Яр Славутич як дослідник літератури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття з теми:

Яр Славутич як дослідник літератури

Погребенник Володимир Федорович, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри української літератури Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, заслужений діяч науки й техніки України.

Анотація

Статтю присвячено особливостям дослідницької рецепції Яра Славутича чільних постатей і тенденцій української літератури XVII-XX століть, мистецьких координатів образу України та її лідерів. Слідом за дослідницьким «променемзору» схарактеризовано унікальний внесок Г. Сковороди, Т.Шевченка, І.Франка, Є.Маланюка, В.Стуса й ін. у розвиток державницької нації, її політичної свідомості й гідності.

Ключові слова: бароко, актуальність, традиційність і новаторство, національно-патріотичний пафос, рецепція.

Abstract

The article is dedicated to the special features of YarSlavutychs explorer reception the main figures and tendencies of the Ukrainian literatureXVII-th - XX-th centuries, the art coordinates of images of Ukraine and its leaders. The unique contribution of H. Scovoroda, T. Shevchenko, I.Franko, Y. Malanyuk. V. Stus and others in the development of the Ukrainian pro-State nation, its political ideas and people's dignity is characterized according to the scholar's pointe of view.

Scientific review of literary works of Ukrainian immigration has began in early 90th - it was connected with the return of texts and publications of it's prominent representatives, collecting of great number of materials and first tries of its' scientific treating. But domestic science still has a lack of special works which willfully describe the role of literary revelations of diaspore scientists.

The heir of Cossack elites, steppe warriors from Kherson region, who became a professor of Alberta University, struggler for the independence of Ukraine YarSlavutych (HryrohiiZhuchenko, born in 1918) is famous as a poet of neoclassic genre, literary critic and linguist. His philological works are fully represented in the third and the fourth volume of his „Selected works in 5 volumes"published in Dnipro in the late 90th.

Professor's and poet's scientific heritage was synthetically analytical, constructive and full of objective truth - it properly represents the values of nation, expresses the relevance and contextual rightfulness of ideas. The world of literary critical works of YarSlavutych is a universe of humanism, democracy and patriotism, insistence on words and it's aesthetic beauty. Such kind of scientific works are able to stand the test of time.

Key words: baroque, actuality, traditionality and newness, national-patriotic pathos, reception.

Streszczenie

Artykulposwiзcono wlasciwosciomrecepcjiJaraSlawutycza - badaczaczolowychpostaciitendencjiliteraturyukrainskiej XVII-XX ww.,artystycznychkoordynatobrazuUkrainyijejkierownikow. ScharakteryzowanounikalnewnioskiH. Skoworody, T. Szewchenki, I. Franki, J. Malaniuka, W. Stusa w rozwojtozsamoscinarodowej, jejswiadomosciigodnosci.

Slowakluczowe: barok, aktualnosc, tradycyjnoscipionierstwo, patosnarodowo-patriotyczny, recepcja.

Nota o autorze: PohrebennykWolodymyr, doktorfilologii, profesor, kierownikkatedryliteraturyukrainskiej, Narodowyuniwersytetpedagogicznyim. M. Drahomanowa.

Проблема розвитку і функціонування вітчизняного літературознавства в заокеанській екзилі пов'язана з розвоєметноментальності українства у вільному світі, доланням режимних (царського і радянського часу) фальсифікацій та аберацій, студіями державницького і соборницького спрямування творчості національних ґеніїв Тараса Шевченка й Івана Франка насамперед, рецепцією їх життєтворчості на світових обширах. Значення уроків національної гідності й патріотизму української класики, зокрема поетичної, годі переоцінити. Адже вона й сьогодні становить потужну зброю для відсічі ворогові на сході України, а ключові тексти на зразок «Великого льоху» та «Великих роковин» досі відіграють роль ідейно-естетичних оформлювачів української нації. На жаль, у радянський період патріотичні первні творчості класиків притлумлювалися й баналізувалися, а їх сприйняття незаангажованими заокеанськими дослідниками в СРСР табуювалося.

