854 року Т. Шевченко у листі до А. Козачковського просив надіслати йому текст першотвору з прозовим перекладом (не абияким, тут поет був розбірливим): "Давно ворушиться у мене в голові думка, щоб перевести на наш прекрасний український язик "Слово о полку Игоря". [...] На твоїй душі буде гріх, як не буде воно, те "Слово", переведено на наш задушевний, прекрасний язик" [13, с. 79].

Вочевидь, зайвим є спір, ким більше був Шевченко: поетом чи художником. Дві іпостасі митця зливалися воєдино і могли б суттєво уточнити погляди автора "Лаоокона", Лесінга, на межі поезії та живопису. Т. Шевченко залишив у "Слові" свій яскравий слід. Це дуже добре видно на прикладі віденького видання "Слова" 1915 року, задум якого в тім і полягав, щоб показати по черзі різні голоси перекладачів. Твір тут поділено на 23 частини: три знайомлять із Т. Шевченком, М. Максимовичем і Панасом Мирним, а решта представляє С. Руданського (двома), В. Щурата (шістьма) і Б. Лепкого (дванадцятьма). Звичайно, дослід такого незвичного змішування тлумачень не вдався через різнобій інтонацій, віршових розмірів, стилів та ідейних настанов тлумачів. Але він гарно ілюструє розмаїття їхніх підходів. Порівняймо взірці [11, с. 16, 19, 28, 31, 46, 49] (орфографію цитат оновлено за збірником цілісних версій [10]). В. Щурат висловив своє римоване захоплення минувшиною, що розвиває звукову метафору і містить місцеве слівце: "Гей, Бояне, соловію світлої доби старої! / Коб-то ти ощебетав нам нині Ігореві вої!". Б. Лепкий дихав в інший такт і малював картину готового до бою війська, рішуче римуючи порівняння та вдаючись до повтору: "Меркне ніч над степом. / Скоро світ - / Щити наші стоять, ніби пліт. / Щити наші стоять, ніби мур, / Мов червоний протягнений шнур". Т. Шевченко вмить упізнаваний за лексикою, опертям на традицію образотворення, а особливо - за інтонацією та музикою, яку він не осучаснив римою: "[...] нестало Крові-вина!.. Допировали / Хоробрі русичі той пир, / Сватів упоїли, / А самі простяглися / За землю Руськую". Свій вокал, свій тон оповіді з почерпнутим у фольклорі співзвуччям дієслів і у вченого поета М. Максимовича: "Відгадали сон бояри і князеві кажуть: "Уже туга полонила твої думи, княже!" То соколи наші ясні криллям стрепенули, / І з престола золотого в поле полинули...". Панас Мирний перекладав стилем думи XVII-го ст., що очевидно й само по собі, а надто - як зіставити його версію з паралелями, зокрема й Шевченковою: "Ой то не сива зозуленька закувала, / Не дрібні пташки защебетали, / - То Ярославна рано до схід сонця слізно ридала, / Словами промовляла: "Ой полечу, - каже, - я зозулею, / Та помчуся по синім Дунаю..."". С. Руданський залишився вірним собі як автор співомовок, що заради бадьорого ритму вибирав метафори та діалектизми: "А князь Ігор горностаєм / К трістю підбігає, / Скочив гоголем на воду, / На коня впадає.".

Власне, імен перекладачів можна було б і не називати - жодного не сплутаєш з будь-яким іншим. Проте Шевченко у цьому контексті таки найвиразніший як стиліст. Ми ще дивуватимемося новизні, злободенності, багатогранності й величі Шевченка. Ми ще тільки на дрібку відкрили українського генія і себе в ньому. Казав колись М. Гумільов: "Щоб сповна осягти якого-небудь поета, треба прочитати його перекладеним усіма мовами" [4, с. 42]. Ми ще не зібрали у себе розмаїтий світ, щоб відчути потугу різномовного відголосу таланту Шевченка, та навіть "домашні" фестивалі пісень на його слова ще не стали у нас традицією. З питомою нам любов'ю до камінних скіфських баб ми надто буквально прочитуємо Тарасів "Заповіт" і ревно утримуємо рекорд у числі пам'ятників йому на планеті. Але Шевченка ще немає у популярних серіях видань поезії та живопису, що ними заставлені книгарні всього світу. Нові можливості тепер створює Інтернет, де вже є чимало про Шевченка, але має бути більше, по суті глибше й різносторонньо, а технічно краще, майстерніше, вигадливіше, щоб будь-хто і будь-де на Землі міг порівняти не лише критичні й перекладацькі тлумачення, а й різні декламації, співи, відеосюжети, художні галереї, фільми, диспути з приводу. Одне слово, щоб була можливість доступитися до місткої і цікавої сучасної шевченкіани, щоб творити і зростати в полі її тяжіння. шевченко переклад поезія мова

Список використаних джерел

1. Айзеншток И. Работа Шевченко над переводом "Слова о полку Игореве" / И. Айзеншток // Литературная учеба. 1939. № 2. С. 73-85.

2. Бородін В. Новознайдені тексти Т. Г. Шевченка / В. Бородін // Радянське літературознавство. 1964. № 2. С. 124-130.

3. Гете Й.-В. Фауст. Лірика / Й.-В. Гете. К.: Веселка, 2001. 478 с.

4. Гумилев Н. Письмо о русской поэзии / Н. Гумилев // Аполлон. 1914. № 5. С. 32-42.

5. Івакін Ю. Коментар до "Кобзаря" Шевченка. Поезії 1847-1861 рр. / Ю. Івакін. К.: Наукова думка, 1968. 408 с.

6. Кашкин И. Для читателя-современника: Статьи и исследования / И. Кашкин. М.: Советский писатель, 1977. 560 с.

7. Копанев П. Вопросы истории и теории художественного перевода / П. Копанев. Минск: Изд-во БГУ. 295 с.

8. Попов П. Шевченко й "Слово о полку Ігоревім" / П. Попов // Літературна критика. 1937. № 4. С. 63-82.

9. Попов П. "Слово о полку Игореве" в переводе Т. Шевченко / П. Попов // Слово о полку Игореве: Сборник исследований и статей. Москва; Ленинград: Изд. АН СССР, 1950. С. 40-49.

10. "Слово о полъку Игореві" та його поетичні переклади і переспіви / Вид. підг. Л. Махновець. К.: Наукова думка, 1967. 524 с.

11. "Слово о полку Ігоревім" у віршованих перекладах. Відень, 1915. 56 с. (Воєнна бібліотека Культурної Ради).

12. Шевченко Т. Повне зібрання творів: у 12 т. / Редкол.: М.Г. Жулинський та ін. К.: Наукова думка, 2001-2014. Т.2: Поезія 1847-1861. 2001. 784 с.

13. Шевченко Т. Повне зібрання творів: у 12 т. / Редкол.: М. Г. Жулинський (голова) та ін. К.: Наукова думка, 2001-2014. Т. 6: Листи. Дарчі та власницькі написи. Документи, складені Т. Шевченком або за його участю. 2003. 632 с.

Размещено на Allbest.ru