Наукове дослідження літературознавчого набутку української еміграції розпочалося в Україні початку 1990-х рр. із поверненням текстів і видань її помітних репрезентантів, нагромадженням значного фактичного матеріалу та першими спробами його науково-об'єктивного поцінування. Проте вітчизняній науці досі бракує спеціальних праць, які б на широкому й об'єктивно осмисленому матеріалі, у розмаїтих контекстах осмислили вагу літературознавчих ревеляцій діаспорних дослідників. Конкретно до вивчення літературознавчої спадщини Яра Славутича українська наука тільки приступила: донедавна як учений він практично перебував «у затінку» власної літературної іпостасі. Тож і маємо лише принагідні згадки про Яра-Славутича як дослідника українського письменства у курсі лекцій Людмили Скорини «Література та літературознавство української діаспори» (2005), нечисленних статтях (автора цих рядків, Світлани Долинської й ін. авторів). Навіть у перевиданій у Києві монографії американського професора Наталії Іщук-Пазуняк «Вибрані студії» (2010) про цей бік життєдіяльності вченого з Канади мовиться кількома загальними словами.

Тому мету цієї статті становить розкриття особливостей рецепції чільних явищ і постатей української давньої, нової та новітньої літератури, висвітлення специфіки розвитку нашої красної словесності у Канаді тощо. Відтак її завдання складають: дослідження специфіки літературних координатів теми долі/недолі України, постатей її політичних і духових лідерів українців; особливості ідейно-естетичних осмислень Яра Славутича постатей і спадщини Тараса Шевченка, Івана Франка, Євгена Маланюка, Василя Стуса й ін. українською діаспорою Північної Америки другої половини ХХ ст. як антидоту протиукраїнських синдромів менше вартостіта малоросійства тощо. Подальші перспективи наукового-дослідження проблеми пов'язуємо з монографічним і комплексним вивченням індивідуальних внесків екзильних науковців у дослідження поетики вітчизняного «двоколійного» (Віталій Дончик) письменства та літературного процесу обабіч океану.

Нащадок еліти козацької держави, степовик із Херсонщини, який став професором канадського Альбертського університету, врешті борець за незалежність України від чужої займанщини Яр Славутич (Григорій Жученко, 11 січня 1918 - 4 липня 2011) відомий в Україні не лиш як поет неокласицистичного ґатунку, а й як літературознавець і мовознавець. Його філологічний доробок досить повно репрезентований третім-четвертим томом його «Творів» у п'яти томах, опублікованими видавництвом «Дніпро» наприкінці 1990-х років. Системно знайомить із науково-творчими результатами викладацької й дослідницької роботи Яра Славутича, відомої і в різномовних публікаціях, широкознана антологія «Розстріляна Муза» (Детройт, 1955; Київ, 1992), яку він дбайливо впорядкував. Цей перший у світі мартиролог українських літератури і письменництва, планово нищених червоним тоталітаризмом, продовжила книжка «Меч і перо». Барокова поетика її заголовку означила ту маркантну бойову сему й заразом ліберативну функцію української національної літератури, яку Маланюк номінував «стилетом» - тим «мечем духовним», що невідлучний від «стилосу».

Тридцять досліджень третього тому «Творів» конститутивно презентують художній світ понад трьох віків нашої красної словесності від Касіяна Саковича до Святослава Караванського. Дослідницькі первні й методу літературознавця розкрила важлива темою студія літературних насвітлень образу володаря взагалі й гетьмана Сагайдачного зосібна («Вірші Саковича»). Ця стаття - реконструкція автентичних історичних пам'яті та правди, моралі й релігійних рис доби з визначальною увагою до тяглості літературних філіацій мотивів і образів. Із цієї джерельної розвідки постає сам Саковичяк інтелектуал, людина з бурхливою біографією. Варта виокремлення й добірна мова вченого, відповідна до предмета («смерть усіх стриже під один горщик»).

Екскурс в історію української версифікації, силабіки й силабо-тоніки, стаття «Пісня козака Плахти - перша українська друкована балада» підпорядкована доведенню літературної, а не фольклорної, як до того писали вчені, природи твору. Переконливими є тут, зокрема, аналітичні заглиблення у мову, наведені паралелі з лірикою вагантів. Це дозволило окреслити значення українського середньовічного письменства як такого, що абсорбувало й перетоплювало все краще і най цій основі витворювало українську національну своєрідність.

Дослідження медієвіста «Гетьман Іван Мазепа як поет» прикметне новаторським його поцінуванням як обдарованого барда, людини майбутнього духового «шевченківського типу», оприлюдненням невідомих фактів (як- от рецепції Мазепи, без перебільшення «світового образу», у бразильській літературі). Оригінальне зіставлення з «віденською» віршею 1679 р. на мотив відсічі турецькій навалі єпископа Йосипа Шумлянського, заслужено висока оцінка епістолярію гетьмана, втім його листів до Мотрі, забезпечують актуальність цього виступу дослідника.

Звернення до видань пісні різних років, студія «Тринадцята пісня Григорія Сковороди» - текстологічного профілю. Славутичева її транслітерація за дійсно науковою методою виводять на ширші розмисли над долею української художньої спадщини (і сьогодні у ВНЗ незалежної України не бракує викладачів, які російщать студентів читанням давньоукраїнських текстів на чужий лад). Українознавчі статті про Олександра Герцена і Гоголя-сина, «зчеплені» дзеркально, висвітлюють постать першого як одного з небагатьох у Росії справжніх демократів, прихильних до України, та другого як письменника, котрому належить «величезний внесок у сусідню літературу». Проте перебільшенням українського патріотизму Миколи Гоголя убачаємо міркування про «свідому його місію помсти» [1, c.56], його післанництво посприяти майбутньому визволенню України.

Перша з тріо шевченкознавчих розвідок Яра Славутича «Велич Тараса Шевченка» виводить одразу на головний - антиневільницький - нерв Тарасової музи. Вчений продумано вирішив проблему взаємодії традиціоналізму і «модернізму» поезії Т.Шевченка, розвінчав прокомуністичні спотворення національного генія. Есей висловлює непроминальну етнопедагогічну науку (далеко не лише всім краянам, у Канаді сущим) щодо збереження національної ідентичності та рідномовності. А інтердисциплінарну студію «Шевченкову поетику. Вступ» заґрунтовано на розкритті багатющої у поета епітетики, метафорики і звукопису. Тут осмислено руйнування майстром стереотипів, наполегливу працю над шліфуванням слова. Свіжі спостереження над «озвученням» творів показали Кобзаря гранословом, котрий на піввіку випередив модерністський праксис символізму, імпресіонізму й експресіонізму. Стаття «Раннє шевченкознавство в Канаді» інформативно збагачує рідкісними відомостями про ранню заокеанську рецепцію поета на американському континенті. Вона імпонує не лише критичністю вченого, а й його вірою у здатність науковця писати на віки.

Франкознавчий тетраптих дослідника привертає увагу вивченням малодосліджених проблем. Об'єктивне розкриття питання «Франко і Росія» полемічне щодо вписування його у соціалістичні (не українські, а «іскрівські») контексти, нехтування його соціал-демократичними, західноєвропейського типу та з «людським обличчям», світоглядними первнями, не кажучи вже про його державницько-соборницьку перспективу, виявлену ще на поч. 1880-х рр. Яр Славутич слушно ствердив: Іван Франко завершив «кристалізацію модерної української нації». Прогностично зірким виявилося припущення вченого, відірваного на Заході від першоджерел: у невиданих на той час творах «пізнього» Франка дійсно-таки знаходимо гострий осуд російського експансіонізму й колонізаторства («Інвазія», «Царські слова» й інші твори, сьогодні відомі друком).

Дослідницьку самобутність літературознавчої франкіани виявляє системне дослідження образів провідників (їх гурт - Мойсей, Іван Вишенський - варто було доповнити гетьманом

Богданом Хмельницьким із поеми «На Святоюрській горі»). При розкритті значення сонетарію Франка на широкому порівняльному тлі західноукраїнської лірики Яр Славутич доцільно керується властивими естетичними критеріями, навіть удається до тактовної критики класики. Дискусійним, однак, бачиться віднесення дослідником реалій сонета «Багно гнилеє між країв Європи...» до Росії, а не до Австрії. Адже «російський» сонет стоїть у тюремному циклі вище. Та й чи міг Франко про Росію писати «.в Сибір не шлеш»? Врешті, ця євроазійська імперія не давала у тому столітті навіть «зверхніх виявів свободи» (крім скасування панщини), не була вона й рушієм культури (крім почасти російської імперської).

Змістовні студії новітнього письменства важливі фактологічно, зокрема, висвітленням домінант образного мислення класиків («Творчість В.Винниченка», «Поетика ранніх творів В.Стефаника»), втім метафоричності Лесі Українки. Вони вирізняються оригінальними асоціаціями, залученням до modusoperandi нового матеріалу, як при аналізі циклу «Велика гармонія» Богдана-Ігоря Антонича. Неаподидактичний учений залишає за реципієнтом право на власний окремий погляд - наприклад, на причини зміни християнських мотивів великого лемка на землепоклонство й навпаки, на успіх чи й відносний неуспіх «канадського» роману «На чужій землі» Уласа Самчука. Зрідка судження й оцінки не виглядають надто переконливими. Так, Винниченків Мефістофель бачиться більш людяним («кирпатим»). Дещо недооцінено прозу Б.Лепкого (див. с.339 у т.3).

Ревеляційним в українському літературознавстві є дослідження історіософських мотивів поезії 1917-1929 рр. і творчості Євгена Маланюка. Вона доказово розглядається у контексті комплексу малоросійства української інтелігенції, у лише позірно парадоксальній постанові проблеми «інтернаціоналізм як світоглядна основа Маланюка». Додаткової вартості двом літературознавчим томам додає спогадовакомпонента - віднотування особистих зустрічей із митцями та вражень від перебування в екзотичних країнах. Так, одну з думок О. Лятуринської потверджено заувагою про роль квітів, усвідомлену щодо японського синтоїзму.

Дослідникові вдалося частково заповнити - статтями про Олега Ольжича, Юрія Клена, Михайла Ореста - ту лакуну вітчизняного літературознавства, що полягає у браку осмислення духовного первня, християнського чуття українського письменництва ХІХ-ХХ ст. Натомість огляд «декадних» 1951-го р. видань «підрадянської» лірики в іронічному, часом фейлетонному ключі, фальш і шаблонність радянської «поезії ілюзорного щастя». Таку ілюзорність задля самозбереження потлумачено як форму «консервації» літератури до настання вільніших часів.

Гроно статей розкрило мистецькі осяги правозахисників-шістдесятників в оновленні сонетної традиції й образності (символ свободи), зв'язок кременистої вдачі й творчості Івана Світличного, Святослава Караванського та Василя Стуса. Уперше досліджено, наприклад, езотеричний характер віршів Стуса, цього, у рецепції критика-поета, «базилевса українського слова». Що більше таких людей, оптимістично вірив Яр Славутич, - тим ближче остаточне «визволення від московської залежності». Гідно вивершило том перше у нашій науці розкриття моторошної теми голодомору в українській літературі Заходу на матеріалі творів Уласа Самчука, Василя Чапленка, Тодося Осьмачки й Василя Барки.

Четвертий том представив «Українську літературу в Канаді» (1992) як цілий материк, густо заселений іменами, подекуди незнаними не тільки масовим читачем. Він відкриває творчість першого, як довів Яр Славутич, українського поета в Канаді Івана Збури, літописця життя наших переселенців серед прерій Іллі Киріяка, поетів Дана Мура і Левка Ромена, до видань яких причетний професор Славутич. Окрім того, подано сильветки творчих постатей Лариси Мурович, Зої Когут, Павла Діброви, Миколи Щербака, Ростислава Володимира, Микити Мандрики, Павла Савчука й багатьох інших. Рецензії на їх збірки, а також інші жанри спадщини вченого дають досить повне уявлення про предмет, виявляють широту наукових і творчих інтересів, енциклопедичну обізнаність автора.

У синтетичній студії суспільно-релігійних мотивів українсько-канадської прози Яр Славутич зумів зібрати й піонерно осмислити широкий матеріал із 1897-1910 рр. Багато в чому справжнім першовідкриттям стала також простора розвідка «Українська поезія в Канаді», що представила трьохсот її творців - навіть тих, хто лише відвідав країну кленового листу. Огляд раритетних видань, критичність щодо слабини (Тараса Федика й ін.) разом із пошуком добірнішого художнього зерна навіть у графоманів, увага до розвою поетів, осмислення їх рецепції критикою, сполука жартівливих коментарів, публіцистичного й мемуарного струменів нарації - усе це говорить на користь праці, аналогічної якій ще не видав академічний Інститут літератури.

Синтетично-аналітична студія «Традиція та модернізм в українсько-канадській поезії», заснована не на портретному, а на стильовому принципі, поєднала наших поетів у Канаді з питомою традицією Олександра Олеся, Олекси Влизька, Олени Теліги. Показово, що Яр Славутич толерує модерні експерименти, що їх не вітали його критики-ровесники з «материкової» України, виступає з гаслом: нехай цвітуть усі квіти поетичного лугу.

Оригінальна замислом і виконанням стаття «Елементи бароко в українській поезії Канади». Автор не споряджав її творців даною раз і назавжди наличкою «-ізму», а шукав стильові домінанту й синкретизм стилів у творчості. Політональний виклад критика то набуває рис художності письма («Слово про Міру Гармаш»), то втрапляє у лад редакторської «сповіді» (передмова «Дан Мур»), пропонує кращі варіанти поетичних рядків (рецензія на «Пізні грона» Косенка), не криючись із власними симпатіями до «думаючої» поезії, нетотожної стильовій манері «фольклорного примітиву».

Належне історико-літературне тло дослідницького наративу утворюють екскурси (до жанру літературної казки - з нагоди «Братів» Степа), слушні коментарі, міркування (з приводу видань на кшталт «Азбуковника» Богдана Романенчука) й оцінки (як-от квебекської поезії). Українознавчий характер розмислу вченого реалізує «багатопрофільність» його виступів, водночас культурологічних, джерелознавчих, генологічних тощо (жанр травелоґу в Анни Власенко-Бойцун, «новогвінейська» книжка Дмитра Нитченка). Зі сторінок видання постають і такі небуденні постаті духовної історії закордонної України ХХ ст., як публіцист і прозаїк-універсаліст Іван Багряний, Олекса Воропай, Роман Рахманний, Анатоль Гак, Оксана Драй-Хмара, Володимир Жила, Ігор Качуровський, ЯрсБалан. Відгуками на кілька поетичних антологій (київський чотиритомник 1957 р.) доведено підневільний стан України. Яр Славутич, що цікаво, обороняв Володимира Сосюру від надто гарячої критики «справа» і давав на горіхи київським «професорам-плагіаторам» і «комуністичним підлабузникам».

Рецензія «Чехов як українець» - антидот од писань тих жовтих скрипоперів, які намагаються довести, що української літератури немає, бо й Леся Українка з Іваном Франком не українці, а Тарас Шевченко взагалі вурдалака. Натомість Яр Славутич акцентує ваговитий українянаський «податок кров'ю» у російську літературу - від Василя Капніста, М.Гнєдича й Гоголя-сина до Федора Достоєвського і О.К.Толстого. Ввійшли до т.4 й аналітичні відгуки на переклади англійською українських оповідань Марка Вовчка, творів Івана Франка, Валер'яна Підмогильного. А за закликом розвідки «Героїчна мова» плекати рідну мову стоїть уболівання українського інтелігента, засмученого асиміляцією краян за океаном, засміченням мовних криниць Батьківщини суржиком і перетворенням багатьох українців на рідній землі на «какающеязичноєнасєлєніє».

Отже, дослідницький набуток професора й поета-лауреата, аналітико-синтетичний, конструктивний і заангажований об'єктивною істиною, ідеалом гідної державної батьківщини, виявляє його актуальність, концептуальну слушність ідей, урешті відповідність об'єктивній істині. Світ літературознавчої творчості Яра Славутича - це універсум гуманності, демократизму та патріотизму, вимогливості до слова і його естетичної краси. Лише така наукова спадщина здатна перейти випробування часом.

Література

славутич література шевченко словесність

1. Славутич Яр. Твори: У 5 тт. / Яр Славутич. - К.: Дніпро, 1998. Т.3. - 431 с.

2. SlavutychYarWorks in 5 vol. [Tvory].Kyiv.:Dnipro, 1998. T.3. - 431 p.

Размещено на Allbest.ru